Страта голодом

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Рік 1932 став свідком останньої битви з доби колективізації: це була битва за хліб, а точніше кажучи – за врожай 32-го року. По один бік у ній виступала комуністична влада, а по другий – ледь живе з голоду селянство. Владні структури йшли на все, аби тільки викачати з села якомога більше сільськогосподарської продукції, без огляду на наслідки своїх дій. Селянство, що вже стояло на краю голодної смерти, з останніх сил намагалося зберегти рештки харчових припасів і, всупереч відвертим намаганням властей, утриматися при житті.

Читачам слід нагадати, що до самого кінця 1931 року комуністи вели свою антиселянську війну під прикриттям гасла ліквідації «куркульства як кляси». Але в 32-му році постала інша ситуація: так звані куркулі були вже фізично знищені, а колективізація, коли не говорити про невелику кількість одноосібників, які все ще чіплялися за свою незалежність, завершена. Отже, тепер боротьба точилася між комуністичною потугою і вже колективізованим селянством; кампанію за колективізацію змінила хлібозаготівельна кампанія.

Затяжна й холодна зима 31 – 32-го років дуже звільна піддавалася наступові весни. До квітня сніг уже розтанув, але стояла мрячна й дощова погода. Часто важкий туман облягав село, немов прагнучи приховати від стороннього ока убозтво нашого існування. А потім холодні вітри розганяли туман, приносячи замість них студені зливи.

Десь під цю пору становище селян зробилося просто розпачливим. Це була незабутня весна 32-го року, коли настав голод і почали траплятись перші випадки голодної смерти. Пам'ятаю ту нескінченну процесію жебраків на всіх шляхах і стежках, що сунули від хати до хати. Вони були на різних стадіях голодування, брудні й обшарпані. Простягаючи руки, вони благали їжі, хоч якої-небудь їжі: картопельки, бурячка чи бодай якогось зеренця. То були перші жертви голодомору: нужденні чоловіки й жінки, бідні вдови й осиротілі діти, які не мали ніякої надії вийти живцем з цього жахливого випробування.

Декотрі зголоднілі селяни все ще намагалися заробити на харч якоюсь роботою в селі чи поза селом, їх часто можна було бачити, цих смутних, змарнілих чоловіків, що з сокирою чи з лопатою снували від двору до двору, шукаючи роботи. Може, хто найме їх перекопати город чи нарубати дров. Вони ладні були це зробити за якусь пару картоплин. Та небагато хто з нас мав і ті дві зайві картоплини.

Голодні нуждарі юрбами вкривали картоплища: вони шукали на полі бодай картоплини, що залишалась від торішнього врожаю. Байдуже, яка вона була, – морожена чи зогнила, – її все ще можна було спожити. Інші тинялися лісом, шукаючи їжі. Людно було й над берегами річки: там довкола було чимало свіжої зелені – молодих пагінців очерету та іншого водяного ростива. Можна було спіймати що-небудь їстівне і в самій воді.

Але більшість тих, що шукали, як прохарчуватись, за звичкою попередніх років ринули до міста. Там завжди легше було знайти яку-небудь роботу – чи то в парках, чи прибирати подвір'я або замітати вулиці. Однак тепер часи змінилися. Тепер заборонялося наймати селян на будь-яку працю в місті. Ця заборона мала подвійну мету: не тільки стримати відплив робочої сили з колгоспів, але також – і це було головне – унеможливити селянам одержання в містах харчових пайок.

Були й такі селяни, що шукали порятунку на міських базарах. Вони несли туди на продаж свою найкращу одежу ще з дореволюційних часів, якісь родинні пам'ятки, вироби ужиткового мистецтва, жіночі оздоби, що передавалися від покоління до покоління, домоткані сорочки, рушники й обруси, прикрашені традиційною національною вишивкою, українські килими ручного ткання та інші цінності. Усе це продавалося напівзадарма або вимінювалося за що-небудь їстівне. Але багато виголоднілих селян приходили на базар не для того, щоб купити щось або виміняти: вони не мали чого виносити на продаж і не мали грошей для купівлі. Просто ці прилюдні місця були для них останньою можливістю знайти якийсь харч. Тож і оселялись вони там на стало. Я бачив чимало таких селян, коли часом ходив туди з доручення матері. Вони блукали серед базарного натовпу з простягненими руками й заплаканими очима, благаючи перехожих не дати їм померти з голоду. Але городяни здебільшого швиденько обминали їх, опустивши долу очі, немов боялися, а чи соромилися навіть глянути на них. Невдовзі ці голодні жебраки стали таким буденним явищем, що в місті звикли до цього і не звертали вже на них ніякісінької уваги. З розпачу голодняки стали шукати порятунку на смітниках. Нещасні люди порпалися в покидьках і мотлосі, вибираючи все, що викидалося: кукурудзяні качани, недогризки з яблук, лушпиння з фруктів, ба навіть і кістки. Вночі ці голодняки спали прямо на базарній площі попід столами й лавками, в кущах та дворах.

