Страта голодом

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Основна битва за українську пшеницю врожаю 1932 року почалася вже десь так за два місяці до початку жнив.

Із кінця травня в наше село стали з'їжджатись якісь сторонні люди і поступово ми почали довідуватися, що вони за одні. Партія змобілізувала 112 тисяч своїх найнадійніших і найактивніших членів, щоб організувати ударне проведення жнив і забезпечити оперативну й безперешкодну реквізицію хліба і перевезення на державні зсипні пункти. Невдовзі цих партійців почали звати «стотисячниками», або скорочено – «тисячниками» (як ото раніше називали «двадцятип'ятитисячників»). Їх було дев'ятеро в нашому селі, по одному на кожну стохатку, і ще один, що мав стати тисячником при сільраді: цей очолював усю групу. Попереднього тисячника, «товариша Черепіна», разом з його командою перекинули в інше село. Ці нові тисячники незагайно перебрали ціле наше село під свою диктатуру, примушуючи нас коритися своїй волі і своїм вимогам.

Прізвище нашого нового сільського тисячника було Лівшиць. Ми називали його «товариш Лівшиць» або просто «товариш тисячник». Ніхто не знав, звідкіля він, але видно було, що з якогось великого міста. Манери в нього були, як у городянина, і хоч говорив він по-українському калічено, проте силкувався висловлюватись ввічливо і навіть вишукано. Був він середнього зросту, без сивини в чорному волоссі, хоча років мав десь під п'ятдесят. Нам здавалося, що він жонатий, бо на пальці носив просту золоту обручку, але про його жінку чи сім'ю ми нічого не чули. Типовий собі міщух, він своїм виглядом не показував нічого надзвичайного. А однак вираз його очей і те, як він звертався до нас, прозраджували ненависть до тих людей, якими він мав керувати.

Вся повнота влади в селі відразу перейшла до «товариша Лівшиця» і його компанії. Вже другого дня їхнього владарювання ми дізналися, що вони відновили адміністративний поділ села, встановлений 30-го року нашим найпершим тисячником «товаришем Цейтліном». Ми знову опинилися в тенетах таких територіяльних одиниць, як стохатки, десятихатки й п’ятихатки. Нам знову треба було ходити на безкінечні збори і вислуховувати нудотливі пропаґандистські промови. Ми знову мусили брати участь у «соцзмаганні» між цими адміністративними одиницями. Нам по-новому довелося «топтати стежку», цим разом за нездачу «прихованих лишків» харчів тощо.

Цей новий тисячник на додачу до постійних секретних інформаторів ҐПУ витворив нову донощицьку мережу – дуже просту, але водночас і дуже ефективну. Була це мережа «сількорів», тобто сільських кореспондентів. А формувалася вона так: звичайних селян, переважно комсомольців і школярів, сільська парторганізація або особисто сам тисячник призначали на дописувачів до газет. Позірною метою їхніх дописів до газет було інформувати про те, як ідуть справи в селі. А на ділі цих сількорів привчали вишукувати всіляких «зрадників» і «саботажників». Особливо ж їх привчали доносити на тих селян, що приховували харчові припаси від хлібоздачі, а також на тих, хто в той чи інший спосіб виявляв ворожість до партії та уряду. Інакше кажучи, їх навчали шпигувати за односельцями й сповіщати про всі свої знахідки й спостереження редакцію районної газети. Правда, сількори не знали, що їхні дописи передавалися в певні державні органи, як правило, до ҐПУ або до міліції. Коли в надісланих ними кореспонденціях добачали яку-небудь варту уваги інформацію, в село посилали агента ҐПУ або міліціонера з метою перевірити й вжити відповідних заходів.

Таким чином готувалася сцена для чергової драми з новим складом дійових осіб під орудою нового тисячника. Прелюдія до неї сталася в нас по сусідству: нашого сусіда, Степана Шевченка, виселили з хати.

