Страта голодом

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Скінчивши читати партійну постанову, «товариш представник» випростався й повільно обвів поглядом приміщення. Потім відпив води й повторив свій попередній жест з носовиком.

Збори завмерли і всі очі збіглися на представникові райпарткому.

– Бувають такі речі, які не так просто пояснити, – почав він спроквола, зазирнувши у свої папери. – А оце, що я вам збираюся сказати, якраз і є така річ.

І він, затинаючись та загикуючись, часто поправляючись на слові, повідомив нас, що ні партія в цілому, ні окремі представники її не відповідають за примусову колективізацію і той терор, що запанував по селах в усій Україні. Ні, комуністичну партію не можна звинувачувати за ці злочини, бо вона ніколи не схвалювала примусу чи насильства.

Це його твердження прозвучало як саркастичний осміх чи дурний дотеп. Та ми вже призвичаїлися сприймати такі вислови спокійно.

– Справжніми винуватцями, – заявив нараз представник партії, – тими, які викривили партійну лінію і принесли так багацько горя вашому селу, були євреї! Так, це їхня робота, а наша рідна більшовицька партія тут ні при чому.

Але то був тільки початок. Повагавшись хвильку, він заходився пояснювати, як ото євреї з покоління в покоління виховувалися в переконанні, що українці – антисеміти і що вони винні в усіх жахливих жорстокостях і насильстві проти єврейського племени. А такого євреї не могли пробачити й забути. І вони знають, як помститись. Ні для кого не секрет, провадив він далі, що євреї, використовуючи партію як трамплін для своїх цілей, пролізли в усі органи влади в центрі й на місцях, особливо в органи безпеки та судочинства. Наше районне ҐПУ, підкреслив він, повністю в їхніх руках. Вони використовують ці офіційні посади у своїх власних інтересах. Комуністична партія, проголосивши політику суцільної колективізації і ліквідації куркульства, довірила місцевим органам і спеціяльним партійним представникам, як от тисячникам, майже необмежену владу. Євреї і скористалися цією владою задля того, щоб помститися на українцях. Вони навмисне перестаралися у викачуванні хліба від селян і спричинили голод в українських селах. Ба й більше того: вони пришпилювали ярлики «куркулів» і «ворогів народу» селянам здебільш без ніяких на те підстав, заганяючи їх до таборів та кидаючи в тюрми.

Ми не могли злегковажити те, що нам розповів цей райпарткомівець. Такі заяви та звинувачення були чимось зовсім небаченим. Такої антиєврейської промови ми ще не чули ні від кого, а тим паче від партійного начальства. Аж тут офіційний представник районної парторганізації відкрито оголошує, що євреї – винуватці в усіх тих страхіттях, які коїлися по селах від початку колективізації. Ми сподівались того, що він намагатиметься обілити партію від її злодіянь. Зрештою, він же сам був партійцем! Але чого звинувачувати євреїв? Таку тактику важко було збагнути. «Товариш Цейтлін», мабуть, був єврейського походження, хоч запевне ми цього не знали. Але він не був гіршим від котрогось іншого партійця чи безпартійного активіста. Крім того, він, як і всі йому подібні, діючи від імени партії, тільки виконував партійні резолюції та настанови. І чого це тільки «товариш Цейтлін» має відповідати за всі насильства, що діялися в нашому селі?

І ще одне: антисемітизм у Радянському Союзі був суворо заборонений на законодавчому рівні. Завдяки саме радянським законам євреї змогли посісти ключові позиції в партії та урядових структурах. Антисемітизм вважався кримінальним злочином. За кожне ледь-ледь зневажливе зауваження чи навіть анекдот, що його можна було кваліфікувати як антиєврейський, належалася тяжка кара. А тут представник райпарткому офіційно пропагує антисемітизм. Чому? Виглядало так, наче він свідомо намагається спровокувати єврейський погром. Що це було? Його власна ініціятива чи партійне доручення?

