Страта голодом

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Перших проявів стратегії «товариша Цейтліна» не довелося надто довго чекати. Сталося це одного холодного січневого ранку 1930 року, коли люди ще спали: тоді було заарештовано п'ятнадцятеро мешканців села. Хтось розповідав, що в село опівночі приїхали ґепеушники; з допомогою сільських активістів запхали арештованих у свого «чорного ворона» і зникли до того, як село прокинулося зі сну.

Серед ув'язнених були найвидатніші місцеві громадяни: шкільний учитель, що працював у нашому селі ще з передреволюційних часів; один із сільради, авторитетний і впливовий чоловік, що кожному міг порадити в різних справах, дотичних до закону; власник сільської крамниці. Решту становили звичайні господарі, які тішилися доброю репутацією. Ніхто не знав ані того, за які провини їх арештували, ані того, куди їх вивезли.

Усе це лякало. Село в одну ніч позбавили поважних людей з громади. У такий спосіб сільська людність – здебільша темні й неосвічені дядьки – залишилася ще беззахиснішою, ніж раніше. Невдовзі після того родини арештованих повиганяли з їхніх хат.

Я був свідком, як виганяли одну таку сім'ю. Ми жили неподалік від одного з заарештованих на ім’я Тиміш Запорожець, якого ми, діти, звали просто «дядько Тиміш».

Десь близько полудня до хати прийшло кілька чоловік із сільського начальства. Старший серед них став перед дружиною дядька Тимоша й оголосив, що позаяк її чоловіка заарештовано як «ворога народу», вся його власність має бути негайно конфіскована на користь держави.

Спантеличена й розгублена жінка пробувала сперечатись і щось доводити цим активістам. Вона питала їх, що її чоловік зробив лихого людям, що його оце оголосили «ворогом народу» ? Але активісти не збиралися заходити ні в які дискусії з нею. Вони тільки повторили наказ вибратися з хати. І додали ще, що вона може взяти з собою тільки свої власні й дитячі особисті речі, як от одежу. Все інше мусить залишатись там, де воно лежить.

Аж тепер жінка усвідомила собі, що ці люди говорили все те не жартуючи. Зі слізьми на очах благала вона дозволити бодай переночувати з дітьми в хаті, аби хоч ту одежину позбирати. Але благання її були ні до чого. Наказ знову було повторено, і ту ж мить вона зімліла й упала на долівку. Діти зайшлися плачем. Старший наказав підвести її і винести надвір, де перед хатою вже стояли напоготові сани. Якраз у цю хвилинку вона прийшла до пам'яті і, плачучи, сказала активістам, що їм нема куди йти. Адже ця хата була їй домівкою багато років. Вона сама зі своїм чоловіком та дітьми будувала її.

Але ні сльози, ні вмовляння нічим не зарадили. Активісти тільки підганяли її, щоб швидше збиралася. Старший узяв жінку за плечі. Пронизливо скрикнувши, вона вирвалася. Тоді він наказав виволокти її з хати. Коли вони вхопилися за неї, вона стала відчайдушно опиратися, хапаючи їх за волосся. Врешті її таки витягли надвір і кинули в сани. Поки двоє чоловік тримало її там, із хати повиносили дітей. Услід за ними жбурнули на сани дещо з речей і повезли їх геть. Отак дядькова Тимошева жінка, притримувана двома активістами в санях, голосячи й ридаючи разом з дітьми, зникла в присмерку зимового дня.

Пізніше ми довідалися, що їх одвезли на залізничну станцію і вкинули в спеціяльний товаровий потяг, що прямував на північ. Така сама доля спіткала родини й решти заарештованих. Ми ніколи більше нічого не чули про них.

За декілька днів після арешту тих п'ятнадцятьох односельців і виселення їхніх сімей виконавець із сільради скликав нас на збори. Збори проводилися в колишній хаті дядька Тимоша Запорожця. Всередині вона зовсім змінилася. Внутрішні стіни, що ділили її на три кімнати, викинули, і так вийшло щось наче заля, де стояли тільки абияк збиті дерев'яні ослони. Тепер усі ми зрозуміли, що дядько Тиміш став жертвою своєї власної хати. Начальство заарештувало його, бо потребувало більшого приміщення.

На цих зборах оголосили, що в нашому селі запроваджується новий адміністративний поділ. Спочатку це не викликало ніякої підозри в нас. Село просто мало бути поділене на окремі ділянки й підділянки, які звалися стохатки, десятихатки, п'ятихатки – от і все.

Тоді я ще був підлітком і, звісно ж, зовсім не думав, до чого призведе такий поділ. Аж ген згодом я збагнув, у яку безвихідь потрапили ми з цією системою-капканом. Завдяки такому розчвертуванню села на окремі ділянки тисячник зі своїм гуртом партійців міг установити найпильніший контроль над селянами. Ба навіть більше – тепер йому легше було виявити й придушити будь-яку спробу протидії партійній політиці й таким чином швидше колективізувати все село.

