Страта голодом

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

У колгоспі наше особисте існування зробилося цілковито залежним від диктату комуністичної партії і примх місцевого начальства. Кожна бодай найменша дрібниця в нашому житті була під наглядом. А розпорядок нашого дня підлягав якнайсуворішій реґляментації. Накази треба було виконувати без ніяких вимовок, навіть не думаючи про їхній сенс чи мету. Широка мережа насаджених таємною поліцією донощиків, сексотів і агентів-провокаторів стежила за кожним нашим кроком.

Ми постійно були підозрювані у зраді. Навіть вияв смутку чи радости становив підставу для підозр. Смуток бо свідчив про невдоволеність нашим життям, а радісний настрій – байдуже, спорадичний він чи мимовільний і скороминущий, – трактувався як небезпечне явище, що може підірвати відданість справі комунізму. Доводилося скрізь і завжди бути обачним у виявах власних почуттів. Нам усіляко давалося зрозуміти, що жити кожному з нас дозволено тільки доти, доки ми дотримуємося партійної лінії – чи то в приватному, чи в громадському житті.

Під цю пору – усього через два роки після примусової колективізації – нормальні людські взаємини цілком розпалися. Сусіда примушували бути донощиком на сусіда, друзі мусили зраджувати друзів, дітей учили заявляти на своїх батьків, через що навіть родичі намагалися менше спілкуватися між собою.

Куди й ділася традиційна привітна гостинність селян, поступившись місцем недовірливості й підозріливості! Страх став постійним нашим супутником: людина була пройнята містичним жахом, опинившись у безпорадній самоті й безнадії перед лицем державної потуги.

Керівними органами колгоспу були парторганізація, загальні збори колгоспників і правління. Допоміжні контрольно-каральні функції виконували ревізійна комісія та колгоспний суд. Організаційну підтримку партії надавали комсомол і комнезам (ця організація незаможних селян існувала й далі після завершення колективізації). Рука в руку з ними діяли інші організації, що їх укупі з усякого роду таємними і нетаємними агентами, агітаторами, пропаґандистами й активістами керівництво використовувало, щоб стежити за кожним подихом колгоспників.

Фактично колгоспними справами заправляв секретар парторганізації колгоспу. Решта колгоспних керівників були прості виконавці його розпоряджень. Партійний секретар був місцевим диктатором, посідаючи функції приблизно такі, як політичний комісар у Червоній Армії. Як там командир не міг дати жодного наказу без схвалення політичного комісара, так і голова правління колгоспу не мав права нічого вирішувати без схвалення партсекретаря.

Найвищим органом колгоспного самоврядування, згідно з колгоспним статутом, були загальні збори членів артілі. Насправді ж ці збори являли собою лише орган, через який партійна організація накидала народові свою політику і свої ухвали в усіх найважливіших питаннях.

У поточній роботі виконавчим органом колективного господарства було правління, що його обирали на загальних зборах терміном на два роки. Разом з головою до правління входило дев'ять членів. Обирали їх, як вважалося, за особисті заслуги, знання і досвід у господарюванні, але на ділі ці демократичні засади нехтувано. На кожну посаду висувалося тільки по одному кандидатові, а його добирали з-поміж членів партії або людей, що заслуговували на партійне довір'я. Оскільки голосування відбувалося простим підніманням рук і кожний явний прояв опозиції проти партії наражав виборця на переслідування, то партійним верховодам зовсім не важко було забезпечити бажаний склад правління.

На голову правління обирали обов'язково членів або кандидатів у члени партії. Професійна кваліфікація при цьому не бралася до уваги, бо ж більшість претендентів на посаду голови були городяни, неспроможні відрізнити жита від пшениці чи борони від плуга. Для кандидата на голову достатньою рекомендацією була вірність партії та партійній політиці в ставленні до колгоспників. У нашому селі головою колгоспу ні разу не ставав хтось із місцевих, хоч по інших селах декілька таких призначалися на цю посаду.

Інших членів правління та нижчих колгоспних керівників обирали за таким самим принципом, як і голову. Кандидат на члена правління не конче належав до партії, але він мав бути «безпартійним комуністом», тобто вірним послідовником більшовицької ідеології. Таких ще називали «активістами».

Ще одним, буцімто незалежним, елементом структури колгоспу вважалися ревізійна комісія і колгоспний суд. Комісія, що складалася з рядових членів колгоспу й обиралася на щорічних звітно-виборних зборах, перевіряла діяльність правління і таким чином впливала на його політику. Вона також контролювала фінансові заходи правління, тобто те, що стосувалося виробництва, розподілу прибутків і щорічного доходу. Однак усі акти й звіти ревізійної комісії ще перед зборами піддавалися пильній партійній перевірці та оцінці.

Колгоспний суд, хоч він і називався офіційно товариським судом, насправді перетворився на жахливий каральний орган.

Найвпливовішою – після партійної – силою в структурі колгоспу була комсомольська організація. Комсомольці посідали керівні пости нарівні з повноправними комуністами. Але комсомол також слугував вірною і надійною опорою для різноманітних нових починань. Коли партія плянувала якусь кампанію чи просто пропаґандистський захід, комсомолові відводилась роля головного рушія, важеля, на який досить було натиснути, щоб запрацювала вся політична машина.

Всі члени сільгоспартілі були розподілені по бригадах і ланках. Вони плянувалися як суто виробничі підрозділи, але невдовзі ми відчули їхній вплив і на кожній іншій ділянці нашого життя.

У нашому колгоспі було вісім бригад. Спершу вони формувалися за територіяльною ознакою, через що більш-менш збігалися зі стохатками. Члени першої бригади, наприклад, належали до першої стохатки. Кожна бригада попервах охоплювала приблизно сто господарств і мала десь зо дві сотні працездатних колгоспників.

Ланка відповідала десятихатці. Кожна ланка в бригаді обіймала десять-п'ятнадцять господарств і мала – залежно від того, який різновид робіт на неї покладався, – від восьми до тридцяти пар робочих рук.

Трудові завдання в колгоспі розподіляли по бригадах, а ті у свою чергу визначали певну роботу для кожної ланки. Характер роботи в колгоспі, зрозуміло, залежав від пори року.

Керівник бригади теоретично обирався з-посеред її членів, і кожен тямущий селянин, згідно зі статутом, мав право бути обраним на цю посаду. Та в дійсності бригадирів призначало правління за рекомендацією або при схваленні парторганізації. Часто-густо бригадири були не нашими односельцями, а присланими до нас районним керівництвом. Зате ланкові звичайно були з нашого села, їх призначали керівники бригади, але список відповідних кандидатів затверджувався парторганізацією і правлінням.

