Страта голодом

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Сільрадівський посильний, ходячи від хати до хати, скликав нас на загальні сільські збори, що мали відбутися найближчої неділі ополудні. Другий посильний загадував з'явитися на збори нашої сотки тої ж неділі ввечері.

Двоє зборів за один день! Це був явний знак, що назрівають неабиякі події. Ніхто з нас і здогаду не мав, що то може бути, але в той час ми сподівалися лише арештів, висилки чи й навіть розстрілів. Аж ось і неділя приспіла, відбулися перші й другі збори, і для багатьох наших односельців справдилися найгірші побоювання. Тільки що жертвами цей раз стали не звичайні селяни, а сільські верховоди.

Загальні збори проводилися в сільському клюбі – колишній нашій церкві. На сцені засідала президія, що з неї більшість становили люди, яких ніхто раніш у селі не бачив. Всі вони були поважні, аж навіть сердиті. «Товариш Цейтлін», відкриваючи збори, відрекомендував нам цих чужаків. Першим він назвав уповноваженого райпарткому. Інші були найвищими в районі партійними і радянськими «достойниками»: секретар райкому партії, «комісар» від МТС, «комісар» від ҐПУ, голова райвиконкому. Ми вже наслухалися про цю п'ятірку, бо чутки ходили між селян, що вона роз'їжджає по селах району, арештовуючи наліво й направо людей без ніяких очевидних провин.

Першим виступив уповноважений райпарткому. Суть його промови полягала ось у чому. Заблукана мурашка нічого не варта: вона притьмом пропала б, шукаючи харчу, будь-хто може безжально її розтоптати, як щось докучливе, чи в якийсь інший спосіб знищити. Кому потрібна заблукана самотня мурашка? Направду щось важить лише мурашник, бо в ньому мурашине життя захищене й увічнене. Мурашки тільки тим і тримаються на світі, що живуть вони цільнозв'язаним і чітко організованим мурашиним колективом. Мурашки без мурашника годі й уявити. Отак і з людьми: одинокі – безпорадні у світі; їх хто хоч може експлуатувати, переслідувати, кинути в забуття або й знищити. Тільки в комуністичному суспільстві людська одиниця знайде собі щастя, добробут і волю. Колективне господарювання – це все, а одноосібне – ніщо! Колективне господарювання – це перший крок до комуністичного суспільства, отож ми всі повинні вступити до колгоспу! Це – наказ партії, а партія знає, що для селянина найліпше. Іншого шляху немає.

Пробалакавши так з годину, він на завершення вигукнув широко вживане тоді комуністичне гасло: «Хто не з нами, той проти нас!» – і під голосні оплески сів на своє місце.

Тоді виступив партійний секретар. Він заявив нам, що наше село відстало в темпах колективізації і хлібозаготівлі. А причина цього в тому, що селом верховодять вороги народу (він назвав їх «шакалами»). Вся країна радісно будує соціялістичне суспільство, індустріялізується, колективізується, здає хліб державі й підписується на державну позику, бере участь у змаганні за швидше виконання плянів. А наше село тим часом дозволило певним ворогам народу пролізти на ключові пости й саботувати політику партії. Партія викрила їхні шакалячі підступи й суворо покарає цих виродків. Слухаючи це все, ми сиділи безмовні й заціпенілі. Нам просто подих перепиняло в горлі, поки ми чекали, коли оголосять імена цих ворогів народу.

Далі підступив до трибуни «комісар» від ҐПУ. Він почав з того, що довго переглядав якісь папери, які тримав у руках. Нарешті взявши їх в одну ліву руку, він поклав правицю на кобуру свого нагана при поясі, втупив у нас очі й так заговорив:

– Я приїхав сюди не промови виголошувати. Я приїхав виконувати свій обов’язок. Ви чули, що сказав товариш партійний секретар. Він сказав, що ваше село – у руках ворогів народу. Тож я приїхав сюди помогти вам викоренити цих ворогів і перетворити ваше село в соціялістичний колектив.