Крізь цю промову просвічувала стародавня настанова «поділяй і владарюй», хоча, можливо, і традиційний російський заклик «Бий жидів, рятуй Росію!» крутився йому в голові. Зробити з євреїв жертовних козлів за всі злочини, сподіяні партією протягом колективізації, а також нацькувати на них селян, аби відвернути в такий спосіб їхню увагу від реальних проблем і справжніх винуватців, – ось чого, певна річ, хотілося йому!

Але така тактика партійного представника не мала успіху в нашому селі. Його антиєврейська риторика натрапила на презирливу мовчанку зібраних. Переказували пізніше, що з цією своєю антиєврейською промовою він об'їздив усі села району. Та хоч би де він виступав, погромів, попри всі його зусилля, спровокувати не вдалося.

«Товариш представник» закінчив промову, зібрав свої нотатки, пройшов з опущеними долу очима через кімнату до виходу і зник, навіть не оглянувшись. Більше ми його ніколи й не бачили. Місце на трибуні зайняв член сільради.

Ось цю мить і спалахнуло щось подібне до стихійного бунту.

– Досить нам тебе! – вереснув хтось один, коли сільрадівець спробував був заговорити.

– Забирайся геть! – сердито вигукнув інший. – Уже наслухалися, годі!

Сільрадівець конче хотів щось сказати, отож почав верещати на ввесь голос, розмахуючи руками над головою, але обурені вигуки не вгавали. Як за останній засіб, ухопився він за шклянку з водою і закалатав по ній олівцем, але той дзенькіт, як і голос його, потонули в зливі лайок та прокльонів розлюченого стовпища людей.

Раптом якийсь парубок підбіг до сцени. Наляканий і розгублений член сільради, виставивши поперед себе руки для оборони, позадкував до бічних дверей і зник за ними.

– Чули, що товариш представник сказав? – закричав парубок. – Нас обдурили. Забираймо своїх коней та корів з цього смердючого колгоспу, поки не пізно!

– А й справді! – відгукнулась юрба.

– Зразу ж!

Парубок зіскочив зі сцени і гайнув до виходу, а люди, мов той сполоханий табун, сипонули врозтіч слідом за ним. Порозбивали шибки у вікнах, і діти вилазили через них. Інші вибігали бічними дверима.

Вибравшись надвір, усі чимдуж поспішили рятувати своє добро.

– Хутчіш! – квапив один дядько свою жінку. – Хутчіш, бо ще нашу корівку хтось інший ухопить!

Вони обоє порвалися бігти.

– А як там буде з нашим возом? – поспитала котрась жінка. – Як його знайдемо поночі?

Подібні клопоти обсідали й інших.

– Така темінь надворі! Як ми розпізнаємо нашого коня й корову?

– Та вже біжи! – наполягав чоловічий голос.

– Швидше бо!

І вони гнали туди, хто як міг, борсаючись у глибоких заметах, навпростець через городи добираючись до головної дороги.

Як тільки ми з мамою пробилися крізь тисняву у дверях надвір, я помітив, що в центрі села горить багато хат. Високі омахи полум'я знімалися в нічне небо, червоними відблисками забарвлюючи сніги. Хтось крикнув, що наша стохатка теж горить. Я озирнувся й побачив, як полум'я вже охоплювало хату, яку ми залишили кілька хвилин тому.

Село клекотіло. Звідусіль долинали сердиті голоси. Жінки й чоловіки перегукувалися, сперечались одне з одним. Де-не-де чулися вереск і лайка. Декотрі жінки плакали, інші сміялися несамовитим сміхом. Навіть собаки люто гавкали, розбурхані галасливою колотнечею. Вряди-годи ввесь цей гамір перекривали поодинокі постріли. А хто стріляв – нікому не було й здогадно.

