Страта голодом

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Наслідки нового адміністративного поділу ми відчули вже на перших зборах стохатки. Після пояснення, як працюватиме нова сільська структура, і похвали партії за те, що впровадила таку «гнучку і ефективну» систему управління, голова зборів надав слово пропаґандистові, прикріпленому до нашої стохатки. Голова назвав його «товаришем професором». Бувши школярем на той час, я відчував глибоку повагу до вчених людей. Однак промова «товариша професора» мало чим різнилася від того, що ми чули раніше: він повторював заяложені фрази з тих офіційних промов, які ми вже знали напам’ять.

«Товариш професор» спершу описав усі кривди, що їх зазнало селянство від рук багатіїв. А тепер настала пора, сказав він, поквитатися за зло, заподіяне селянам. Він закликав бідних селян не виявляти ніякого милосердя до куркулів, ба навіть – що найдужче нас вразило – закликав просто знищувати їх. З його слів виходило, що єдиний спосіб для вбогих селян домогтися кращого й заможнішого життя – це зліквідувати багатіїв.

Ми сиділи мовчки, пропускаючи ці слова повз вуха. Проте не можна було залишатися зовсім байдужими до того, що він говорив. Наші душі запосіло передчуття якогось великого нещастя, що насувається на нас. Ми вже й до цього чули про колективізацію, про розкуркулення і навіть ліквідацію куркуля як «соціяльної кляси». Але дотепер ніхто ще не казав, що куркулів можна просто вбивати. А ось він говорить про вбивання куркулів як про справу чести й відваги.

Після павзи «товариш професор» завів мову про колективізацію. Він запропонував просте й привабливе пояснення. Партія та уряд, сказав він, хочуть зробити життя кожного селянина легшим і заможнішим. Робота в колгоспі буде менш обтяжлива й набагато корисніша. У колгоспі селяни знайдуть порятунок від експлуатації сільськими багатіями-куркулями. І нарешті, звірившись зі своїми нотатками, він виразно дав нам наздогад, що коли партія та уряд вирішили нас колективізувати, то супроти цього ми нічого не вдіємо. Ми ще й дякувати повинні, додав він безцеремонно, бо те, що добре для партії та уряду, добре також і для селян. Потім він сховав свої нотатки в кишеню, одпив трохи води, витяг цигарку з коштовного портсигара і сів. Ми ж і далі мовчали.

За пропаґандистом підвівся голова нашої стохатки і заявив, що бажає вступити до колгоспу. Він сказав: промова пропаґандиста була така ясна й переконлива, що в нього не лишилося ніяких сумнівів щодо найкращого селянського майбуття і що він найщасливіший у світі, оскільки записується до колгоспу одним з перших. Потім він спитався, чи хто з присутніх хоче наслідувати його приклад? Нас здивувало й навіть приголомшило, що знайшлось кілька таких, які відгукнулися на його заклик. Один з членів хлібозаготівельної комісії встав, підійшов до столу голови і заявив про своє бажання вступити в колгосп. Після того він оголосив виклик на «соцзмагання», запрошуючи іншого члена комісії піти його слідом. Ми ще більше здивувались, коли запрошений підступив до столу, прийняв виклик, а тоді викликав ще іншого члена; а тамтой у свою чергу викликав наступного, і так воно тяглося далі вздовж усього ряду. За членами комісії настала черга активістів десятихаток і п'ятихаток. Це було щось несподіване для нас. За декілька хвилин більш як 15 господарств нашої сотні стали членами цього клятого колгоспу.

Коли вже всі активісти позаписувалися до нього, нараз підійшов до столу один звичайний собі селянин. Він також оголосив про своє бажання вступити до колгоспу і так само закликав свого сусіда, Шевченка на прізвище, піти слідом за ним. Але цим разом активістам не пощастило, бо Шевченко завагався. Він навів багато виправдань, чому йому саме тепер незмога вступати до колгоспу: він мусить ще подумати, у нього жінка хвора, та й, крім того, йому любіше бути зовсім незалежним. Він наполягав на тому, що не може зараз того зробити, – хіба що пізніше. Активісти натискали на нього, щоб не зволікав з підписом, але він відмагався аж до розпачу. Час спливав повільно. Нікому не дозволялося вийти з приміщення надвір.

Раптом хтось вигукнув з кінця залі: «Та вступай уже! Не сидіти ж нам тут цілу ніч!»

