Таємниця забутої справи

8

Нарешті Дмитро Іванович Коваль зміг побути день на господарстві, покопатися у садку, походити босоніж у старенькій вицвілій піжамі, пошитій покійною дружиною і вже латаній Наталкою на ліктях, але такій легкій і звичній, немов власна шкіра. Донька купила йому нову, яку не хотів одягати, жартуючи, що кримська смугаста піжама нагадує табірний костюм і носити її можна хіба що в санаторії, де людина теж певною мірою позбавлена свободи.

Увесь минулий тиждень збирався на риболовлю, та так і не зібрався, заспокоюючи себе думкою, що в липні кльов поганий до кінця місяця. Садок пожирала гусінь, трояндові кущі були занехаяні, хіба що поливалися вряди-годи, гладіолуси — улюблені квіти дружини, які Коваль вирощував як пам'ять про неї, — вже викинули цвіт і теж вимагали догляду… Та й давно не відчував навколо себе тиші й тієї самоти серед тінявих дерев та кущів, коли думкам стає просторо. Тут, у садку, йому завжди легше думалося, особливо коли руки були зайняті якоюсь нескладною роботою, не раз саме тут осявали його несподівані вирішення і розгадки…

Роботи було багато, і Коваль повністю поринув у неї. Тому ледве почув, коли йому загукали з вулиці.

І тільки упізнавши голос Валентина Суботи, згадав, що якось запрошував його в гості. Але хіба йшлося про цю неділю?! Особливо після вчорашньої різкої бесіди!

Коваль і радий, і не радий був несподіваному гостеві. Шкодуючи, що доведеться залишити садок, окинув себе поглядом: обсипана сухими гілочками і шматочками кори піжама, — обтрусився й потупав до хвіртки.

Побачивши босого підполковника, Субота почав просити вибачення, але потім все ж зайшов на подвір'я і сказав, що теж знудьгував за природою у своїй кімнатці.

Сказав так, що Ковалю стало його жаль.

Побачивши брезент, розстелений під яблунею, на який підполковник струшував гусінь, Субота скинув піджак і почав собі роззуватися.

— Валентине Миколайовичу! — спробував зупинити його Коваль.

— Якщо знайдете для мене старенькі штанці… та й капці не завадило б. — Скинув черевики і з дитячою радістю на обличчі став на моріг стежки.

З того, як обережно і водночас захоплено ступав Субота білими ногами по траві, наче боячись прим'яти її, Коваль зрозумів, що слідчий і справді рідко буває на природі.

— Я, власне, і прийшов, щоб подивитися садок, — запевнив він.

І хоч Коваль не повірив, — мабуть, у молодого слідчого з'явилася якась трудність і він не схотів чекати до понеділка, — але пробачив цю неправду — так щиро і простодушно зрадів гість і траві, і садку, і всій домашній обстановці.

— Залюбки попрацюю з вами, Дмитре Івановичу. Це дуже приємно…

— Гаразд, — погодився Коваль, ведучи гостя в садок. — Десь збереглося галіфе, динє… Якщо тільки не потонете в ньому. — Він глянув усміхненим оком на щупленького Суботу. — А з капцями гірше…

— Капців не треба, я вже звик.

— Ну то почекайте…

Працювали затято, мовчки. Здавалося, всі турботи, увесь клопіт, якими звичайно жили вони, зараз відійшли геть. На світі була тільки гусінь, яку збирали з яблунь, земля, котру слід було підпушити, невиполені бур'яни на квітнику. Особливо старався Субота.

А підполковник час від часу зупинявся на перекур і просив гостя не поспішати. Субота розчервонівся і, звикнувши до землі, сміливо ходив босоніж.

Коваль тільки всміхався внутрішньо, спостерігаючи це повернення слідчого в дитинство. Бо й справді, яка ж це насолода торкатися живої землі, тулитися до неї кожним нервом! З глибини душі зринають забуті асоціації, що ніби повертають молодість. Ступив босою ногою на м'який і пружний моріжок і немов забув усі свої турботи й гризоти і знову знаєш, як шелестить у високій траві вуж, як мостить гніздо у комиші дика качка, як пахне на току нагріте збіжжя, яка тверда суха глина, і який сипкий пісок — як він припікає пальці, коли нагріється, — і яка приємна земля, коли відчуваєш надвечір холодок босою ногою…

В якусь мить, допалюючи цигарку і поглядаючи на вправного Суботу, підполковник відчув, що його чомусь непокоять ці раптові гостини.

