Страта голодом

ПРО АВТОРА «СТРАТИ ГОЛОДОМ»

Автор цієї книжки Семен Старів (офіційно Старов) народився 27 квітня 1916 року[1] в селі Вергуни[2] на Черкащині, в селянській родині Митрофана Старова і Анастасії, з роду Коваленків.

Життя у рідному селі за часів НЕПу, колективізації та голоду 1932-1933 років він описує в книжці «Страта голодом». Головна її тема – як його село і його родина пережили голодомор, причини, перебіг та наслідки цього голодомору.

Для читача, якого цікавить дальший життєвий шлях автора, подаємо його короткий опис.

Батько Семена Старова, свідомий українець і довголітній голова сільської управи, загинув у в'язниці під час більшовицької революції, але осиротіла родина під опікою матері якось перебула страхіття голоду початку 30-х років і Семенові навіть удалося здобути середню освіту.

Та Семен, жвавий на розум і гордий юнак, прагнув омріяної вищої освіти, хотів вирватися з села у ширший світ. За допомогою добрих людей та приятелів і завдяки своїм здібностям він був прийнятий у 1933 році до педагогічного інституту в Києві й успішно закінчив його з дипломом учителя історії.

Однак учителювати йому довелось недовго. У грудні 1939 року почалася радянсько-фінська війна і його покликано до армії, а саме до відомої 44-ої стрілецької дивізії (у складі Червоної Армії), укомплектованої з українців. В її лавах він воював у Фінляндії аж до закінчення тієї короткої війни в березні 1940 року.

Про перебіг самої війни та переживання українців-вояків і долю 44-ої дивізії, яка була майже дощенту знищена, Семен Старів написав свої спогади, пізніше друковані в еміграційній пресі; повніший варіянт цих спогадів залишається поки що в рукопису.

Після радянсько-фінської війни цю дивізію реорганізували, доукомплектували, і Старів далі служив у її лавах, коли їй наказано було зайняти Басарабію в червні 1940 року. З нею він опинився на фронті, коли Німеччина напала на Совєти в червні 1941 року. Там він потрапив у полон. І про ці всі воєнні події Старів готував цікаві особисті спогади, збирав різні матеріяли, дотичні до теми...

Як військовополонений, Семен Старів опинився в Німеччині і перебував там у цьому статусі аж до закінчення другої світової війни в 1945 році. Коли його звільнили з полону, він вирішив не повертатися на «родіну» і проживав у Німеччині до 1949 року, до часу виїзду в Америку.

Крім військовополонених і «остівців» (вивезених на працю до Німеччини), у цій зруйнованій війною країні опинилися тисячі вихідців з усіх куточків України. Ті, які добровільно не повернулися назад на «родіну», і ті, яких насильно не виловлено й не повернено туди, оселилися тимчасово, до виїзду в інші країни, в так званих «ді-пі»-таборах, тобто таборах для переміщених осіб – «D.P.» (displaced person – по-англійському).

У цих таборах дуже швидко наладналося українське життя: культурно-освітнє, релігійне, політичне, літературне, мистецьке і т.д. З'явилась українська преса, школи, літературно-мистецькі гуртки.

Семен Старів повністю поринув у цей вир. Хоч він уже студіював історію в німецькому університеті, ширячи там правду про Україну, в нього таки знайшовся час для праці в новостворених українських організаціях. Він став генеральним секретарем СУЖу (Союзу Українських Журналістів), а також головою контрольної комісії цього союзу. Крім того, його призначили керівником відділу інформації при ЦПУЕН (Центральному Представництві Української Еміграції в Німеччині). У цих ролях він виступав по радіо, давав інтерв'ю, складав протоколи, звіти, заклики, а поза тим – писав статті до української преси на літературні, політичні й історичні теми. Є в його активі також оповідання, переклади. Увесь цей письменницький доробок він дбайливо зберіг, за його словами, «для майбутнього історика», бо це «матеріяли, що висвітлюють життя і діяльність української еміграції в Німеччині».