Тут він зупинився і знову погортав папери. Далі прочистив кашлем горлянку й оголосив:

– Згідно з достовірними даними, ваше село опинилося в руках украй негативного елементу...

У цьому місці він підвів голову, прибрав грізний вираз на обличчі й вигукнув на повен голос:

– Голова восьмої сотки – вийти наперед!

Бородатий селянин у домотканій свитці встав і наблизився до сцени.

– Іменем робочих і селян, іменем радянського правосуддя я арештую вас за саботаж виконання пляну колективізації у вашій сотні! – врочисто виголосив «комісар» від ҐПУ.

Бородань розгублено повів очима й зібрався був щось сказати, але ніхто його не слухав. «Товариш комісар» провадив далі, наказуючи вийти наперед голові другої сотки. Ним був Степан Кошмак, якого всі сусіди по кутку терпіти не могли за брутальне ставлення до людей. Аж виявилося, що хоч і як він вислужувався, а його сотня однак відстала у виконанні державних плянів колективізації та хлібозаготівлі.

«Товариш Кошмак» також силкувався щось сказати, але і йому не дали слова. «Комісар»-гепеушник викликав і заарештував ще дві жертви: голів третьої і п'ятої соток.

На велике наше здивовання, він узяв під арешт ще й голову сільської ради «товариша Пащенка». Я вже згадував, що він був партійцем і на цей пост у наше село його призначили парторганізація району та райвиконком. А зараз цього самого Пащенка арештовують за провал колективізації в селі! «Комісар» сказав про Пащенка (уже не називаючи його «товаришем»), що він використав своє службове становище, щоб зірвати політику партії та уряду на селі.

Ще більше ми здивувалися, коли «комісар» викликав і «товариша Рябоконя», голову колгоспу, також партійця.

– Як начальник ҐПУ, – ознаймив оратор, – я заарештовую вас за зрив показу переваг колективного способу господарювання над індивідуальним, за падіж кінського поголів'я, за те, що допустили зіржавлення сільськогосподарського реманенту й зірвали підготовку до весняної посівної кампанії.

На цьому «товариш комісар» закінчив промову й зійшов зі сцени. З бічних дверей поруч зі сценою з'явилося два гепеушники. Підступивши швидкою ходою до заарештованих, вони вивели їх з приміщення навіть без натяку на опір з їхнього боку. Після цього «товариш Цейтлін» оголосив збори закритими. Надворі падав сніг і стояла велика холоднеча.

Через яких пару годин, десь близько сьомої вечора, ми зібралися на куткові збори нашої стохатки. Начальство трохи припізнилося. Але в його складі був і уповноважений райпарткому. Такої чести ми «сподобилися» за те, що були зразковою стохаткою, до якої «товариш Цейтлін» любив приводити поважних представників з району.

Збори почалися відразу, як тільки прийшли ці високі «гості». «Товариш Хижняк», аж надимаючись з гордощів, закликав збори до порядку і надав слово «товаришеві Цейтліну». «Товариш Цейтлін» відрекомендував нам уповноваженого. Він наголосив, що присутність його на зборах треба розцінювати як заохочення, на яке ми маємо відповісти ще активнішим соцзмаганням за прискорене виконання плянів колективізації і хлібозаготівлі.

На наш подив, уповноважений майже слово в слово переказав ще раз ту саму промову, яку ми вже чули на попередніх зборах. Відтак підвівся «товариш Цейтлін» і оголосив, що керувати зборами довіряється «товаришеві Хижняку». Підсвідомо ми відчували, що для декого з нас надходить фатальна хвилина. А «товариш Хижняк» почувався як на сьомому небі, що начальство так його вирізнило, доручивши вести збори.