Бригадири поступово стали найважливішою проміжною ланкою між вищим начальством і народом, у наслідок чого набули практично необмеженої влади над членами своїх бригад. Рядовий бригадник не мав права відлучитися з села або використати вільний від роботи час за власним уподобанням без відома й дозволу бригадира. Бригадники, наприклад, не могли плянувати весілля чи іншої якої важливої події без згоди на те бригадира. Кожен крок доводилося погоджувати і координувати з його волею.

Довіреними помічниками бригадира були ланкові. Від призначуваних на цю посаду не вимагалось якоїсь майстерности чи характеру: важила тільки особиста відданість кандидата.

Ставши членами колгоспу, ми опинилися під подвійним управлінням. Сільські власті залишалися при всіх своїх функціях. І далі діяли стохатки, десятихатки й п'ятихатки зі своїми комісіями, пропаґандистами, агітаторами та всякого роду начальниками. Завданням їхнім було, як і перше, залучати до колгоспу тих селян, які все ще господарювали одноосібно, а також забезпечувати заготівлю харчових продуктів для держави. Так само регулярно скликалися недільні й вечірні збори, і нам так само належало ходити на них, хоч ми вже були членами колгоспу. Не забували про нас і різні комісії. Вони й далі час від часу, під тими чи іншими приводами, навідувалися до наших осель. Крім того, ходили до нас чередою всілякі уповноважені, пропаґандисти, агітатори, представники комсомолу, піонерів, комнезаму. Нас раз-у-раз закликали здавати хліб, платити різні податки і розкладки, «добровільно» підписуватися на державну позику, з нас без угаву стягували «добровільні» внески мало що до державних, а то ще й до якихось міжнародних фондів на допомогу закордонним комуністичним партіям.

Усі ці повинності й обов'язки, накладені на нас, ще подвоїлись і посилилися після того, як ми вступили до колгоспу, бо ж на додачу до звичайних сільських властей колгоспне начальство зробилося фактично ще однією місцевою властю. Коли не було зборів загальносільських, чи стохатки, десятихатки або п'ятихатки – іди на колгоспні збори або на бригадні чи, врешті, на збори ланки. На них колгоспні командири перебирали на себе ролю сільрадівського начальства. Мало не щодня відбувались якісь зібрання чи політосвітні лекції в полі у робочий час. «Порядок денний» на колгоспних зборах був майже той самий, що й на сільських сходинах. Тому, скажімо, деякі справи, порушені на зборах стохатки ввечері, обговорювалися і наступного дня вже на зборах бригади в полі.

Нас зобов'язували вивчати промови партійних і державних вождів, а також нові законодавчі постанови чи адміністративні директиви. Коли, наприклад, з'являлася промова котрогось провідного вождя, текст її розсилали з усесоюзного центру через республіканські органи до кожного населеного пункту. Спущена в село, промова доводилася до кожного селянина двома каналами: через сільрадівську адміністрацію і через колгоспне керівництво, її зачитували і проробляли по всіх адміністративних підрозділах вечорами і в неділю, а потім знову зачитували й розтлумачували людям на бригадних та ланкових зборах у полі. Такій процедурі піддавалося все, що центральна й місцева влада хотіла примусити нас виконувати або знати.

Одним із нововведень, що з'явилося з новим режимом, був у нашому селі колгоспний суд. До того всі судові справи розглядалися в районному центрі, а тепер село одержало свій власний судовий орган.

Спочатку колгоспний суд не мав ніякої особливої впливової чи каральної сили і діяльність його зводилася до суто дисциплінарних стягнень. Він мав право накладати лише невеликі штрафи або присуджувати до примусової праці на колгоспних чи громадських роботах не більш як на тиждень. Але невдовзі він почав розглядати всі справи, включно з кримінальними, цивільними й політичними. У руках комуністів цей суд став слідчим органом. Юрисдикція його поширилася на всіх мешканців села.

Суддя в цьому суді судив так, як того воліла партія. Під час сесії обабіч судді засідали парторг, голова сільради й голова колгоспу. Вони й керували ходом розгляду аж до того моменту, коли оголошувався вирок. Бо зачитати його довіряли ігнорованим доти членам суду.

Серед справ, які виносилися на цей суд, були образи представників владних структур, жарти й анекдоти про видатних діячів правлячого режиму, пошкодження сільськогосподарського знаряддя, крадіжки колгоспного майна, неявка на збори та пропаґандистські заходи, запізнення зі сплатою податків і таке інше. Суворість вироку залежала головним чином від розміру шкоди, завданої партійній політиці.

Кари, визначувані цим судом, були доволі жорстокі. Якщо хтось не прийшов на роботу вчасно, то це каралося примусовою працею від одного до трьох місяців. Ще суворіші присуди ухвалювали тим, чиї «провини» мали політичне забарвлення. Опозиція партійній політиці й образа виконавців її вважалися мало не державною зрадою. Колгоспний суд здебільшого передавав такі справи у вищі судові інстанції або органам державної безпеки, або туди й туди водночас, із рекомендацією присудити до страти або тривалого ув'язнення у «виправнотрудовому таборі», як юридичною мовою називалися концентраційні табори. Такі рекомендації вгорі приймалися, очевидячки, з неабияким ентузіязмом, бо звинувачені в подібних провинах уже ніколи не поверталися в село.

«Сесії» колгоспного суду відбувалися вечорами мало не щонеділі. На кожному засіданні розглядалося по чотири-п'ять справ. Присутність на суді всіх мешканців села була обов'язкова. Оскільки в приміщенні суду не вистачало місця для всіх наших односельців в один і той самий час, то розписали розклад відвідин судових засідань стохатками по черзі. Звичайно на кожне засідання заганяли селян із трьох стохаток; за неявку належалася кара у вигляді грошового штрафу або примусової праці. Бувало, що суд і судив тих, які не з'являлися на засідання.

Мені довелося бути присутнім на багатьох таких засіданнях. Одне з них особливо запам'яталося. Воно відбулося в один з вечорів навесні 1931 року в приміщенні колишньої церкви. Організатори колгоспного суду наполягали на тому, щоб проведено було це засідання з усім ритуалом. Спочатку з'явився на сцені наш тисячник, «товариш Черепін». Вичекавши, поки втихне гамір, він урочисто проголосив:

– Товариші! Колгоспний суд іде!

