Страта голодом

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Усі наші спроби знайти якусь допомогу поза селом були приречені на невдачу. Хоч би де показався селянин-українець у пошуках харчів за межами свого села, на нього полювали, як на дикого звіра. Ми змушені були шукати прокорму для себе серед природи.

Більш таланисті й промітні – ті могли впіймати собі рибину або пташку. Інші пробували заспокоїти голод м'якими й сочистими частинками рослин, що їх рясно було над річкою. В лісі голодняки могли поживитись ягодами, грибами, розмаїтими корінцями або навіть листям та корою кущів і дерев. Було також багато дичини для тих, хто вмів її ловити руками чи заманювати в пастки. Але мисливської зброї ми не мали, бо всі рушниці вже давно в нас конфіскували.

Та найспокусливіше було нишпорити на полях. Там завше ми мали надію знайти що-небудь, в основному з торішньої городини, коренеплодів, що вціліли в землі під снігом та морозом. Картопля, буряки й цибуля, навіть і мерзлі, становили безцінний скарб для вмирущих від голоду. «Голодняку все до смаку», – каже давня примовка.

Ледве-но розтанув сніг, можна було бачити, як скрізь у збіднілих полях снують бідолашні постаті голодних людей, шукаючи чогось їстівного. Найліпшою знахідкою була картопля. Часто ті, що її знаходили, не з'їдали картоплю відразу там таки, а несли додому й готували з неї свого роду картопляні оладки, додаючи листя або й деревної кори.

Однак для людей, виснажених голодом, нелегко було блукати полями в пошуках городини. Таж навіть аби тільки дійти до якоїсь дальшої місцини, потрібна була неабияка сила й витривалість, і багато хто не годен був на це. А як хто і спромагався туди добрести, то часто-густо падав мертвим серед поля від виснаги, так і не встигнувши щось знайти.

Одного дня пополудні до нас завітала мати мого шкільного товариша Петра. З плачем вона розповіла нам, що Петро помирає десь на полі кілометрів зо два від села. Сусідка збирала там мерзлу картоплю, отож від неї і почула мати цю вістку. Хлопець лежав ледь притомний, але сусідка не мала сили, щоб йому допомогти. Тим то Петрова мати й благала нас, чи не могли б ми допровадити його додому – мертвого чи живого.

Доля Петрової родини була мало чим відмінна від долі інших селян. Його батько відмовився вступити до колгоспу, як то робили й усі селяни напочатку. Але партійні активісти та їхні посіпаки не попустили так цього і вдалися до різних хитрощів та способів, аби знищити його як самостійного господаря. Два роки тому Петрового батька призначили старшим у п'ятихатці. Це означало, що в його хаті мали проводитися збори п'ятьох селян і що він повністю відповідав за них перед владою. А оскільки влада з усіх сил тисла на селян, щоб затягти їх до колгоспу, то він повинен був колективізувати всіх селян зі своєї п'ятихатки, ну і, звичайно, сам мав найпершим туди вступити.

У багатьох випадках ця штучка вдавалася, але з Петровим батьком вийшло інакше. Він і всі п'ятеро членів п'ятихатки ненавиділи колгосп і не хотіли мати з ним нічого спільного, однак він дорого заплатив за цю їхню впертість. На його господарство наклали надмірний податок, і коли він уже не міг заплатити того податку ні натурою, ні грішми, його ув'язнили як «ворога народу» і запроторили кудись на російську північ. А господарство сконфіскували, через що жінка з двома дітьми мусила перебратися до своїх батьків.

Але й там бідолашній не поталанило. Навесні 32-го року померли з голоду її батьки й донечка, і вона залишилася сама з сином.

І ось тепер, коли вони якось потрапили перебути голоднечу, Петрусь десь там помирає сам таки серед поля.

Ми не могли відмовити Петровій матері в її настійливих благаннях допомогти, хоч самі насилу трималися на ногах. Та однак Петро був нашим приятелем і сусідом, а крім того, на кутку вже ніде не було чоловіків, які б допомогли й наважились піти у поле; отже, ми вирішили зробити все, що мога, аби врятувати хлопця.

Привезти Петра додому ми могли тільки на ручному візку, бо нашого коня з підводою забрали в колгосп ще два роки тому. Взявши того візка, ми з Миколою подалися на картопляне поле, а слідом за нами пішла й Петрова мати, наполігшись супроводити нас. Ми вийшли на путівець, який о тій порі року був дуже грузький і в багатьох місцях покритий напівзамерзлими калюжами з талого снігу. Наше взуття, коли його можна так назвати, зовсім не надавалося до такої дороги. У Петрової матері ноги були просто обмотані ганчір'ям, а ми з Миколою мали на ногах старі зношені черевики, обвиті зверху шматками брезенту. Важка й тягуча, як смола, багнюка прилипала до наших озувок, і нам важко було ступати. Та ще ж доводилося по кісточки у воді перебрідати калюжі, і вся наша взуванка наскрізь просякла крижаним болоттям, через що наша подорож була надзвичайно трудною і просто небезпечною. Петрова мати, хоч і намагалася не відставати від нас, ніяк не могла дотримати нам ходи, але, схлипуючи, все-таки повторювала, що не вернеться до села, поки не побачить свого сина живим. Микола і я вирішили посадити її на візок і підвезти трохи, та вона була занадто важка для такого малого візочка і нам виявилося не по силі тягти візка з нею. Зрозумівши, що так ми тільки зайве забаримось, вона злізла з візка, і ми погодилися з нею, щоб залишити її позаду.

