Страта голодом

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Я мало що пам'ятаю про свого батька, бо 1919 року, коли він помер, мені було всього три роки. Але його похорон виразно зберігся в моїй пам'яті. Біля батькової труни стояв червоноармієць. Такий у червоному кашкеті і зі здоровенною рушницею з багнетом, настромленим на цівку, в руці. Він стояв безмовно й непорушно, ніби витесаний з граніту, і дивився просто перед себе кудись у простір. Хлопці казали пізніше, що як тільки хтось підходив до труни надто близько або пробував підняти віко, – червоноармієць робив порух, підносив рушницю навпереваги і промовляв якісь незрозумілі слова. Мій брат казав, що він і всі інші прийшлі у військових одностроях говорили не по-нашому.

Того дня в нас за порогом на подвір'ї було багато людей, яких я доти ніколи не бачив. Пам'ятаю, що вони всі були в червоних кашкетах та одностроях, а приїхали до нашої хати верхи на конях.

Батькове тіло лежало в домовині, яка стояла на лаві під образами в тому кутку кімнати, що виходив до сходу сонця. Пригадую ще, як нас, трьох дітей небіжчика – мене, мого шестирічного старшого брата й меншого, ще зовсім малого – привели тремтячих до домовини прощатися з батьком. Хоч я батька й не бачив, бо домовина була накрита віком, мені сказали попрощатися з ним і поцілувати. Хтось підняв мене на руки, і я, пам'ятаю, припав губами до того місця віка, під яким мало би бути татове обличчя. Також пам'ятаю, як мама та всі інші люди – родичі й сусіди – голосили й плакали. Але я не плакав. Ці незнайомці в червоних кашкетах, зброя, однострої й коні полонили мою увагу дужче, ніж батько-небіжчик.

Минали роки, я підростав, і ця картина часто спалахувала в моїй уяві, збуджуючи цікавість. Хотілося знати, що саме трапилося того дня, але мама завжди якось ухилялася од відповіді на мої розпитування. «Батько помер», – казала вона, а як помер і від чого помер – про це не говорила ніколи.

Так тривало аж до одного вечора, коли ми прийшли додому з чергових загальносільських зборів, на яких куркулів проголосили «ворогами народу», – тоді мати наважилася розповісти нам усю правду.

Землі в мого батька ледве вистачало на те, щоб годувати сім'ю, яка все розросталася, і сплачувати податки, які теж раз-у-раз більшали. Він мав усього шість десятин орного поля, одного коня (ніяк не міг стягтись на пару до нього), корову, кількох свиней і трохи свійської птиці коло хати. Наймитів він не тримав, не було для чого. З усією роботою справлявся сам, і робив її радо; часом ще й іншим допомагав або наймався для заробітків у місті осінньої та зимової пори.

Та все ж йому вдалося вибитися в заможні господарі. Вихований у традиційних сільських звичаях, він був працьовитою і невтомною людиною. Своє невеличке господарство він поставив так, що сусіди могли б і повчитися в нього. Він, сказати б, переорієнтував його на потреби ринку. Свіжа городина й садовина – у нього завжди знаходилося з чим вибратись на базар до сусідніх містечок.

Відпрацювавши тяжко цілий тиждень, він кожної неділі мав що завантажити на свою однокінну підводу й виїхати з тим на базар. У такий спосіб – власною працею і винахідливістю – йому вдалося гріш до гроша наскладати стільки, що вистачило їх на нову хату та найпотрібніші господарські прибудови, і це відразу поставило його в ряд заможних господарів. Так змінився його соціяльний статус. Він зробився одним з найшанованіших у своєму селі, внаслідок чого незадовго до більшовицької революції був обраний сільським старостою. Це була радше почесна посада, бо ніякої платні за врядування він не одержував, але саме вона й довела його до передчасної смерти.

Коли в 1919 році більшовики знову зайняли Україну, батька заарештували, одвезли в повітове містечко і посадили у вязницю.

Йому пришили налички «слуги старого режиму», «експлуататора бідноти» та ще й «буржуазного націоналіста», бо він обстоював незалежну Україну.

Усе це скоїлося так швидко й несподівано, що мати спершу більш розгубилася, аніж злякалась за чоловіка. Вона була певна, що арешт стався через якусь помилку. Адже ніхто не міг скривдити його, людину порядну, роботящу й глибоко релігійну, завжди ладну стати в пригоді тому, хто потребував допомоги. Мати була впевнена, що тюремники швидко розберуться, що він за чоловік, і відпустять його на волю.