Заля завмерла. На сцену вийшло троє всім нам знайомих односельців: суддя – Сидір Коваленко, незаможник, що ледве вмів читати й писати; за ним два народні засідателі; прокурора і оборонця і в заводі не було. Як ці три особи зробилися членами судової колегії, цього ніхто не знав. Вони були звичайні собі незаможники, які, однак, з партією чи комсомолом нічого спільного не мали.

Коли члени суду зайняли свої місця, на сцені з'явилися голова сільради й голова колгоспу.

Ось усі вони посідали і суддя оголосив першу справу. Заводять двох підсудних, кожний під конвоєм міліціонера. Суддя починає читати обвинувачення, з якого ми дізнаємося, що їх обвинувачено за трьома статтями, а саме: агітація проти радянської влади, спроба підриву авторитету партійних та радянських керівників і третє – пропаґанда українського націоналізму.

Це було завершенням однієї досить кумедної історійки. Я був свідком цієї, на перший погляд, незначної події, піднесеної до рангу судової справи, і мені здається, що варто її розповісти в усіх деталях.

Є таке прислів'я – «Що в тверезого на умі, те в п'яного на язиці», і воно чи не найкраще насвітлює цю пригоду. У п'яному стані обидва підсудні вибалакали свої думки, а вони якраз і не збігалися з партійною лінією.

Відколи почалася колективізація, з полиць сільської крамниці майже начисто зникли товари повсякденного вжитку. Гас, сірники, сіль та інші звичайні речі стали рідкісним явищем. Та ось якось у неділю оголосили, що до крамниці завезли оселедці й продаватимуть їх по фунту на душу. Отож тієї неділі перед крамницею простяглася величезна черга через увесь майдан. Петро Зінченко, один із сьогоднішніх підсудних, мав бажання викупити свою пайку. Це був чесний і працьовитий селянин, симпатичний вдачею і розумний собі, але ходила про нього слава, що в неділю він любить вихилити зайву чарку. А що того дня була неділя, то він своїм звичаєм був, звісно, напідпитку.

– Слухай-но, Катре, – підійшов він до молодої жіночки, що стояла в черзі вже біля самих дверей крамниці. – Пропусти мене перед себе, посватаю. Оце тільки но купимо оселедця й зразу весілля справимо.

Жіночка відмахнулася від нього.

– Атож, я розумію, – вів своєї Петро. – Ти не хочеш заміж без вінчання в церкві. – Він показав рукою на знесені церковні бані. – А ми там, у церкві, й повінчаємось... під портретом нашого дорогого й мудрого вождя й учителя товариша...

– Цить, дурню! – вигукнула жіночка, лиха на нього, що він силкується примоститись перед нею.

Але Петро все не відступався. Він змінив тон і заговорив голосом, що звучав достоту, як голос «товариша Черепіна».

– Гей ти, ворог народу! – гримнув він на ту жіночку. – Яким правом ти опинилася в черзі по оселедець попереду героя й інваліда революції, та ще й члена комнезаму?

Вона й далі, однак, не пускала його.

Ситуація стала трохи двозначною. Петро звик своїми жартами викликати регіт у товаристві. А тут він дотепністю просто перевершив сам себе. «Товариша Черепіна» він наслідував знаменито. Проте цим разом ніхто не наважувався сміятись. Петро ж бо відверто кпив з радянської влади, а кожен боявся сексотів – звичайно, присутніх і тут.

– Товаришко, враже народу, – провадив він, звертаючись до тієї самої жіночки, – іменем нашої любимої комуністичної партії та дорогого уряду я вас арештую за відмову посприяти героєві пролетарської революції в його намаганні швидше придбати свою пайку оселедця, дану йому цими самими любимими партією та урядом.

Молодиця таки відмовилася сприяти героєві революції. Тоді Петро перекинувся увагою на старшого віку жінку, і все в тому самому жартівливому тоні.

– Чи бачили ви таке, бабцю? – запитав він, показуючи на молодицю. – Я помагав будувати цей комуністичний рай, на довершення якого маємо щорічний продаж оселедців, а вона, бач, не пропускає мене, щоб я купив оселедця передніш за неї. Точи можна мені стати перед вами?

Але й тут Петрові не поталанило. Бабця також не була схильна до жартів.

– Ти вже допався до свого раю. Геть відси! – буркнула вона.

– Що? – аж скрикнув Петро з несподіванки.

– А так, – відказала стара. – Допався до свого раю, то й раюй! Ондечки край черги.

Петро підскочив ближче до бабці.

– Дорогенька моя! – вигукував він. – Та я ж годами в цім раю свого янгола вишукую, і ось теперечки здибав! Та ще де – в черзі по оселедця!

Поки стара відмагалася від Петра, що поривавсь поцілувати її, ще один п'яничка підступив до черги, махаючи руками й співаючи на все горло.

Чоловік середнього віку, був він не менш за Петра знаний як дотепник. Звали його Антоном. За громадянської війни він був червоним партизаном. Його теж вважали «едукованим» чолов'ягою, принаймні ми всі знали, що він умів читати й писати.

Петро дав спокій бабці й кинувся назустріч Антонові.

– О, свояк свояка пізнає здалека! – гукнув він до Антона. – Хай живуть райські п'яниці!

– Гурра! – відповів Антін, обіймаючи свого приятеля.

– Хай живуть їдці оселедців! – і Петро зреагував ще голоснішим «гурра!»

– Слухай, пане-брате, – розпочав знову Антін, – ти буржуйсько-капіталістично-контрреволюційно-імперіялістична акула...

– Спасибі, – відказав Петро. – Дякую за честь.

– Оселедця закортіло, га? – вів далі Антін. – А хіба це не контрреволюційна забаганка?

Петро засміявся й сам перейшов у наступ.

– Ах ти ж, старий, миршавий, задрипаний поросюк! Ти, Антоне, гірш навіть поросюка, ти – ворог народу. Найгірший і наймиршавіший ворог, якого мені випало бачити за все своє п'яницьке життя!

– Це велика честь для мене, – відповів Антін.

– Як ти посмів прийти на щорічний продаж оселедців у такому виді? – провадив Петро, показуючи на Антона. – Прийти між люди в таких брудних штанях на своїх соціялістичних ногах?

І він, сміючись, тицьнув пальцем Антонові на штани, що світили дірками.

– Я питаю тебе, чи дозволено в нашому соціялістичному раю, під проводом нашого дорогого й любимого, нашого мудрого й всесильного, нашого вчителя і вождя, великого товариша...

– Заткай рота, смердюче стерво! Мені аж ригать хочеться! – гаркнув Антін.

– Оце ж я й мав на думці, – не змовкав Петро. – Тебе на риги потягло, коли я заговорив про нашого дорогого й любимого...