Я біг услід за матір'ю, їй бігти було важкувато. Вона часто падала і мало не з головою пірнала в снігові перемети, але вперто спиналася на ноги, поривалася до бігу й знову падала, їй також хотілося чимшвидше добігти. Вона тривожилася, чи встигнемо ми допасти до нашої корови й коня, до нашого воза, поки їх хтось інший не забрав.

Ближче до центру села ми почали перестрівати перших бунтівників, що вже верталися додому зі здобиччю – своїми власними коровами й кіньми. Але не всі були задоволені й щасливі. Котрі не змогли віднайти всю свою живність, ті навіть плакали. Деякі з них знайшли своїх коней, а корів ні, або навпаки. Деякі познаходили свою упряж, а возів ні. Одне подружжя похилого віку, що запопало тільки свого воза, силкувалося тягнути його самотужки, але це вже було їм не по силі. Вони зупинилися з возом серед шляху, оглядаючись, чи не поможе їм хто. Бідна бабуся гірко плакала, розказуючи кожному стрічному, що ні коня, ні корівки своєї вона не знайшла. Але більшість, що роздобулася на своє неоціненне добро, мовчки обходила цих старих і квапилася до своїх домівок, немов боячись, що ось-ось можуть знов усе втратити.

Нарешті й ми добралися до колгоспу. Перш за все метнулися до корівника. Ми знали, де наша корівонька стоїть. Ось уже більше місяця ми навідували її мало не щодня відтоді, як нас змушено підписати заяву до колгоспу. Мама, було, позбирає сякого-такого корму, прокрадеться з ним у колгоспну корівню і довго потім дивиться, як наша корівка задоволено жвакає те, що вона їй принесла. Ці відвідини корівні ні разу не обходилися без сліз. Адже корова так багато важила для нас! Її молоко було тим головним харчем, що вберігав нас від голодної смерти впродовж останніх кількох років. Без. нього ми навряд чи й вижили б.

На щастя, корова стояла на своєму місці. Я залишив маму стерегти її, а сам метнувся до стайні. Але тут мені не пощастило: нашого коня вже не було. Кинувся надвір, де стояв був наш віз – і воза не знайшов. Не марнуючи часу на розшуки, я побіг назад. Ми поспішили додому з коровою. Шкода було втратити коня й воза, але, дякувати долі, хоч корову привели додому.

Наступного дня ще з досвіту нас розбудила густа стрілянина десь на дальніх кутках села. Гримотіло так, наче там справжній бій розгорівся. Навіть гарматні вибухи чулися час від часу, так само, як тоді, кілька тижнів тому, коли батерія стояла в полях за північною околицею села і набої шугали над нашими головами, розриваючись десь аж у водах Тясмину.

Але й стрілянина не могла утримати нас із братом від наміру таки піти назад до колгоспу, щоб розшукати коня і воза. Вийшовши з дому, ми бігцем перетяли широку центральну вулицю й невдовзі опинилися біля спаленого клюбу. Далі йти побоялися, бо з-за руїн побачили кілька військових вантажних машин на майдані. По ньому і по найближчих вулицях походжали патрулі. Біля крамниці й пошти стояла варта. Десь із околиць чутно було постріли з рушниць. Помітили ми також кілька непорушних людських тіл на забризканому кров'ю снігу.

Що властиво діялося протягом ночі в центрі села – ми не знали, але побачене так прикро нас вразило, що нам перехотілося йти туди, куди ми зібралися. Ми вирішили чимшвидше вертатись додому.

Після нашого повернення нашій родині не лишалося нічого іншого, як тільки чекати, що буде далі. Становище, в якому опинилося наше село, було непевне й небезпечне. Ми щойно розтрощили колгосп, спалили декотрі будівлі й розібрали більшу частину своєї худоби та реманенту. Цим стихійним вибухом ми продемонстрували своє небажання господарювати колгоспом, але ж у нас не було певности в тому, що ми перемогли. Та й хто його знає з тим представником райпарткому – чи то всерйоз він казав минулого вечора на зборах, а чи тільки хотів відвернути нашу увагу від того, що справді мав на думці? І коли так, то що воно таке оте «справді»? Була ж якась причина всьому тому, що він наговорив.