У нашому селі, як я вже казав, було приблизно вісімсот господарств і чотири тисячі мешканців. Тепер його поділили на 8 стохаток, 80 десятихаток і 160 п'ятихаток, усього на 248 одиниць. Оскільки на кожну одиницю сільрада призначила по одній відповідальній особі, наше село одержало відразу 248 маленьких офіційних начальничків. Крім того, до кожної стохатки прикріплявся спеціяльний пропаґандист, а на кожну десятихатку і п'ятихатку припадало по одному агітаторові. Це подвоїло кількість активістів аж до 496. Додатково в кожній стохатці зорганізували так звані хлібозаготівельні комісії.

Такі комісії утворювалися по селах в усій Україні. Спершу вона була тільки одна на все село. А тепер, з початком колективізації, вони розмножилися відповідно до числа стохаток. Контрольовані компартією, ці комісії, а потім ще й «бригади», організовувалися лише для того, щоб «викачати» певну кількість зерна для держави. Пізніше, коли почалася вже суцільна колективізація і проголосили курс на «ліквідацію куркуля» як кляси, ці комісії стали ударною силою для організації колгоспів та експропріяції власности «куркулів». Фактично вони зробилися безконтрольними правителями у сільській місцевості.

Нові хлібозаготівельні комісії складалися кожна з десятьох, а то й більше членів. Помножені на вісім, вони збільшили чисельність загону активістів у нашому селі до 576 осіб. Нарешті, були ще постійні виконавці, свого роду сільські міліціонери, яких сільрада призначала по троє на кожну стохатку, – разом 24 душі.

Це було неабияке начальство: воно мало право арештовувати людей без будь-яких юридичних формальностей. Таким чином усього ми мали яких 600 низових активістів – по 75 на кожну стохатку. Отож виходить, що кожну стохатку контролювало аж 75 осіб. Але загальна кількість різного роду наглядачів була більша, коли врахувати 35 членів сільради й 17 посадовців у правлінні колгоспу. Коротше кажучи, як узяти разом, то на село виходило 652 активних пристібаїв, тобто на кожних 6 простих жителів припадало по одному довіреному наглядачеві від партії.

Більшість із цих призначених на відповідальні пости були з-поміж звичайних селян, які таким робом опинилися в дуже незручному становищі. Нічого в світі вони так не ненавиділи, як оте колгоспне врядування, а тим часом вони ж ставали знаряддям запровадження його в життя, їм наказували робити так, а не інакше, як ото солдатам в армії. І їм не залишалося нічого іншого, як виконувати накази. Особи, на які покладалися певні функції в таких органах чи установах, уважалися офіційними, байдуже, чи були вони на державній службі, чи ні. Титул «офіційної особи» визначався тим, що він наділяв носія майже необмеженими правами. Справді, представник будь-якого адміністративного органу чи установи мав усю повноту права наказувати й вимагати. Через те все, що мало бодай найменший стосунок до влади, наганяло страх на пересічного селянина, а належність до неї давала людині більші чи менші привілеї.

Звичайний собі селянин міг стати офіційною особою, тільки-но потрапляв він до складу якоїсь комісії, комітету, бригади чи групи, створеної для тих чи інших управлінських функцій.

Згідно з компартійними поняттями, належати до радянських активістів було великою честю. Відмова від офіційних функцій розцінювалася як вияв нельояльности до радянського режиму, а отже, як непрощенний злочин.

Кожен, хто відмовлявся від офіційного призначення чи не хотів діяти як активіст, цим прирікав себе на найгіршу кару як підозрюваний у тому, що він ворог народу. Ця політика здійснювалася так ретельно, що дуже рідко кому ставало духу відмовитись від виборного призначення або виявити якісь опозиційні настрої.

Щоб мати підстави вимагати від своїх підопічних виконання певних обов'язків щодо держави, активіст мусив сам їх виконувати і цим показувати приклад іншим. Невиконання обов'язків могло призвести до обвинувачення у відмові підкорятися партії та урядові. Змушені закликати народ до вступу в колгосп і здавання хліба державі, активісти повинні були перше самі записатися до колгоспу й повністю виконати накладені на них норми хлібоздачі.

Раніше в селі була одна влада: сільська рада, обрана на загальних зборах села, – вона виділяла зі свого складу виконавчий комітет, голову і секретаря. У той час такі політичні організації, як компартія і комсомол, ще не відігравали особливої ролі в системі сільської адміністрації, бо й самих комуністів та комсомольців у нашому селі було вкрай обмаль.

Із запровадженням суцільної колективізації цей орган місцевого самоврядування був, по суті, скасований. І загальні сільські збори, і сільрада втратили всю владу. Все перейшло в руки партійної організації, кількість членів якої в нашому селі почала дуже швидко збільшуватись.

Сільська парторганізація, перебравши на себе всі функції сільради, стала фактичним господарем села й диктувала свою волю загальним сільським зборам, унаслідок чого ці збори стали маріонеткою комуністів. Те саме сталося з сільською радою. Тільки члени партії та комсомолу або особи, абсолютно вірні партії й урядові, могли бути обрані чи призначені на ключові пости в сільраді.

Приблизно водночас із приїздом тисячника в нашому селі постали дві нові установи: спецвідділ та робітничо-селянська інспекція. Обидві вони зробилися пострахом у нашому житті.