Після вивчення матеріалів справи Гущака, після розмов з Василем Гущаком та його матір'ю Коваль прийшов до висновку, що вибраний слідчим запобіжний захід — арешт студента — треба замінити на підписку про невиїзд. Здійснити це міг прокурор на подання слідчого. Але Субота категорично заперечив, вважаючи, що Василь знайде лжесвідків, які підтвердять його алібі, і вся система доказів, збудована слідством, розвалиться. Вони довго сперечалися і не знайшли спільної мови. «Чого ж Субота прибіг сьогодні?»

Години за дві вони закінчили роботу. Потім милися під душем, змайстрованим із старої залізної бочки і, поки Субота розкошував там, господар дому готував полудень.

Молодого слідчого все цікавило в домі Коваля. Вмившись, він оглядав будинок, веранду, навіть зазирнув крізь відчинені вікна у кімнати: вітальню та невеличкий домашній кабінет підполковника. Якби не захоплений вигляд, з яким все роздивлявся, можна було б подумати, що Субота оглядає не дім свого колеги, а місце злочину.

Тим часом Коваль приготував скромний полудень — картоплю з оселедцем, яєчню, каву — і виніс все на веранду.

Від легенького виноградного вина, яким пригощав господар, Субота спочатку відмовлявся, але потім випив, і непомітне зближення, яке почалося під час спільної праці в садку, здавалося, зростало. Недалеко було від того, щоб воно перетворилося на взаємну симпатію, незважаючи на службові суперечки. Та вже за кавою підполковник помітив, як Субота втрачає безпосередність, котра приваблювала, і наче влізав назад у якусь шкаралупу. Спочатку це відбилося на обличчі слідчого — раз у раз воно ставало заклопотаним, потім Субота, який після душу одягнув свій костюм, відчув себе незатишно босоніж і всунув ноги у модні черевики з резинками. А після цього його худорляве обличчя повністю набрало звичного сухуватого виразу, властивого строгій діловій людині.

— То, може, повернемося до наших баранів, як говорять французи? — спитав Коваль, допомагаючи розпочати розмову, заради якої Субота і в неділю вдома не всидів, — тобто повернемося до наших справ, — пояснив приказку.

— Незважаючи на вихідний? — удавано посміхнувся гість.

— Вихідний почнеться після закінчення слідства.

— Я теж думаю, Дмитре Івановичу, що вчора розмови ми не закінчили…

— От і продовжимо.

— Я не міг погодитися з тим, що ви руйнуєте готове розслідування. І, так би мовити, виключно з негативних позицій.

— «Руйнувати» можна тільки з негативних. З позитивних — будують. Боюсь, що дійсність дужче зруйнує ваші висновки, Валентине Миколайовичу, — нахмурився Коваль. — Дозвольте, я трохи згадаю теорію. Про три кити, на яких тримається попереднє слідство: по-перше, всесторонність, по-друге, повнота і, по-третє, об'єктивність. А де ваша всесторонність у справі Гущака, де дослідження усіх можливих обставин і припущень? Ви вхопилися за одну свою версію: убивця Василь Гущак.

— Дмитре Івановичу, інших версій бути не може! Ми вже говорили. Це — елементарно.

— Іноді не зашкодить згадати й елементарні правила. Саме тому їх порушуємо, що вважаємо, нібито добре знаємо.

— Людині властиво вибирати найкоротший шлях.

— Згоден. Але й поспішність, Валентине Миколайовичу, неприпустима. Дуже спокусливо сказати собі: ось злочин, а ось і злочинець, підтягти до цього висновку факти, щось відкинути, інше підсилити, нанизуючи все, що годиться для обвинувального висновку, на один стрижень. І слідство посувається вперед, і собою задоволений, але чим далі від… істини, тим ближче до конфузу, коли на суді усе розсиплеться, мов карткова хатка.

