Страта голодом

ЕПІЛОГ

До початку травня наше село перетворилося на занедбану пустку, де жах чаївся в кожній хаті й у кожному дворі. Ми мали таке відчуття, що нас покинув увесь світ. Головна вулиця, що раніш була важливою артерією і осереддям сільського життя, тепер порожнювала і поросла бур'янами та травою. Зрідка показувались на ній люди або тварини. Багато хат стояли напівзруйновані й порожні, зяючи вибитими шибками й виламаними дверима. Власники їхні або повмирали, або були вислані на північ, або самі подалися з села шукати їжі. Колись довкруг цих хат громадилися клуні, стайні, корівні, свинарні й огорожі. Тепер видніли тільки залишки цих споруд. Все те люди розвалили й використали як дрова.

Навіть дерева не вціліли у цій загальній руїні. Верби, такі звичайні для українських сіл, стояли голі з обчухраним гіллям. На те, щоб зрубати їхні грубі стовбури, виголоднілим селянам не ставало сили, отож тепер ці дерева стриміли вздовж доріг, як пам'ятники затяжної битви між лютою зимою і присмертним людом. Та сама доля спіткала й фруктові дерева. Половину знаменитих українських садків було зрубано й зужито на опал. А те, що залишилося від них, тепер зацвіло: вишні, абрикоси й інші дерева. Але й садове цвітіння цієї весни було інакше.

На подвір'ях, задвірках, городах та й усюди навколо сільських хат уся земля була подзьобана ямами, нагадуючи про те, як хлібозаготівельна комісія шукала «прихованих харчів».

Село виглядало так, наче там усе вимерло. Немов чума пройшла і після неї заніміли голоси селян та звуки тварин і птахів. Могильний спокій пеленою впав на довкілля. Тих кілька свійських тварин, що дивом дивним пережили голод, виглядали на якісь екзотичні прояви.

Під кінець травня 33-го року голод попустив. Масове вимирання з голоднечі припинилося. Городини й садовини було доволі для кожного, хто міг вийти з хати й пошукати того всього. Та ще й те, що начальство потребувало робітників, і хоч-не-хоч мусило дати працюючим членам колгоспу досить харчових пайок, аби їх утримати при житті. Через те ті селяни, хто ще міг устояти на ногах – хоч і були очманілі, пригнічені й уголоджені, – з останніх сил поривалися до колгоспу, щоб заробити собі на харчі, які там давали, тобто на шматок хліба і черпак чи два гречаної або пшоняної каші. А хто не подужав працювати, той полишався на ласці своїх рідних чи приятелів, якщо ті вижили.

Мені пощастило. Незважаючи на моє бідування і виснагу від голоду, мрія моя здобути вищу освіту ні на мить не покидала мене. І через це прагнення до більших знань мені вдалося вирватися із села назавжди.

Отож, навіть мліючи з голоду та живучи в цілковитій злидоті серед трупів селян, старих і малих, я докладав усіх можливих зусиль, щоб закінчити середню освіту.

У той час наше село мало школу-дев’ятирічку, де було чотири роки початкової освіти і п'ять років середньої.

У 1933 році я був уже в останній клясі, й випускні іспити в нас мали відбутися в червні. Але багатьом учням нашої випускної кляси так і не судилося побачити своїх атестатів. Через голодоморну навалу нас залишилося дуже мало. Декотрі померли з голоду. Інші покинули школу і подалися кудись у пошуках харчів. А ще іншим поталанило переїхати до інших районів Радянського Союзу, головно до Росії, де голоду не було. Багатьох вивезли разом з родинами у віддалені місцевості на заслання. Внаслідок цього школу в нашому селі на початку березня закрили, а ті кілька з нас, які ще лишалися в селі, були покинуті самі на себе. Та я, попри всі перепони, не зрікся своїх мрій, і таки домігся свого: мене прийняли до середньої школи в сусідньому селі, де в кінці червня я і склав іспит зрілости. То був поворотний пункт у моєму житті. Я вирішив тоді втікати.

Точної дати, коли це сталося, не можу собі пригадати, але цей день був найважливіший у моєму житті.

Однієї ночі з окрайцем хлібини в торбі й п'ятьма карбованцями, або рублями (кажучи зросійська) в кишені, в латаних штанях та завеликій, як на мене, сорочці, босий, я подався крадькома з села в напрямку міста. Там, як я чув, відкрилися підготовчі курси до вищих навчальних закладів для тих, що мали документ про закінчення середньої школи. Щастя мені сприяло: за допомогою кількох добрих людей мене прийняли на ті курси і, закінчивши їх, я згодом вступив до педагогічного інституту. За чотири роки я закінчив інститут і розпочав свою кар'єру вчителем у середній школі. А незабаром вибухла друга світова війна, я став солдатом, а ще згодом потрапив у полон до німців і був відправлений до Німеччини в «Шталяг 3».

Після закінчення війни, добре знаючи, що за наказом Сталіна всі радянські солдати, що попали в полон, вважалися дезертирами й зрадниками і на них чекав розстріл, а також бажаючи жити у вільному світі, я вирішив залишитись у Західній Німеччині як «переміщена особа», звідки опісля емігрував до Сполучених Штатів Америки, де й знайшов свою нову домівку.

А моя мати і брат, з якими ми разом так мучилися, які ділилися зі мною останнім шматком хліба і яким я завдячую, що взагалі вижив, залишилися в селі. Вони не мали ніякого іншого вибору, як і далі працювати в колгоспі. Друга світова війна розлучила нас, і що з ними сталося пізніше, я не знаю.