Степан був незаможник. Він мав гарну родину, що складалася з дружини й двох дітей: хлопчика дев'яти років і дівчинки семи. Всі вони були здорові й начебто задоволені своєю долею. Такий самий бідний селянин, як і всі ми, Шевченко відрізнявся від нас тільки тим, що категорично відмовився вступати до колгоспу і, хоч як це дивно, примудрився при цьому вижити, принаймні так виглядало до червня 1932 року.

Він уже посплачував усі накладені на нього податки грішми й натурою за цей, 32-й, рік, і гадав, напевне, що влада дасть йому спокій бодай на деякий час. Але він виявився надмірним оптимістом.

Одного дня він отримав офіційне розпорядження про необхідність здати державі п'ять центнерів пшениці. Все те він здав. Та ледве встиг він з цим упоратись, як надійшло нове розпорядження. Цього разу вимагали вдвоє більше пшениці, хоч власті добре знали, що він неспроможний стільки здати, тому що в нього вже нічого не залишилося. Пояснення його були даремні. Начальство наполягало на своєму і погрожувало йому висилкою на Сибір. Він знав, що це була не порожня погроза, тож мусив спродати все, що мав цінного, включаючи корову, аби купити потрібну кількість пшениці. По наївності він повірив, що тепер уже позбувся клопотів. Але доля його була припечатана ще тоді, коли він відмовився вступити до колгоспу. Вимоги надмірно високих норм хлібоздачі були тільки приводом, щоб довести його до руїни. І справді, невзабарі він отримав невблаганний третій наказ: здати дві тонни пшениці, та ще й негайно! Цього вже він ніяк не годен був виконати. У нього вже не лишилося нічого вартісного, щоб це продати й купити ще більше зерна. Він і його родина вже й так були позбавлені всього.

І ось одного фатального дня до нього завітала хлібозаготівельна комісія. Вона перетрусила всю його садибу, шукаючи схованого хліба, але не знайшла нічого. Попри те він таки одержав наличку куркуля, і йому з родиною наказано було негайно вибратися з хати. Хата й усе інше, що належало Шевченкам, конфіскувалося й переходило в «соціялістичну власність». Заслухавши такий вирок, Шевченко і його сім’я вчинили відчайдушний опір, їхні плачі й голосіння та окрики начальства привернули нашу увагу. Ми з братом побігли подивитись, що там діється.

Шевченко зчепився врукопаш з кількома членами комісії: він намагався випручатися від них, водночас вигукуючи, що нікуди не піде з хати, яку власноруч поставив у поті свого чола. Він благав їх відчепитись від нього, бо він бідний і ніякого зерна вже не має. Його жінка трималася одвірка так цупко, що не сила була її одірвати. Їхні перелякані й безпорадні діти застигли на місці, як прикуті, і гірко плакали. «Товариш тисячник» не брав участи в цій шарпанині; він тільки покурював собі й пильнував, як підлеглі виконують його накази.

Здолавши врешті Шевченка, комісійники зв'язали йому руки за спиною і вивели з хати надвір, де вже стояла підвода напоготові. Жінку, яка все ще пручалася, довелося винести з хати за руки й ноги і з розгойду кинути на підводу. Дітям уже нічого не залишалося, як покірно приєднатись до батьків. Один з членів комісії взявся за віжки і скерував однокінну підводу з нещасними до центру села. Через деякий час повиходила з хати і решта комісійників. «Товариш тисячник» замкнув хату на колодку і відтак усі вони пішли собі геть, так ніби нічого й не сталося.

Пізніше нам стало ясно, що Шевченкову хату збиралися перетворити на штаб першої стохатки. Та хата, де раніш містився штаб, згоріла під час бунту. Оце ж тим і став Шевченко невинною жертвою більшовицького злочину: його хата, збудована тяжкою працею, потрібна була, щоб замінити знищену будівлю штабу. Згодом ми довідалися, що сім'ю Шевченка разом з іншими приреченими на заслання вивезли з центру села на станцію, а звідти – бозна куди, так що й слід їхній запався.

