Страта голодом

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Нарешті настали довгоочікувані жнива 32-го року. Про початок їх гучно оповіщали нескінченні політичні промови.

Десь у середині липня ми були свідками прибуття одного комбайна й двох жниварок, а другого дня на двох ваговозах приїхав у село невеликий загін червоноармійців. Ваговози поставили поруч збиральних машин, а червоноармійці розташувалися в приміщенні школи. Ми швидко довідалися, що цим військовим не дозволяють виходити з шкільного будинку й спілкуватися з нами. Біля школи день і ніч стояли озброєні вартові. За ввесь час побуту військовиків у селі – це близько двох місяців – ми ніколи не бачили, щоб вони ходили вулицями або розмовляли з селянами.

Услід за червоноармійцями прибула група студентів і група робітників. Студенти були з учительського інституту, єдиного вищого навчального закладу в поблизькому до нас місті. А робітники – з машинобудівного заводу там таки. Ми часто чули, що наш колгосп організовувався під шефством цього заводу. Обидві новоприбулі групи поселили в приміщенні колишньої церковнопарафіяльної школи при ліквідованій нині Церкві. Цих новоприбульців також цілковито ізолювали від нас.

Нас сповістили, що офіційне відкриття збиральної кампанії відбудеться найближчої неділі (тоді й неділя бувала робочим днем). Того дня рано-вранці всі колгоспники мали зібратися на майдані в центрі села. Ходила чутка, що під час відкриття роздаватимуть гарячу страву. І ця чутка зробила своє! Коли ми дійшли до майдану, там уже було повно людей, хоч ще тільки розвиднювалося і сонце щойно виступило з-за обрію. У колгоспі люди працювали не за годинником, а за сонцем: від сходу сонця і до заходу.

Посеред майдану, так само, як і на Перше травня, над вогнем підвішено було казани. Побіля вогню стояло кілька тисячників з рушницями за плечима. Трохи далі за ними в двох ваговозах сиділи червоноармійці. Дві групи студентів і робітників розставили окремо одну від одної по обидва боки комбайна. Усі ці офіційні представники й учасники святкування мали врочистий вигляд. Вони силкувалися не дивитись на нас, обідраних і голодних колгоспників.

Ми всі тихо завмерли оподаль від казанів, прикипівши очима до того киплячого й паркого варива. Але цим разом не було на землі слабих і вмирущих, як під час першотравневого свята. Ті люди вже всі повмирали. На майдані й довкруг нього тепер зібралися лише ті, що виявилися найбільш витривалими супроти голоду. Їм вдалося вижити, бо вони не гидували їсти все, «що було стравне й органічне, хоч би яким воно здавалося бридким, несмачним і відворотним.

«Товариш тисячник» виліз на комбайн, щоб почати те, без чого при цьому заході ніяк не можна було обійтися, – політичну промову. Та цього разу вона була на диво коротка. Хоча все-таки він якусь часину витратив на те, аби нагадати нам, що тільки колгоспники мають можливість відзначати зажинки в так гарно зорганізований урочистий спосіб. А перевівши мову на тему жниварок і комбайна, на якому він стояв, промовець не оминув нагоди похвалитись, що це лише у Радянському Союзі хлібороби можуть послуговуватися такою передовою сільськогосподарською технікою. Насамкінець він ще закликав нас бути вдячними комуністичній владі за те, що нам прислано червоноармійців, студентів і робітників на допомогу в збиранні нового врожаю. Звичайно, він не згадав того, чому виникла потреба в цій сторонній допомозі. Але він оголосив, що в час жнив колгоспники одержуватимуть щодня по два фунти хліба й двічі на день гарячу страву. Завершивши промову гаслами «Хай живе комуністична партія!» і «Хай живуть колгоспи!», він після того запросив нас усіх підходити по свої порції гарячої каші.

Цим разом натовп організовано вишикувався в чергу й спокійно посувався до місця годівлі. Більшість селян ступала з похиленими головами, уникаючи поглядів тих, які їм насипали кашу в посуд. Вони відчували себе приниженими, що їх годують як жебраків у присутності всіх цих сторонніх людей з міста.