І ще одне вельми турбувало й непокоїло нас: чи ми ще колгоспники тепер, після всього, що трапилося? Бо формальної заяви на вихід з колгоспу, оскільки я знав, ніхто не писав. То який же тепер наш стан? Чи вже відчепиться від нас партія, чи ні?

Поки ми стривожено чекали дальшого розвитку подій, надійшли деякі новини. Виявляється, що після бунту вранці щонайменше двадцятеро селян застрелено на смерть. Вони загинули, коли пробували забрати назад свою худобу й реманент.

Інша трагічна новина була та, що цього самого ранку ще й заарештували чоловік двадцять. Серед них був і той парубок, що перший почав бунт у нашій сотці. Того ж дня повикидали з хат жінок, дітей та інших членів родин убитих та заарештованих і вивезли із села. Військові вантажні машини доправили їх на станцію залізниці, де вже чекали на них порожній потяг і районне партійне та державне начальство.

Тиждень чи два після бунту минули без ніякої офіційної реакції на ці події. Усе дошкульніше гризло нам голову найпекучіше питання – колгоспники ми таки чи ні? Непевність нашого становища доводила нас мало не до розпачу. Для нас це було справою життя або смерти. Уже ж надходила пора, коли починалися весняні польові роботи. А тепер більшість селян не могла того робити з тієї простої причини, що не володіла землею. Зі вступом до колгоспу землі їхні усуспільнено й проголошено «соціялістичною власністю» і як така вона охоронялася державним законом. Під час бунту декому з селян вдалося забрати назад свою худобу і реманент, якщо вони його віднайшли. Але як вони могли забрати назад землю? Це було просто неможливо; земля вже не була їхня. Обробляти її вони то могли, але не мали запоруки, що зберуть урожай. Таж не було певности, що вони бодай доживуть до жнив!

Аж ось нарешті в середині квітня, приблизно через півмісяця після заколоту, оголосили загальні сільські збори, що мали відбутися в колишній церкві. Тієї бурхливої бунтівної ночі хтось був навіть пробував відновити її: вівтар та образи, на наш великий подив, збереглися і зайняли свої законні місця, а комуністичні декорації і пропаґандистське причандалля повикидали геть. Але на той час, коли ми зійшлися на вечірні збори, тут знову був уже клюб. Червоний колір знов запанував над усім. На місці вівтаря красувався червоний прапор. Скрізь, де не кинеш оком, видніли плякати з гаслом «Смерть куркулям!» Замість святих образів порозвішувано портрети більшовицьких вождів.

Коли ми з мамою прийшли туди, заля була вже повна. Збори ще не почалися. Усі люди мали якийсь змучений і заклопотаний вигляд; на їхніх обличчях віддзеркалювалися виснага, недосит і тупа відстороненість. Кожен здавався сумним і задуманим, та й було від чого. Вони знали, що на цих зборах вирішуватиметься їхнє майбутнє.

Невдовзі з'явилося начальство – переважно люди незнайомі нам. Декотрі з них виглядали як городяни: добре вбрані й вгодовані. Знати було, що вони не займалися фізичною працею. Очевидно, було там і кілька робітників із заводів, але більшість – такі самі селяни, як і ми: змарнілі, обшарпані, безнадійно зажурені. Коли вони ввійшли, в залі залягла мертва тиша. Той самий сільрадівець, що керував минулими зборами нашої сотки й пережив бунт, піднявся на сцену й надав слово новому тисячникові.

– Оце наш новий тисячник, товариш Черепін! – вигукнув він.