Звичайно п'яний і цинічний, нині він був тверезий і назовні стриманий, бо ж силувався якомога показати себе з найкращого боку. Поміж селян ходила чутка, що раз при чарці він побився об заклад з «товаришем Юдою», що він раніше стане «комісаром» райпарткому, ніж той зробиться «комісаром» ҐПУ. Може саме тому він так ревно намагався постати перед зверхниками не якимось репаним селюком, а обтесаним городянином.

Та хоч як він тужився вподобатись уповноваженому, йому це було просто не по силі. По-перше, він надмірно запобігав перед уповноваженим і цим фатально прорахувався. «Товариш Цейтлін» розцінив його поведінку як образу для себе. Адже він як тисячник був не хто-небудь, а представник Центрального Комітету КП(б)У! Далі, ледве розтуливши рота для своєї промови, Хижняк скоїв другу помилку, коли вдався до хибного політичного жесту: він звернувся найперше до жінок! Він то сказав «товариші жінки», але згадав їх поперед уповноваженого, до якого звернувся після них, і перед «товаришем Цейтліном», якого вмістив аж на третьому місці.

Тож не дивно, що «товариш Цейтлін» зірвався на ноги й урвав Хижняка:

– Товариші! – сердито кинув він. – Як представник Центрального Комітету, вважаю за свій обов'язок поправити товариша Хижняка!

І він тоном, повним зневаги, пояснив, що з партійного погляду звертання до жінок на першому місці – це пережиток минулого, прикмета гнилого занепадництва. «Велика жовтнева соціялістична революція», мовляв, розкріпачила наших жінок і зрівняла у правах з чоловіками, так що їм нема потреби давати переваги. Своє коротке зауваження «товариш Цейтлін» закінчив висловом надії, що «товариш Хижняк» вибачиться перед зборами за свою помилку, і на цьому сів.

Уповноважений тим часом зберігав нейтралітет і лише випускав з рота кільця тютюнового диму, немов усі ці справи його не обходили. «Товариш Хижняк» перевів погляд на «товариша Цейтліна», наче благаючи милосердя. Той поблажливо кивнув головою. Тоді Хижняк звернувся до зібрання і пробелькотів перепрошення. Він висловив жаль, що приспав свою більшовицьку пильність, але запевнив нас усіх, що надалі вже ніколи не допуститься цієї занепадницької буржуазної звички звертатись перше до жінок. Після цього він узяв аркуш паперу й почав читати свою промову.

Нас дуже здивувало, що «товариш Хижняк» фактично повторив усю орацію «товариша уповноваженого», включно з його теорією про мурашник і закликом «Хто не з нами, той проти нас!» Нарешті він підійшов до теми, якої всі ми чекали: що й серед нас є вороги народу, що вони захопили у свої руки декотрі десятихатки й п'ятихатки і, скориставшись довіреними їм посадами, саботують виважену партійну політику в нашій стохатці й у цілому селі.

Скінчивши промову, Хижняк узяв зі столу іншого папірця, заглянув до нього й вигукнув:

– Голова першої десятихатки, вийти наперед!

Поки той нещасник плентався до столу, Хижняк карбував слова вироку:

– Іменем трудового радянського народу я маю честь заарештувати вас за зрив виконання плянів колективізації і хлібозаготівлі в довіреній вам десятихатці!

В такий самий спосіб він узяв під варту ще шістьох: чотирьох голів десятихаток і двох – п'ятихаток. Серед них виявився і керівник нашої п'ятихатки, що ото так ревно затягував нас до колгоспу.

Коли пролунало останнє прізвище, двері широко розчахнулися і на порозі став гепеушник з гвинтівкою за плечима. Тільки-но «товариш Хижняк» дочитав список, до арештованих керівників підійшов виконавець і показав їм на двері. Вони все ще проходили вервечкою повз стіл президії, як «товариш уповноважений» докурив свою цигарку й підвівся виходити. «Товариш Цейтлін» подався за ним слідом, полишивши закриття зборів на «товариша Хижняка», що той хутенько й зробив.

