Страта голодом

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Мені не сила дібрати слів, щоб описати те, що бачили мої очі навесні 1933 року, але оскільки ці страшні спомини все ще переслідують мене, я спробую викласти все, що пам'ятаю про передсмертні муки й масову загибель моїх співвітчизників-українців.

Пройшла друга світова війна, і я був її учасником. Я бачив безліч мертвих і спотворених людських тіл, чув крики розпачу й стогони нестерпного болю довкола мене. День за днем мені доводилося терпіти холод і голод. Я весь час відчував страх перед смертю. Але все те нині наче повите пеленою часу. Крізь туман моїх спогадів мені бачиться тьмяний проблиск світла. Цей проблиск – усвідомлення того, що ті страждання були спричинені війною, що я та інші в той час мали змогу боротися за своє життя, обороняти себе, хоч і якою благенькою була та змога. А над усе я усвідомлював собі, що, воюючи на війні, я не був цілковито полишений на самого себе. Армія ніколи не кидала нас напризволяще, коли йдеться за щоденні харчові пайки, дарма що вони були скромні під оглядом кількости та якости. Ми також були сяк-так зодягнені, як того вимагав статут, і по змозі забезпечувалися казармами чи якими бараками для ночівлі. Так ото всі знегоди воєнного лихоліття бліднуть порівняно з подіями «мирного» часу, що мали місце в нашому селі, – подіями, що назавжди зосталися в моїй пам’яті як втілення абсолютного жаху. Ті з нас, які ще лишалися в живих на початку 33-го року, потай душі леліяли надію, що врешті таки з приходом весни нам трохи полегшає. Думалося, що молоде ростиво допоможе нам перебути ті ще довгі місяці до нового хліба. З цією надією ми змогли протриматися аж поки запримітили перше зело. Однак, хоч як прикро, а багато селян не дотягло до часу, коли довго очікувана весна настала. А ще багато з тих, що пережили зиму, знайшли свою смерть серед тої городини й трави, появи яких вони так ревно й терпляче дожидали.

Весна 33-го року в Україні була незвичайно холодна. У наших краях весняна погода здебільшого усталюється десь на початку квітня. Сніг швидко тане і натомість відразу з'являється зелений покрив. Але в тому році сніг можна було всюди бачити ще й у середині квітня. Безперестану віяв пронизливо студений вітер. Він часто наганяв важкі дощові чи снігові хмари, або і те, й друге, і село знову глибоко загрузало в болоті та сльоті. А потому мороз перетворював усе те в грудки грязької криги.

Голод у нашому селі тоді сягнув такого рівня, коли смерть стала жаданою полегшею. Чимало хат навколо нашої віддавна вже стояли пустками. Коли сніг почав поволі танути, всюди повиступали на видноту людські трупи: у дворах і на полях, уздовж доріг. Ці мертві тіла стали пекучою проблемою для живих. Адже, як потепліло, вони почали розмерзатися й розкладатись. Сморід від них був просто нестерпний, а ми перед цим лихом були безпорадні. Селяни, що вижили, не мали сили поховати мертвих, і ніхто зі сторонніх начебто не поспішав того робити, отож мерці так і лежали там, де їх спостигла смерть. На полях і в лісі вони стали здобиччю диких звірів, а тих, що були по хатах, пожирали незліченні щурі.

Тепер уже втретє село охопила паніка. Ті, кому пощастило вижити, перебували в безодні розпачу. Всі їхні засоби до існування давно вичерпалися. Врешті кожен мусив стати віч-на-віч з жахливою дійсністю, що не залишилося нічого їсти і не було жодної надії на допомогу звідкілясь: на всіх насувалася неуникненна смерть від голоду.

Більшість цих пройнятих розпукою селян примирилася з цією неминучістю. Вони сиділи собі по хатах, а стан їхній був такий, що годі й описати. З вигляду вони були зачучверені й схудлі і такі кволі, аж ледве ноги волочили. Вони просто собі сиділи або лежали мовчки, ослаблі до того, що навіть слова промовити не годні були.

Тіла декотрих перетворилися на живі кістяки з сірожовтавою обвислою шкірою. Обличчя у них скидалися на гумові маски з великими вибалушеними й непорушними очима, а шиї наче повгрузали їм межи плечі. Вираз їхніх очей був шклистий – певна ознака близької смерти.

В інших тіла поспухали, що свідчило про останню стадію голоду, їхні обличчя, руки, ноги й животи нагадували поверхні гнучких м'ячиків. Шкіра в них скоро починала тріскати й репатись, унаслідок чого тіла швидко розкладалися.

