Страта голодом

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Пригадую, як мама одного дня в кінці квітня 1933 року запропонувала мені з братом провідати нашу далеку родичку Пріську, що жила кілометрів за чотири від нас. Ми охоче погодилися. Дорогою ми могли також навідатися до деяких своїх знайомих і одноклясників, котрих не бачили від початку зими. Нас часто непокоїла думка про те, що з ними сталося, і ми готові були почути навіть найгірше.

Ми вирушили путівцем уздовж піщаних кучугур, що відділяли наше сусідство від лісу. Це саме тут ми переховували дещо зі своїх харчів. Був приємний, соняшний весняний день. Круг нас, весело щебечучи, перелітали з куща на кущ пташки. Всюди навколо видніло молоде зело, але ніде не було ані сліду людської істоти, ані звуку людських голосів. Так само не бачили ми ні котів, ні собак. Здавалось, якась жахлива чума пройшла селом, залишивши в живих тільки птахів та комах.

Дорога наша проходила повз Антонову хату на пагорбі, де кілька тижнів тому ми шукали нашого приятеля Івана. Коли ми підійшли ближче, то почули, на свій подив, чиїсь гучні голоси. Довкіл Антонової хати щось діялося: якісь люди чогось там шукали. Ми не могли стриматись, щоб не стати й не подивитись, яка там перечепа, і відкрили, що це якраз виконувала свою функцію хлібозаготівельна комісія. Тисячник села, «товариш Лівшиць», особисто керував обшуком і конфіскацією. Він стояв перед хатою, час від часу викрикуючи свої розпорядження. Кілька членів комісії перекопували заступами землю коло хати. Інші метушилися в хаті й у повітці.

Хоч воно виглядало на цілковите безглуздя, але все таки хлібозаготівельна комісія в нашому селі і далі вишукувала приховані харчі, дарма що на всі боки лютував масовий голодомор. Комісійники й далі ходили від хати до хати, надто ж припильновуючи ті садиби, де ще показувались якісь ознаки життя. Вони все так само домагалися виконання пляну хлібоздачі або просто перетрушували в селян комори й засіки, не дбаючи бодай за те, щоб запитати в господарів дозволу. Як ото завелося, так і далі ми були змушені й зобов'язані відвідувати збори й вислуховувати пропаґандистів, агітаторів та інших партійних уповноважених, що безнастанно вдовбували нам у голови величезне значення хлібозаготівель для держави або роз'яснювали, яку позицію займають партія та уряд щодо різних справ і подій чи які нові декрети з'явилися в країні. Звісно, на збори приходило дуже мало осіб, адже більшість з нас уже вигибла від голоду. А які ще жили, вже не мали фізичної сили вийти з хати.

Але завдяки цим зборам ті з нас, які могли ще на них ходити, дізнались, що десь у січні Центральний Комітет ВКП(б), звинувативши Україну в навмисному саботуванні пляну хлібозаготівель, прислав сюди як свого червоного губернатора Постишева – садистично жорстокого московського шовініста. Його призначення відіграло драматичну ролю в житті всіх українців.

Це саме Постишев приніс і запровадив у практику нову радянську російську політику в Україні. То була відверто проголошувана політика свідомого й нестримного винищення всього українського. Відтепер нам раз у раз втовкмачувано, що серед нас криються «буржуазні націоналісти», яких ми повинні знищувати. Це ж вони спричинили наші «харчові труднощі», це ж огидні «буржуазні націоналісти» морили нас голодом, і так далі й далі насновувалися звинувачення. На кожних зборах нам розказували, що боротьба з «українським націоналізмом» мала таке саме велике значення для «побудови соціялістичного суспільства», як і боротьба за хліб. Внаслідок цієї нової кампанії проти «українського націоналізму» було репресовано чи не все керівництво так званої Української РСР, а також вчинено погроми в усіх українських культурних, освітніх та громадських закладах. Навіть у нашому селі були проведені арешти у зв'язку із запровадженням цієї нової політики.

