Страта голодом

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

При кінці березня голод душив нас у своїх лещатах уже з неймовірною силою. Життя в нашому селі впало до найнижчого рівня, перетворившись у майже тваринячу боротьбу за виживання найпристосованіших.

Село перестало існувати як людська громада. Селяни, яким вдалося дожити цього часу, позачинялися в стінах своїх хат. Люди так ослабли, що й за двері не могли ступити. Кожна хата стала одиницею, замкненою в собі. Взаємні відвідини зробилися рідкістю. Усі двері були позамикані на засув і позаставлювані зсередини, щоб ніхто не міг вдертись до хати. Навіть безпосередні сусіди мало спілкувалися між собою або й зовсім обходилися без цього, люди перестали дбати одні про одних. Більш того, вони силкувалися взагалі не стрічатись. Друзі й навіть родичі поробилися чужі одне одному. Матері кидали своїх дітей і брат відвертався від брата.

Дехто з тих, які зберегли ще сили, і далі ходили роздобувати їжу, але якомога непомітніше, тихцем і крадькома, наче почуваючи себе винними, що вони все ще живуть.

Та що могли вони знайти під снігом? На вулицях, на полях, на городах і в садках, на замерзлій річці – скрізь валялися замерзлі тіла померлих з голоду. Їхні трупи, в цілості збережені снігом і морозом, перетворились на скам’янілі пам’ятники. Вони стали меморіяльними скульптурами на згадку про виморених голодом дітей, чоловіків і жінок, старих і молодих, обвинувальними актами проти офіційної комуністичної політики та моралі.

А сніг усе падав, замети його дедалі все вищали й ставали непролазними. Не було кому розгрібати кучугури на шляхах і стежках. Не стало видно дітей, що в інші зими залюбки бавилися в снігу, ліпили снігові баби, їздили на ковзанах і ходили на лижвах. Колись, бувало, й коти взимку голосніш муркотіли, і пси бадьоріше гавкали. А тієї зими до кінця лютого наше село визбулося до решти цих своїх прихатніх друзів: усі вони чи то повиздихали з голоду, чи самі стали харчем для зголоднілих людей, абож їх вистріляли тисячники. Корівники й стайні порожнювали відтоді, як більшість худоби держава усуспільнила і її поздавали до колгоспу. А тих кілька корів, які ще залишались у селян, тримали під замками й ключами, немов якийсь казковий скарб. На подвір'ях, власне, вже не стало навіть господарських прибудов для худоби або для яких припасів. Їх давно порозбирали на дрова. Люди, аби зігрітись, палили все, що попало: навіть плоти й меблі. Доведені до краю, селяни розтягли на дрова покинені й спустілі хати або й частини власних осель.

Смерть заснувала своє царство в нашому селі. Ніде ані людина не озветься, ані тварина. А по хатах лежали мешканці або мертві, або заледве живі й нерухомі від голоду. Надворі ж усе довкруги замерзло і вкрилося снігом. Єдиним звуком, що інколи ще розносився, було завивання та посвист вітру. Це становило разючий контраст до співу наших соловейків, що їх винищили тисячники.

З'явилися й інші жорстокості, про які ніхто не хотів згадувати. Усі знали, що вони трапляються, але начебто існувала якась заборона говорити про них відкрито. Однією з таких напастей було страшне прокляття людожерства. І тепер ще про це дуже важко й згадувати, а тим більш говорити прилюдно.

Але все ж таки треба враховувати нездоланний примус голоду, що під його тиском людина може зовсім позбутися розуму й підупасти до цілковито звіроподібного стану. Саме це й сталося з багатьма нашими односельцями. Більш відпорні особистості, що прожили довший час на дуже малій кількості їжі або й зовсім без неї, вже не відчували початкових мук голоду. Вони або западали в позасвідомий стан, або перебували в якомусь напівпритомному, хворобливо-сонному отупінні. Але інші реагували на голод зовсім не так. Ці робились неначе божевільними. Вони втрачали всі рештки людського співчуття, чести й моральности. У них з'являлися галюцинації про їжу, про щось таке, що можна кусати зубами й жувати, вгамовуючи тим самим пекучі напади болю в порожньому шлункові. На них нападала нестерпна жадоба, вони ладні були вп'ястися зубами в будь-що, навіть у власні руки й плечі або в чужу людську плоть.