Потепління викинуло на люди нову хвилю жебраків. Кожен, хто ще був при силі ворушитись, виходив з домівки і рушав у мандри – шукати їжу. Старі й молоді, переважно жінки та діти, спроквола чалапали від хати до хати, ледве переставляючи ноги, обмотані різним ганчір'ям. Вони благали чогось їстівного: картоплину, шматок хліба чи бодай зернятко! – хоч одне-однісіньке! На початку голоду – я пам'ятаю – ці знеможені люди підходили до порога і просили, часто з плачем, яких-небудь залишків їжі. Коли їм відмовляли, вони чемно вибачалися і йшли собі геть, почуваючи себе ніяково за те, що потурбували нас.

Але цієї весни жебраки були зовсім інакшими. Ці доведені до розпуки люди, приголомшені жорстокістю, несправедливістю та голодом, вже не виглядали на скромних і звичайних селян, як давніше. Страх перед видимою голодною смертю був такий великий, що вони втратили останні рештки самовладання і перетворилися на диких голодних звірів у пошуках здобичі. Вони вже не розрізняли друга від ворога і готові були навіть на вбивство заради недогризка. Вбрання їхнє вже давно зносилося на лахміття, та й самі вони були зморені й знесилені докраю, так що ледь на ногах трималися.

Інші ж підступали до кого-небудь з витріщеними переляканими очима і простягнутими руками, але вже не просили вголос: їм уже й голосу бракло, – вони тільки схлипували. Часто їхні важкі сльози змішувалися з сукровицею, що цідилася з потрісканих розпухлих щік. Вони могли хіба що пошепки жебрати шкориночки хліба.

Ще іншою ознакою близької смерти від голоду були воші, ті маленькі, пласкі й безкрилі паразити, постійні супутники нещасних і знедолених. Напівживі від недоїдання люди вже неспроможні були охайно себе тримати, вони не мали сили носити воду, а тим більше гріти її, щоб скупатися чи перепрати одіж і постіль. А як хто ще був трохи при силі, міг дещо попрати, але не так як слід, бо ж люди не мали мила. Вже кілька років ніхто в селі і змилків на очі не бачив. Та навіть якби й було мило, ми не могли б його купити. По-перше, ми не мали грошей; а по-друге, нам же було заборонено купувати будь-що в крамницях як таким, що не виконали накладеного на нас пляну хлібоздачі. Через це ми всі були брудні й завошивлені.

Коли в людини, що конає з голоду, з наближенням смерти починають холонути руки й ноги, тоді воші перелазять до тепліших місць, тобто до очних ям, до вух, до кутиків уст і в ніздрі. Як таке ставалося, то це вже була несхибна ознака, що стражданням нещасного голодняка ось-ось надійде кінець.

А одним з найболючіших моїх переживань у той час було дивитися на муки дітей, і їхні жалісні личка, висхлі або розпухлі, политі слізьми, назавжди залишаться в моїй пам'яті.

Вони не могли зрозуміти, чому їм не дають ані скибочки хліба або чогось іншого попоїсти. Для них незбагненно було, що це воно коїться в їхньому маленькому світі. Як я згадаю про них, то ще й нині мене проймає жах. Бог мені свідок, що ось і зараз, пишучи ці рядки, я не можу втриматись від сліз.

У нас по сусідству небагато дітей пережило ту страшну зиму, але ті, що таки вижили, поробились як скелети, і вже й плакати не мали сили. Голови на їхніх маленьких тонких шийках виглядали як здорові гарбузи. Кістляві ручки й ніжки витикались патичками з їхніх тулубів. Животики в них були роздуті понад міру, а зі статевих органів увесь час сочилася рідина. Їхні дитячі личка здавалися передчасно постарілими й перекошеними. Ці створіннячка нагадували людей похилого віку, такі були зморшкуваті, байдужі до всього і страх які смутні. На цій стадії голодування вони повсякчас лишалися в стані отупіння, притаманному тим, хто терпить від крайнього голоду. Сама природа, здавалося, ввійшла в змову з комуністичним режимом, щоб додати останнього штришка патосу й жаху до тих мук, які діти вже витерпіли досі. У декотрих дітей почало рости волосся на обличчі, особливо на чолі та скронях. Я бачив кількох таких, і вони мені здавалися вкрай дивними, наче істоти з іншої плянети, і справляли враження безпорадности й приречености.