– Уб'ю тебе, гада! – скипів Антін.

Петро все поривався назвати на ім'я цього вождя, що його стосувалися всі пропаґандивні прикметники, вживані при особі Сталіна. Затятий протест з боку Антона не зупинив його, а тільки трошки відвернув думку вбік.

– Добре, ти мені краще дай пряму відповідь про свої штани, – домагався Петро. – Як це можливо, що ти виставляєш напоказ свої костисті коліна, наче злидар з капіталістичної країни?

– А отже ти й не прав, товаришу червоний партизане, – відказав Антін. – Мої штани й не брудні, й не драні. Це така нова мода.

– Теж мені мода! – Петро й далі хилив на своє. – Ти хочеш сказати, що оті дірки зовсім і не дірки?

– А так, пане-брате, не дірки, – підтвердив Антін. – То тільки маленькі отвори, щоб вітер гуляв.

Петро зітхнув.

– А творці цеї моди теж мають такі отвори? – запитав він.

– Щодо їхніх штанів, то я не знаю, а тільки щодо голів.

Вибалакавшись отак уволю, вони повернулися своєю увагою на чергу по оселедці. Петро, знову наподоблюючи «товариша Черепіна», став виголошувати:

– Товариші, мої співвітчизники! Відтепер, товариші, вам щороку належиться по цілому оселедцеві. Ми назвемо його Червоним Оселедцем, бо хто з вас, товариші, не здужає спожити своєї пайки, той муситиме здати лишки дорогій партії та урядові. А ті відтак розподілять їх між трудящими країн капіталізму, що терплять голод. Товариші, включайтеся в соцзмагання за збір лишків оселедців для трудящого люду капіталістичного світу!

Ніхто в натовпі не сміявся ні під час, ні після цієї «оселедчої» промови. Свідомі небезпеки самого слухання таких слів, люди повідверталися до Петра спинами.

Побачивши, що гумор його не знайшов відгуку в публіки, Петро залучив Антона до іншого розважального жанру, а саме до танцю і співу.

Вони заходилися виспівувати нові антикомуняцькі пісеньки, складені поміж селян у часи колективізації. Заспівали їх кілька, аж поки переконалися, що їм таки не вдається розвеселити народ, і тоді подались геть, пробиваючися ліктями через чергу й співаючи:

Ось на цьому співі вони й були затримані і тепер опинилися перед колгоспним судом у ролі підсудних, кожен під вартою окремого міліціонера.

На той час я ще зовсім нічого не знав ні про юридичні системи, ні про судові процесуальні норми, але навіть мене вразила та трагікомічна пародія на правосуддя, що розігрувалася перед нами. Зачитавши акт звинувачення, у якому ані словом не було згадано про обставини й суть злочину, суддя Сидір розпочав допит підсудних.

– Підсудний, ваше прізвище! – прочитав він тремтячим голосом з папірця, піднесеного близько до очей, запитання до Петра.

Ця вимога, очевидячки, страшенно здивувала Петра.

– Що? – перепитав він, широко розтуливши рота. (Бо ж випало так, що вони з Сидором були близькі сусіди й усе життя товаришували.) – Ти хіба вже не знаєш мене?

Сидір страшенно розгубився і, здавалося, не знав, що робити далі. Він безпорадно подивився на «товариша Черепіна». Від цього моменту наш партієць повністю перебрав на себе процес судочинства. Всі інші озивалися тільки тоді, коли «товариш Черепін» ставив запитання.

– Ти чув, що спитав суддя? – злісно просичав «товариш Черепін», дивлячись на Петра, як на шкідливу комаху. – Назви своє прізвище, ім'я, по-батькові...

– Та він же знає моє прізвище. Усі знають... – почав був Петро.

– Твоє прізвище! – повторив Черепін, підносячи голос.

Петро спочатку безпорадно озирнувся довкола, немов не годен був зрозуміти, що сталося, і слухняно відповів. Наступні запитання линули вже зливою:

– Дата й місце народження?

– Фах і місце роботи?

– Національність?

– Партійність?

– Хто були батьки?

– їхній соціяльний стан до революції?

– Чи користувалися батьки найманою працею?

І це був тільки заспів до тривалого й виснажливого допиту. Петра зобов'язали викласти в подробицях свою біографію від дитинства і до сьогодні. Особливо цікавився «товариш Черепін» тим, що Петрові батьки, діди, інші родичі, а також його жінки батьки, діди й інші родичі робили до і під час революції та громадянської війни. Чи перебували вони на державній або військовій службі за царату? Бідні були чи багаті? Чи експлуатували наймитів? Як вони сприйняли жовтневу революцію?

Для нас, селюків, таке випитування було дивним явищем, і цим воно лякало. Мало хто з нас знав точну дату навіть власного народження, не те що своїх родичів. Покійних діда й бабу та інших членів родини згадували добрим словом, але навряд чи хто знав, мали вони найманих робітників, чи не мали. Тож ми спершу просто не могли збагнути, яке відношення мали Петрові предки до цього суду. Але чим далі тривав допит, нам з разючою очевидністю відкрилося, що мусимо тепер відповідати й за дії наших предків.

Петро знав, скільки йому приблизно років, а от коли народився – не знав з тієї простої причини, що його народження не було зареєстроване.

А «товариш Черепін» витлумачив це як неповагу до суду. До того ж Петро не зміг дати докладного звіту про всі свої переміщення і види діяльности до і під час жовтневої революції та громадянської війни. Це витлумачувалося як спроба приховати свою участь у контрреволюції. Ще глибше порпання в Петровому особистому житті виявило, що його батько під час світової війни був якимось ніби унтер-офіцером у царській армії. Жодна жива душа в нашому селі, в тім числі й сам Петро, не знала, яке саме звання йому дали, та це не шкодило його славі героя, бо в царській армії не багатьом селянам вдавалося дослужитися хоча б до такого чину. Та однак він загинув у бою на передовій, і в селі про нього забули. Петро й гадки не мав, що через той невеличкий чин, хоч би яким він був, може здійнятись така веремія. Але «товариш Черепін» схилявся до іншої точки зору.

– Так-так... Твій батько був унтер-офіцером у царській армії, еге ж? – значуще наголошував він оте «офіцером», що в ті роки звучало як анатема. – Скажи мені, – провадив він, витримавши павзу, – чи ж багато бідних селян служило унтер-офіцерами в царській армії?

– А відки мені знати? – відповів Петро.

