Страта голодом

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Я народився і виростав у типовому українському селі[3] на Черкащині, розташованому менш як за двісті кілометрів на південь від столиці України. Село наше стоїть на лівому березі річки Тясмин, однієї з приток Дніпра. Та й гарне ж то було село! Зелені горби височіли на півдні за річкою, чорна, як смола, родюча рівнина простягалася на північ. Вона вся була помережена смугами ланів. Щовесни і щоліта ці смуги зливалися в суцільне море пшениці. Хвилі випещеного збіжжя, зелені навесні й золотаві влітку, звільна погойдувалися під лагідним вітерцем. Після жнив поля знову стояли голі й чорні, ніби в жалобі за втраченою своєю красою. Під кінець року наставала нова зміна кольору – зимова білість зливалася на обрії з сіро-синім морозним небом.

Село було велике – у ньому налічувалося десь із вісімсот господарств і проживало майже чотири тисячі чоловік. У центрі стояли громадські будівлі – церква, школа, крамниця, сільська рада, пошта і будинок, в якому жив і працював лікар. Майдан посеред села правив за місце гулянь, громадських зборів та ярмарку.

Як заведено в українських селах, хати стояли близько одна до одної. Небруковані вулиці ніяк не називалися, хоч кожна садиба мала свій нумер. Через село пролягав також небрукований курний шлях, що сполучав нас із довколишнім світом.

Наші хати були прості за конструкцією і виконанням. Дерев'яний каркас з грубо обтесаних колод обмазувався глиною, а зверху покривалися хати звичайно солом'яними сніпками. Бляшана покрівля вважалася ознакою заможности, і я пригадую лише кілька таких покрівель на все село. Більшість хат складалася з однієї кімнати, яка служила для всіх потреб, включно з готуванням їжі й спанням. Дерев'яна підлога також була рідкістю. Долівки, так само як стіни, були глиняні. Та хоч які нехитрі здавалися наші оселі за будовою, хоч які примітивні ми мали побутові вигоди – в хатах завжди було чисто прибрано й затишно.

Перед кожною хатою буяв квітник, а за нею росло бодай кілька фруктових дерев. На подвір'ї в кожного господаря греблися кури, по загородках ґелґотіли гуси й кахкали качки. У стайні стояло по коневі, у повітці – одна чи й дві корови, у сажі – рохкало по кілька свиней. Майже в кожному дворі походжав або лежав припнутий на ланцюзі собака.

Село наше було перелюднене, і тільки окремі господарі мали понад двадцять десятин землі. Але, попри свою нужденність, селяни не зневірялися і не занепадали на дусі. Після цілоденної тяжкої праці навесні й улітку молодь збиралася по своїх кутках на перехрестях, і співи, танці та інші розваги не вгавали до пізньої ночі. Цілими родинами заведено було ходити в гості до родичів та знайомих, де гостювання супроводжувалося забавами й усілякими розвагами, добре при цьому випивши й щедро закусивши: попри заборони, селяни примудрялися гнати для себе доволі власної горілки.

Наше село жило спільною громадою. Між сусідами заведено було допомагати одне одному в щоденній праці або при якихось надзвичайних пригодах. Кожна така толока закінчувалася людною вечіркою. Задля цієї нагоди наймали музик – гармоніста й скрипаля, що пригравали до танців. Столи заставлялися різноманітними наїдками й напоями, веселощі тривали не раз аж до світанку.

Ми були зовсім вільні в пересуванні. Кожен міг іти чи їхати куди хотів – задля власної приємности, а чи шукаючи заробітків. До більших міст і сусідніх містечок ми їздили на весілля, на храмові свята або на похорони. Ніхто в нас не питав документів, нікого не обходило, хто куди вибрався. Ми були вільні собі люди.

Гостинність була справою чести. Кожний, хто заходив до хати, був бажаним гостем. Ми, може, і самі часом не вдосталь наїдалися, але гостя частували всім, що мали найкращого в хаті.

Дарма що в повсякденному житті кожному раз-у-раз бракувало того чи сього – страху ніхто ні перед ким не відчував. Дверей до хати ніколи вдень не замикалося. Будь-хто, старий чи молодий, дитина чи дорослий міг сміливо заходити в село й виходити з села, не боячись, що хтось до нього присікається.