Щоб нагодувати такий великий людський гурт, пішло чимало часу. Врешті «товариш тисячник» втратив терпець і наказав вирушати в поле, хоч біля казанів юрмилося ще немало народу. Передусім треба було запустити комбайна. На ньому підняли червоний прапор, а обабіч причепили полотнища з гаслами, які засвідчували великий ентузіязм хліборобів з того приводу, що вони зможуть так оперативно здати зерно державі. Коли пустили двигун у комбайні, він повільно рушив з місця. Машина ця була велетенська й громіздка. Якби іншим разом і за інших обставин побачити таку озію в русі, то вона викликала б неабияке захоплення в селян. Але тепер вся увага голодних людей була зосереджена на каші. Багато хто, старанно вилизавши рештки каші з миски, сподівався дістати ще й другу порцію.

Тим часом військові ваговози рушили слідом за комбайном. Зразу після них потягнулися жниварки, а далі посунули довгою валкою кінні колгоспні підводи, кільканадцять їх, із міськими робітниками й колгоспниками на них. За підводами пішки йшла решта селян, дехто на ходу ще кінчав їсти.

Усе свідчило про те, що всі деталі жнивної кампанії – врочисте відкриття, вихід у поле та навіть і безпосередній початок самих жнив – були продумані й проведені з військовою точністю. Як тільки похід прибув на поле, комбайн з'їхав зі шляху наліво і розпочав виконувати свою функцію – косити й молотити зерно. Червоно-армійці повистрибували додолу з ваговозів і попрямували на призначені їм місця. Ваговози пристроїлися до комбайна, щоб приймати з нього змолочене зерно.

Водночас по другий бік шляху кінні жниварки також приступили до свого діла. Жінки з граблями, ступаючи услід за жниварками, швидко і вправно згрібали покоси й в'язали снопи, а чоловіки брали їх вилами, накладали на підводи і звозили до молотарки, яку обслуговували студенти та робітники з міста.

Спершу все йшло гладко, як і було пляновано, та незабаром, попри дбайливе плянування, почалися ускладнення.

Згідно з інструкціями про порядок хлібоздачі, зерно нового врожаю треба було відправляти від молотарки прямо на державні заготівельні пункти, у нашому випадку – на залізничну станцію. Не встигли й зогледітись, як кузов першої військової машини виповнився намолоченим зерном і вона негайно від'їхала на станцію. Другу машину невдовзі також було завантажено зерном – раніше ніж перша встигла повернутись назад. Не було іншого виходу, як використати для перевезення зерна звичайні підводи, хоч вони зовсім і не надавалися на це. «Товариш Лівшиць» пообіцяв райкомові партії, що вирядить так звану «червону валку» з якнайбільшою кількістю зерна і то якнайшвидше. І він мав дотримати своєї обіцянки. Плян хлібовивозу треба було виконати вчасно. Отож він наказав насипати зерно в підводи, дарма що це спричинило б неминучі втрати. Насипані зерном з горою підводи вишикувалися валкою на дорозі, їх теж прикрасили червоними прапорами, а по боках начепили транспаранти, на яких проголошувалося, що колгоспники нашого села добровільно здають хліб державі. Ця «червона валка» спочатку завернула з поля назад і врочисто проїхала через усе наше село, і аж потім вирушила до станції.

Завданням «червоної валки» було також відіграти пропаґандистську ролю: вона мала об’їхати всі придорожні села, поширюючи вістку про те, які щасливі наші односельці, що мають нагоду здавати перший збір нового врожаю державі.

Тим часом молотарку довелося зовсім зупинити, бо не стало підвід, щоб підвозити до неї снопи. Побачивши таке, «товариш тисячник» швидко й легко знайшов вихід. Коли бракує коней, то їх можна замінити людьми. Тож він перекинув студентів, робітників і всіх, хто був на полі, до молотарки – підносити снопи.

– Чого поставали? – гукав він. – Гей, ти там, і ти – ану, беріться до роботи, і то хутчій!

І вони таки взялися. Як тільки снопи були готові, хапали їх і несли до молотарки. Видно було, як люди поспішали, мов мурашки, з в'язками снопів стиглого й сухого пшеничного зерна до молотарки, куди було йти більш як півкілометра. Про те, що чимало стиглого зерна осипалося дорогою, – зайве й казати.

Такими були зажинки 32-го року в нашому селі. Наступного дня з МТС приїхало ще дві вантажні машини, і далі ми жнивували вже більш-менш справно. Плян хлібоздачі державі був на першому місці, і ніхто не смів ані словечком згадати про потреби місцевих колгоспників.

Від самого початку жнив аж до закінчення ніхто з мешканців села не дістав ані фунта пшениці. Для них нічого не залишали. Нам було сказано, що все зерно треба відвезти на станцію. А там, як ми довідалися, його висипали просто на землю, накривали брезентом і полишали гнити.