Шевченко враз і скористався цією доброю нагодою.

«Як ти такий жвавий, то ходи сюди й сам підписуйся!» – гукнув він у відповідь і хутко рушив на своє місце, дарма що голова наказав від столу не відходити.

Спершу голова наполягав, щоб Шевченко повернувся до службового столу. Потім він став сердито спонукувати всіх присутніх підходити ближче й записуватись до колгоспу. Але ми не поступались, і ніхто не рухався з місця.

На активістів наш мовчазний опір, однак, не подіяв. Вони вочевидь були добре інструктовані, як діяти в такому випадку. Оскільки селяни затято мовчали й ситуація робилася прикрою, «товариш професор» вихопився з новою пропозицією. Він висловив думку, що годилося б відзначити таку «високопатріотичну і щасливу нагоду» надісланням телеграми «Центральному Комітетові Комуністичної Партії, радянському урядові й особисто товаришеві Сталіну». І, не чекаючи нашої згоди, «товариш професор» витяг з кишені шмат паперу й почав читати. То був текст телеграми, в якій мовилося, що, уважно вислухавши «високопатріотичну й виховну» промову представника з району і усвідомивши, яку перевагу має соціялістична система сільського господарства над приватновласницькою, селяни першої сотні врочисто обіцяють завершити стовідсоткову колективізацію до свята Першого травня. (Нам не знати як пощастило з цією належністю до першої сотні, і активісти часто закликали нас показати, що ми гідні того, щоб належати до числа перших).

На наш погляд, це була кумедна обіцянка, але ніхто з нас не наважився критикувати телеграми. Отож її було прийнято одноголосно.

Тоді голова повернувся до свого попереднього завдання. Цим разом він намагався навіть усміхатись.

– Що ж, як ми дійшли згоди і пообіцяли добитись стовідсоткової колективізації, – мовив він наче між іншим, – то вже не варто гаяти час, еге ж?

Він вимахнув олівцем і аркушем паперу над головою.

– Тоді підходьте і підписуйтесь, чого там! Ми як сиділи, так і далі ані руш.

– Підходьте, вже ж пізно, – підганяв він нас. – Чим скорше підпишетесь, тим скорше підете додому.

Ніхто й не рухнувся. Збентежений і знервований, голова прошепотів щось пропаґандистові на вухо. Той швидко підвівся і почав нам дорікати, як маленьким дітям, що негарно не дотримуватись обіцянки, особливо даної «товаришеві Сталіну». Оскільки ми обіцяли вступити до колгоспу, то треба зараз це й зробити. Але його батьківські умовляння не зрушили нас з місця. Ми затято мовчали. Це почало дратувати активістів, особливо голову. Як тільки пропаґандист скінчив свої умовляння, голова враз вискочив з-поза столу, схопив за барки котрогось чоловіка з першого ряду й шарпонув щосили.

– Ти... ти, ворог народу! – закричав він, захлинаючися з люті. – На кого ти чекаєш? Може, на Петлюру?

Петлюра ж був провідником українських національно-революційних сил під час визвольних змагань за десять років перед тим. Всіх його послідовників пізніше було переслідувано й так чи сяк знищувано, тож тепер назвати когось «петлюрівцем» означало приректи його на смерть. Але селянин залишився напрочуд спокійним.

– Не нервуйтеся, – стримано відказав він. – Телеграма каже, що ми мусимо вступити в колгосп до Першого травня, чи не так? А зараз тільки лютий, так чи ні? То чого квапитись?

Це, здавалося, зовсім вибило з колії голову. Він не сподівався такого повороту справи, як і всі ми теж. Мабуть, кожний селянин, що був тут, натужувався знайти який-небудь вихід з цієї пастки, що її наставила нам телеграма, а тут раптом наче сама собою знайшлася розв'язка. Ми ще мали досить часу!

Голова повагався хвильку або дві, а тоді зняв свої руки з плечей чоловіка і повернувся до столу. Там він став шепотітися з пропаґандистом. Стежачи за ними, як вони радилися, ми помітили, що пропаґандист витяг якогось аркушика з кишені й щось виправив у ньому. Нам стало ясно, що вони готують нову витівку.

– Перш ніж закрити збори, – почав пропаґандист, – нам треба прийняти резолюцію.

Потім він почав читати з того папірця, що тримав у руці. Резолюція була дуже подібна до телеграми, тільки з тою відмінністю, що замість слова «травень» з'явилося слово «негайно».