А коли ми вийшли надвір, то ще побачили, як двоє саней зникали в темряві зимової ночі. На перших везли заарештованих наших керівників, другими їхало начальство. Вранці ми дізналися, що такі самі арешти проведено й на інших кутках по всьому селу. В кожній стохатці арештували по п'ять-сім чоловік. А оскільки всіх стохаток налічувалося вісім, то виходило, що з села за одну ніч забрано понад п'ятдесят душ.

Хоч ми й не співчували більшості арештованих, однак і тішитись їхнім нещастям ніхто не тішився. Цих людей просто віддали на поталу, як жертовних баранів. Це всім було зрозуміло. Але чи це означало кінець усіх чисток? Кому випаде стати наступним у списку?

Ніхто не міг передбачити того, що трапилося далі. Більш як півмісяця минуло без жодних зборів. І з кожним новим днем, прожитим без зборів, більшало чуток, які суперечили одна одній. Дехто казав, що партія та уряд відмовилися від політики колективізації і що селян тепер уже не чіпатимуть. Інші переказували, що «товариш Цейтлін» поїхав аж у столицю по нові вказівки. Ще інші твердили, що власті дали нам спокій на той час, поки набудують нових в'язниць і таборів для тих, хто й далі відмовлятиметься вступати до колгоспів.

У селі не стало найзапекліших комуністичних активістів і взагалі начальства. «Товариша Цейтліна», як з'ясувалося, і справді викликали, тільки до райцентру, але куди ділися Хижняк, Хоменко та інші, подібні до них, ніхто не знав. Після останніх зборів їх у селі не бачено. Було ясно як день, що йшлося до чогось дуже важливого.

Подейкували, що сам Сталін недавно щось таке написав і промовив на захист селян. У своїй статті «Запаморочення від успіхів» він розкритикував низових партійних начальничків та активістів за надмірну запопадливість у проведенні колективізації. Ходили чутки, що він наказав сповільнити темпи колективізації і навіть дозволив виписуватись назад з колгоспів, коли хто того волів. Важко було повірити таким балачкам, бо ось же не так і давно нам казали на зборах, що Сталін вирішив завершити програму примусової колективізації до Першого травня, хоч би яких довелося при цьому принести людських та матеріяльних жертв. Знали ми й те, що це ж Сталін проголосив ліквідацію куркульства як кляси. Відповідно до цієї лінії уряд прийняв закон, що управнював виганяти куркулів з їхніх сіл і спроваджувати на заслання. То чи могло ж таке бути, щоб він так швидко змінив думку?

Знаходилося в селі чимало й таких, які не вірили жодним чуткам і сподівалися тільки гіршого. Однак загальна ненависть до колективізації та партійних посіпак була така велика, що більшість людей радо дурила себе і приймала ті поголоски за чисту правду. У цілому ж ця невідь звідки поширювана вістка викликала в селян страх і роздратовання.

– Куди ці зарізяки подівалися? – питали люди одне в одного, а то й так вигукували: – Аби ж тільки нам допастися до цих клятих зарізяк! – Або: – Забираймо свої коні й корови назад з цього клятого колгоспу!

Раніше то й писнути чогось подібного не сміли, а це почали так висловлюватись майже на кожному кроці. Селяни готові були боротися за своє добро і навіть убивати, як припече. І справді, через кілька днів ми побачили дві пожежі оподаль на протилежному кінці села. Пізніше ми дізналися, що то було спалено дотла штаб сьомої стохатки. Далі пішли новини про напади селян на хати активістів та сільського начальства. Казали також, що хтось пробував підпалити сільраду, що побито вікна в сільському клюбі, що перерізали телефонну лінію до райцентру і що при цьому зникло більш ніж кілометр дроту.