Але цьому не судилося бути. На другий день, коли вона прийшла до в'язниці з передачею, їй сказали, що її чоловік – мертвий. Хоч як глибоко вразило матір це горе, найпершою думкою в неї було, як вирвати з рук тюремників тіло небіжчика і належним чином поховати його. Мати спромоглася зробити і одне, і друге. З якихось незнаних причин тюремники дозволили їй забрати батькове тіло додому, тільки під суворою забороною влаштовувати людний похорон і відкривати домовину.

Матері не залишалося нічого іншого, як погодитись на ці умови. Забиту і опечатану домовину доставив у село невеликий загін червоноармійців.

Оповідаючи усе це нам, мати була, як завжди, спокійна й зосереджена. Вона була незвичайною особистістю: я рідко коли бачив, щоб вона плакала. Залишившись без чоловіка в такі тяжкі й неспокійні часи, вона взяла на свої плечі усе: і орала, і волочила, і сіяла, сама косила й молотила, доглядала худобу, тримала на собі все господарство та ще й ревно дбала за нас, дітей. Упродовж усіх цих років ми майже не чули скарг чи нарікань з її вуст. Навпаки, мати частіш була схильна до жарту й сміху. Нас вона напучувала на все добре, загадувала старанно вчитися в школі. Жвава щебетуха коло дітей, вона тільки на самоті з собою могла мовчки пожуритися й посумувати.

Після батькової смерти страх невідступно переслідував нашу матір. Вона боялася, що кожної хвилини її можуть оголосити дружиною «зліквідованого ворога народу», а це означало б смертельну загрозу для всіх чотирьох з нашої сім'ї.

Довгих одинадцять років безнастанного поєдинку зі страхом навчили її бути обережною і тримати язика за зубами. В ті роки вона мусила приноровлюватися до кожного, аби не дати причини для сварок чи яких непорозумінь, що могло б потягти за собою те страшне звинувачення. Направду таки самотнім і небезпечним був світ для неї!

Через те вона воліла не розповідати нам про закатованого батька, свідома того, як нам буде гірко виростати, знаючи правду. Вона була певна, що батька замучили і вбили у в’язниці. Тільки після тих зборів, на яких відкрито проголосили знищення куркулів як «ворогів народу», вона вирішила більше не мовчати. Вона відчувала, що справа йде до кінця, а ми вже були досить великі, щоб знати всю правду.

Отямившись потроху від струсу, який викликала в нас розповідь про батькову смерть, ми засиділися тоді коло столу, обговорюючи останні сільські події. Нарешті десь аж за північ полягали спати. Але тільки-но ми погасили світло, як знадвору щось загрюкотіло в двері. Після хвилинної павзи стукіт повторився, і чийсь незнайомий голос став вимагати, щоб відчинили двері.

– Хлібозаготівельна комісія, – оповістив голос ізнадвору.

Ми вже наслухалися про лихославні вчинки цієї комісії і кинулися відчиняти. Та не встигли ми добігти до дверей, як двері затріщали, і в хату ввалився гурт незнайомців.

Оскільки в хаті було темно, мати заходилася засвічувати гасника.

– Незвані гості! Ги-ги-ги, – почувся з пітьми той самий голос, що загадував відчинити. – Я так радий вас бачити! Але де це ви тут? Ги-ги-ги...

Це був «товариш Хижняк».

Коли мати засвітила світло, ми побачили навпроти неї чотирьох чоловіків, двох жінок і одного підлітка, посильного комісії. Один з чоловіків тримав рушницю навпереваги, немов сподіваючись, що з-під ліжка ось-ось вискочить заєць. Усіх їх ми знали.

«Товариш Хижняк» був такий п'яний, що ледве язиком владав і насилу тримався на ногах. Перелякані, я і старший брат інстинктово пригорнулися до матері.

– Доброго вам вечора, товариші! – тремтячим голосом сказала мати.

«Товариш Хижняк», похитуючись, ступнув до нас ближче.

– Багато води сплило, відколи ми востаннє бачилися, – пробелькотів він. – Чи ж не приємно отак неждано поночі зустрітись, га?

– Ласкаво прошу, товариші! – вела далі мати, до якої вже вернулася сила волі й самовладання. – Чим я можу вам допомогти? Сідайте, будь ласка.

