Страта голодом

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Десь під кінець серпня хлібозаготівельна кампанія ще й посилилася. День і ніч нам нагадували, що ми все ще пасемо задніх у виконанні пляну хлібоздачі. Щодня проводили на цю тему безкінечні збори. Все це виходило за межі нашого розуміння. Ми вже більш як два роки були колгоспниками. Це означало, що ми не мали власної землі, а отже, як підказує здоровий глузд, не могли мати й ніякого власного зерна. Відколи почалася колективізація, державна хлібозаготівельна комісія по кілька разів перетрусила все село й забрала усі зернові припаси, що були в нас. Внаслідок цього наші селяни повільно вмирали з голоду. Це бачив кожен, хто з'являвся в нашому селі. Тільки тисячники та інші представники партії і властей вдавали, ніби нічого не помічають. Вони й далі обшукували наші дворища і забирали кожну зернину, яку ще знаходили.

Приблизно в цей самий час, наприкінці серпня, розійшлася чутка, що нам уже не дозволятимуть нічого купувати в сільській крамниці. А одного дня нас скликали на збори стохатки й оголосили, що вийшов новий закон проти спекуляції товарами повсякденного попиту. Селянам, які не виконали своїх норм здачі зерна та інших продуктів, відтепер забороняється купувати товар у державних крамницях. Щоб придбати який-небудь товар, покупець мав показати довідку від сільради про те, що він виконав усі норми поставок державі. Оскільки всі крамниці на той час уже належали державі, а ніхто в нашім селі не спроможний був виконати всіх норм поставок, то й купити ніхто нічого не міг. У такий спосіб нас позбавляли змоги задовольняти найелементарніші потреби цивілізованого життя. Більшість із нас, приміром, втрачала доступ до такої розкоші, як гасова лямпа для освітлення, бо не могла придбати гасу. А той нужденний харч, що ми мали, – в основному городину – нам доводилося споживати несоленим. Ми мусили вмиватися без мила, бо нас позбавили права його купувати. А про інші речі першої потреби, як от цукор абощо, я вже й не згадую, бо ми й так їх не бачили в селі зо два роки.

Згодом виявилося, що цей закон був ще суворіший, ніж здавався нам напочатку. Селяни кинулися до сусідніх міст, де вони могли купити товари для домашньої потреби на чорному ринку. Але, згідно з цим самим законом, усі покупці на такому ринку залічувалися до спекулянтів, і для них було встановлено терміни ув'язнення в тюрмах або таборах від п’яти до десяти років, без права на дострокове звільнення чи амнестію. Отже, за те, що селянин купив на чорному ринку голку, котушку ниток, пару панчіх чи фунт соли і був при цьому спійманий, то його засуджували за спекуляцію часом аж на десять років примусової праці далеко на російській півночі.

Та все-таки зрештою настала деяка полегкість. У вересні 32-го року ми в рахунок авансу одержали натуроплату: по 200 жалюгідних грамів пшеничного зерна на трудодень. А через місяць нам ще дали трохи картоплі, буряків і цибулі. Оце був увесь харч, який мав утримати нас при житті до наступного врожаю. Ні один селянин, що працював у полі, не годен був набрати більш ніж 200 трудоднів. Норми праці були такі високі, що рідко хто міг заробити повний трудодень навіть за дванадцять чи й більше годин роботи в жнивну пору. День праці на жнивах оцінювався усього в три чверті трудодня, а то навіть і в половину. Отже, на 200 трудоднів родина з п’яти членів отримувала тільки десь вісімдесят фунтів зерна – пшеничного чи житнього, тобто по шістнадцять фунтів зерна на душу.

При тім тут треба зазначити, що сільське населення тогочасної України жило майже виключно на самому хлібі. Селян цілковито було позбавлено м'яса, сала, яєць і молочних харчів. І в селі не було ні бакалійних крамниць, ні пекарень, ні інших крамниць з яким-небудь товаром. Щоб дожити до наступних жнив, ми мусили мати бодай по два фунти хліба на день на душу. А замість того ми одержали таку кількість зерна, яка становила менш як півтора фунта на душу на цілий місяць. Нам обіцяли, що дістанемо більше зерна при кінці року, але ніхто цих обіцянок так і не дотримав.

Таке саме було і з оплатою грішми. У кінці грудня колгоспникам виплатили по 25 копійок на трудодень. Сім'я з двома сотнями зароблених трудоднів отримувала 50 рублів заробітної платні за ввесь 32-ий рік. За ці гроші на чорному ринку можна було купити хіба якісь три буханці хліба.