З приїздом Постишева в Україну хлібозаготівельна кампанія перетворилася в кампанію насіннєзаготівельну. Владу анітрохи не турбувало, що селяни мерли з голоду, її більш непокоїло те, що на весну не буде чим сіяти. Я пам'ятаю одну з промов Постишева, де він давав настанову всім партійним організаціям забирати посівний матеріял такими самими методами, якими здійснювалася хлібозаготівля. Він також наказав конфіскувати зерно, що нібито було викрадене або незаконно видане колгоспникам як натуроплата за трудодні. Нам дали зрозуміти, що потрібний посівний матеріял має бути зібраний невідкладно й будь-якою ціною. Але нам і в головах не вкладалося, що комуністичні можновладці можуть так безоглядно стягувати з селян зерно в той час, коли тілами виморених голодом хліборобів усіяно всі шляхи, поля й подвір’я. Слухаючи таку балаканину, ми часто думали, що це, мабуть, замасковані саботажники зумисне хочуть дискредитувати комуністичну партію. Але ми були наївні. Партія, позбавлена будь-яких людських сантиментів, вимагала від нас зерна; голод не був ніяким виправданням, щоб його не дати. Партійні керівники ставились до нас презирливо і зовсім не зважали на наше становище. Усе це ще підсилювалося традиційним російським недовір'ям і зневагою до українського селянства. Того ж то тепер ми були змушені вислуховувати від цих російських начальників безкінечні брехні про те, що ніякого голоду немає і що ніхто з голоду не вмирає. А ті, які повмирали, то ледарі, що відмовились працювати в колгоспі, і туди їм і дорога.

Та повернімося на Антонову садибу, де члени хлібозаготівельної комісії якраз робили трус. Були чутки про те, що Антін та його мати, від голоду схибнувшись з розуму, дійшли до людожерства. Але не з цієї причини комісія прибула туди саме того дня. «Товариш тисячник», як ми довідалися, колись перестрів Антона й помітив, що він все ще виглядає відгодованим і рухливим. А для тисячника це був певний знак, що Антін має десь сховок з харчами, тому він домовився з комісією першої стохатки провести ретельний обшук Антонової садиби, де там у нього «приховані» харчі. Тож можна собі уявити їхнє здивовання, коли замість зерна вони знайшли рештки людських тіл. Якраз у ту мить ми завважили Антона та його матір, що стояли трохи оподаль від «товариша тисячника». Руки їхні були зв’язані за спиною, а на варті біля них стояв один комісійник з дробовиком у руці. Перед ними лежала ціла купа людських останків, кісток і черепів. Було це відворотне видовисько, і у згадках воно залишилося таким самим. Ми не мали сумніву, що в тій жахливій купі були й останки нашого приятеля Івана.

Ми покинули ту сцену з почуттям відрази й обурення і чимхутчіш подалися до Прісьчиної хати.

Доля Пріськи мало чим різнилася від долі безлічі інших знедолених селянських родин. За відмову вступити до колгоспу в 1930 році, а ще за неспроможність сплатити державі податки й виконати всі норми хлібоздачі її чоловік одержав наличку куркуля і був засланий, як і багато інших, до віддалених лихозвісних концентраційних таборів. Пізніш її чоловіка перевели до табору примусової праці, звідки до Пріськи дійшла вістка – не їй першій така, – що він помер на будівництві Біломорсько-Балтійського канала. Пріська залишилася сама з двома дітьми: хлопчиком років восьми і п'ятирічною донечкою.

Пріська була вдома, коли ми прийшли. Вона так знесиліла від голоду, що ледве ворушилася. Свою сумну історію вона розповідала нам дуже натужно, бо вже й говорити їй була не сила.

Втративши чоловіка, вона мусила тяжко працювати, щоб утримувати дітей. В основному праця її зводилася до безугавної біганини в пошуках їжі. Та небагато вона могла знайти: пару буряків, кілька картоплин, скибку чи дві хліба. Проте влітку й восени ще не було так зле, коли вона могла працювати в колгоспі. За роботу Пріська діставала по два фунти хліба або борошна. Крім того, вона, як і всі інші працездатні члени колгоспу, отримувала двічі на день гарячу страву. Переважно то був куліш з пшона чи гречки або вівсяна каша. Зі своїх харчових пайок вона могла годувати також своїх дітей, але коли надійшла зима й праця в колгоспі припинилась, то не стало в неї ні хлібної пайки, ні тієї гарячої страви. Мізерної кількости харчів, виданої у вигляді натуроплати за трудодні, вистачило ненадовго. А проте вона з дітьми ще якось протрималася аж до березня. Але далі трапилося неминуче: її син помер з голоду. Поховала вона його в садку під вишнею. Бажанням Пріськи було, щоб її також поховали під вишнею, коли помре.

