Страта голодом

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Набіги на поля по мерзлу картоплю набрали нового розмаху під кінець квітня. Це була пора, коли в колгоспі саме починали садити картоплю. Голодні селяни гадали, що тепер їм легко буде роздобути трохи тих бульб: треба тільки піти на поле і просто випорпати їх. Дехто так і робив. Інші придумали інакшу систему: спершу знаходили в землі одну картоплину, а за нею вже йшли вздовж рядка.

Але в дійсності воно не було так просто й легко. Власті невдовзі вжили заходів, аби охоронити колгоспні поля. Вийшло оголошення, що нишпорити на полях забороняється, а кожен, спійманий на крадіжці висадженої картоплі чи якої іншої городини, каратиметься на смерть.

Селян, які знехтували офіційне попередження і не звертали уваги на вартівників, було затримано й ув'язнено в районній в'язниці. Незабаром поширилась чутка, що тамтешні тюремники непогано годують в'язнів, дають їм хліба та інших харчів. Наслідком такої чутки було те, що багато селян, замість нишпорити за картоплею, стали розшукувати охоронців, аби ті їх спіймали і запроторили до районних в'язниць. Люди міняли рідні домівки на тюрми, які були острівцями порятунку від голоду. В такий спосіб число «злочинців» швидко почало більшати.

Але довго так тривати не могло, бо ж, звісно, районні в’язниці переповнилися. Та й начальство здогадалося про справжню причину зростання кількости «ворогів народу». Щоб затамувати наплив до районних в'язниць, одного дня вийшло офіційне розпорядження, що сільські «злочинці» мають сидіти у своїх сільських тюрмах. А там же арештанти не діставали їжі від тюремників, годувати їх мусили родичі. Крім того, в'язнів, ще спроможних ходити, в селі приневолювано до праці. Переважно вони копали могили на цвинтарях, ремонтували дороги чи щось там робили на колгоспних полях.

Ввесь квітень у хаті в нас було холодно й незатишно. Щоб обігрітися, ми вже попалили все, що могло горіти. Клуня, свинарник і тин – усе це було розібране на дрова й спалене. Коли сніг почав танути, ми стали збирати для опалу сухий бур'ян по городах, на подвір'ях і при дорогах. Але попри всі наші труднощі, нам велося трохи ліпше, ніж багатьом іншим селянам, бо ми все ще мали дещицю картоплі та кілька малих торбинок зерна, захованих у копиці сіна.

І ще ж у нас досі вціліла корова! Вже те, що ми її вберегли, обіцяло нам кращий шанс вижити. Корова ось-ось уже мала давати нам молоко: ми сподівались, що десь на початку травня вона отелиться.

Наша корівка була для нас справжня спасителька. Від початку зими ми тримали її в другій половині хати й доглядали якнайстаранніш. Ми намагались давати їй доволі корму.

Але одного квітневого дня наші надії луснули. Нам принесли повістку, що протягом двадцяти годин ми мусимо здати державі 250 фунтів м'яса живою вагою. Це означало, що доведеться віддати свою корову. Ніколи ми ще так гірко не плакали, як того дня. Нам було так важко, наче то ми прощалися зі своїм власним життям, що таки не дуже й відбігало від правди.

Заготівельна комісія прийшла до нас під вечір. Вони не дали нам навіть тих обіцяних двадцяти годин. Поки кілька членів комісії пильно стерегли нас, скупчених у хаті, інші швиденько випровадили нашу корову й забралися з нею геть з двору. Уся ця процедура радше скидалася на грабіжницький напад, ніж на нормальний законний процес.

Наступний день застав нас у стані крайнього розпачу. Ми вже цілих п'ять місяців жили надголодь. Ми не бачили пристойної людської страви від самого грудня, коли не лічити тих ото харчів, що ми придбали в «торгсині». Єдиною нашою надією на якусь поживну їжу було те, що ми передоднем втратили, – постійний запас молока. Оце було сталою темою наших балачок, нашим сном наяву. Позбавлені цього, ми вже не мали тепер на що надіятись.

А тим часом голод точив нас безжалісно. Напади гострого болю в моєму порожньому шлунку були нестерпні. Я ввесь час відчував якусь млість та запаморочення і насилу переставляв ноги. Мені здавалося, що я божеволію: всі мої думки були тільки про їжу – хоч би де я був, хоч би що робив. У моїх фантазіях мені привиджувалася їжа різного роду, але найбільше я мріяв про хліб: щойно спечений, свіженький, м’який і теплий, тільки-но з гарячої печі. Він був такий духмяний, такий запахущий і смаковитий! Мені ввижалися хлібини всякого роду, форми і кольору – білі й чорні. Ото хоча б одненький кусник мені! Нічого більше на світі я б і не хотів. До всього іншого мені було байдуже.