– Хто проти цієї резолюції, піднесіть руки, – оголосив голова.

Активісти знали, що небагато голосуватиме за неї. Але, з другого боку, вони були певні, що ніхто не осмілиться голосувати проти. Так і сталося – жодна рука не піднеслась проти резолюції. Після цього голова оголосив, що резолюцію прийнято одноголосно всіма членами першої сотні. Зараз же по тому він підніс знову свій олівець і аркуш паперу, де записувались до колгоспу.

– Отож хто наступний? – запитав він, посуваючи олівець і аркуш на протилежний край столу.

Знов тиша. Селяни непорушно втупилися перед себе. Голова опустив погляд і тільки постукував пальцями по столі. Перед дверима стояли два міліціонери, загороджуючи дорогу надвір.

Урешті тишу порушив «товариш професор». Він встав і впер очі в присутніх.

– Що це означає? – просичав він. – Тихий бунт? – Багатозначно помовчавши, він пояснив нам, що комуністична партія дала нам нагоду добровільно вступити до колгоспу, але ми, темні селяни, прогайнували цю можливість і з упертости знехтували політику партії. Ми мусимо вступити до колгоспу зараз же! Якщо ні, то нас вважатимуть за «ворогів народу», яких буде знищено як «соціяльно ворожу клясу». – Прорікши це, він сів.

До нашого розуму ці слова ніяк не промовили, тому що слова «добровільно» і «мусити» аж ніяк не узгоджувалися одне з одним. Проте ми усвідомлювали, що він говорить цілком серйозно, хоч ніхто все-таки не зреагував на його погрози.

І пропаґандист, і голова сиділи, наче зовсім розгублені. Вони тільки мовчки дивились на нас, а ми так само мовчки – на них. Довго тривати так не могло. Коли невелике приміщення було вщерть натоптане людським тлумом, щось таки мало статись, і невдовзі воно й сталося. Один чоловік попросився вийти надвір. Голова сказав, що ні, він не може вийти з хати, поки не запишеться до колгоспу. Та властиво, ніхто не може залишити приміщення. Виходити можуть лише ті, які вже записалися до колгоспу. Пропаґандист прошепотів щось голові на вухо, а тоді оголосив:

– Так, усі ті товариші, що вже вступили в колгосп, повинні йти додому.

Ми зауважили, що він сказав «повинні йти», а не «можуть іти». Всі активісти, крім пропаґандиста й голови, почали виходити з приміщення. Декотрі з них робили це явно неохоче, бож, як ми знали, вони не хотіли вирізнятися з-посеред нас.

Чоловік, що просився вийти надвір, все ще стояв, як школяр перед учителем.

– Але ж мені треба вийти! – наполягав він на своєму. Було ясно, що йому просто припекло до вітру.

– Виведіть його надвір і зараз же заверніть назад! – загадав голова одному з двох міліціонерів.

Отож чоловік той вийшов з приміщення під конвоєм, наче в'язень, а нам аж зробилося прикро на думку, що він муситиме відправляти природну потребу під пильним поглядом підпартійного наглядача. Мабуть тому, наче змовившись, як ті пустуни-школярі, інші селяни й собі заходилися проситись надвір. Нам було цікаво побачити, як голова вийде з цієї халепи, залишившись тільки з одним міліціонером.

– Ніхто не виходить надвір! – верескнув він. – І на тім кінець!

Декотрі сміливіші намагались наполягати, що вони мають право відбути свою природну потребу без офіційного втручання, але голова заявив, що ті, які хочуть вийти, – прагнуть зірвати збори, отже, вони вороги народу.

Подолавши «нужниковий бунт», голова й пропаґандист знову стали радитись між собою.

– Хто за радянську владу і за колективізацію, хай піднесе руку! – наказав урешті голова. Селяни завагались.

– То ви хочете сказати, що ви проти радянської влади? – засичав пропаґандист. – Чи це не відвертий заколот? Ви хочете сказати, що у вас стане духу на таке?

Потім він повторив своє запитання, тільки вніс деякі зміни: ті, що за радянську владу, мали перейти на лівий бік, а ті, що проти, – на правий бік.

Спочатку ніхто не підводився. Потім поволі підвівся один, а тоді другий, третій, і ще, й ще і посунули лівобіч. Пропаґандист узяв олівця й почав записувати тих, які лишилися сидіти на своїх місцях, голосно запитуючи їхні прізвища. Це подіяло. Невдовзі всі вже рухнулися на лівий бік. Але що це виявилося неможливим у малому приміщенні, то пропаґандист скомандував кожному сісти, хто де раніш сидів.