Перші поголоски про реальне людожерство поширилися у зв'язку з тим, що почали несподівано й загадково зникати люди в селі. Таким був випадок з Марією та її одинадцятирічним братом – дітьми Данила, висланого вже давно як «ворога народу». Вони зникли безслідно: пішли до лісу по дрова й не повернулися. Їхня недужа мати насилу цупилася від хати до хати через глибокі замети, шукаючи їх. Сусіди дітей не бачили й нічого не знали, де вони ділися. Ніхто не міг помогти бідній матері. Або ще була собі вдова, що вже довгий час животіла тільки з того, що нажебрає. Вона також десь поділася разом з дочкою, і ніхто їх більше не бачив. Незабаром після того пройшла чутка, що щезли дві інші молодиці й дівчина.

У той час, як кількість загадкових зникнень більшала, стався арешт, що глибоко вразив нас. Посадили в тюрму жінку, звинувачену в убивстві своїх двох дітей.

Іншу молодицю знайшли мертвою з мотузяним зашморгом на шиї. Сусіди, що натрапили на цю трагедію, виявили також її причину. У печі знайшли м'ясо з трирічної донечки цієї жінки.

А одного ранку мій приятель Іван, що тоді жив у нас, вийшов з хати і не вернувся назад ні того дня, ні тієї ночі. Минали дні, а про нього не було ні слуху, ані вістки. Іван і я разом ходили до школи і вже здавна між собою приятелювали. Батько Іванів, Шост, так і не повернувся з сільської в'язниці, де я востаннє його бачив. Звідти його повезли до райцентру, а далі – на Сибір. А за кілька днів було також звинувачено й арештовано Іванову матір. Усе їхнє господарство й майно передали до колгоспу, їхні діти, п'ятнадцятирічний Іван та його гарненька сестра (їй було вже дев'ятнадцять років) залишилися безпритульними і зданими на ласку сусідів.

Як то часто буває в таких випадках, його сестра невдовзі вийшла заміж. Для неї це був єдиний спосіб знайти пристановище й безпеку собі та братові. Сусіди вважали, що вона вчинила мудро і захоплювались нею за її любов та увагу до меншого брата. Вони обоє пішли жити в хатину на пагорбі під лісом, і деякий час здавалося, що завдяки її вчинкові поталанило їм усім, наскільки це можливо було в ті часи.

Та, на жаль, те заміжжя не тривало довго. Усього через кілька місяців її заарештували як куркульську дочку й приліпили їй тавро «небезпечного елементу в соціялістичному суспільстві». Організатори колгоспу так боялися селянського опору, що намагалися винищувати не тільки затятих селян, а й їхніх жінок та дітей. А робили це тому, що й мала іскрина волелюбства, вцілівши, могла б спалахнути полум'ям повстання.

Отож дочка слідом своїх батьків пішла в небуття, а підліток Іван знов опинився покинутим сам на себе. Оскільки він не хотів лишатися з сестриним чоловіком, моя мати запросила його жити в нас. Отак він став членом нашої родини, і ми, прикро вражені зникненням хлопця, дуже тривожились його долею.

Тривога наша щораз більшала в міру того, як збігали дні й ніякої вістки про Івана не було. Зрештою ми з Миколою вирішили податись на розшуки його.

Хоч Іван чогось і не вподобав сестриного чоловіка Антона й навіть його хату, з декількох причин він міг би й повернутись туди. До колективізації Антона знали в селі як працьовитого й порядного молодого господаря. Він був добродушний та веселий, дуже зичливо ставився до дітей, і вони від повідали йому любов'ю. Ми добре знали його ще змалечку, а зимової пори часто спускалися на лижвах з пагорба, де стояла Антонова хата. Він підохочував нас тим, що утримував схил у доброму стані, щоб їздити лижвами і навіть зробив зручну доріжку для лижов. Коли в кого ламалася лижва, він умів її полагодити, а як ми наїздимося, пускав нас гріти перемерзлі руки й ноги у нього біля грубки. І хоч на тому пагорбі бувало повно дитячого гамору, Антін не мав нічого проти того. Навпаки, наші забави на снігу справляли йому очевидну приємність.

Але тепер, коли все дужче допікав голод, дивні чутки почали ширитись і про Антонову хату на пагорбі. Хтось чув жіночий вереск у тій хаті. А тоді другий, ще жахливіший поголос розійшовся навкруги: ніби дим з його комина доносив запах смаженого людського м'ясива. Роздумуючи тепер над тими чутками, ми почали добачати можливий зв'язок між ними та Івановим зникненням.

Чи могла в цих чутках бути дещиця правди? І навіть якщо так, то чи він міг заподіяти щось таке неймовірне братові власної дружини? Ми мусили з'ясувати цю справу раз і назавжди. Снуючи такі страшні думки, ми повільно дибуляли в напрямку до пагорба. Микола, значно менший від мене, був аж блідий зі страху. Він пробував умовити мене, щоб ми вернулися додому, але моя приязнь до Івана й стурбованість його долею були сильніші від моїх побоювань. Я мусив таки дізнатись, чи Іван ще живий і чи потребує він допомоги.