— Ви мене хочете звинуватити в необ'єктивності, Дмитре Івановичу?

— Про об'єктивність трохи згодом, — додав Коваль.

— Ваші думки, Дмитре Івановичу, про колишні зв'язки Андрія Гущака, які, мовляв, виявилися зараз і призвели до трагедії, іще далі від істини. Хоч які були колись у старого знайомства, але вони не могли бурхливо поновиться — через сорок з гаком років! Розпорошимо увагу і сили на розшуки давніх зв'язків убитого, іще рік будемо копатися. І, мабуть, безрезультатно. Ваші міркування не конструктивні, Дмитре Івановичу!

— Я, Валентине Миколайовичу, ніяких версій не висуваю і нічого категорично не заперечую. Я просто закликаю і себе, і вас до всесторонності у розслідуванні.

Валентину Суботі згадалася справа художника Сосновського, коли Коваль повірив у версію, яка сама лізла в руки і привела цього досвідченого оперативника, а за ним і слідчого, і суд на хибний шлях… «Тепер він став надміру обережний, — подумав Субота, — втратив певність у собі і перестраховується…»

— Але тут ясно, Дмитре Івановичу. Незабаром лейтенант Андрійко закінчить вивчати оточення молодого Гущака, у нас з'являться додаткові докази. Я, наприклад, переконаний, що вбивця — Василь Гущак, і тому випустити його не можу.

Коваль розвів руками.

— Але попереднє слідство не вирішує питання про винуватість… Тим більше, якщо Андрійко не докази обвинувачення знайде, а, наприклад, встановить алібі запідозреного.

— Тому й випустити його боюсь. Щоб не створив собі фальшиве алібі.

— Ну, знаєте… — Коваль почав сердитися. — Ви поспішили і задовольнилися фактами, які лежали на поверхні. Не з'ясовано, скільки осіб брало участь у вбивстві: один чи декілька, які могли підстерігати старого на станції Лісова. У такому разі перебування молодого Гущака в місті втратило б своє значення, не могло б служити як алібі. А ви цим не поцікавилися… Нарешті, є білі плями і у висновку експертизи… Не хочу вас учити…

— Чого ж, учіть, Дмитре Івановичу, учіть… Я із задоволенням… — намагався посміхнутися Субота. — Як сказано: і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь.

— Шевченко у ці слова інший зміст вкладав, глибший, — зауважив Коваль.

— Не має значення, Дмитре Івановичу. Добре слово у всяку пісню лягає.

— Ну і, нарешті, про об'єктивність… Ви на мене образилися, мовляв, звинувачую в упередженості. Але ж буває така біда у нашого брата. Іноді надто велике місце посідає, так би мовити, авторське самолюбство слідчого. Назвемо не так грубо, — додав Коваль, помітивши, як спалахнув Субота, — авторська любов до свого витвору, до виплеканої версії, в яку він повірив. Як у поета, художника чи артиста, що створив образ. І мимоволі, непомітно для себе, слідчий доповнює образ злочинця і перебіг подій тими рисами і деталями, яких йому не вистачає для звинувального висновку.

Субота слухав підполковника, опустивши погляд на нефарбовану підлогу веранди.

— Не беріть моїх зауважень собі на карб, — зазначив Коваль. — Але дещо може стосуватися і даної справи, зокрема авторське самолюбство. Це — людська слабість, і з нею важко боротися.

— Товаришу підполковник, нашим слідчим такий суб'єктивізм не властивий. Ми — не поети. І було б порушенням соціалістичної законності, якби…

— Було б чи не було б… — перебив, зітхнувши, Коваль, — але трапляється…

Субота подумав, що підполковникові знову згадалася справа Сосновського, в якій йому несподівано довелося виступити в ролі адвоката засудженого, визнаючи і свою помилку.

— І оперативник, і слідчий іноді відмахуються від усього, що суперечить уже створеному уявленню про подію.

— Упередження для слідчого — річ абсолютно заборонена!