Тоді голова став вимахувати олівцем з папером над головою.

– Ну, то кінчаймо вже з цим усім! Хто перший?

Ніхто ані руш. Голова сердито зиркнув на нас, а в пропаґандиста погляд був безпорадно втуплений у просторінь. Раптом безгучну тишу урвав чийсь голос іззаду. Це був один старий, якому було вже, мабуть, років сімдесят.

– Чого так спішно, пане-товаришу?

Всі обернулися до нього, як до рятівника. Голова наказав старому виступити наперед.

– Чого такий поспіх, пане-товаришу? – повторив старий, коли дійшов до столу, де засідало начальство.

– Я не пан, – перебив його пропаґандист. – Я товариш.

Старий задумався на мить.

– Як це може бути? Я зроду-віку вас не бачив! Як ви можете бути мені товаришем?

Чи старий кпив з пропаґандиста, а чи ні, – це не так було важливо для нас. Нас більше непокоїло те запитання, яке він поставив: чому урядовці хочуть за один вечір знищити увесь той спосіб життя, яким селяни жили такий довгий час ?

Голова й пропаґандист відповіли старому офіційними партійними гаслами й готовими фразами. Вони пояснили: ми маємо вступити до колгоспу негайно, тому що цього вимагає від нас партія.

Було вже геть по півночі і ми всі страшенно стомилися, надто ж моя мати. Кінець-кінцем, усвідомивши, очевидно, безцільність тягти далі збори, начальство дозволило нам розходитись по домівках. Але перед тим голова наказав нам прийти на збори наступного вечора.

Отак здійснювався новий переустрій села.

Але все-одно лишалося багато таємничого з тією колективізацією. Чи не означали ці колгоспи новий різновид кріпацтва? Поки що нам одне було ясне – що ми мусимо позбутись нашої землі, яка означала для нас саме життя.

Всього десять років відділяло нас від революції та громадянської війни. Більшість наших селян так чи сяк потерпіла від тих подій: багато хто втратив батьків та інших родичів, інші з війни повернулися додому каліками. Але принаймні вони всі одержали землю. Ми запитували самі в себе, чи ж партія справді хоче, щоб ми відмовились від своєї власної землі, пішли в колгосп і стали працювати, як міські пролетарі? Чи ж революція не робилася задля нас, бідних селян? Чи це можливо, щоб партія вирішила знов завести великі маєтки? Ми, селяни, мали бодай ще одну надію – адже пропаґандист казав нам, що колективізація добровільна. Ми були щасливі зі своїми дрібними господарствами і не хотіли нічого іншого, аби тільки нам дали спокій. І ми були певні, що нізащо не вступимо до колгоспу.

Але нам було дивно, чому це члени комісії і решта активістів так жваво вступили до колгоспу. Аж виявилось, що за день перед зборами наш тисячник «товариш Цейтлін» скликав на потайні сходини усіх сільських активістів. Він, даючи їм вказівки, як вестися в ході колективізації, наказав, щоб на зборах сотні вони без жодних вагань зголосилися вступати до колгоспу. А що переважна більшість тих активістів були звичайні селяни, то вони почали опиратися наказові тисячника. Проте «товариш Цейтлін» знайшов, як розв'язати цю проблему. Він запропонував активістам тільки прикинутись, ніби вони вступають до колгоспу. Тих, які ще не були готові вступати, мали занести до окремого списку, а опісля цей список знищать. Мовляв, це все придумано тільки для того, аби дати приклад решті селян. Чи активісти охоче пристали на цей плян, чи під примусом, ми не знали. Однак після тих зборів, на яких активісти позаписувалися членами колгоспу, «товариш Цейтлін» заперечив, що він же пропонував фальшиву реєстрацію. І наступного дня з хат тих активістів позабирали до колгоспу їхніх коней, корів і все, що там годилося забрати. В такий спосіб «товариш Цейтлін» за один вечір сколективізував мало не двадцять відсотків наших селян і водночас декотрих із тих селян-активістів зробив запеклими виконавцями партійної політики на селі. Втративши власні господарства, вони вчепилися бодай за те, що їм ще залишилось, – за свої посадові позиції, тож і стали використовувати ту свою новоздобуту владу, де й коли тільки було можна.