На трибуні тим часом уже стояв цей самий «товариш Черепін», звільна обводячи присутніх байдужим поглядом. Це був невисокий, широкий у плечах чоловік, якому лисина й окуляри надавали схожости з професором. Але зовнішність його, як ми згодом пересвідчилися, була облудна. Насправді він був садист, що міг без вагання відібрати в нас останню пригорщу зерна або викинути немовля через вікно просто в сніг.

Промова його була типовим зразком офіційного звернення партійного керівника до селянської авдиторії: спокійний голос, батьківський тон, нескладні речення. Як і інші такі самі оратори, він перелічив геть усі революції у світовій історії, до яких нам не було ніякісінького діла. Тоді пом'янув усіх засновників комуністичного руху, описав жахливе життя в капіталістичних країнах і нарешті оголосив, що справжній рай можливий тільки в «Країні Рад».

– Де ще в світі селяни мають змогу вільно проводити оце такі збори, як наші? – традиційно запитав він і сам зразу ж відповів: – Ніде! Тільки у вас є такий привілей, бо ви живете в Радянському Союзі!

Сказавши це, він раптово затнувся, ніби йому забракло слів. А за хвильку продовжив уже стишеним голосом:

– У вашому селі мали місце деякі прикрі події. Чи відповідатиме дійсності припущення, що вони сталися з вашої згоди?

– Ні! – відповів він сам собі після короткої павзи, під час якої наче задумався над чимось. – Далеко не всі з вас схвалювали те, що сталося! Те, що сталося, то справа ворогів народу – куркулів. Так, дійсно, то заподіяли куркулі.

Українська мова «товариша Черепіна» була досить правильна, якщо не зважати на трохи дивну вимову. Та все-таки нам важко було встежити за ходом його думок. Він ставив риторичні запитання і був ухильний у своїх відповідях на них; він говорив про те, що сталося, не кажучи конкретно, що ж саме то було. Звичайно, ми знали, про що він говорить, але дивувалися, яка йому була потреба плести околяси наздогад буряків.

Однак трохи перегодом він заговорив уже однозначніше. Він заявив нам, що, піддавшись під куркульський вплив і зробивши те, що ми зробили, ми всі втратили право на життя! Так, бо в цьому світі немає місця для тих, хто проти комуністів, хоча ми ще можемо довести, що гідні жити в комуністичному суспільстві, якщо пристанемо на колективне господарювання і запишемось до колгоспу. Це стосувалося тих, хто ще не записався. А ті, що зазіхнули на «соціялістичну власність», тобто забрали свою худобу й реманент з колективу, повинні визнати свою тяжку помилку і негайно все повернути назад. Коли ж хто свідомо подумує про вихід з колгоспу, то хай напише заяву на правління артілі. Поза тим він повідомив нас, що усуспільнюються тільки коні та сільськогосподарське знаряддя. А на житло, корови й дрібну живність, таку як свині, кози, вівці, свійська птиця, право особистого володіння за колгоспниками зберігається.

І на закінчення він попередив нас:

– Раз і назавжди запам'ятайте собі, що на кожного, хто здійме руку проти комуністичної партії і радянського уряду, чекає неминуча смерть!

На цьому, однак, збори не закінчилися. «Товариш Черепін», завершивши промову, доручив одному пропаґандистові прочитати нову статтю Сталіна від 3 квітня 1930 року, що називалася «Відповідь товаришам колгоспникам».

Згідно з цією статтею, дозвіл на вихід з колгоспу селянам-колгоспникам зовсім не означав, що політику колективізації припинено. Це тільки свого роду тактика. Сталін підкреслював, що, як і кожна війна, війна проти клясового ворога неможлива без закріплення вже завойованих позицій, перегрупування сил, забезпечення фронту резервами і підтягування тилів. Сталін заявив, що тільки «мертві душі виходять з колективних господарств», а також, що вихід з колгоспу – це ворожий акт супроти комуністичної ідеології, хоча, однак, не всі ті, що вийшли з колгоспів, є ворогами чи мертвими душами. Це селяни, яких комуністичній партії ще не вдалося переконати в справедливості ідеї комунізму, але «яких ми, безперечно, переконаємо завтра».