Оці марення були цілющим заспокійливим засобом, і завдяки їм я забував про пекучий біль від голоднечі. Але коли я опам'ятовувався від того уявного світу, то тільки на те, щоб знову відчути той різкий і гострий голодний біль у животі, що доводив мене до сказу.

Та, дякувати Богові, попри ці спорадичні маячіння, ми здебільша могли ще мислити тверезо. Ніхто при здоровому глузді не примириться з тим, щоб отак без боротьби за своє життя здатися на поталу голодної смерти. Нам треба було якось вижити, нехай навіть і без корови. Ми зібрали родинну раду, на якій поклали діяти незагайно. Мама заохотила нас сходити до річки – може, пощастить зловити якої рибини.

Ми з Миколою зараз же взяли торби й доморобні ятері та й подались у бік річки кілометрів за два від села. Щороку, починаючи від Великодня і аж мало не до зими, ми, бувало, купались і бавилися в її повільних теплих водах майже кожен день. А над усе ми любили там ловити рибу й шукати пташині яйця.

Ті безжурні дні давно проминули. А тепер ми рушали до своєї улюбленої річки з надією, що вона допоможе нам у нашій боротьбі на життя або смерть. День був туманний і холоднуватий, коли ми ступили на піщаний путівець, яким ходили безліч разів раніше. Кожний кущ і кожне дерево вдовж дороги нам були знайомі. Та цим разом ця дорога принесла нам деякі несподіванки.

Поминувши занедбаний тепер вітряк, ми помітили попереду на якійсь відстані, що там щось лежить. Підійшовши ближче, ми побачили, що то тіло мертвої жінки. Впізнали ми її відразу, як тільки глянули: була це наша сусідка Оксана Шевченко.

Оксана перейшла через усі ті знегоди, що й більшість наших односельців. Два роки тому її батька, якого затаврували куркулем, було ув'язнено й вивезено з села. За кілька місяців по тому вмерла її мати, залишивши Оксану, вісімнадцятирічну дівчину, опікуватись сестричкою дванадцяти років і братчиком семи років.

Але Оксанині справжні турботи тоді щойно лише починалися. Одного дня вона отримала від сільради повістку, що її родина, залічена до куркулів, мусить негайно здати державі певну кількість зерна й м’яса. Ця вимога була аж надто сміховинна, бо все, що родина мала, у них уже сконфіскували ще до батькового арешту, і останні два роки родина голодувала. Та для держави це не було поважним виправданням.

На другий день після отримання повістки в них на порозі з'явилась хлібозаготівельна комісія. Вона перетрусила в хаті все до останнього куточка, шукаючи м'яса й зерна, але не знайшла нічого. Хтось би міг подумати, що тепер уже Оксані та її підопічним дадуть спокій, але представники влади задумали щось інше. Оксані заявили, що оскільки вона відмовляється здавати державі накладений продподаток, її хату треба експропріювати й оголосити державною власністю. Між іншим, та хата мала бляшаний дах, а це була ще одна незаперечна ознака того, що вона належить куркулеві.

Марні були Оксанині сльози й благання. Не зворушили активістів і плачі двох дітлахів, що горнулись до старшої сестри, вчепившись за її спідницю. Навпаки, голова комісії вирішив ще дужче настрашити їх своїм наганом. Він ураз вихопив його з кобури і, націлившись на Оксану, погрозився застрелити її, якщо діти не перестануть верещати. А коли наган не справив на дітей ніякого враження і вони не стихли, наказав членам комісії силоміць викинути їх з хати. Коли ж його підлеглі почали вагатись, він пообіцяв, що застрелить на місці найближчого до нього члена комісії і взяв його на мушку. Це подіяло. Дітей потягли з хати, хоч як вони кричали й відбивалися ногами. Оксана зімліла, і її теж виволокли надвір. Далі хлібозаготівельна комісія опечатала двері й вікна і пішла собі геть, не звертаючи більше ніякої уваги на Оксану та дітей, полишених на безпритулля.