Аж нарешті однієї ночі сталося і перше вбивство: хтось зробив засідку на «товариша Юду» і забив його на смерть. Допитливий, як усі підлітки, я збігав туди, де знайшли його тіло. Воно ще було там. Забитий лежав у неглибокому рівчаку над головною сільською вулицею. Його священицька борода була обсмалена, а обличчя сильно попалене. Попівська ряса, яку він носив до останку, десь уже поділася. На грудях у нього виднів клапоть газетного паперу з написом великими карлючкуватими літерами:

«СОБАЦІ СОБАЧА СМЕРТЬ!»

Наприкінці березня 1930 року дочекалися ми врешті наказу з'явитися на збори нашої стохатки. Приміщення, де вони мали проводитись, було оздоблене як звичайно: на передній стіні красувався червоний прапор, зі стелі звисав червоний транспарант із закликом «Смерть ворогам народу!», а внизу червоним полотном була обведена трибуна і ним же застелений стіл президії. У призначену годину на дверях з'явився якийсь приїжджий у супроводі одного з сільради. Розмови й гул стихли. Член сільради витяг аркуш паперу з нагрудної кишені, вийшов на саморобну трибуну й закликав до уваги.

– Перше ніж перейти до порядку денного, – натужно вичитав він, – я хочу відрекомендувати вам представника нашого райпарткому, товариша Римаренка...

Присутні сприйняли цю звістку якось зневажливо. Хтось один навіть пирхнув сміхом, а деякі жінки почали хихотіти. Але це тривало недовго, і скоро знов залягла тиша. Партійний представник був прикро вражений, як його прийняли, і не приховував свого роздратовання. Спершу він розглядався по кімнаті, немов шукаючи союзників у ній, а потім розвів обома руками з виразом розчарування на обличчі.

– Оце так ви зустрічаєте представника свого райпарткому? – запитав він притишено. Тоді на хвильку змовк і перевів погляд на власні чоботи, наче зважуючи собі нишком, чим би так дошкулити своїм кривдникам. Потім стрепенувся й прорік холодним надривним голосом:

– Як партійний представник, я не дозволю тут глумитися з комуністичної партії! – І знов на хвилину урвав мову, втупивши в авдиторію гіпнотичний погляд. – Оці ваші смішки й гигикання, – провадив він далі, – є добре відомим прийомом з арсеналу ворогів народу, спрямованим на зрив конструктивних ділових зборів радянських патріотів...

Для нас уже давно не було нічого нового в таких балачках, але ми не сподівалися чути їх саме на цих вечірніх зборах. Адже ми прийшли сюди, сповнені рішучости поборотися за свої права і надії, що будемо свідками банкрутства наших сільських партійців і почуємо проголошення нового політичного курсу – хоч би якого курсу, аби тільки не на колективізацію! А замість цього ми побачили якогось незнайомця, котрий попер на нас рогами ще до того, як ми дізналися, що він за один! Це вже було трохи занадто. У кімнаті раптом зчинився справжній рейвах: усі враз заговорили й закричали одне голосніш від одного, хтось навіть ногами затупотів позад мене.

Але райпарткомівець лише на хвилинку ніби зніяковів від цього вибуху. Він мовчки стояв за столом, втупившись очима долі й нервово крутячи олівця. Аж це різко підніс голову і владним голосом перекрив гамір:

– Ану годі вже! – ревнув він. Де й ділася нервова напруженість його, голос бринів самовпевненістю. – Я виступаю тут за прямим наказом районної партійної організації. Кожен, хто протидіє цим зборам, – той проти політики партії! Кожен, хто ображає мене, – той ображає партію, бо я тут представляю партію, подобається це вам чи ні!

Слова його були гострі як бритва. Ми зрозуміли суть цих слів. Мертва, гнітюча тиша опосіла все довкола. То була жахлива мить для нас. Наша надія на якусь зміну розвіялась.