Зоставшись удвох з донечкою Марією, вона знала, що невдовзі прийде і їхня черга помирати. Вона боялася, щоб не померти першою і не залишити дитину напризволяще. Ця думка не давала спокою Прісьці; їй треба було щось зробити, аби убезпечити Марійку від такої долі. До неї дійшли чутки про дитячий притулок у місті за двадцять з гаком кілометрів від нашого села. І ось одного квітневого ранку вони вдвох вирушили пішки в цю далеченьку таки подорож. Дійшовши до того так званого притулку, вона з'ясувала, що то був міліційний розподільник для малолітніх злочинців. І хоч Пріська налякалась, розчарувалась і засмутилася, що випало не так, як гадалося, вона вирішила, що навіть це місце для дитини буде ліпшим, ніж її опіка. Добре зваживши все, вона навчила Марійку, як поводитись і що казати, та й послала малу до вхідних дверей. Як тільки двері відчинилися і Марійка ввійшла в них, Пріська зникла за рогом вулиці, з тим щоб уже більш ніколи й не бачити власної доні.

У цьому місці своєї розповіді Пріська примовкла. Її вибалушені шклисті очі дивились приголомшено, губи тремтіли, але вона ані схлипнула. Ми стояли і мовчки гляділи на неї.

За хвильку, опанувавши себе, Пріська повела мову далі. Душа її не знала спокою, відколи вона відмовилася від Марії, полишивши дівчинку на невідому долю. Бідна мати була прибита горем, почуття великої провини й каяття мучили її. А сльози в неї так і лились, і вона ніяк не могла їх угамувати. У довгі зимові безсонні ночі їй привиджувалося, як Марійка з'являється перед нею. Ніби мала сиділа в кутку під образами на лаві, і Пріська відчувала на собі її докірливий погляд. А тоді Марійка наче вибухала плачем, просила хліба і примовляла:

– Мамо, чого ти мене покинула? Хіба ти мене більш не любиш?

Пріська казала, що донька так щоночі привиджувалась їй і щоразу запитувала все те саме:

– Мамо, чого ти мене покинула? Хіба ти мене більш не любиш?

Кінець-кінцем, не витримавши такої розпуки, вона знову пройшла ті двадцять з гаком кілометрів до того будинку, де залишила Марію. Та даремна була ця її ходанина: своєї дочки вона так і не побачила.

Вже почало вечоріти, коли Пріська закінчила свою розповідь, і нам треба було вертати додому. Наступного дня мама знову послала нас до Пріськи віднести їй трохи харчів, але виявилося запізно. Ми знайшли її мертвою на долівці. У своїй безвиході Пріська вибрала собі швидшу й менш болючу смерть: зібравшись на останні сили, вона отруїла себе чадним газом з деревного вугілля.

Ми не забули бажання Пріськи лежати вічним сном під вишнею, і надвечір поховали її поруч із синком.

Такі самогубства на той час стали звичайним явищем у нашому селі. Багато людей відібрали собі життя, отруюючись оксидом вуглецю, як ото й Пріська. Оттак – просто й безболісно. Зважувалися на такий крок переважно жінки, чоловіків у яких заарештували й заслали до концтаборів і які втратили своїх дітей у героїчному поєдинку з голодомором. Вони затикали комини, двері й вікна, затоплювали в печі або й розкладали вогонь серед хати на глиняній долівці і вмирали від смертельного диму. Інші запалювали й усю хату.

Але найпоширенішим способом самовбивства був зашморг. Серед тих, хто вибирав цей спосіб, були сільські активісти, надто ж керівники десятихаток і п'ятихаток. Декотрі члени партії також у той чи інший спосіб накладали на себе руки. Представники влади знали про ці масові самогубства, однак не робили нічого, щоб їх припинити.