У нормальні часи ми харчувалися зі своїх городів. Вони давали нам картоплю, капусту, буряки, квасолю, моркву та інші овочі. Наші традиційні способи заготівлі про запас і зберігання цієї городини забезпечували нам досить їжі, щоб цілу зиму перебути без особливої скрути, якщо ми мали доволі хліба. Навіть узимку з 31-го на 32-й рік, коли зерна було дуже мало, ми якось вижили саме завдяки городині. Але 1932 рік не був нормальним. Тієї весни нас уже спіткав тяжкий голод, під час якого люди спожили навіть насіння, через що навесні не було чим засадити городів. Більшість присадибних ділянок позаростала бур'янами. Ми швидко з'їли ту мізерну кількість продуктів, що її отримали як аванс від колгоспу. А оскільки ніякої додаткової допомоги не прибуло, почалося вимирання з голоду.

Але голод чи не голод, а хлібозаготівельна комісія продовжувала свою справу. Десь у листопаді 32-го року нам пояснили, що ми почали відставати від пляну хлібоздачі державі. Уряд наказав припинити всі авансові виплати натурою – більше того, треба було повернути назад уже видане зерно і віддати весь посівний та фуражний запас.

Цей наказ виявився потужним поштовхом до активізації роботи хлібозаготівельної комісії. Раніше норма хлібоздачі визначалася оподаткуванням селян відповідно до площі засіву. Оскільки податок був занадто великий, усі запаси зерна вичерпалися вже в попередні роки. Не зважаючи на це, держава й далі накладала нові податки. Сільські ж власті були аж занадто ревними виконавцями урядових приписів, через що й дійшло до впровадження нової методи збирання зерна від селян. Це були так звані викачки хліба – термін, вживаний і селянами, і урядовцями. Уся кількість зерна, яку розраховувано одержати з села, розкладалася порівну на стохатки, ті ділили його порівну на п'ятихатки, а ті у свою чергу визначали, скільки припадає здати кожному господарству, що входило до п'ятихатки. Отже, коли плян на п'ятихатку становив, наприклад, дві тисячі фунтів зерна, то кожному з п'яти господарів належалося здати по чотириста фунтів.

Сільське начальство працювало оперативно і своє діло виконувало добре. На наступних зборах нам було сказано, що все село – тобто всі його підрозділи, всі офіційні особи, всі вчителі й учні і, звичайно, кожен колгоспник особисто, – повинні змагатися між собою у здачі харчових продуктів. Відтак збори робилися довшими, начальство ставало напасливішим і більш безоглядним, а селяни западали все глибше в безодню відчаю.

Та все-таки збирання харчових продуктів не посувалося вперед так швидко, як хотілося начальству. Треба було вжити рішучіших заходів, отож з бігом часу в офіційних міркуваннях зазвучав новий тон: тепер уважалося, що селяни занадто нетямущі, аби уяснити таку високопатріотичну справу, як збір і передача харчових продуктів державі. Партія та уряд бажають їм добра, а коли вони не спроможні належно оцінити це, що партія їм бажає, – тим гірше для них, селян. З селянами треба поводитись, як з дітьми, тим то партія та уряд переймають місце батьків. Селяни мусять коритися партії і урядові, та й годі. Іншого виходу немає. І як батьки карають неслухняних дітей, так і партія та уряд каратимуть неслухняних селян.

Згідно з цією філософією, комісія перестала просвіщати нас на тему важливости здавання харчових продуктів. Власті вдалися до іншого способу. Кажучи зофіційна, це було «безпосереднє спілкування службових осіб з народніми масами». А звичайною мовою це означало, що хлібозаготівельна комісія дістала повноваження відвідувати хату кожного селянина зосібна.

Члени комісії заявлялися до певної хати й оголошували господареві, скільки та якого саме харчового продукту він мусить здати. Якщо він не мав ніякого зерна, комісія бралася до повального трусу, вишукуючи «приховані лишки». Все знайдене, ясна річ, конфіскували.

Тисячники та їхні поплічники могли тепер робити все, що заманеться, без огляду на будь-які правні формальності. Вони могли вдаватися до всяких хитрощів або погроз, щоб звабити чи силою загнати селянина у свою пастку. В цьому ходінні від хати до хати, в цих обшуках і конфіскаціях всього, що їм впало в око, вони задовольняли свою захланність та злочинні нахили, а водночас успішно служили партії та урядові.