Вже тоді Старів носився з думкою написати спогади про голод в Україні 1932-1933 років, хоч книжковий формат ще неясно вимальовувався в його уяві. З того часу залишились тільки два оповідання, включені до цієї книжки як окремі розділи.

Опинившись 1949 року в США (а саме в Каліфорнії), Старів працює фізично і водночас вступає (через рік) на історичний відділ Каліфорнійського Університету в Лос-Анджелосі.Тут він стає дуже популярним серед професорів та студентів як «гордий українець», що при кожній нагоді, в писемних працях, у виступах і розмовах наголошує окремішність української нації від російської, відкриваючи очі багатьом американцям, які, за малими винятками, ще й тепер не бачать різниці між українцями і росіянами.

І тут, у Лос-Анджелосі, Семен Старів, хоч переобтяжений студіями та заробітковою працею, бере участь у громадському житті – і українському, і суто американському. Нема ніякої змоги перелічити й назвати всі його промови, доповіді, статті до газет з усіляких святкових нагод, звернені до української громади. Він дописує й до англомовних часописів, зокрема як рецензент іншомовних (слов'янських) книжкових новинок. Усі ці витвори його плідного пера перейняті патріотичним духом, любов'ю до України, турботою за її долю, закликом до єдности і боротьби за самостійність.

Тож не дивно, що після закінчення університетських студій у 1954 році Український Конґресовий Комітет Америки посилає його до Сан-Франциско як свого делегата і промовця на ювілейну сесію Організації Об'єднаних Націй у червні 1955 року – з тим щоб звернути увагу вільного світу на визвольні змагання українського народу.

Та найважливішою подією в житті Семена Старова було те, що його запрошено викладати українську мову до щойно тоді (того самого 1955 року) заснованого українського відділу в Інституті Мов Департаменту Оборони США у містечку Монтереї (Каліфорнія), що лежить на узбережжі Тихого океану. Тут він замешкав з родиною на стало, вийшовши на пенсію в 1986 році, після 30 років праці в згаданому інституті. У ньому Старів викладав українську і російську мови наперемін, бо український відділ двічі закривався (тепер він знову існує).

Семен Старів був взірцевим інструктором; він дістав багато нагород і відзнак. Цей монтерейський період життя Старова був, мабуть, найплідніший. Семен Старів став співавтором кількатомного підручника української мови, використовуваного в українському відділі інституту; пізніше, в 1972 – 1973 роках, він сам переробив його для наново відкритого українського відділу. Крім того, як педагог-мовник, він розробляв методику викладання мови. У 1955-1956 роках він займався копіткою працею – укладанням українсько-англійського і англо-українського військових словників. Проте видати цей словник йому так і не пощастило. При тому всьому він і далі брав участь в українському й американському громадському житті, їздячи з доповідями до українських громад у Сан-Франциско і Лос-Анджелос, промовляючи в американських клюбах про Україну і СРСР. Старів був промовцем від українців під час святкування двохсотлітнього ювілею США; постійно дописував до української та американської преси, виступав по радіо.

Але найголовнішою подією в каліфорнійський період життя Старова було те, що 1985 року з'явилася друком оця його книжка, над якою він працював майже все своє емігрантське життя. Вона була видана англійською мовою саме з нагоди п'ятдесятиріччя Великого Голоду в Україні 1932 – 1933 років, що його скорботно відзначила вся українська еміґрація. Книжка ця під назвою «Execution by Hunger» вийшла завдяки старанням Фонду Катедр Українознавства при Гарвардському Університеті під тодішнім псевдонімом автора – Мирон Долот.