Спецвідділ являв собою орган ҐПУ, таємної політичної поліції. Офіційно в ньому числився тільки один працівник, що мав свій кабінет у приміщенні сільради й завжди ходив у формі ҐПУ. Як він вербував у тому кабінеті своїх агентів, хто були ті агенти – це залишалося таємницею. Проте всі вважали, що у кожній стохатці було по одному агентові, щоб інформувати ҐПУ про кожен крок мешканців його стохатки.

Робітничо-селянська інспекція була місцевою філією народнього комісаріяту з такою самою назвою. Пізніше цей комісаріят існував у вигляді Комісії Радянського Контролю. Інспекція мала перевіряти роботу державних органів, політичну льояльність та професійну придатність держслужбовців. З переходом до суцільної колективізації партія та уряд зобов'язали цей комісаріат контролювати виконання партійних накреслень у галузі сільського господарства.

Робітничо-селянська інспекція мала в нашому селі також тільки одного представника. Він звичайно був не місцевий. На допомогу йому було призначено комісію з п'ятьох місцевих. Він теж мав своїх секретних агентів, що доносили йому на місцевих посадовців. Виявивши якісь невідповідності, він брав на себе ролю і слідчого, й судді, чий вирок не підлягав оскарженню.

Щоб втілити в життя курс на колективізацію, партія та уряд мобілізували всі свої сили в центрі й на місцях, тобто увесь партійний пропаґандивний апарат, армію, таємні і явні каральні органи – та, властиво, усі свої установи й організації. Найактивнішою і найдійовішою силою в руках місцевих партійців були такі політичні утворення, як комсомол, піонерія і комнезами.

Комсомол – це абревіятура від назви Комуністичної Спілки Молоді, заснованої 1918-го року. Членами цієї організації, що вважалася резервою компартії, могли бути молоді люди у віці від чотирнадцяти до двадцяти шести років. Їй відводилося друге місце в радянській політичній ієрархії. Комсомольська молодь виявилася найенергійнішою підпорою комуністів у нашому селі. За активністю і заповзяттям на всіх ділянках вони йшли відразу за партійцями. Ватажком комсомольського осередку був присланий з центру кандидат у члени партії.

Піонерська організація була політичним об'єднанням школярів від восьми до чотирнадцяти років. Членів цієї дитячої організації використовувано у подвійній ролі: як зв'язківців і як аґентів. Широко відома справа Павлика Морозова може бути наочним прикладом, як компартія та уряд використовували дітей у своїх плянах. Син селянина-бідняка, він жив десь за Уралом у Сибіру. Цей чотирнадцятирічний школяр за ніч став знаменитий на весь Радянський Союз тим, що доніс на свого батька й на сусідів, які приховували хліб від держави. Викриті ним селяни, в тім числі батько Павликів, були заарештовані й пропали без сліду. А самого Павлика вбили обурені односельці, серед яких був і його рідний дядько. Вся радянська пропаґандивна машина взялася прославляти Павлика і зробила його національним героєм. Його іменем назвали силу-силенну сіл, різних установ, вулиць і військових частин. Історія Павлика Морозова ввійшла до всіх радянських енциклопедій та словників.

Отож партія заохочувала дітей, особливо тих, які належали до піонерської організації, стежити за своїми батьками і виказувати їх, а так само доносити на будь-кого іншого, хто виявляв непокору партії. Такі доноси вважались героїчними подвигами й найкращою формою вияву радянського патріотизму.

Комнезами – це абревіятура від так званого Комітету Незаможних Селян. Такі комітети спершу були створені в Росії влітку 1918 року місцевими парторганізаціями з наймитів та бідних селян; там вони були відомі під скороченою назвою «комбєди». А українські комнезами з'явилися лише в травні 1920-го, коли більшовики втретє окупували Україну. Російські комбєди були невдовзі розпущені (постановою Шостого Всеросійського З'їзду Рад 6-9 листопада 1918 р.), але в Україні комітети незаможників проіснували аж до 33-го року і стали одним з найефективніших знарядь агресивної комуністичної політики в українському селі. Комнезам був важливою прикметою кожного українського села. На нього покладалося подвійне завдання: здійснювати революційні перетворення в селі й допомагати державним органам силоміць забирати від селян хліб для держави. В Україні ці комітети були також знаряддям колективізації сільськогосподарського виробництва. Коротше кажучи, вони уславилися як органи диктатури пролетаріяту над українським селянством.

Пускалася в дію велетенська страхітлива машинерія колективізації, яка перемелювала все, що потрапляло між її трибки: вона тягла, вона підштовхувала, вона нищила. Люди були її рушійним приводом, і люди ж її обслуговували. Безжальна й невситима, один раз пущена в хід, вона вже не могла спинитися й поглинала щораз більше й більше жертв. Стохатки, десятихатки й п'ятихатки з їхніми помічниками, пропаґандистами, агітаторами й виконавцями: комсомолом, піонерією, комнезамами; загальні збори в селі, сільрада, її виконком – усе це були коліщатка потворного механізму, яким орудував досвідчений машиніст – партія.