– Небагато! – заявив Черепін, вп'явши погляд у Петра. – Чини діставали тільки ті селяни, котрі вірно служили цареві й царському режимові. Хіба ж не так?

– Мій батько був... – хотів щось сказати Петро.

– Тобі слова не надавалося! – гостро урвав його «товариш Черепін». – Ми знаємо таких типів, ми ще пам'ятаємо ті часи. Твій батько був підвищений рангом за свою відданість цареві; а після підвищення він став тим рабським наглядачем в армії, яких ми всі так ненавиділи. Якби його не вбили, він був би став контрреволюціонером, ворогом народу.

– Але ж... – знову силкувався щось сказати Петро.

– Замовкни! – грізно осмикнув його «товариш Черепін».

– Таж він загинув ще за три роки до революції! – вигукнув Петро.

«Товариш Черепін» просто не встиг перебити йому мову, отож тільки сидів і дивився на Петра з презирством. Після хвилинної мовчанки він нахилився до судді Сидора й прошепотів йому щось. Той поквапливо наказав Петрові сісти.

Потім він викликав підсудного Антона. Від нього також вимагали відповідей на безліч запитань, але допитували недовго. «Товариш Черепін» знов нахилився до судді, котрий механічно повторив і цьому наказ сісти, а тоді оголосив, що слово надається «товаришеві Черепіну». Це мало бути ніби прокурорське обвинувачення, але в дійсності воно виявилося черговою політичною промовою, повною утертих фраз. З цієї промови ми зрозуміли, що Петра й Антона обвинувачують в агітації проти комуністичної партії та радянського уряду і в поширюванні українського націоналізму. Звичайно ж, їм обом перепали налички контрреволюціонерів і ворогів народу. Щодо Петра було зосібна підкреслено, що він – син колишнього царського унтер-офіцера і як такий може будь-якої хвилини стати саботажником. Виходячи з цього всього, «товариш Черепін» запропонував передати їхню справу до народнього суду й органів державної безпеки.

Коли «товариш Черепін» закінчив, хтось заплескав у долоні й до нього приєдналися інші. Що-що, а аплодувати ми вже навчилися. А потім зробилося так тихо, як буває в церкві.

– А які ж такі злочини вони зробили? – раптом почувся голосний вигук з задніх лав.

– Що саме вони там накоїли? – підтримав його хтось з іншого місця.

Заля ожила. Почулися іще голоси охочих знати, в чому ж таки полягають злочини підсудних. Суддя Сидір по-собачому відданим поглядом вдивлявся в «товариша Черепіна», а засідателі нервово зайорзали на своїх стільцях.

Але «товариш Черепін» завжди був напоготові до будь-яких несподіванок. Не звертаючи ніякої уваги на суддю, він поволі випростався на повен зріст і діловим тоном нам розтлумачив:

– Оскільки злочин підсудних полягає в їхній антипартійній агітації і одночасно в їхньому висміюванні партії, уряду і мене, вашого партійного представника, оскільки вони пропагували український націоналізм і оскільки повторювати прилюдно їхні ворожі висловлювання на суд і означало б повторення їхнього злочину супроти партії та держави, суд дотримується думки, що прилюдне наведення їхніх висловлювань може завдати шкоди інтересам партії та уряду.

Оце й усе. Трохи було плутано, як на наші уми, але відповідь ми почули.

– Ще будуть якісь запитання? – поцікавився для годиться «товариш Черепін».

Більше запитань не було.

Тоді ми, на наше здивовання, почули, що підсудним надається можливість сказати останнє слово на свій захист. «Товариш Черепін» шепнув щось судді Сидорові й той оголосив, що першим говоритиме підсудний Антін.

Антін, тримаючи обіруч свою засмальцьовану шапку й переступаючи з ноги на ногу, мовчав, не знаючи, що сказати. Він тільки знов і знов повторював, що не пам'ятає, що робив чи казав уранці тої неділі, бо був п'яний.

Настала Петрова черга. Дещо розгублений спочатку, Петро швидко оговтався і взяв себе в руки. Довгим, проникливим поглядом він зміряв начальство, а глянувши на членів суду, лише похитав головою, мовляв, розумію ваше становище, що з вас візьмеш? Потім перевів чомусь погляд на драну Антонову сорочку та власні ноги, обмотані онучами. І аж тоді заговорив:

– Товариші... – механічно вирвалось йому з вуст загальновживане тоді офіційне звертання.

– Ми тобі не товариші, – перебив його «товариш Черепін». – Ти тут під судом!

– А хто ж допитує? – відказав Петро. – Суддею ж наче Сидір!

У залі почувся сміх. Суддя Сидір, що досі сидів, немов аршин, на своєму стільці, глянув на членів суду й побачив, що ті теж дивляться на нього й перезираються між собою.

Проте цей стан замішання тривав недовго. «Товариш Черепін» зірвався на ноги.

– Я тут веду допит! – випалив він бундючно. – А на те, що я запитую, треба відповідати, бо я представник партії.

Витримавши належну павзу, він мовив далі:

– Маємо вже досить твоїх дотепів, – і гупнувши кулаком у стіл, крикнув: – Продовжуйте, товаришу суддя!

Петрові таки дали закінчити останнє слово. Він не просив помилування. Він лише заявив, що коли Антін чим-небудь і справді завинив, то це тільки тим, що він, Петро, втягнув його в ту розмову. Він просив суддів виправдати Антона. Відтак суд вийшов на нараду.

Через коротку часину сценічна завіса знову звилася вгору, відкриваючи глядачам суд у повному складі на своїх місцях.

Суддя Сидір тремтячим голосом освідчив, що оскільки даний злочин виходить поза юрисдикцію колгоспного суду, ця справа передається на розгляд вищої судової інстанції, яка вона там є, і до органів державної безпеки. Підсудні мають залишатися під вартою.

Тоді ми востаннє бачили Петра й Антона, наших сільських жартівників, незаможників і ревних оборонців жовтневої революції.

Покінчивши зі справою Петра і Антона, суд розглянув ще кілька дрібніших справ. Один сумирний тихий дядько мусив доповісти судові, чому він не виконав норми державної хлібоздачі. Нам було ясно, що суд над ним мав бути показовим, бо більша частина наших односельців також не мала спромоги розрахуватися з цими хлібоздачами. А йому просто випало нещастя потрапити в жертовні козли для прикладу іншим. Суд оголосив підсудного ворогом народу і справу його так само передав у вищу судову інстанцію і органам держбезпеки.

Такий самий присуд спіткав ще двох дядьків. Одного звинувачено в тому, що перш ніж вступити до колгоспу, продав свого коня, а другий мав дістати покарання за те, що обізвав котрогось комсомольця яничаром.