Очунявшись із того струсу, Оксана з дітьми знайшла прихисток у своєї тітки. Кількома місяцями пізніше її сестричка померла від запалення легень. А невдовзі після неї померла й тітка з голоду. Оксана залишилася сама зі Степанком.

Всі ці нещастя сталися десь так із рік тому. А ось тепер вона лежала перед нашими очима на піщаному путівці. Мабуть, вона теж намагалась дійти до річки чи лісу, маючи останню надію знайти там щось їстівного. Але – не судилося. Сліди на піску свідчили, що вона пробувала повзти. Вона лежала долілиць, розкинувши спухлі руки, її зуби вп’ялися глибоко в пісок, наче намагаючись його їсти.

Сумне це було видовище, та ми вже стільки надивилися, що тепер лише мовчки погляділи на її тіло якусь часину та й подалися собі далі. Тепер уже ми нічого не могли зробити для неї.

Перегодом ми звернули з путівця навпростець через ліс до річки. Тут стояла тиша. Йдучи лісом, ми мали таке відчуття, що дерева й кущі також знають про нашу біду. Вітру не було, але здавалося, ніби гілки високих темних сосон щось таємниче шепотять одна одній. Час від часу тишу порушував тріск гілля чи скрекіт сороки.

Туман зависав низько, і з мокрого галуззя дерев скрапувала вільгість. Ми з братом звикли були завжди ходити до річки навпрошки цією стежкою, бо так було не лише ближче, а й мальовничо. Та тепер ми вибрали цю стежку з інших міркувань. Нам хотілося приглянутись, чи не натрапимо на щось їстівне. Ми розділилися і заходились шукати. Я не знайшов нічого, крім кількох непотрібних отруйних грибів. Аж це раптом Микола гукнув мене збудженим голосом. Коли я підійшов до нього, він пожадливо спостерігав за їжачком.

– Ти чого так ним захопився? – запитався я його, трохи сердячись.

– А пригадуєш ту книжку про Африку, як там люди у джунглях їдять усе, що живе? То чого б і нам не поласувати цим чистеньким створіннячком? – відповів Микола, не зважаючи на мій тон і показуючи пальцем на їжачка, що обнюхував якісь засохлі гриби.

Микола мав рацію. Я придивився ближче до звірятка.

– Ге! – скрикнув я схвильовано. – Ти глянь, який у нього носик! Чисто тобі поросячий!

– Та й на смак він також, мабуть, як порося буде, – зауважив Микола.

– Але як ти з нього шкіру здереш? – запитав я.

– Обсмалимо, як ото кабанів давніше під Різдво люди смалили.

Без дальших вагань Микола спритно впхав звіринку в торбу. Він цілком переконав мене. Коли інші люди їдять ящірок, слимаків та навіть і гадюк, чого б ми не могли їсти їжаків, обсмаливши перше їхню волохату шкуру з гострими колючками?

Комуністична партія на той час ще не видала ніякого закону, який забороняв би ловити їжаків чи іншу дику звірину. Розважаючи себе такими оце думками, я пильно нишпорив попід деревами й кущами, чи не знайду більше цих звірят, але безуспішно. Зате Микола знайшов ще одного їжака, і я чув, як він радісно закричав, що цей ще більший, ніж перший. Тож наша походенька не була марна. Ми зловили і впхали в торбу двох їжаків, а ще була можливість і на якусь іншу поживу, коли дійдемо до річки.

Мама просила нас, між іншим, провідати сім'ю Прокопа, нашого далекого родича, що жив на самому березі річки. Прокопа арештували торік напровесні за те, що не здав своєї норми зерна й м'яса. Однієї ночі його забрали до районної в'язниці, і так він зник: ніхто вже й не чув про його долю. Жінка Прокопова лишилася сама з шестирічною донькою в невеличкій хаті над річкою. Востаннє ми бачили їх у листопаді – перед тим, як випав перший сніжок.

Мама тривожилася, як там вони перебули люту зиму, ну, а ми з Миколою вважали, що відвідини тітки – це чудова думка, бо вона знала річку, як свою долоню. І також розумілася краще від нас, як принадити рибку в ятір, і, крім того, ми могли б скористатися її човном.

До Прокопової хати ми дісталися пізно, коли вже повернуло з полудня, і підходили до неї не без хвилювання. Минула зима була довга й дуже сувора. Багато дечого могло трапитися нашим родичам в їхній оселі біля річки. Хатина стояла ніби ціла й неушкоджена, тільки навколо неї не було ніяких ознак життя. Перед дверима лежав малий замет нерозталого брудного снігу. Передні вікна були позавішувані зсередини якоюсь тканиною.