Іноді ці офіційні особи поводились так нерозважно, аж ми були просто приголомшені. Вони часто просто бавились своєю зброєю. Бувало, що жартома справляли двобій. Завдяки цьому ми довідалися, що всі вони мали зброю. У своїх щоденних обходах по селу вони часом стріляли в усе, що рухалося. Траплялося навіть таке, що вони влаштовували імітацію розстрілу того чи іншого селянина.

Я сам був свідком такого випадку: один наш сусід не міг виконати здачі своєї норми зерна. «Товариш тисячник», голова комісії, вирішив «навчити» його виконувати розпорядження. Він оголосив, що наш сусід буде розстріляний за «опір партійній політиці». Вирок мав бути виконаний негайно в садку за сусідовою хатою. Очевидно, «товариш тисячник» розраховував на те, що сусід заблагає помилування і пообіцяє здати потрібну кількість зерна. Члени комісії підозрювали, що це «заховане зерно» десь у нього таки є. Але нашого сусіда не так легко було залякати.

– Воля ваша, – спокійно сказав він здивованим активістам. – Я готовий, кінчайте діло.

І він повів їх у садок. Там вони зав’язали йому очі й спитали востаннє, чи він здасть добровільно зерно. Він відповів, що здавати в нього нема чого. «Товариш тисячник» підніс угору нагана й пальнув понад головою сусіда. Тоді йому розв'язали очі й знов поставили те саме запитання. Відповідь знову була та сама. Відтак йому ще раз зав'язали очі – кулі знову просвистіли у нього над головою, але він таки стояв на своєму. Тоді сміх комісійників перейшов у лють. Вони забралися геть, нічого не досягши цим разом, але пообіцяли повернутися й провчити його вже «по-справжньому».

Те, що колись було «натуральним податком», далі «державною хлібозаготівлею», а пізніше «вилученням зерна для потреб соціялістичного будівництва», тепер перетворилося на звичайний грабіж. Не маючи стриму, комісія ходила від хати до хати, вдень і вночі вишукуючи «прихований хліб». У кожній комісії були свої спеціялісти в цьому вишукуванні. Вони мали спеціяльне знаряддя – довгі металеві прути з різзю і загостреними кінцями, вживані для того, щоб протикати стіжки сіна чи стоги соломи, а також солом’яні стріхи селянських хат. Члени комісії нишпорили всюди: провірчували дірки в землі – в садках, на подвір’ях і городах, у земляних долівках хат і в повітках. Вони шукали зерно попід ліжками, за ґратками, у погребах. Вони ніколи не забували заглянути в печі й грубки, на полиці й під полиці, у скрині й комини. Вони заміряли грубизну стін і шукали в них порожнин, де могло бути заховане зерно. Часом розбивали стіни, що здалися їм підозрілими, чи витягали по цеглинці або й зовсім розвалювали печі та груби. Не було такого в хаті, щоб вони його не пошкодили чи не перемацали. Вони перекидали все: обшукували пильно навіть немовлячі колиски та й самих немовлят, вже не кажучи про інших членів родини. Вони шукали «затаєних лишків зерна» в одежі й під одежею чоловіків та жінок. Конфіскувалася навіть найменша дрібка, що потрапила їм на око. Якщо знаходили бодай маленьку бляшанку чи глечик з насінням на городню грядку, то й це все відбирали, а власника винуватили в приховуванні харчових припасів від держави.

Одного дня комісія прийшла до нашої хати, ведучи за собою коня на поводу. Навіщо? – дивувались ми. А на те, виявляється, щоб кінь розшукував зерно в землі. «Пошуковий спец» водив коня по всьому подвір'ї. Спершу ми не могли второпати, що означала ця церемонія. Але згодом з'ясували, що коняка, як вважалося, ніколи не ступить на трухлу землю над ямою: вона або нагло зупиниться перед нею, або перескочить її. А це мав бути знак для комісії братися за лопати й відкопувати сховане зерно. На щастя, ми не мали таких схованок у землі.

При кінці 1932 року ми не раз чули пояснення, чому активісти й далі шукали зерно по наших хатах. Причина, виявилося, дуже проста: оскільки ми були ще живі, то виходить, ми щось їмо, щоб лишатись живими. Ми не виконали пляну здачі зерна і без кінця нарікаємо, що нема чого їсти. Але ж ми живемо! Значить, повинні мати харчі – тільки де? Десь вони мусили таки бути! Активісти відчували, що не справляються зі своїми обов'язками, якщо не знаходять прихованих харчових скарбів. Це їх дратувало й злило, і вони ставали ще лютішими й жорстокішими до нас.