Наступна справа була інакшого роду. Судилося двоє бідолашних селян. Обидва були обшарпані, бородаті й покриті лепом. Вони не розмовляли між собою, бувши явно пересварені. Один з них мав своє улюблене місце, де ловив рибу, і вважав його своїм. Коли ж якось уранці він пішов туди, то побачив, що воно вже зайняте: його сусідові це місце теж припало до вподоби. Спалахнула суперечка. Перший селянин вимагав звільнити місце для себе – він бо звик до нього, своїми руками обладнав там щось і взагалі роками вже рибалив на тому місці. Але другий також виявився впертим і не бачив причини, чого він мав би поступитися сусідові. Таж кінець-кінцем, твердив він, річка, риба, вода, повітря, все те належить усім людям порівну. Чи не так говорив їм пропаґандист у неділю на зборах? На першого, одначе, навіть такі вагомі аргументи не вплинули, і він затопив сусідові кулаком межи очі. Зчинилася бійка, з якої загарбник вийшов з синцями під очима й розквашеним носом.

Він вирішив помститись і поскаржився в сільраді, наслідком чого обидва опинилися на лаві підсудних.

Найкольоритнішим у їхній справі був вирок. «Товариш Черепін» виголосив його особисто – либонь, не наважившись довірити такого важливого моменту навіть Сидорові, судді.

«Товариш Черепін» заявив, що оскільки річки, земля й ліси належать народові, то обоє – і позивач, і відповідач – винні в зазіханні на загальнонародню власність, чим вони вчинили переступ. З огляду на це обох засудили на два тижні примусової праці.

А Панас Коваленко (ніякий не родич судді Сидорові) – незаможник, нині колгоспник – не знав, що означає слово «жлоб». Це й привело його перед колгоспний суд, і врешті коштувало йому життя.

Пригода, внаслідок якої Панас опинився в суді, сталася на колгоспному полі за кілька днів перед судом. Була пора весняної оранки й сівби, і одного дня Панас зайнявся боронуванням. Так випало, що саме в той день до колгоспу завітала партійна комісія з району і, обстежуючи поля, зупинилася неподалік від Панаса. Панас їх також помітив. Вони стояли серед шляху, обговорюючи щось. Балакали, видно, про нього, бо один начальник показував у його бік пальцем.

Коли Панас з бороною наблизився до них, «товариш Черепін», що водив начальників по полях, звелів йому зупинитись. Як тільки він став, підійшло до ріллі все начальство.

– Що це ти робиш? – спитав його «товариш Черепін», виструнчений по-військовому.

– Ви ж самі бачите що, – відповів Панас.

– Що це значить? Ти не вмієш говорити? – розсердився «товариш Черепін».

– Вмію. А хіба ви не бачите, що я роблю? – відказав Панас, уже трохи роздратованим голосом.

Тут до розмови втрутився один з районного начальства.

– Товариш Черепін хоче знати, як ви називаєте цей вид роботи, котрим оце зараз займаєтеся.

– Це я бороную, – відповів Панас, поглядаючи примруженим оком на незнайомців і «товариша Черепіна». У того самого начальника була в руці якась брошура, і він зараз же заходився гортати її, щось там розшукуючи. Знайшовши потрібну сторінку, він уважно перечитав її і пильно подивився на борону, а тоді на «товариша Черепіна». Відтак запитав Панаса:

– І це ви завжди отак боронуєте?

– А як же міг би я інакше? – була Панасова відповідь. – З давніх-давен мої предки так робили, тож і я так.

– І то ви вживаєте тільки одну борону, коли боронуєте? – провадив далі начальник.

У брошурі, з якою він звірявся, писалося, що колгоспи мають обробляти ріллю після оранки «у три борони», тобто заволочувати ріллю послідовно тричі, раз-за-разом. Однак хтось далекий від хліборобства міг уявляти собі ці «три борони» накладеними одна на одну. І так неправильно пояснювали собі цей вислів партійні начальники. Тепер же вони стояли приголомшені, побачивши, що Панас волочить тільки однією бороною. Це було відвертим порушенням партійних інструкцій і тому – непрощенним злочином.

Коли ж начальники виявили своє збентеження, а Панас стояв собі спокійно, найголовніший начальник впав у гнів. Одвернувшись від Панаса, він узявся за «товариша Черепіна», котрий і далі стояв струнко.

– Товаришу Черепін! – сказав партійний начальник. – Вас партія та уряд прислали сюди пильнувати, щоб усе йшло гладко й добре, згідно з партійними настановами. А ви не виправдали надій партії!

«Товариш Черепін» зосереджено слухав, утупившись незмигним поглядом у райпарткомівця. А той, показуючи на брошуру, вів далі:

– Ось у цих інструкціях, – і він вимахнув брошурою, піднісши її вгору, – виразно сказано, що боронування треба проводити у три борони. А цей колгоспник, як ви самі бачите, волочить тільки в одну. Чим ви можете пояснити факт, що у вашому колгоспі нехтуються партійні інструкції?

Поки найстарший з начальства говорив, усі інші поглядали то на борону, то на «товариша Черепіна», то на Панаса. Ситуація робилася зовсім прикрою. Кинувши останній погляд на Черепіна й колгоспника, як на найгірших зрадників, і не чекаючи виправдань, комісія залишила їх двох серед поля й подалася до свого автомобіля. Цей наглий відхід комісії призвів до сварки між обома «винуватцями».

«Товариш Черепін» на ввесь голос звинуватив Панаса в порушенні партійних настанов щодо боронування. Ті настанови однозначно закликали до обробітку в три борони, твердив партієць. Значить, треба було накласти три борони, одну на одну. Він твердо знав, що довів ці інструкції до всіх бригадирів, і так само твердо знав, що Панасові було відомо про них, та все таки він, Панас, цілковито зігнорував його вказівки. І, безперечно, зробив це зумисне.

Він зробив це, щоб принизити керівну ролю партії в сільському господарстві й цим підірвати соціялістичну систему господарювання на селі.

Панас, зі свого боку, намагався пояснити, що інструкції треба розуміти як потрійне боронування, і він збирався тричі заволочити – раз-за-разом. Однак він не міг так зробити саме того дня, бо, по-перше, в колгоспі не було досить борін, а по-друге, кінь був занадто кволий, щоб потягнути три зчеплені борони.

Але це пояснення не допомогло Панасові. «Товариш Черепін» наполягав на своєму – що Панас ігнорував його вказівки зумисне. Що більше, він назвав Панаса зрадником, саботажником і, звичайно ж, – ворогом народу. А це вже було занадто. Навіть бідняк Панас не міг того стерпіти.