Ми постукали у двері спочатку тихо, а потім голосніше, однак ніхто не озвався. Я вхопив за клямку і пробував відчинити двері. Вони виявилися замкненими. Ми оббігли хату до задніх вікон, але й ті були завішені. Тож не було іншої ради, як просто виломити двері. Коли ми так і зробили, на нас війнуло нудотним смородом. Ми підскочили до вікон і стягли заслони, бо ж усередині було темно. Денне світло, що влилося крізь вікна, відкрило нам моторошне видовище. На долівці простягся тітчин тулуб без голови, а голова лежала за пару кроків збоку.

Очевидно, її відірвала від тіла якась сила, але слідів крови на долівці було мало.

Та ми скоро з'ясували таємницю. Оглянувшись по хаті, ми помітили мотузок, що звисав зі сволока, і на ньому зашморг. Тітка повісилася! Через якийсь час, коли тіло почало розкладатись, шия, звісно, не витримала тягара, тим то й обмаль крови.

Відійшовши трохи від шоку, ми розглянулися навкіл за донькою. Ми зразу й нагледіли її: вона лежала собі на лаві. Донька, мабуть, померла раніше, ніж мати, її очі були заплющені й ротик закритий, рученята складені на грудях. Мала була в чепурному блакитному платтячку, в якому вона колись заходила до нас, і з дбайливо зачесаним волоссям.

Решта хати стояла порожнем. Всі меблі, либонь, пішли на дрова. Не видно було ані сліду чогось їстівного. Ми зрозуміли, що Прокопова жінка, так само, як і наша сусідка Соломія, втративши чоловіка і переживаючи голод, що забрав її доньку, не бачила ніякого сенсу далі жити й боротись. Перш ніж накласти на себе руки, вона старанно замкнула двері й позавішувала вікна. І хата її перетворилась на домовину. Це страхітливе видовище: і млосний сморід напіврозкладених людських тіл, і мертва тиша – це було щось майже нестерпне. Ми стояли там занімілі й безпорадні. Маючи за собою вже стільки неймовірних вражень, усе одно ми відчували, як до нас підповзає жах перед смертю. І настала мить, коли ми вже далі не могли того стерпіти й мусили рвучко вибігти надвір, на свіже повітря, щоб хоч трохи врівноважитись.

Думка, щоб понишпорити в річці та на її берегах, видалась нам безглуздою тепер, після того, що ми тільки-но пережили, і ми раптом втратили всяку охоту до полювання й рибальства, тож і завернули назад додому...

Коли ми розповіли мамі все, що побачили в Прокоповій хаті, вона сприйняла те, як завжди, дуже ніби спокійно. Але довго стримувати своїх почуттів їй не вдалося. Запитавши в нас ще там одне-друге, вона раптом відвернулася вбік і дала волю сльозам.

Решту дня ми провели, готуючи вечерю з їжаків. Микола заходився коло них так досвідчено, немов усе своє молоде життя те й робив. Печена їжачина з картоплею видалась нам бозна яким смаколиком.

Коли ми полягали, я довго не міг заснути. Мені все не виходила з пам'яті тітчина голова, що дивилась на мене з долівки своїми шклистими перестрашеними очима.

Мати розбудила нас ще до схід сонця, щоб ми втрьох сходили до хатини над річкою поховати наших померлих родичів. Коли ми прибули туди, уже був білий день. Похорон мав обійтися без домовин, бо ми не мали ні дощок, ні цвяхів, ні сили збивати їх, як і не годні були могили викопати. За могилу для їхніх тлінних останків нам правила яма, в якій колись прикопувалася картопля. Ми загорнули тіла в їхні домоткані вовняні укривала й скотили обережно в ту штучну могилу. Коли ми загребли їх землею, мама проказала коротеньку молитву, а я встромив у головах хреста, зробленого з двох зв’язаних навхрест патичків.

Плакати ми вже не могли. Ми зазнали стількох жалів і пережили так багато трагічних втрат, що вже зовсім отерпли.

– І чого їм треба було вмерти? – запитав раптом Микола, порушивши мертву тишу.

– Якби ж то знати... – відказала мати. Дорогою додому я думав про наш власний похорон і про те, чи залишиться хто, щоб поховати нас. І не знаходив нікого.