Отож я вперто простував уперед, у той час як Микола не дуже охоче ступав за мною. Ми підходили все ближче по незайманій сніговій пелені. Опинившись уже біля хати, ми пригадали мамині перестороги, що треба вжити певних запобіжних заходів. Вона порадила нам, щоб Микола залишився надворі, а я щоб заволав на допомогу, якби всередині хтось напав на мене. Це відверне увагу напасника, а Миколі дасть знак кинутись мені на поміч, скільки там буде в нього сили.

Згідно з цим пляном, Микола з дубцем у руці зайняв місце під вікном. Я ввійшов у сіни, залишивши двері за собою прочиненими. Тут мене зустрів Антін. Не відповідаючи на моє привітання, він показав мені на двері до передньої кімнати. Коли я ступив туди, звідусіль мені впали у вічі ознаки страшної вбогости: стіни голі, ніде жодних меблів і ще дика холоднеча. Пильніше глянувши на Антона, я побачив, що він втупив у мене зір, немов оцінював мої сили.

Це була дуже неприємна хвилина. Його налиті кров'ю очі сльозилися, а пальці нервово ворушились на довгих руках, які здавались наче лише причепленими до тіла.

Він явно не пізнав мене. Я пробував нагадати йому, хто я, назвавши своє ім'я та імена своєї матері й брата, але надаремно. Антін тільки вдивлявся в мене невидюще й мовчки набряклими кров'ю очима.

Цей чоловік збожеволів, подумав я. І тоді з жахом усвідомив, що він же вдвічі більший за мене! І ще я уявив собі, що ці все ще дужі й сильні ручиська зроблять зі мною, як допадуться.

Поволі й обережно я почав задкувати до дверей. Але мої порухи, мабуть, вивели його з отупіння і нагадали щось, бо він нараз вибовкнув:

– То ти прийшов питати в мене, де Іван?

Мені полегшало, коли я почув його голос, який, хоч і був шорсткий та неприємний, все-таки зменшив напруження.

– Атож, дядьку Антоне! – скрикнув я. – Але...

Він, однак, не дав мені договорити.

– Що за «але»? – сердито урвав він мене.

– Та я... Я хотів спитати, як ви здогадалися, що я шукаю Івана, – пробурмотів я. – Може, він...

Я не докінчив речення, збагнувши раптом, що бовкнув зайве, або ж не в пору.

Цю мить з ним зайшла несподівана зміна. Він став спокійнішим і ніби зваженішим. Борсання його припинилися, хоч він усе ще був збудженим і знервованим. Він і далі ворушив руками, наче не знав, що з ними робити, і поводив очима: то зиркне на вікно з правого боку, то знову на вікно за собою, аж нарешті знов зупинився поглядом на мені.

Мене знову опосів страх, коли він так стояв, втупившись у мене. Я розгубився на хвилину, і від цього в мене закалатало серце й запаморочилась голова, а все тіло огорнуло безсилля. Хотілося верещати й репетувати, зняти крик на весь голос. Та в цю секунду Антін відвернувся і, ступнувши до кухні, кинув мені через плече:

– Я спитаю про це маму.

Але я вже не став чекати. Холодний піт зросив мені чоло, мене всього заколотило. Якийсь внутрішній голос наказав мені щодуху втікати, і моє тіло самохіть скорилось йому. Я шаснув з кімнати у сіни, але спізнився. Антін враз вишмигнув через кухонні двері до сіней, і тут таки став переді мною. В одній руці у нього був блискучий різницький ніж, а в другій – брудна ганчірка.

Побачивши це, я вереснув: «Рятуйте!» і далі силкувавсь кричати, навіть коли відчув на губах дотик тієї брудної шмати. Ту ж хвильку почувся дзенькіт розбитого шкла, коли Микола хряснув у шибку своїм дубцем. Водночас із цим усім залунали голосні крики Миколи на допомогу. Мій напасник на мить завагався і послабив стиск. Я скористався цією хвилинною розгубленістю, випручався з його рук і вискочив з хати надвір. Ми з Миколою шугонули глибоким снігом так прудко, як тільки ноги нас несли, і не припиняли бігу, аж поки опинилися вдома, в безпеці. Тільки тоді, замкнувшись ізсередини, усвідомили ми собі, як нам неймовірно пощастило врятуватись від смертельної небезпеки.

Ми вирішили нічого нікому не розказувати про свою походеньку до хатини на пагорбі. Таємниця Іванового зникнення залишалася нерозгаданою аж до одного дня у квітні.