– Відчепись від мене, ти, жлобе! – вигукнув він спересердя.

Для «товариша Черепіна» це був зовсім неймовірний поворот усієї події. Щоб хтось посмів його так обізвати! Він же був представник партії! Усе, що він робив, – то робив від імени партії. Кожен, хто мав справу з ним, мав справу з партією і урядом, уособленими в його персоні. Отже, кожен, хто виступав проти нього, той виступав і проти партії та уряду. А тут ще цей зачуханий мужик посмів обізвати його жлобом! З цим він уже не міг ніяк змиритися. Таких образ він не дарує нікому, тим паче мужикові. Цього неотесаного селюка треба буде провчити. Він, «товариш Черепін» – старий революціонер, старий більшовик, червоний партизан у громадянську війну, він навчить Панаса, як треба балакати з представником партії та уряду! Цей темний мужлай, ця скотина, мусить бути покараний так, щоб і він, і, коли на те пішло, будь-хто інший на його місці, ніколи в майбутньому не наважився таким чином ставитись до повноважного представника партії. Цей репаний мужик пам'ятатиме, поки жити буде, як він його провчив.

– Все це ти поясниш перед судом, – процідив крізь зуби «товариш Черепін», силкуючись опанувати себе. – Тебе вчасно повідомлять. Але затям, що я тобі цього так не прощу!

Панас залишився на полі сам. Він знав, що в «товариша Черепіна» слово з ділом не розбігається.

Але ж усе-таки – що воно таке «жлоб»? Це питання вразило Панаса своєю таємничістю, як тільки «товариш Черепін» покинув його самого. Він гадав, що знає значення цього слова. І нічого в ньому такого не було, щоб підвести людину під суд. Скільки разів він чув це слово поміж людей! Більш того, його й самого не раз так прозивали, але він ніколи не вважав це за якусь образу.

І ось тепер, згідно з погрозою «товариша Черепіна», Панас став перед колгоспним судом. Черепін так захопився своєю риторикою, що нам здавалося, наче він геть забув про саме цю судову справу. Аж ні: десь так за годину він нарешті заатакував і Панаса. Голосом невинно ображеної людини він довів до загального відома, що під час виконання своїх службових обов'язків зазнав приниження і дискредитації від громадянина Панаса Коваленка. Всі звернули увагу, що він не назвав його «товаришем», бо таке звертання належалось ніби тільки до льояльних громадян. Ми всі розуміли, що це був кепський знак. На нашу думку, Панаса вже було визнано винним. Назвавши Панасове прізвище, Черепін зупинився і довго вдивлявся в обличчя присутніх, мовби шукаючи в них співчуття. Потім знову заговорив. Панасів злочин він описував пронизливо-надривним голосом. З кожним його словом злочин наче все більшав і більшав, а сам Панас малів і малів.

– Оце ось створіння, – розлючено вказував промовець обома руками на Панаса, – не тільки проігнорувало партійну інструкцію. Мало того, воно ще посміло образити мене, представника нашої партії та уряду. Завважте: принижуючи мене, він тим самим образив і зганьбив партію та уряд; він своїм учинком також образив нашого дорогого й любимого вождя й учителя, товариша...

Прізвище вождя більшовицької партії потонуло в належному вибухові оплесків.

«Товариш Черепін» на трибуні самовдоволено озирнувся. Панас стояв, прикипівши очима до своїх чобіт. Коли оплески поступово стихли, «товариш Черепін» повагом виголосив присуд: злочин Панасів настільки серйозний, що він радить передати справу органам державної безпеки і вищим судовим інстанціям.

Усе зійшло б гладко, коли б «товариш Черепін» не пропустив істотної подробиці: як то спромігся Панас образити і партію, і уряд, і «товариша Черепіна», та ще й самого вождя – усіх заразом?

– Та як же він вас образив? – вигукнув хтось із кутка.

Тут уже й іншим закортіло дізнатись достеменно, що ж, власне, скоїлося між «товаришем Черепіном» і Панасом. Хтось навіть поцікавився, чи були свідки при тій події, хай там яка вона була. Спочатку «товариш Черепін» якусь хвилину спокійно дивився кудись у далечінь. Далі він підвівся, надпив води, придививсь до шклянки, немов хотів переконатись, чи допив її до дна, обережно поставив шклянку, кахикнув у кулак і наче мимохідь дзеленькнув, закликаючи до порядку. Гамір і вигуки негайно вщухли, залягла мертва тиша. Ніхто не важився й ворухнутися. Ми всі чекали, що він скаже.

Проте «товариш Черепін» не поспішав. Він мовчки втупився в присутніх, ніби намірившись загіпнотизувати кожного в залі. Нарешті він промовив:

– Позаяк характер злочину громадянина Коваленка такий, що дискредитує нашу любиму партію й уряд і мене як представника нашої партії в цьому селі, то думаю, що було б недоцільно повторювати його тут привселюдно.

Помовчавши ще трохи, він додав чітким голосом:

– Я повторюю свою вимогу – і це вимога нашої любимої партії та уряду: оскільки зловмисність злочину підсудного не викликає сумніву, його справу необхідно передати у вищий суд і в органи державної безпеки.

Виголосивши цей свій вердикт, він свідомо вичекав часину, немов сподіваючись якогось заперечення. Потім зауважив щось судді Сидорові, мабуть, наказуючи розпочати судове слухання, хоча й без цього усім було ясно, що Панаса ще до початку слухання було вже засуджено. А Сидорові, як і в попередніх справах, просто забракло слів. Розгублений і безпорадний, він тільки поглядав то на підсудного, то на «товариша Черепіна». Аж після того як Черепін щось там прошепотів йому на вухо, Сидір викликав підсудного і сказав:

– Як товариш Черепін заявив у своїй патріотичній промові, ти, Панасе, зневажив нашу партію і уряд і, крім того, товариша Черепіна особисто. Ну, а тепер, – перейшов він з офіційного тону на довірливо-опікунчий, – а тепер скажи нам, що це тобі в голову зайшло?

– Нічо, товаришу... Нічого мені такого не заходило... – почав Панас жваво.

Сидір, скинувши поглядом у бік Черепіна, підправив його: «Нічого, товаришу суддя!»

Панас неохоче повторив підказану йому словесну формулу, але на цьому проблема процедурного звертання підсудного до судді не вичерпалася: втрутився «товариш Черепін» і виправив обох їх: «Нічого, громадянине суддя!»