Настання зими ми вітали загальною радістю, і мені здається, що чим суворіша була зима, тим більше захоплювалися нею, особливо ми, дітвора й молодь. Ми без угаву їздили на ковзанах, на лижвах і спускалися з пагорбів на санчатах. Люті морози, глибокі сніги й хуртовини робили зиму часом дозвілля для селян – звісно, коли це було після врожайного літа. Короткі зимові дні й довгі вечори ми проводили переважно в себе дома. Ніхто не нарікав на холоднечу, бо дров вистачало. Попоравши худобу та поробивши іншу хатню роботу, залишалося тільки розкошувати домашнім затишком – ми читали, писали, розповідали різні історії, гралися, співали й танцювали.

Аж ось у 1929 році поширилися чутки, що комуністична партія та радянський уряд видали постанову про колективізацію всіх селянських господарств. Такі об'єднання у формі ТСОЗ (Товариств Спільного Обробітку Землі, їх ще називали СОЗами), артілей, комун, радгоспів, власне, вже й раніше існували. Ці колективи чи сільсько-господарські кооперативи (за винятком радгоспів та комун) не були якимось комуністичним винаходом, бо існували ще з дореволюційних часів. Як добровільні кооперативні об'єднання селян, вони організовувалися в основному для забезпечення гарантованого ринку збуту продукції, одержання державних кредитів і взаємодопомоги сільсько-господарським реманентом та посівним матеріялом.

В Україні кінця 20-х років були відомі два типи сільськогосподарської кооперації: ТСОЗи і артілі. В ТСОЗах усуспільнювалися тільки праця й земля, або їхня частина, та важкий господарський реманент. Свійська худоба, житло і навіть деяка частка землі могли залишатися в приватному володінні. В такому досить вільно зорганізованому об'єднанні членство можна було припинити без особливих труднощів.

Артіль означає гурт людей тієї самої професії, об'єднаних у виробничий кооператив. Сільсько-господарські артілі були спілками селян, що об'єднали всю свою землю і знаряддя виробництва, а також працю і тягло. Членів артілі оплачувано грішми або натурою відповідно до вкладеної частки праці. Члени артілі могли мати свої хати, корову та іншу свійську худобу, як от овець, кіз, свиней та птицю. Під час суцільної колективізації в Радянському Союзі артіль була прийнята за основну форму того, що пізніше було знане під назвою колективного господарства.

Були ще якийсь час сільсько-господарські комуни, які за комуністичною теорією мали стати найвищою формою організованого життя і праці на селі; виникли вони під час військового комунізму (в громадянську війну 1918-21 рр.). Здебільшого комуни поставали в колишніх поміщицьких маєтках, і характерними ознаками їх була не тільки колективна праця, а й усуспільнене повсякденне життя в комунальних гуртожитках зі спільними кухнями, дитячими яслами й таке інше. Члени таких комун не мали нічого в приватній власності, окрім речей особистого вжитку. Хоч комуністична партія і уряд усіляко підтримували комуни, з них нічого путнього так і не вийшло, внаслідок чого їх невдовзі позакривали або частіше поперетворювали на державні господарства, тобто радгоспи. Радгосп – це був по суті державний фільварок, де наймані сільсько-господарські робітники вже не були ніякими селянами: вони одержували регулярну платню, не маючи голосу ні у розподілі прибутків, ні в управлінні господарством.

Усі ці різнорідні колективи організовувалися на добровільній основі і, як виглядало на той час, нічим не загрожували незалежному селянству. Більше того, селяни часто-густо, бувши свідками провалу таких господарств, ще й підсміювалися з балачок про колективізацію. Мовляв, хіба ж влада така дурна, що повторюватиме свої власні помилки? Але надто рано вони сміялися.

Десь наприкінці грудня 29-го року, коли чутки про примусову колективізацію почали вже справджуватись, у нашому селі з'явилися якісь сторонні люди. Невдовзі ми дізналися, що це були офіційні представники партійних і радянських органів, прислані до нас організувати колективне господарство.

Старший у групі, що складалася приблизно з десятка осіб, називався «двадцятип'ятитисячником», а його помічники «пропаґандистами». Незвичні то були для нашого вуха слова, але дуже швидко ми засвоїли, що вони означають.

На здійснення примусової колективізації Центральний Комітет ВКП(б) мобілізував по всій країні 25 тисяч найактивніших і найвірніших партійців. Звідси й походить назва учасника цього добірного загону комуністів – «двадцятип'ятитисячних», а по-нашому, скорочено – просто «тисячник». Після короткого інструктажу щодо методу проведення колективізації цих тисячників розсилали до різних сільських районів. Щоб їхня місія була ефективнішою, їх наділили, по суті, необмеженою владою. За свою роботу вони відповідали безпосередньо перед Центральним Комітетом КП(б) України.

Кожного тисячника супроводжувала ціла тичба пропаґандистів, набраних у кожному районі з-поміж місцевих комуністів і комсомольців.