— Як і всяка людина, він не може бути байдужим, безпристрасним. У нього є свої погляди, уявлення, смаки, пристрасті, і цілком позбутися їх неможливо… Та й не треба, — впевнено говорив підполковник, дивуючи Суботу. — Він шукає істину. А, до речі, Ленін зауважував, що без людських емоцій ніколи не було і не може бути людського шукання істини… Треба тільки навчитися контролювати свої уподобання і пристрасті, щоб вони не впливали на об'єктивність…

Коваль замовк. Помітив, що Субота не слухає його, а дослухається до чогось іншого, що відбувається у кімнаті. Там хтось ходив.

— Їжак, — раптом посміхнувся Коваль. — Вдень спить, а вночі полює. Та дочка привчила прокидатися в обід і ласувати молоком. Тепер вона в Бучі, в піонертаборі, а він сердиться, шукає молока… Але продовжимо нашу розмову, якщо, звичайно, цікаво… — І, не чекаючи відповіді, сказав: — Нагадаю думку і Карла Маркса: «Той, хто відмовляється від… об'єктивної точки зору, той, впадаючи у односторонність, опиняється в полоні недобрих почуттів до окремих осіб…»

Субота підхопився з табуретки:

— Мені дуже прикро, Дмитре Івановичу, що ви… саме ви… могли так подумати… Цитуєте класиків. Навіщо?

— Ну, не можна так, Валентине Миколайовичу. А обіцяли не ображатися… Повторюю, не про вас зараз мова… Загальні міркування. — Він посадив Суботу на стілець і, поки той зопалу ковтав холодну каву, повільно розминав цигарку. — Мене, наприклад, найбільше цікавить зараз реемігрант Андрій Гущак, а не Василь…

— Але реемігрант убитий, і ми встановлюємо — хто убивця!

Чим більше дивувався і гарячкував молодий слідчий, чим дужче злітала з нього шкаралупа самовпевненості, тим більше подобався він Ковалю.

— Мене хвилює проблема жертви, — говорив далі підполковник, не звертаючи уваги на здивування співбесіднику. — І причина, і обставини злочину повністю виявляються тільки після вивчення потерпілого. Жертва є одним з учасників події. Без жертви немає злочину. І жертва не тільки об'єкт злочину, своєю неправильною поведінкою вона може сприяти здійсненню злочину. — Він ще раз зупинився, спостерігаючи враження, яке справляє своїми словами. — Наприклад, в автодорожній аварії, коли пішохід перебігає вулицю при червоному світлі і потрапляє під колеса, або у залізничній катастрофі, коли тракторист вилізе на колію… Бувають випадки, коли жертва своєю неправильною поведінкою створює умови для злочину. Я ніколи не розберуся у злочині, поки не встановлю, хто жертва і які її зв'язки з навколишнім світом…

— Наш «канадець» не збирався влаштувати аварії поїзда.

— Переконаний, що саме через старого Гущака треба виходити на його убивцю.

Субота тяжко зітхнув і подивився на Коваля так, мовби хотів сказати: «Ну скільки можна?!»

— Будь-які ваші припущення і здогади, — говорив тим часом підполковник, — можуть стати зв'язком між фактами, але вони не замінять фактів і нічого не доведуть… Я не розумію, як погодився прокурор санкціонувати попередній арешт Василя Гущака. Певно, дуже ви натискали…

Субота мовчав.

— Я зараз займуся «археологією», — Коваль по-дружньому посміхнувся посмутнілому гостеві, — порину у давнину і спробую щось дізнатися про жертву трагедії — Андрія Гущака, про його молодість, хто такий, звідки, як жив, що робив, чого виїхав. Одне слово, воскрешу його образ…

Слідчий дивився на перші, ще короткі тіні від будівель і дерев і тоскно думав, як йому не поталанило, що у першому серйозному розслідуванні має справу з упертим Ковалем. Доведеться, зрештою, посваритися, хоч цього дуже не хочеться.

— Ваш лейтенант Андрійко уже зібрав дані про старого «канадця».

— Знаю, — згідливо кивнув підполковник. — Тільки вони мало що дають. Це все офіційні відомості, поверхові.

— Коли людина прожила в країні лише два тижні, ваша робота безсила.

— Два тижні теж дещо важать, — буркнув Коваль. — Але я надіюсь і на ті тридцять років, що їх Гущак прожив на Україні до еміграції.