Панас слухняно й це повторив.

Далі суддя поновив допит підсудного.

– А навіщо ж ти сказав таке? – спитав він чемно, як ото батько, бува, дорікає своїй дитині за негарну поведінку.

– Яке таке?

– Ти ж знаєш, що ти казав.

– О, ти маєш на увазі слово «жлоб»?

Так оно в чому річ! Панас несамохіть прохопився тим злочинним словом, що його «товариш Черепін» не наважувався повторити прилюдно.

Відповідь Панасова спричинила сенсацію серед присутніх. Хтось пирхнув смішком. Перелякавшись, Сидір став закликати до порядку, та ніхто його не слухав. Збудження в залі дедалі наростало. Навіть «товариш Черепін» трохи занепокоївся, хоча ненадовго. Він рвучко схопився на ноги і зателенькав, вимагаючи тиші, але гамір не вщухав. Кілька секунд він простояв безмовно, ніби надумуючись, як бути далі. Нарешті підніс голову і вереснув на всю силу горлянки:

– Партія та уряд не потерплять тут бунту!

Ту ж мить усе заніміло. «Товариш Черепін» якусь хвилину задумано впирався очима в присутніх, а тоді звільна почав говорити, смакуючи кожне слово.

– Як усі ви, товариші, бачили і на власні вуха чули, він, – Черепін тицьнув пальцем на Панаса, – зробив це знову. Він типовий ворог народу, бо саме вороги народу використовують кожну нагоду, яку тільки вдасться, щоб дискредитувати нашу любиму партію та уряд. Як ви помітили, я не бажав виявляти суті даного злочину, бо не хотів ще раз піддавати нашу любиму партію та уряд цьому злісному паплюженню привселюдно.

«Товариш Черепін» на хвилинку спинився. У залі відчувалося сильне напруження. Ми сиділи тихо, похиливши голови. Надто добре ми знали, що той, кому причеплено наличку «ворог народу», пропав навіки. Жодної можливости оборонитись у нього не було.

– Я ще раз кажу, – вів далі «товариш Черепін», високо тримаючи голову, – я не бажав прилюдно повторювати цієї зухвалої образи, щоб не плямити зайвий раз ні нашої любимої партії, ні уряду, ні вас, товариші. Я кажу «вас», бо більшовицька партія і радянський уряд – це, товариші, ваша партія і ваш уряд.

Ця нотка була чимсь новим у його промові: він і нас втягнув у цілу ту справу і нам було дивно чути таке, бо ніхто з нас не відчував себе ображеним. Навпаки, наші симпатії були на боці Панаса.

– Але він, підсудний, – провадив тим часом «товариш Черепін», – використав цей високодостойний суд, щоб привселюдно повторити своє чорне діяння.

Ми вже налаштувалися вислуховувати нову патріотичну промову, аж раптом озвався Панас:

– Люди добрі! – розпачливо вигукнув він. – Та чи ви при своєму розумі? Я ж нічого такого не сказав, щоб його тут не можна було повторити!

Та ніхто ані пари з уст не випустив, аби його підтримати. Усі мовчали, а «товариш Черепін» тільки обводив пильним поглядом присутніх.

– Ні, таки сказав, сказав, – промовив він до Панаса по хвилі мовчанки.

А потім заходився на власну руч допитувати підсудного, не звертаючи ніякісінької уваги на суддю, котрий тільки мовчки переводив збаранілі очі то на Черепіна, то на Панаса.

– Поясни, як ти посмів сказати таке на партійного представника? – звернувся він до Панаса мало не доброзичливим тоном. Відповіді не було.

– Чи тобі нема що сказати на своє виправдання?

Панас пробурмотів щось собі під ніс, чого ніхто не розчув.

– Це ти сам зі своєї доброї волі сказав на мене, представника партії, що я... отой самий?

– Але ж, товаришу Черепін... – почав був Панас.

– Ніякий я тобі не товариш! – гаркнув «товариш Черепін». – Скільки разів я повинен тобі повторювати?

– Ну, добре... – буркнув Панас, але «товариш Черепін» перебив його грізно:

– Я ще не скінчив!

– Та я мав на думці... – спробував знову Панас.

– Що ти там мав на думці – не рахується. Рахується тільки те, що ти сказав, – обрізав його «товариш Черепін» і після павзи продовжив: – Можливо, ти не мав наміру назвати мене, партію і уряд так, як ти назвав...

– Та знаєте, я гадав... – знов почав був Панас.

– Тобто я маю на увазі, може, ти трохи погарячкував? Чи так воно було?

«Товариш Черепін» явно хотів витягти з Панаса публічне зізнання, що він насправді не думав прозивати його так і що він розкаюється за те слово, яке вихопилося у нього в полі.

– Так, так, оце ж я й хотів сказати, я зовсім не мав на думці...

Знати було, що Панас здавався. Він водно повторював:

– Я не хотів, я зовсім не мав на думці...

«Товариш Черепін» аж розплився усміхом. Він бачив, що ворога зломлено. Витримавши ще одну зі своїх багатозначних павз, він нарешті нахилився до судді Сидора й зашепотів щось йому на вухо.

Але в залі знов прокотилася хвиля збудження. Людям хотілося добрати доладу, що ж достеменно означає слово «жлоб».

– А що це таке – «жлоб»? – вигукнув хтось голосно.

З нас хіба що хтось один-другий знав, що воно за слово. Тоді Панас пояснив, що він сам не знає точного його значення. Уперше він почув це слово в місті: хтось обізвав його жлобом у черзі по хліб.

Однак «товариш Черепін», безперечно, добре знав, що це слово значить. Але він і далі наполягав на тому, що воно страшенно образливе для нього й для партії.

А властиво, так воно не було. Я теж знав, що означає це слово, і не зміг стриматися.

– Прошу слова для пояснення! – збуджено вигукнув я і, не чекаючи дозволу, випалив: – Це не українське слово, а російське, і означає воно «тупий нахаба».

Після цього мого хапливого пояснення усім стало ясно, що Панас не завинив у тому, в чому його обвинувачував «товариш Черепін», та й взагалі не вчинив ніякого злочину. Але це йому однаково не допомогло. Настійливість «товариша Черепіна» взяла таки гору, і суд визнав, що Панас образив не тільки його, але й партію та уряд, отож справу слід передати у вищу судову інстанцію.

Панаса ми вже більш ніколи й не побачили. Але відтоді, ніби в пам'ятку про Панаса, «товариша Черепіна» ми звали не інакше, як «товариш Жлоб». Звісно, поза очі.