Провідали ми в ті дні й трохи пізніше ще й інших родичів та приятелів, чиєю долею тривожились. За той час, поки ми не бачилися, з ними хто зна й що могло трапитись.

Найперше ми зайшли до хати, де жив мій приятель Василь. Його батька теж арештували й заслали кудись далеко на північ. Василь лишився з матір'ю і двома сестричками, але ми нічого не чули про нього, відколи він перестав ходити в школу ще торік у грудні. Ввійшовши до них у хату, ми застали двох украй виснажених голодом дівчат та їхню матір. Усі троє схожі були на живі мощі. Вони тихо сиділи навпочіпки на долівці серед хати й варили якусь юшку з лободи й кропиви – бур'янів, що буйно ростуть у наших краях. На наше привітання ніхто не відповів. Вся їхня увага була зосереджена на рідині, що булькотіла в горщику. Вони жадібно придивлялись до варива, тримаючи ложки в руках. А мати, побачивши нас, заплакала. Нам довелось довго її заспокоювати, перш ніж вона змогла нам відповісти на наші розпитування про Василя.

Як почався голод, Василь прилучився до якихось чоловіків, що мали досвід у поїздках до різних віддалених місць. Він поїхав з ними до Росії накупити харчів. Йому пощастило. Він вернувся додому, привізши кілька буханців хліба і зо тридцять фунтів борошна. То було в грудні. А в березні 33-го року, коли голод дійшов до крайнього, Василь вирішив повторити поїздку, але цього разу йому не пощастило. Сісти на потяг і доїхати до якогось невеликого російського міста під Москвою йому ще вдалося. Звідти він встиг якось повідомити матір, що вже вертається додому. Та він так і не вернувся. Пізніше мати дізналася, що його заарештували на котрійсь прикордонній (між Україною і Росією) станції, а згодом судили як спекулянта на чорному ринку, визнали винним і дали йому п'ять років примусової праці. Куди його вивезли, Василева мати не знала.

Тоді часто траплялися такі випадки, як з Василем. Усупереч офіційній забороні їздити в пошуках праці й харчів і попри те, що ми були в жалюгідних життєвих умовах і, власне, дійшли до останньої межі голодування, ми все-таки не могли так просто здатися. Кожний, хто ще тримався на ногах, не хотів без боротьби піддатися смерті.

Тим часом ні з боку представників влади, ні від приватних осіб не було жодної спроби організувати якусь допомогу родинам, що вмирали з голоду в нашому селі. Навпаки, коли один місцевий учитель спробував щось робити в цьому напрямку, його заарештували й заслали копати той самий Біломорсько-Балтійський канал. Йому закинули «поширювання наклепницьких чуток про те, що наші селяни нібито голодують». Ідея зорганізувати допомогу голоднякам зникла разом з тим учителем.

Ми були полишені самі на себе, ні про яку допомогу з боку якоїсь громадської організації не могло бути й мови. Селяни масово втікали не тільки до сусідніх містечок і міст. Багато таких, як от Василь, виїжджали у віддаленіші місцевості і навіть до Росії, де не знали голоду. Це не вдавалося так легко, навіть коли хтось мав гроші. Як я вже зазначав, нам не продавали квитків на потяги, якщо ми не мали спеціяльної довідки від сільради. У 1933 році дуже суворо дотримувались цього припису. Потяги охоронялись солдатами зі спеціяльних загонів, і ввійти у вагон крадькома, не показавши квитка, було неможливо. Крім того, селяни не мали пашпортів, запроваджених у грудні 32-го року, так що тепер зовсім неважко стало контролювати всіх пасажирів, які їхали з України на північ або на схід, і виловлювати «незаконних». Того, кого зловили, відправляли насильно в їхні села, а то й у трудові табори.

А для міських спекулянтів на чорному ринку то були ідеальні часи. Маючи пашпорти, вони без труднощів могли купувати квитки на потяги в будь-якому напрямку, а тоді перепродувати за шалену ціну селянам. Наприклад, квиток до Москви коштував на чорному ринку в чотири або й п'ять разів дорожче, ніж у касі.