Часто голод підкошував цілу родину. Першими помирали дорослі, полишаючи дітей самих у холодній хаті, напівголих і голодних, боротися за своє виживання. Можна собі уявити, яка доля чекала на таких безпомічних дітей: ці вбого одягнені сироти з ногами у шматті поповнювали лави жебраків. Спотикаючись у снігових заметах, вони брели спершу до найближчих сусідів – лише задля того, щоб переконатись, що там теж тільки мертві. Тоді шкутильгали до іншої хати, а там ще до іншої далі. Співчутливі сусіди, що якось ще тримались при житті, залишали по одному чи двійку дітей у себе, але що з того, коли вони мусили ставати свідками їхнього повільного вмирання.

Та дивом дивним декотрі діти примудрялися вижити. Переважно то були хлопчаки й дівчатка десяти – п'ятнадцяти років. З приходом весни вони шукали порятунку в тому, що кидали свою домівку і вибирались до міста. Небагатьом – дуже небагатьом! – таланило в цьому, і вони знаходили допомогу й спочуття серед мешканців міст. Інших, менш таланистих, виловлювала міліція й передавала до дитячих будинків. Ці діти мали ліпшу можливість перебути голод, хоч ми чули, що багато хто з них також помер. І нарешті, були такі, яким судилося пристати до зграй міських малолітніх злочинців. Один Бог знає, яка склалася в них доля. Слід сказати ще й про тих, що ні до міста не дійшли, ані міліціонерам не попалися. Їхні мертві тіла лишилися лежати на багато днів, а то й тижнів там, де вони впали мертвими, аж поки хтось затягував їх у якийсь рівчак далі від очей, немов те падло.

Я бачив чимало трагічних випадків, коли невинними жертвами виявлялися діти, але особливо одна подія найвиразніше постає з моїх спогадів тієї весни як символ цілковитого божевілля, до якого може доходити людськість. Це було десь на початку квітня. Одного раннього ранку, коли ми ще й не повставали, знадвору почувся дитячий плач і слабенький стукіт у двері. Я скочив з ліжка першим. Відімкнувши двері, побачив дівчинку років чотирьох. Вона тремтіла від холоду й слабосилля, а по її худих щічках струмками цебеніли сльози. Ми впізнали її! Це була Марійка, дочка нашої сусідки Ганни, яка, крім неї, мала ще й семирічного сина і жила за півкілометра від нас. Ганнин чоловік – молодий, працьовитий господар – був арештований, як і багато інших, без ніякої причини і запроторений кудись у концтабір ще років зо два тому. Ганна лишилася сама з двома дітьми боротися за кусень хліба, як і всі ми. Та коли почалася зима й настав голод, ми втратили зв'язок з нею.

Я впустив дитину в хату.

– Мама не хоче вставати! – сказала вона, втираючи сльози рукавом замизканої свитки.

Ми з мамою мовчки переглянулися. За кілька хвилин я й Микола вже подалися до Ганниного подвір'я. Коли ми ввійшли в хату, то побачили те, чого й побоювались. Ганна лежала горілиць на широкій лаві мертва. Її викочені шклисті очі дивилися на нас. Своїм широко розтуленим ротом вона ніби ловила останній ковток повітря. Видно було, що вона вмерла зовсім недавно перед тим, як Марійка постукала до нас у двері. На щоках її ми ще бачили сліди сліз і також бачили, як на її обличчі, наче мурашки, туди-сюди сновигали, шукаючи теплого місця, воші. Поруч з нею, замотаний в якесь ганчір'я, лежав її мертвий син. У хаті, що складалася лише з сіней і однієї кімнати, було порожньо й брудно. Все вмебльовання становили дві лави попід стінами, а чогось їстівного не лишилося ані крихти. Долівка була вся перекопана, в стінах видніли попробивані діри, а комини печі й груби були геть розвалені: виразний знак, що це робота хлібозаготівельної комісії. Безперечно, що зовсім недавно вона шукала тут прихованих харчів.

Ми з Миколою застигли, уражені жахом. Мені хотілося або вибігти звідси з вереском, або сісти поруч з мертвяками й узятись рукою за їхні холодні долоні, щоб якось виявити свій смуток і співчуття, але я не зробив ні одного, ні другого. Я просто стояв, немов скам'янілий і, дивлячись на мертву матір та її сина-хлопчика, питав сам себе:

– Чому? Чому вони повинні були вмерти?

Ми залишили мерців у хаті, надіючись, що колгоспна похоронна бригада забере їх під час щоденних своїх пошуків трупів. Місяців зо два тому в селі було виділено спеціяльну бригаду збирати й ховати голодняцькі трупи.

А маленька Марійка пережила голод. Якийсь час вона пробула з нами, аж поки родичі дівчинки, що жили в місті, забрали її до себе.