Уночі деяких з них, бувало, лупцювали, а то й забивали на смерть, інших забирала міліція під час нічних обходів – їх садовили на вантажівки, вивозили за місто й викидали напризволяще десь серед поля, суворо забороняючи повертатись до міста. Чимало з них, одначе, таки верталися, не вважаючи на небезпеку; інші понуро плентались назад до своїх сіл, підкорившись неминучості смерти; а ще інші були такі знеможені, що там і вмирали, де їх викинула міліція.

Багато приречених шукали собі порятунку біля залізничних станцій і залізничних колій. Ті, які ще мали щось цінного на продаж, несли його туди в надії на покупця з-поміж проїжджих. Інші приходили голіруч, аби вижебрати шматок хліба чи крихти якоїсь іншої їжі. Але знаходилися ще й такі зухи, що добиралися до станцій з наміром проїхати до якихось віддаленіших міст, головним чином у Росії, де не було ніякого голоду. Та здійснити це мало кому вдавалося. Адже квитки продавали тільки тим, хто мав довідку з печаткою від колгоспу. Така довідка свідчила, що пред'явникові дозволено виїзд до вказаного місця призначення. Співробітники ҐПУ й міліція провадили регулярні перевірки документів подорожніх. А обшукували навіть тих, хто з цілком законними документами повертався в Україну з поїздки до Росії. Виявлені в їхньому багажі продукти харчування конфіскували.

На той час наше село вже являло собою економічну руїну. Злидні охопили всіх. Щоправда, особливими багатіями ми ніколи не були, але з економічного погляду ми завжди спромагалися бути самовистачальними і ще ніколи так довго не голодували. А тепер, виморені голодом, ми зустрічали весну 32-го року з великою тривогою, бо ж допомоги зосторонь ні від кого було сподіватись. Голодна смерть зробилася повсякденним явищем. На сільському кладовищі щодня відбувався чийсь похорон. Нерідко можна було спостерігати такі дивні поховальні процесії: діти тягли саморобні візки з тілами своїх батьків або, навпаки, батьки ручною тачкою везли тіла власних дітей. Домовин не було, і священики не правили похоронних відправ. Тіла померлих з голоду просто складали у великій спільній ямі на купу, одне на одне, і це було все. Ховати в окремих могилах не дозволялося навіть тим, хто ще подужав би їх викопати. Цей чудернацький наказ вийшов від нашого «товариша тисячника», котрий нібито мав сказати: «А хіба спільна могила то щось негодяще?» – натякаючи на те, що коли радянська людина живе й працює в колективі, то вона може бути й похована в колективній могилі.

Оглядаючись на ті події тепер, мені здається, що я жив у світі якоїсь диявольської фантазії. Події, які я бачив тоді й пережив і які я тепер описую, здаються мені нереальними через їхню жорстокість і неймовірне жахіття. Все те, що тоді діялося, просто неможливо порівняти з реальним життям у нормальному людському суспільстві.

Ніколи я не забуду святкування в нашому селі Першого травня 1932 року. Червоний Першотравень – важливе комуністичне свято, і сільське керівництво не могло його відбути абияк. Цього дня мало відбутись офіційне відкриття весняної посівної кампанії, хоч фактично сіяти й садити почали ще з початку квітня.

Наш колгосп спеціялізувався на вирощуванні картоплі, помідорів, капусти, цибулі та іншої городини, що вимагає постійного догляду й багатьох робочих рук. Щоб привернути увагу людей до відкриття весняної посівної кампанії, напередодні Першотравня керівництво колгоспу оголосило: учасники святкування, яке відбудеться вранці, одержать гарячий обід з польових кухонь на майдані. Після святкування й обіду колгоспники зразу ж вирушать у поле до праці.

Я прийшов на майдан разом з усією школою. Вже такий був усталений звичай, що школа (а вона була в нашому селі дев'ятиклясною) відігравала основну ролю в цих радянських урочистостях. Ми мали співати, деклямувати й гратися в різні ігри, показуючи кожному, які ми щасливі. Учителям щоразу доводилося докладати чимало зусиль, пояснюючи нам, як ми маємо прибирати на себе щасливий і безжурний вигляд, а цього року нам же особливо важко було вдавати «щасливу молодь». Багато наших одноклясників уже повмирало з голоду, а багато інших хворіли від недоїдання і не могли брати участи в цьому святі. Проте ухилятися від комуністичних свят не вільно було нікому. Ми, учні, мусили брати в них участь, як і всі; ми мусили радіти й сміятися, хотілося нам того чи ні.

Виходячи строєм на майдан, ми мали співати пісні, вивчені для цієї нагоди. Ми також несли величезний червоний прапор і полотнища зі звичайними комуністичними гаслами, як от «Хай живе комуністична партія!», «Хай живе радянська влада!», «Спасибі комуністичній партії за наше щасливе й квітуче життя!»

Найперше, що впало мені у вічі, коли ми прийшли на майдан, то були якісь великі казани, підвішені над вогнем. Міліціонери стояли навкруг тих казанів живим кордоном, охороняючи їх наче якийсь дорогоцінний скарб, – кожен був озброєний, з наганом у руці. Неподалік від казанів, при яких куховарило кілька молодиць, зібралося все сільське начальство. Величезне стовпище голодних учасників свята відгороджував від казанів шерег тракторів, поставлених один упритул до одного.