За нами стежили день і ніч. Приміром, нас попереджали, що сільські вітряки перебувають під пильним наглядом. Як хто ніс до вітряка трохи зерна, щоб змолоти на борошно, то міг бути певним, що комісія наскочить до нього на подвір’я, ще поки він встигне повернутись додому. Але такі випадки траплялися дуже рідко, бо ми на ту пору вже не мали зерна. Сільські вітряки так і стояли собі без ужитку.

У харчуванні українських селян головними продуктами, крім пшениці й жита, були ще такі зернові культури, як просо і гречка. Щоб приготувати просо чи гречку до варіння, кожен господар мав власну ступу – просту дерев'яну посудину задля лущення зерна. І ось котрогось дня наприкінці листопада 32-го року було оголошено, що на однозначний наказ «товариша тисячника» мають бути знищені всі ступи. Подальші дні стали свідками безглуздого нищення цього начиння. Члени комісії, озброївшись сокирами, ходили від хати до хати й рубали ступи на дрібні трісочки, навіть не пояснюючи нам, навіщо це робиться. Тож як хто ще мав трохи проса чи гречки, мусив знаходити якийсь інший спосіб облущити зерно.

Також дим, що клубився над комином, міг наробити клопоту господі, бувши непомильним доказом, що в хаті готується щось їстівне. Представники влади давали інструкції своїм підлеглим, щоб ті пильно приглядались до коминів. У нашій стохатці, наприклад, спеціяльно призначили одного, що стежив за димом. Його обов’язком було не спускати з ока всі оселі стохатки день і ніч і повідомляти тисячника про кожну хату зокрема, з якої курився дим. Під особливо пильним наглядом були житла селян, запідозрених у тому, що вони «запаслися хлібом». Комісія негайно провідувала ті хати, над якими з'являвся зрадливий сигнал – димок. Якщо там варили кашу, то господаря довго допитували, а крім того, проводили пильний трус. Споживання зерна перед повним виконанням норми хлібоздачі вважалося незаконним і суворо каралося. А що наше село пляну хлібозаготівлі ще не виконало, то ми, варячи й споживаючи кулешу, тим самим «злочинно присвоювали собі соціялістичну власність у своїх особистих інтересах». Державі треба було здати навіть найменшу жменьку зерна.

Небезпека для хати, з комина якої курилося, була ще й у тому, що дим приманював злодіїв. Грабіжники в той час цікавилися тільки харчами, байдуже – сирими чи вареними. Ми часто чули, що коєно жахливі злочини через пару картоплин чи горнятко гречаної каші.

Був ще один спосіб, до якого вдавалися, щоб дізнатись, чи є в господаря приховане зерно або інші харчові припаси: арешт і ув'язнення. Як я вже згадував, в'язням сільської буцегарні тюремники нічого не давали їсти: годувати їх мали родичі. І от одному з тисячників спала на думку геніяльна ідея – вкинути запідозрених у «приховуванні харчів» до в’язниці й придивитися: що буде далі?

Цю ідею було прийнято вельми захоплено і незабаром пішли чутки про зовсім безпричинні арешти: арештовували тільки задля того, щоб дізнатись, чи приноситимуть арештантам з дому їжу і яку саме. Але ця фігля не вдалася. У селі вже справді не було харчів. Принести в тюрму їжу означало наразити заарештованого члена родини, та й усю родину, на велику небезпеку. А цього ніхто не хотів робити навіть заради рідного батька.

У листопаді 1932 року страждання наших селян почали сягати такого рівня, як було в голод попередньої весни. Той перший голод завдав невимовних мук, та все ж тоді було не без промінчика надії: стояла весна, і ми всі молили Бога, щоб свіженька городина чи там ягода дала нам дотягти до жнив. Восени ж ситуація була зовсім інакша. Урожай 32-го року був добрий, але все забрала собі держава. Колгоспників залишили без хліба, коли не рахувати тієї мізерної натуроплати, виданої наперед за цілий рік праці. До кінця листопада наші запаси вичерпалися. Ми залишились без харчів і не мали грошей, щоб їх купити. Засушені й заготовлені лісові ягоди, їстівне коріння, капуста й гарбузи, буряки й сушня з садка – все було вже спожите. І не було надії, щоб звідкілясь отримати новий запас яких-небудь харчів. А на нас чекала сувора зима з морозами й великими завірюхами, які – ми це знали – триватимуть до кінця березня або навіть довше. І знову, як за голоду навесні, в селі микалося багато жебраків, які благали, аби їх урятували від смерти. Вони просили бодай шкоринки хліба, яких-небудь недоїдків, лушпайочок. Знов можна було бачити, як зголоднілі люди в шматті й лахмітті снували картоплищем, вишукуючи невибраних картоплинок. Знов голодні селяни, схожі на живих кістяків, нипали в лісі, над річкою і в самій воді, надіючись знайти там щось придатне для наїдку. І тепер вони так само мандрували в міста, до залізничних станцій і до колій, сподіваючись дістати щось їстівне від пасажирів.