Щоб якось вийти з цієї скрутної ситуації, член сільради поквапливо взявся залагоджувати процедурні формальності. Він запропонував, як то заведено було, вибрати голову зборів і секретаря вести протокол. Але охочих на ці почесні ролі не знайшлося – усі, наче змовившись, принишкли, і ніхто не висував кандидатур на голову, котрий мав би вести збори. Справа набувала непередбачуваного й небажаного повороту.

Представник райпарткому й далі стояв перед людьми, граючись олівчиком у руці та час від часу роздратовано зиркаючи на сільрадівця, немов дорікаючи йому за нездатність упоратися з народом. Переконавшись, що ситуація стає ще більш критичною, він ступив крок уперед. Як і перед цим, він здійняв руки вгору Й розвів ними в повітрі (цей жест, здавалося, був характерний для нього), а тоді втопив у нас пронизливий погляд і зауважив багатозначно притишеним голосом:

– Ще ні разу так не було, щоб той, хто виступав проти мене, не пошкодував за цим раніш чи пізніше. – Він помовчав, придивляючись до облич, щоб переконатись, яке враження справляють його слова, а потім повів далі:

– Це стосується вас також, навіть якщо ви й нехтуєте той факт, що я представник комуністичної партії. – І додав таким самим притишеним голосом, але підкреслюючи кожнісіньке слово: – Кожен – я повторюю: кожен, хто виступає проти партії, – заслуговує нещадного знищення!

Його слова справили бажане враження. Тиша залягла мертва. Ніхто не сміявся, ані говорив. Усі немов поніміли, не мавши змоги й боячись висловити бодай натяк на протест.

– Ці ваші люди, – звернувся він наче до свого сусіда за столом президії, але досить голосно, щоб його почули всі присутні, – ці ваші люди або не доросли до цього, або просто не хотять використовувати блага демократії, які їм дає комуністична партія.

Він помовчав вичікувально, чи не озветься хто на його зауваження. Та сміливця не знайшлося. Всі принишкли, немов діти перед самовладним батьком, і тільки невідривно лупили на нього очі.

Представник райпарткому прочистив горлянку:

– Товаришу, приступайте до порядку денного без зайвих формальностей, – наказав він сільрадівцеві, який тепер мав вести збори сам, без обраного голови та секретаря. Сільрадівець так і зробив. Завагавшись на мить, він оголосив, що слово має «товариш представник райпарткому». А той уже прямував до трибуни.

Як мовилося вже, цей «товариш представник» був стороннім у нашому селі. Ми не знали ні хто він, ні ким працює. Видно тільки було, що він не один з нас, селян, але також і не робітник. Це був явний городянин, як і всі інші, заїжджі до нашого села: чисто поголений, добре вгодований, пристойно, як на мої тодішні уявлення, одягнений. Неважко було помітити, що він обурювався на нас, неначе це ми завинили, що він застряг у нашому селі. Коли він став за трибуною, підняв голову й почав промовляти, я зміг краще роздивитись його фізіономію. Я побачив, що в нього був чималий ніс і характерний рот з тонкими губами, якими він безнастану ворушив, немов дожовуючи якусь смаковину.

Судячи з агресивної тактики, до якої «товариш представник» наприпочатку вдався, ми не сподівалися почути в його промові нічого приємного для себе. Аж ні! Як тільки він заговорив, ми просто власним вухам не повірили! Чи ж це той самий чоловік, що ото так озивався до нас кілька хвилин тому? Ну й дивовижа! Він перемінився цілковито, як той хамелеон. І голос у нього зробився оксамитовий та теплий, і манера триматись поскромнішала – він навіть час від часу всміхався до нас.

Спершу він говорив такими абстрактними словами, що нам важко було второпати його. Загально кажучи, наскільки я тепер пригадую, то було щось на тему недосконалости людини як такої, легко здатної і помилятися. Кілька разів він повторював аксіоми, що, мовляв, людині властиво помилятись та що вік живи – вік учись. Він закликав нас ставитися з розумінням до тих, які помилились, і виявляти великодушність до тих, хто її потребує. Усе це звучало чисто як церковна проповідь, і потроху ми почали здогадуватись, до чого йдеться. Чим довше він говорив, тим усе більше ми переконувалися, що ті чутки про Сталінову статтю були таки правдиві. Невдовзі і сам він сказав нам це.