Цього видовища, яке я бачив на майдані, мені не забути довіку: буквально сотні виголоджених людей були втуплені поглядами в одне місце – в казани, що парували гарячою стравою. Деякі глядачі ще могли встояти на місці власними силами, інші ж були такі кволі, що їх доводилось підтримувати родичам або знайомим. А багато інших уже могли тільки лежати на землі. Незвична тиша й спокій у натовпі свідчили про напружене чекання, що ось-ось станеться щось надзвичайне.

І коли на одному з тракторів з'явилася постать нашого «товариша тисячника», готового розпочати свято своєю черговою промовою, очі всіх, перше прикуті до казанів, що так принадливо парували, і диму від вогнів, обернулися до нього. Він розпочав з того, що поздоровив нас усіх із святом. Далі промовець нагадав нам, що, відзначаючи Перше травня, ми мусимо (він підкреслив: мусимо) продемонструвати солідарність з усіма пролетарями, хоч і не пояснив, як саме. У кінці свого довжелезного балаку він оголосив, що цим святкуванням Першотравня наш колгосп урочисто відкриває весняну посівну кампанію. А найкращий спосіб відзначити дві такі великі патріотичні події, напучував він, це активно включитися в соціялістичне змагання за швидке виконання і перевиконання виробничих норм на полях.

Отут уже його голодним слухачам терпець почав уриватись. Сотням пар очей уже давно стало нецікаво дивитись на нього, і люди знов зосередили голодні погляди на казанах. Їм уже не сила було довше чекати. Дуже помаленьку, але невпинно юрба почала посуватись наперед, ближче до казанів.

– А зараз, – вигукнув тисячник свої останні слова до зголоднілих слухачів, – зараз, дякуючи нашій дорогій комуністичній партії, ми відсвяткуємо ці дві такі великі події нашою традиційною гарячою гречаною кашею!!!

Обшарпаний і голодний натовп уже не годен був дочекатись, поки він закінчить. Чоловіки, жінки і діти – усі, хто міг рухатись, – кинулися до казанів. Сотні людей верещали, зойкали й кляли одне одного, вони збивали з ніг слабших і топталися по тих, які лежали на землі й намагалися добратись до казанів плазом.

Але дістатися до них не спромігся ніхто. В ту мить, коли вже здавалося, що розбурханий натовп ось-ось поперекидає всі ці казани, пролунав постріл, а за ним – ще один... Це, однак, не спинило натиску. Тоді котрийсь відчайдушний парубчак вихопився на трактора і почав щось кричати. Та пролунав третій постріл. Парубчак на тракторі хитнувся і впав. Аж це третє, фатальне попередження нарешті подіяло, і юрба вгамувалася.

«Товариш тисячник», що під час усієї бучі безпорадно застиг на тракторі, тепер уже опанував себе. Зневажливо дивлячись з височини свого становища на юрбу, він сердито вигукнув:

– Перестаньте поводитись, як дикі звірі! – І далі мовив: – Станьте в чергу і трохи почекайте! Найперше дістануть їсти ті, що здатні піти на роботу в поле.

Сказавши це, він зійшов з трактора й зайняв місце біля казанів, щоб особисто наглядати за розподілом їжі.

Поступово лад був наведений. Голодні вишикувалися в чергу, як і належалось. Дехто стояв, дехто лежав у черзі, кожен тримаючи якусь посудину: миску, горня чи бляшанку. Нарешті «товариш тисячник» милостиво кивнув на знак, що можна почати першотравневе частування. Кожному припало по два великі черпаки гречаної каші. Нікого не забули й не оминули.

Коли цей обід закінчився, «товариш тисячник» знов виліз на трактора, щоб зробити важливе оголошення. Від сьогодні, сказав він, ті колгоспники, що працюватимуть у полі, будуть щодня діставати по фунтові хліба й по дві гарячі страви. І зразу ж наказав тим, хто ще був на це спроможний, рушати в поле й братися до праці.

Але небагато людей пішло в поле. Гречана каша не могла зробити чуда. Чимало з них були заслабі, щоб іти на якусь довшу відстань, а декотрим то й підвестись було не по силі. Вони так і залишилися сидіти чи лежати на майдані, вилизуючи рештки каші зі своїх посудин.

Ми, школярі, разом з учителями одержали по порції каші останніми. Поки голодні люди поглинали свої пайки, ми мусили співати патріотичних першотравневих пісень з подяками комуністичній партії та радянському урядові за те, що вони нам дарували щасливе й заможне життя. І ввесь той час нас просто корчі брали від голоду, і ми страшенно заздрили тим, які вже їли свою кашу.

Застреленого на тракторі відтягли з того місця, де він упав, і так і залишили лежати в усіх на очах на майдані. Трохи згодом я помітив, що до нього підкрався охлялий з голоду пес і, обережно обнюхавши лежачого, почав злизувати кров з його рани.