Гасова лямпа висіла в нас над столом, у тому кутку кімнати, де були образи. За сільською традицією це місце вважалося святим. Зі стелі там звисала на ланцюжках лямпадка з оливою і ґнотиком, що ніколи не згасав, символізуючи вічне світло. На поличці-божнику лежав окраєць свяченого хліба як символ щедрот Господніх. Ми стали в цьому кутку, дивлячись просто у вічі Хижняковій комісії – мій брат Сергій стояв ліворуч від матері, а я – праворуч.

«Товариш Хижняк» наче не почув маминих слів. Розкинувши широко руки, він підступав з наміром обійняти нашу маму. Вона подалася назад, але він безсоромно згріб її у свої лаписька. Проте мати випручалась і з усієї сили затопила його в пику:

– Відчепись, свинюко! – вигукнула вона.

«Товариш Хижняк» напрочуд хутко, як на п'яного, вихопив нагана. Я так само хутко, одним стрибком, затулив собою матір, а Сергій накинувся на Хижняка. Пролунав постріл. Куля вцілила в ікону, посипалося шкло.

Цей постріл був такий несподіваний, що всі мов скам'яніли. За хвильку одна з жінок, побачивши розбиту ікону, голосно заплакала. Менший мій братчик верещав на весь голос, я пробував заспокоїти матір, а Сергій борюкався з Хижняком, що намагався ще раз пальнути. «Товариш Юда», теж, здається, під мухою, глузливо бухнув навколішки і щось стиха мимрив, немов молився.

– Та годі вже! Обдумайтесь! – вигукнув у цю мить один з комісії, чоловік уже в літах. – Ми ж прийшли сюди по офіційному ділу!

«Товариш Хижняк» перестав борсатися з моїм братом і заховав нагана в кобуру. А тоді обернувся до того селянина:

– Нехай коні обдумуються, – пробурмотів він насмішкувато, – у них на те голови більші. А про яке це діло ти балакаєш?

І він підступив до старого, змірявши його презирливим поглядом.

– Усі діла тут мої! – раптово гримнув він. – Второпав? Мої і більш нічиї! Затям це собі своєю дурною, немитою, вошивою старою банькою!

Старий розгубився – він хотів щось сказати п'яному, та куди там! «Товариш Хижняк» усе не змовкав і далі говорив, уже цідячи крізь зуби.

– Ти подивись на нього! – він обернувся до членів комісії, тицяючи пальцем на старого селянина. – «Він прийшов сюди по офіційному ділу»... Інтересно, га? – І знову підніс голос: – А я ще раз кажу, що тут усі діла – мої! Я тут представник нашої любимої і дорогої партії та уряду! Я...

– Та я тільки хотів... – почав був старий.

– Заткай пельку! – урвав його мову Хижняк. А за хвилину погрозився старому:

– Я й з тобою ще сквитаюся рано чи пізно!

«Товариш Хижняк» був членом більшовицької партії і головою хлібної комісії в нашій стохатці, себто – найвищою владою. Виступити проти нього було все одно, що проти партії та уряду. Ніхто, окрім начальства над ним, не мав права втручатися в його справи. Розкричавшись на всю пельку, він перестеріг, що пристрелить на місці кожного, хто хоч писне супроти комуністичної партії і уряду.

Потому він обернувся до мого брата Сергія.

– А ти паруб'яга міцненький! Таки дуже міцненький паруб’яга, – сказав він. – Нашій дорогій батьківщині треба таких сильних хлопців, як ти. Чи це не щастя мати таке сильне молоде покоління?

Він кивнув чоловікові з рушницею, щоб той підступив ближче, і знову обернувся до мого брата.

– Так-так, – проводив він далі таким самим тоном, – наша соціялістична батьківщина потребує сильних людей... – І, раптом випроставшись, прорік по-командирськи гостро:

– Іменем нашої любимої комуністичної партії і нашого рідного радянського уряду оголошую тебе арештованим за фізичний напад на офіційного представника партії та уряду під час виконання ним службових обов'язків! – І наказав озброєному комісіонерові одвести брата в холодну.

Мама вже не могла приховати своєї розпуки. З голосним скриком вона обіруч ухопилася за Сергія, але бувши заслабкою, щоб упоратися з чотирма дорослими чоловіками, врешті зімліла. Коли вона опритомніла, Сергія вже не було в хаті.