Він вирішив написати книжку про голодомор англійською мовою, щоб ширший світ довідався про цей нечуваний, замовчуваний совєтським режимом злочин супроти України. Книжка Мирона Долота набула великого розголосу у світі. На неї було опубліковано з півтори сотні схвальних рецензій, листів-відгуків з усіх усюдів (головно з Англії, Франції, Німеччини, Австралії, Канади, Польщі і, звичайно, з різних регіонів США). Книжку цю перекладено французькою, фрагменти з неї – польською мовами; англійською вона вийшла спершу в твердій оправі, а згодом і в м'якій обкладинці, а також як так звана звукозаписна книжка (наговорена на плівку, в касетах). Англомовна книжка ще й тепер в обігу. З нагоди п'ятдесятиріччя голоду в Україні тридцятих років Старів також видав невеликі брошури англійською мовою – для інформації під час ювілейних зібрань.

Перебуваючи на пенсії, Старів і далі служив громаді в потребі. Отже, коли група українців у Сакраменто (столиці Каліфорнії) заініціювала створення комісії з перевірки каліфорнійських середньошкільних підручників та характеру викладання історії Східньої Европи, геноцидів і потоптання людських прав, що мали там місце, Семен Старів став членом тієї комісії. Він, бувши викладачем історії і дослідником голоду в Україні, міг, як ніхто інший, подати кваліфіковані проекти й взірці навчання в цих ділянках і тим самим сприяти поліпшенню викладання, як і впорядкуванню відповідних підручників. І його уповноважили написати підручника про український геноцид (не тільки щодо селян, виморюваних голодом, а й про нищення української провідної верстви) для американських середньошкільних учителів у Каліфорнії.

Коли українська еміграція широко відзначала 1000-річчя християнства в Україні (1988 рік), Семен Старів узяв активну участь і в цьому святкуванні. Він належав до ювілейного комітету в місті Сакраменто, написав текст буклету «Тисячоріччя християнства в Україні» і підтримував протести цього комітету (навіть до Риму) проти того, щоб тисячолітнє християнське свято присвоювала собі Росія, якої тоді, за часів хрищення України-Руси в 988 році, взагалі не існувало.

На закінчення ще треба згадати, що свій пенсійний час Семен Старів плянував присвятити малюванню (до якого приохотився в старшому віці) та спогадам про полон і полонених. Ще в полоні він почав дещо записувати, а в Німеччині весь час нотував щоденник, який вів далі й на кораблі до Америки і ще якийсь час по тому. Та доля розсудила інакше. У 1989 році він мусив піддатися важкій операції серця (оскільки весь час в Америці слабував на «ангіну пекторіс»), а після неї почав поволі занепадати на здоров'ї.

Помер він 9 серпня 1998 року на 82-му році життя після тяжкої і довгої недуги, залишивши в глибокому смутку дружину Олександру і дочок Ольгу і Марію та ближчу і дальшу рідню в США і в Україні.

Заупокійне Богослужіння і похорон світлої пам'яти Семена Старіва відбулися 13-го серпня 1998 року в похоронному закладі «Mission Montury» і на кладовищі St. Carlos в Монтереї. Похоронні відправи відслужив отець Олександер Авраменко з Сан-Франциско.

Крім родини, знайомих і приятелів та жалібної громади, які прибули, щоб провести його в останню дорогу, присутніми були також п’ять полковників української армії з України, що навчалися тоді в Монтерейській військово-морській вищій школі. Вони стояли як військова почесна варта, з українським і американським прапорами, над домовиною. Перед опущенням домовину посипали грудками української землі, принесеної з місця-пам’ятника Голодомору і з Биківні, з цвинтаря замучених агентами НКВД. Домовину спущено в гріб під звуки пісні «Чуєш, брате мій».

Отож його задум – написати книжку про українців-полонених – так і урвався. А як пам'ятка його замилування малюванням (головно він любив малювати море, над яким щодня проходжувався), залишилося багато оригінальних, перейнятих глибоко індивідуальним баченням, картин.

Цей життєпис написала дружина автора, яка шкодує, що довелося багато інформації з його діяльности як письменника, вчителя, художника і просто людини залишити поза цією короткою біографією.

Олександра Старів