– Чимало важливих подій сталося нещодавно, – мовив він далі. – Деякі з них добрі, а деякі й не дуже.

По цьому він почав розлогий виклад про недавні добрі події, повторюючи фрази, що їх ми вже знали напам'ять. А потім, перевівши голос у нижчий регістр, заходився викривати те, що він назвав «не дуже добрим». Оце тут він уперше згадав ім'я Сталіна і його статтю «Запаморочення від успіхів». Власне, він просто ознаймив нам, що зараз її прочитає, і так і зробив. Читав він її повільно, слово по слову, немов боявся, щоб не пропустити жодного речення.

Слухаючи Сталінову статтю, ми дізналися, що колективізація пройшла надзвичайно успішно; що більш ніж п'ятдесят відсотків селян у Радянському Союзі колективізувалися. Це означало, що п'ятирічний плян колективізації сільського господарства було перевиконано вдвоє. Але далі, на наш подив, ми почули, що всі ці успіхи ніякі не успіхи, оскільки досягнуто їх коштом викривлення партійної лінії, коли порушувалася засада добровільної колективізації і застосовувалися методи примусу. Внаслідок цього подекуди до розряду куркулів потрапили середняки, а то й незаможники. Партійні працівники на місцях вживали щодо них брутальних і навіть кримінальних заходів. Селян тероризували грабунками, конфіскацією власности, арештами. Мали місце випадки примусового усуспільнення житлових приміщень і дрібної живности, як от кіз, овець, свиней та свійської птиці. Через такі здирства дискредитувалася сама ідея колгоспного ладу, і в селян пропала всяка охота вступати до колективних господарств.

Ми слухали ці слова з неабиякою увагою, бо ж усе наше існування залежало від них. Ані одна душа не сміла ворухнутись чи бодай звук вимовити.

Нарешті представник райпарткому дочитав статтю до кінця. Не глянувши на нас, він витяг носовика й почав витирати піт з чола. Робив він це повільно, ніби намагаючись виграти час чи надуматись, що робити далі. Так і не обдарувавши нас ані поглядом, він оголосив, що зараз зачитає постанову Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної Партії (більшовиків). Пізніше я встановив, що цей документ був надрукований у газеті «Правда» 15 березня 1930 року. З нього ми довідалися, що партія вирішила покінчити з примусовими методами колективізації, припинити усуспільнення селянських жител та дрібних свійських тварин і провести розслідування здійснюваних методів розкуркулювання.

Нам важко було пойняти віри в те, що ми чули. Знову настало велике замішання. Чи ж правда воно те, що в статті та в постанові мовиться? А що, коли це тільки штучка така, провокація? Аджеж могло й таке бути. Таж оце щойно вчора ці самі партійні активісти чинили всілякі насильства, які тільки знали чи могли вигадати, аби лише загнати нас у колгосп. Нас запевняли, що Центральний Комітет дав наказ будь-якою ціною усуспільнити всіх нас до Першого травня! Не один з наших односельців заплатив життям за спротив цьому несамовитому тискові. Тисячі й тисячі інших затаврували як куркулів, повиганяли з їхніх хат і заслали в далекі концентраційні табори. А більшість із нас вступила до колгоспу тільки тому, що це був єдиний спосіб урятувати життя.

Тепер же ось Центральний Комітет каже нам, що то була помилка, що то місцеві власті винні в таких надмірностях, бо вони перестаралися і викривили партійну лінію. То де ж правда? На кому врешті лежить вина за позбавлення нас волі, за тисячі смертей, за зруйнування всього нашого способу життя?