Порівняно до інших селян наша родина краще пристосувалася до того, щоб пережити зиму. З тої скрути, якої ми зазнали під час голоду минулої весни, ми зробили висновок, що треба дуже дбайливо приготуватись і вжити особливих запобіжних заходів, щоб залишитись живими. Наше головне завдання було – як заховати той убогий запас харчів, який ми ще мали, від всевидющих очей начальників. Перехитрити їх було важко, але наш інстинктовий потяг до життя зробив нас винахідливими.

Загроза неминучого голоду загострила нам розум, вона позбавила страху, що нас можуть застукати на гарячому, і примусила бути готовими боротися за своє життя смертним боєм. Готуючись до довгої зими, ми знали, що нам треба перехитрити своїх переслідувачів, коли хочемо вціліти при житті.

Належно заховати харчі було нелегкою справою. Але страх перед нестерпним голодом змусив нас піти на такий ризик, на який за інших обставин ми були б зроду не відважилися. Після багатьох клопітливих думок і розмов на цю тему нашій матері врешті прийшла в голову одна дуже проста, хоч і надзвичайно ризикована річ:

– А чого б не скористатися допомогою держави? – сказала вона так, наче це було щось самоочевидне. Ми не зрозуміли, що вона мала на думці.

– Про що це ви, мамо? – спитав я, цілковито збитий з пантелику. – Ви хочете сказати, аби просити державу допомогти нам? Ви ж знаєте, що замість помогти, вони уже й так відібрали від нас усе, що ми мали!

– Ні, зовсім не те, – відповіла вона своїм звичаєм спокійно. – Я гадаю, що нам треба заховати всі наші харчі в яму на державній землі.

Ми погодилися з нею. Ідея ця була чудова! Логіка мамина була проста: нікому з начальства навіть і на думку не спаде, щоб хтось насмілився сховати від держави харчі в землі, що належала державі. Будь-яке використовування державної власности в приватних цілях суворо каралося законом, але ми наважилися знехтувати той закон, і таким оце чином урятували собі життя.

Як ми й передбачали, хлібозаготівельна комісія перетрусила все наше подвір'я і садок, але не завдала собі клопоту переступити через межу на державне майно – на прилеглі піщані ділянки за селом.

Протягом жнив ми з братом часу не марнували. Хоч як пильно врожай був стережений, ми змогли зібрати доволі пшеничного зерна, аби нам вистачило на прожиття принаймні до наступної весни. Ми були меткі хлопці, швидкі на ноги, знали кожну стежину, кожен кущ навкіл села і знали, як не попастись комусь на очі. Залишалась тільки одна проблема – як заховати зерно. А тепер наша мати знайшла розв'язку й цієї проблеми.

Ми закопали трохи картоплі й зерна в кількох місцях на вузькій стяжці землі попід лісом. Це була піщана кучугура, земля непридатна для обробітку, поросла буйно вербами й лозами, так що нам легко було замаскувати наші схованки. Взимку ці схованки позаносило снігом, і ми їх не займали. Але навесні, коли сніг розтанув, ці запаси стали нашим єдиним засобом до існування. Розкопували ці сховки ми вночі, набирали собі трохи картоплі й зерна – так, щоб вистачило на кілька днів, – а тоді знову закривали їх і притрушували землею. Наші нічні виправи до цих схованок належать до моїх незабутніх переживань. А та картопля й те зерно були найкоштовнішим скарбом, що будь-коли закопувався в землю.

Протягом зими ми споживали харчі, приховані в інших місцях, наприклад у дуплах дерев чи в стрісі. Ми ховали зерно в невеликих торбинках у різних місцях – так, щоб їх можна було вибирати по одній. Вибравши котрийсь запас, ми його зразу ж варили і з'їдали. І готування їжі, і споживання відбувалося вночі. Ми все ще мали трохи картоплі, кислої капусти й солоних огірків, отриманих як аванс натурою за працю в колгоспі. Це були наші єдині харчі, але з кожним днем цих запасів меншало й меншало, і ми здригались на думку, що одного дня комісія може застукати нас саме тоді, коли ми їстимемо пшеничну кашу...