Простуючи далі в поле, ми натрапили на двох мерців. А коли дійшли до видолинка між двома горбками, мій брат помітив, що в борозні за кілька кроків від шляху щось лежить. Ми покинули візка і підійшли ближче придивитись, що то таке. Там лежав мрець лицем ниць у болоті. Ніяких ознак якоїсь боротьби ми не побачили. Либонь, просто впав на ходу і не мав сили звестися. Помер він уже давно, і його тіло пролежало під снігом чи не цілу зиму. Ми пробували перевернути труп на спину, щоб роздивитись обличчя, та не змогли. Воно задубіло на камінь та ще й примерзло до землі.

В цю мить наздогнала нас Петрова мати і, побачивши мертвого, заголосила, але не наважилася підходити зовсім близько. Вона просила нас, щоб ми не гаяли часу і поспішилися.

Звичайно, вона не встигала за нами, бо ми вже швидше стали йти, тож і лишилася знов ззаду. Вечоріло, і важкі хмари почали сунути з обрію на поля. Вдалині вже йшов сильний дощ, і ми бачили, що негода повільно насувається на нас.

Але нам довелося ще раз затриматись. Продибавши іще з півкілометра, ми побачили й другого трупа над дорогою – мертвої жінки, яка виявилася знайомою нам. Але померла вона не з голоду. Ми відразу розгледіли, що її було застрелено. Вона лежала горілиць у калюжі крови впереміш із багнюкою, і її широко розплющені очі, здавалося, були безтямно втуплені в нас. Ця смерть, очевидно, сталася зовсім недавно. Я силкувався вгадати, яка тут могла бути причина, її напасником не міг бути якийсь напівбожевільний з голоду осібняк, ладний убити людину за кілька мерзлих картоплин. Прості селяни зброї не мали, вона була тільки в начальства та вартових. Отож найімовірніше, що жінку застрелив колгоспний польовий сторож за збирання картоплі на колгоспному полі.

Як і попереднього разу, труп ми залишили на місці й подалися далі. Злива насувалася тим часом усе ближче, і починало смеркати. Ми силкувалися якомога швидше дійти до того місця, де мав би лежати Петро. І ми таки знайшли його, коли нарешті, захекані й спітнілі, добулися туди. Він лежав ще живий серед шляху, і ледь помітно дихав. Довга смуга сліду за ним свідчила, що він проповз чималу віддаль у багнюці, поки знепритомнів.

Нам якось вдалося примостити його на тачку так, що його ноги звисали, бо він був уже на зріст завеликий для неї. Назад добиратися нам було ще важче, бо вже й дощити почало. Ми посувались дуже поволі через те болото, пхаючи переобтяженого візка.

Ми мали перестріти Петрову матір і вже тривожилися, що її досі не було видно на дорозі. Та за якийсь час ми таки побачили її. Вона лежала в болоті, неспроможна поворухнутись. Здавалося, що вона й мову втратила і тільки гляділа на нас широко розплющеними очима. Ми злякалися, бо подумали, що вона ось-ось помре. Але вона кволим порухом дала нам наздогад, що хоче глянути на сина. Ми допомогли їй звестись на ноги і підвели до візка, де вона враз опустилася на нього всією своєю вагою. Ситуація виглядала безвихідною. Ми нізащо не подужали б везти їх обох, бо і Микола, і я вже зовсім вибилися з сили.

Ніби відчувши наш клопіт, Петрова мати повільно підвела голову й спробувала щось нам сказати, але не змогла. Тоді зсунулася з тачки, ледь піднесла праву руку та показала нею в бік Петра. Ми зрозуміли, що вона хотіла, аби ми її залишили, а з сином поспішили до села. Вона все ще надіялася, що ми його врятуємо.

І ми так і зробили, маючи намір повернутись за нею пізніше, а з Петром чимшвидше подались додому, не вважаючи на негоду і наше власне знесилення. Коли ми врешті добились до нашої хати, було вже темно, хоч в око стрель, а дощ лляв як з відра. Мати дуже зраділа, побачивши нас, і допомогла нам занести Петра в хату.

Не спочивши ні хвилини, ми подалися по Петрову матір – адже вона сама в темноті не могла довго протриматись. Мама вирішила піти з нами, тож вона закутала Петра, щоб йому було тепло й зручно, і напоїла чимось; дихав він рівномірно, хоч і ледве чутно. Потім ми вийшли надвір, знову прихопивши з собою візка.

Петрова мати була ще жива, коли ми наблизились до неї, але вже не при пам'яті. Вмостивши її на візку, ми повільно рушили назад з нашим важким тягарем. У тій темряві й зливі ми навіть дороги не бачили і часто брьохали через баюри. Візок декілька разів перекидався, вивертаючи Петрову матір у багнище, та ми не здавалися. Змокши до останньої нитки, ми врешті таки добралися додому, де мати, хоч сама була мокра як хлющ, зразу заходилася перевдягати в сухе Петрову матір, а ми з Миколою зайнялися Петром. Ми хотіли й на ньому змінити одяг, але, нахилившись над ним, побачили, що він уже неживий. Тоді ми перекинулись увагою на Петрову матір, роблячи все можливе, аби хоч її врятувати, та вона так і не опритомніла й померла в страшенних корчах. Нам було сумно, і тільки те нас тішило, що хоч вони обоє не померли тієї темної ночі під дощем у болоті.

І знову перед нами постала проблема – що робити з мертвими тілами близьких нам людей. Тримати їх у хаті було неможливо, але й відвезти на цвинтар та поховати по-людському, як мати завжди наполягала, також не було змоги. Тепер вона вже усвідомила собі, що в нас нема сили для того, і ми вирішили перенести небіжчиків до їхньої хати, щоб там уже тисячники забрали їхні трупи. Так ми й зробили тієї ж таки ночі.