Котрийсь сільський дотепник, який зберіг ще почуття гумору, прозвав новоприбулих партійних проводирів «могильниками». Це прізвисько міцно пристало до них, і невдовзі «товаришів тисячників» ми між собою стали йменувати «товаришами могильниками». Звісно, ніхто не зважився б назвати їх так привселюдно. Але ж кращого прізвиська навряд чи й можна було придумати, бо саме за їхнього проводу наше село переповнилося людьми, що доходили від голоду: одні вже вмирали, а інші збиралися вмирати. Це смертне мариво було очевидним для кожного, хто прибував до села. І водночас тисячники й тьма інших різнорідних повноважних представників партії та уряду й далі вишукували зерно від хати до хати все тим самим темпом, хоча навіч бачили жертв голодомору. Здебільша замість зерна вони знаходили на обійстях тіла померлих з голоду селян. Та навіть після цих моторошних знахідок вони не припиняли своїх пошуків. Місія цих партійних представників була для нас загадкою. Адже колективізацію вже провели, і як проблема вона відпала. Чого ж тоді вони шукали в нашому селі? Хіба що уряд потребував достеменних доказів, що ми справді всі вигибли? Хоч як це дивно, але така відповідь на це питання мені здається найвідповіднішою.

Однієї неділі в червні нас скликали на збори стохатки. Вони мали відбутися в колишній Шевченковій хаті. Коли ми з мамою прийшли, збори вже почалися. Увійшовши всередину, я побачив, що там усе цілком перероблено: стіни, що колись ділили хату на дві кімнати й кухню, знесли. Тепер приміщення це перетворилось на велику залю для зборів з підвищенням під однією стіною та трибуною, з якої саме промовляв сільський тисячник «товариш Лівшиць». Стіни були прикрашені, як водилося, портретами вождів партії, а довге червоне полотнище під стелею закликало: «Битва за хліб є битвою за соціялізм!» Інше гасло на стіні з правого боку сповіщало: «Смерть куркулям!»

Я обвів поглядом присутніх, їх не так уже й багато набралося: заля була тільки напівповна. Всього було чоловік тридцять, і кожне виглядало жалюгідно: одні були схудлі, просто живі кістяки, а інші навпаки – розпухлі з голоду. Але всі однаково мовчазні, пригнічені й байдужі до всього.

«Товариш тисячник» розповідав про спільну постанову Ради Народних Комісарів і Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної Партії (більшовиків) щодо плянів хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Основним у його промові було твердження про перемогу системи колективного господарювання над одноосібним. Спираючись на цю перемогу та ліквідацію куркульських елементів у селах, твердив наш тисячник, СРСР досягнув небувалого розвитку у виробництві зерна, розширив площі під посівами й добився збільшення валового збору. У 31 -му році хлібоздача державі збільшилася майже в два з половиною раза порівняно з 28-им роком, коли переважала одноосібницька система господарювання. «Товариш тисячник» ще раз підкреслив, що Радянський Союз подолав кризу в зерновиробництві тільки завдяки реалізації ленінської партійної лінії. Далі він проголосив, що в цьому, 32-му, році, як Україна в цілому, так і наше село повинні здати державі таку саму кількість зерна, як і торік.

Закінчивши читання і тлумачення тієї спільної постанови, «товариш тисячник» перейшов до прославляння колгоспного ладу. Він усіляко намагався довести нам, що завдяки колективізації сільського господарства СРСР незабаром дожене і випередить Америку та Західню Европу у виробництві зерна. Збільшення хлібоздачі з урожаїв 30-го і 31-го років, говорив він, можуть бути переконливим доказом цього. На завершення промови він поставив вимогу, що плян хлібозаготівлі в 1932 році мусить бути виконаний за будь-яку ціну. І це треба буде зробити негайно ж після жнив, не затягуючи до вказаного в постанові січня 33-го року. Цим самим ми, селяни, доведемо нашу відданість справі більшовицької партії. На цьому збори закінчилися. Не було ніяких ні запитань, ні обговорень. Очевидячки, «товариш тисячник» і його посіпаки квапилися якнайшвидше вшитися. Їх аж ніяк не цікавило почути, що в нас люди мруть з голоду.