За хвилину-другу по цій пригоді Хижняк ізнов узявся за своє «діло», ніби нічого й не сталося.

– Так от, як тобі вже відомо, ми прийшли по дуже важному ділу. «По офіційному ділу», як наш товариш висловився, – кивнув він з кривою посмішкою на літнього селянина. – Це справді дуже серйозне діло.

Мати підвелася і відгорнула рукою розтріпане волосся.

– Перш ніж приступите до офіційного діла, яке воно там у вас, я вимагаю, щоб ви показали ордер на арешт мого сина, – промовила вона чітко й дзвінко.

Ми всі були вражені.

– Я тільки безпомічна вдова, – мовила мати далі. – Ви можете робити зі мною, що схочете, бо я не подужаю себе захистити від вас. Але поки житиму – я протестуватиму проти того, що ви живосилом вдерлись у мою хату.

Такий протест – це було щось нечуване. За такі слова могли покарати ув'язненням на ціле життя або й розстріляти. На той час люди давно вже й забули, що на арешт або трус потрібні якісь там офіційні ордери й дозволи. «Товариш Хижняк» та його зграя ледь не до гикавки розреготалися, почувши мамину вимогу. Потім Хижняк приступив до нас і сказав:

– Слухай, голубонько, ти мене лучче не лякай. Мене ніхто не злякає. Я вже не раз бував у суточках...

Коли мати спробувала ще щось сказати, він перебив її, натякнувши, що йому відома доля її чоловіка і що в разі чого неважко буде і з нею зробити те саме.

– Я знаю, на що ви натякаєте, – відказала мама, не міняючи тону. – Та хоч би там що, а я усе ж таки громадянка і вимагаю справедливости й дотримання моїх прав.

– Ну, раз так, – і він націлив на нас нагана, – раз так, то як законопослушну громадянку я беру тебе під арешт. І тебе теж! – Сміючись, він тицьнув наганом у мій бік. А потім наказав нам обом повернутись до стіни й не рухатись.

Тим часом комісія взялася за своє «офіційне діло» – обшук невідь з якою метою. «Товариш Хижняк», усе ще виграючи наганом, став шастати по всіх закутках, навіть зазирнув і в грубу.

Перетрусивши все в коморі, Хижняк перейшов до кімнати, де в скрині під замком мама зберігала свою празникову одіж, прикраси й таке інше. За хвильку звідти почувся постріл.

Ми з мамою кинулися в ту кімнату. Там «товариш Хижняк» піднімав віко скрині. Щоб не морочити собі голови ключем, якого ще треба було просити в мами, він просто збив замок. У кутку за ліжком плакав Миколка, мій менший брат.

Коли мати і я стали на порозі кімнати, Хижняк підніс наган і стрельнув понад нашими головами.

– Ану назад! – наказав він.

Ми відступили, і він зачинив за нами двері.

Через хвилину-другу Хижняк повернувся. В одній руці він тримав книжку, а в другій – ювелірні вироби, якщо можна так назвати невибагливі прикраси селянки, її пам'ятку з часів дівування.

– А ну бо, товаришко громадянко, звольте пояснити, що це означає?

– Книжка – це Біблія, а ото – те, що ви бачите.

– Від кого ви їх ховаєте? – він показав на свої знахідки. – І звідки воно у вас?

– Ви самі знаєте, що нізвідки. Це все моє! – гнівно відповіла мама.

Та марно силкувалася вона довести, що Біблії ніхто не збирався ховати і що каблучки та сережки належали їй здавна, ще з дореволюції, і що у своїй хаті не було потреби від когось усе це ховати.

– Біблію ти ховала з метою релігійної пропаґанди, а ювелірні прикраси не твої, а твоїх свояків. Куркуль завсіди буде куркулем, – значуще прорік він.

Аж тепер Хижняк пояснив нам, що всіх трьох моїх дядьків оголошено оце куркулями й заарештовано. І завтра їх відправлять на заслання, а все їхнє майно – експропріюють. «Офіційне діло» комісії, присланої до нас, зводилось до того, щоб знайти в нашій хаті те, що родичі могли дати нам зі своїх речей на сховок. Докінчивши трус, комісія пішла собі, залишивши нас розгубленими й переляканими, та ще й з новим клопотом: що буде з Сергієм і нашими дядьками?