А ще Сталін повідомляв у статті, що уряд вирішив усю колективізовану тяглову худобу звільнити від оподаткування терміном на два роки. Корови й дрібна живність, як от свині, кози, вівці та свійська птиця, також звільнюються від податку незалежно від того, чи вони усуспільнені, чи залишилися в особистому користуванні колгоспників. Це означало, що кожен, хто мав намір вийти з колективного господарства, тепер муситиме двічі подумати, перш ніж до цього вдаватись.

Закінчилися збори майже опівночі. Надворі йшов дощ і було дуже холодно. Дорогою додому ми вирішили таки залишитись у колгоспі. Іншого вибору не було.

Проте всупереч нашим сподіванням і обіцянкам партійного начальства на зборах, ніяких поважних змін на краще в нашому житті після бунту не сталося. Насильницька колективізація відновилася і ще й посилилась, оподаткування натурою й грішми тривало з новим завзяттям та енергією.

Десь на початок 1931 року наше село було вже повністю колективізоване. Але таке раннє завершення колективізації не означало, що наші селяни охоче пристали на колективний спосіб господарювання. Вони не погоджувалися з ним ніколи. Та що зробиш, коли півсела лежало руїною, а більш ніж третина населення була знищена фізично або відправлена на заслання. Усі харчі, які ми мали, у нас конфіскували. Під кінець 31-го року починався масовий голод. Не було іншої можливости вижити, крім як залишатися в колгоспі, де хоч якісь харчі обіцяли за щоденну працю.

Але боротьба селян проти колективізації не припинилася й тоді, коли усіх силою позаганяли до колгоспу. Навпаки, протягом найближчих років опір зробився ще запеклішим. Уряд використав новостворені колгоспи, щоб з урожаю 30-го й 31-го років забрати стільки зерна та іншої сільськогосподарської продукції, скільки йому захотілося. Подейкували в нас у селі, що держава забрала більш як три чверті всього, що вродило 1931 року. Ми чули, що в декотрих сусідніх селах забрано все до зернини. Це дуже легко робилося, бо ж ніхто не протестував. А щодо розміру оплати, то й балачок не було. Ціни встановлював уряд, а не селяни.

Звісно, що за таких умов селяни втратили будь-яку зацікавленість у колгоспній праці. Внаслідок цього загальна площа засівів істотно зменшилася, а, крім того, чимала частка вирощеного хліба й городини лишалася на полях.

Незавидна доля судилася тій нещасній скотині, що опинилася в колгоспі. Комуністичні власті усуспільнили її, не подумавши перед тим, ні де тримати її, ні чим годувати. Тому значна частина худоби виздихала через нестачу паші та бездоглядність.

Ну, а дрібна живність та свійська птиця були розкрадені або пішли на перекуску всемогутнім партійним бонзам.

Та в найстрашнішому становищі опинилися коні. Більшовицька пропаґанда зі шкіри пнулася, доводячи на всіх перехрестях, що на зміну кінській тязі ось-ось надійдуть трактори. Таким чином коні в колгоспах раптом стали нікому не потрібними дармоїдами. Здавалося, що восени 30-го року з ними не знали, що робити. Нарешті хтось вирішив випустити коней з колгоспної неволі, де не було кому доглядати їх і не мали чим годувати. Тож їх просто випустили в порожні поля й ліси блукати самопасом у пошуках прокорму. Серед коней почалися захворювання. Хвороби та ще брак належного догляду викликали в нашому селі падіж сотень коней. Те саме творилося по всій Україні. На полях і в лісах усюди біліли кінські кістяки. Ці жахливі втрати спричинили поважну проблему для колгоспного керівництва, оскільки кінське тягло все ще залишалося вирішальним чинником у сільськогосподарському виробництві.