Підбадьорлива балаканина «товариша тисячника» не мала в собі ніякого глузду. Названі ним загальні цифри хлібоздачі по всій Україні і по нашому селу зокрема нічого не говорили й не означали конкретно для нас. Ми аж занадто добре знали й розуміли, що наші засіки стояли порожнем. Ми також знали, що пояснювати збільшення хлібоздачі в 31-му році порівняно з 28-им роком перевагою колгоспного господарювання над одноосібним було ошуканством. До збільшення хлібоздачі спричинилися зовсім інші чинники, ми це дуже добре знали з власного досвіду. Щоб збільшити хлібоздачу в 30-му і 31-му роках, від селян забрали безоглядно всі запаси й резерви, не залишивши зерна навіть на сівбу і зовсім не турбуючись за їхні споживчі потреби.

Страшним ударом для нас було повідомлення тисячника про те, що в 32-му році ми мусимо здати стільки ж зерна, як і попереднього року. Нам просто неможливо було виконати цієї вимоги. Плян хлібозаготівель на 32-ий рік складався не на основі орієнтовних підрахунків засіяного, вирощеного й зібраного зерна: він базувався тільки на нереалістичному пляні офіційних органів.

До колгоспної праці наші селяни ані не звикли, ані не цікавилися нею. У колгоспі бракувало як робочих рук, так і тяглової худоби. Через голод багато селян або настільки ослабли, що не могли працювати, або покинули село, шукаючи їжі, тим то чимало колгоспних ланів стояло перелогом. Велика частка – може й половина – зерна залишалася на полях після збирання; такі втрати мали місце на жнивах 31-го року і ще більше їх слід було сподіватись під час жнив 32-го. Окрім того, навесні 1932 року селяни просто не мали запасів зерна для засіву. Засіки стояли пусткою або й взагалі були розібрані на дрова. Отож вимога Москви здати в 32-му році таку саму кількість зерна, що й у попередніх роках, була не тільки нездійсненна, а й загрожувала катастрофічними наслідками.

У той час, коли «товариш тисячник» зі своєю когортою продовжували кампанію хлібозаготівель у державні засіки з урожаю 1932 року, наше селянське життя змінювалося з поганого на гірше. Найважче доводилося тим селянам, які не в силі були вже обробляти присадибні городи коло хати або не здужали вже працювати в колгоспі. Як уже згадувалося, ті, які працювали в колгоспі віднедавна, одержували щодня по фунту печеного хліба (або по одному чи два фунти борошна) та ще двічі на день їх годували гарячою стравою, звичайно якоюсь бовтанкою, заправленою борошном. Наїдку того ледве вистачало, щоб утримати робочу людину при житті, але все таки це було ліпше, ніж зовсім нічого. Працездатним селянам доводилося ще й думати про те, чим прогодувати своїх утриманців, для яких вони не одержували додаткових харчів. Діти, старі й хворі жили з того, що їм крадькома приносили працездатні з місця роботи.

Перед лицем голоду селяни до чого тільки не вдавалися, аби тільки врятувати себе та своїх близьких! Дехто почав їсти собак та котів. Інші ловили птахів: ворон, сорок, ластівок, горобців, лелек, а навіть і солов'їв. Не раз можна було бачити, як голодні селяни шукали в кущах над річкою пташині гнізда чи намагалися виловлювати у воді раків. Навіть їхні нестравні тверді шкаралупки виварювали, а відвар з них споживали як харч. Цілі юрби виголоднілих селян снували гаями й перелісками, шукаючи якихось корінців, грибів чи ягід. Декотрі пробували ловити дрібних лісових звірят.

Приневолені голодом, люди їли все і будь-що: навіть те, що вже зіпсувалося – гнилу картоплю, буряки чи інші коренеплоди, від яких за доброї пори навіть свині відмовилися б. Їли навіть бур'яни, листя й кору дерев, комах, жаб, а то й слимаків. Не бридилися споживати навіть м'ясо хворих коней і взагалі худоби. Часто те м'ясо було таке, що вже напіврозклалося, а ті, хто його їв, помирали від отруєння ним.