Тисячник та його пропаґандисти були людьми, що завжди жили по містах. Це були викладачі вишів, учителі, фабричні спеціялісти. Щойно з'явившись у нашому селі, декотрі з цих сторонців намагалися зблизитися з місцевими людьми, для чого заводили розмови з ними. Інші просто снували селом і зацікавлено придивлялися до всього навкруг і до кожного зустрічного так, ніби вони зроду не бачили села або селянина.

Їхній зовнішній вигляд смішив нас: ці бліді обличчя й міський одяг справляли чудне враження на тлі сільського оточення. Обережно чалапаючи, аби не набрати снігу в свої до блиску наваксовані черевики, вони були чужорідною з'явою серед нас.

Хоч вони й виявляли зацікавлення, а то й захоплення усім довкола, їм незмога було приховати своє цілковите незнання сільського побуту. Селяни брали на кпини їхню городянську поведінку, і через декілька днів ці прибульці стали героями різних кумедних історій.

Наш тисячник звався Цейтлін, точніше – «товариш Цейтлін». Тільки так його й звали усі, хоч він і прожив у нашому селі кілька місяців. «Товариш Цейтлін» являв для нас радше символ панівної влади, аніж реальну особистість. Ми дізналися, що він приїхав з Києва і що він був членом партії ще до революції. Ніхто з нас не знав, чим він займався раніше, хоч видно було, що на сільському житті розумівся він вельми поверхово. Також ніхто не міг вгадати його національности. По-українському він трохи говорив, але знати було з вимови, що він не нашого роду.

На зріст «товариш Цейтлін» був невисокий, голову мав велику, а плечі вузькі. Ніколи ми не бачили, щоб він усміхався. Ходив завжди чимось заклопотаний, здебільша мовчазний, а коли й говорив, то тільки про офіційні справи й мовою партійних гасел та утертих фраз. З місцевими людьми майже не вітався, хіба що, бувало, відповість кому-небудь на привітання, та й то недбало.

Усі партійні й урядові представники, що понаїхали до нашого села, мали при собі якусь зброю, але ховали її. Однак «товариш Цейтлін», очевидно, був непевний, чи наше село полюбило його, бо свого револьвера носив відкрито, напоказ. До керівництва він узявся негайно. Вже в перший день, коли приїхав, він почав ходити від хати до хати. Ці відвідини породили чимало кумедних оповідок. Особливо часто переказували таку історійку: у повітці в одного господаря кобила хлиснула його хвостом по обличчю, залишивши на ньому смуги гною.

– Ух, – гарикнув він сердито, – клята корова! – і копнув кобилу в копито. Кобила відповіла йому таким самим чином, аж селянинові довелося зводити на ноги «товариша Цейтліна».

Та кобиляче копито не збило його з інспекційного курсу. У корівнику він зробив іншу помилку. Може, захтівши показати селянинові, що йому все-таки не страшно свійських тварин, він підступив до теляти.

– Яке гарне лошатко! – вигукнув «товариш Цейтлін».

Як чемна людина, господар не наважився виправляти гостя після першої його помилки, але після другої він усе ж лагідно зауважив:

– Та це не лошатко. Це телятко, коров'яче дитя. А лошатко – то коняче дитя.

– Лошатко чи телятко, – відказав «товариш Цейтлін», – це не має значення. Світова пролетарська революція від цього не постраждає.

Остання фраза була його улюбленим виразом, хоча на той час ми, селяни, не розуміли, що воно означає. Але нам було смішно, що представник партії та уряду не відрізняє коня від корови, а теляти від лошати.

Проте своє діло «товариш Цейтлін» добре знав. Знав він також усі партійні настанови і як їх треба виконувати. Поки селяни веселилися і розважалися, переповідаючи одне одному історійки про невігластво «товариша Цейтліна», у сільраді на повну пару кипіла робота. Посильні, сіючи круг себе страх і цікавість, розносили окремим селянам виклики негайно з'явитися до сільради. Мало не щодня прибували в село всілякі відвідувачі, часто це були військові командири досить високого рангу. Не раз можна було бачити, як тисячник у супроводі сільського й приїжджого начальства ходив з перевіркою по хатах.

А одного дня в село приїхала бригада зв'язківців і швидко провела телефонну лінію від нашого села і до райцентру. Мало хто в селі знав на той час, що то таке – телефон, але й ті, що знали, ледве чи здогадувалися, з якою метою провели його в наше село. Начальство ж не оминало жодної нагоди подати це як символ великого досягнення на шляху безупинного прогресу, на який ступило село під проводом комуністичної партії.