— Це все затримає нас. Не вкладемося у строки… І головне — ні до чого… Завтра цей студент зізнається — і кінець справі. Він уже учора розкрив був рота, але чомусь утримався…

— Може, він щось інше хотів сказати, — іронічно зауважив Коваль і, помітивши, що Субота знову готовий образитись, Змінив тему. — А знаєте, Валентине Миколайовичу, чому я став оперативником, чому так люблю сам процес розшуку і розслідування? — раптом спитав він. — Адже учився у технічному закладі, мав стати механіком… — Після цих слів підполковник підвівся і пішов у кімнату. Повернувся із книжкою в руках. Погортав ЇЇ. — «Я виявив, — прочитав уголос, — правда, несвідомо, що задоволення, яке дає спостерігання і діяльність думки, незрівняно вище від того, яке дає будь-яке технічне вміння чи спорт…»

— Заждіть, Дмитре Івановичу, — заперечив Субота, — механік — це не тільки технічне вміння, але й діяльність думки. Те ж саме у спорті.

— Щоденник Дарвіна. — Коваль поклав розгорнуту книжку перед очима гостя. — Рідкісне видання… — І, поки той читав, продовжив: — Я приєднуюсь до вченого. Тут, Валентине Миколайовичу, йдеться насамперед про спостерігання. Його значно менше у механіка чи спортсмена, ніж в оперативника або у слідчого. Спостерігання, розшук, дослідження, розслідування, умовиводи — єн плюс одиниця варіантів, здогадів, припущень, версій і, нарешті, раптовий промінь світла у темному царстві невідомого.

— Звичайна розумова діяльність людини.

— Вірно. Взагалі. Але у нашій роботі, Валентине Миколайовичу, особливо значна. Чи не так?.. Ви, певно, звернули увагу, що я перефразував Добролюбова. Невідомість для нас і справді є темним царством, а знайдений доказ — промінь істини, що освітлює картину. Мабуть, це і є найпривабливіше. І ще одне. Істина, Валентине Миколайовичу, найдорожче за все на світі. Ніщо не може зрівнятися з нею. Вона завжди прекрасна, завжди чудова. Це якось наближає нашу діяльність і до науки, і до мистецтва, яке теж шукає і утверджує красу, до художньої творчості… — Коваль зробив паузу. — Але, звичайно, без авторської самозакоханості, про що я вже говорив… Завтра зранку іду в Центральний архів Жовтневої революції, — додав він, гостро глянувши на гостя. — На дещо цікаве натрапив у архіві нашого міністерства… — І, помітивши, як гість насторожився, закінчив; —Але поки що рано говорити. Це стосується жертви, а не убивці, — ледь посміхнувся у відповідь на кислий вираз слідчого. — На початку тисяча дев'ятсот двадцять третього року провадилося слідство щодо якогось Андрія Гущака, учасника пограбування зовнішторгівського банку… Цікавлюсь, чи не цей Гущак і взагалі, що то за справа була. У нашому архіві лише окремі згадки.

Субота безнадійно махнув рукою. Спочатку він і сумнівався, і радів, коли комісар наказав Ковалю очолити оперативну групу і допомогти слідству у збиранні речових доказів. А тепер ясно, що підполковник прагне затягти розслідування. Навіщо? Якщо Коваль і далі чинитиме опір швидкому закінченню справи, комісар зніме з того ж Коваля^ добрячу стружку, бо й міліції треба, щоб розслідування закінчилося у належний строк.

Слідчий зітхнув і підвівся з табурета.

— Дякую, Дмитре Івановичу, за гостинність.

— Це вам спасибі, що допомогли в садку…

Рипнула хвіртка. Обидва повернули голови. Коваль не помітив, як у Суботи заблищали очі.

На подвір'я увійшла Наталя. У коротюсінькому квітчастому платтячку, засмагла, із скуйовдженою зачіскою і піонерським галстуком на шиї вона сама скидалася на піонерку.

— Якими вітрами?! — радісно вигукнув Коваль. — У вас же в неділю основна робота!.. Знайомтесь, — звернувся до Суботи. — Донька Наталя.

— Я на кілька хвилин. Приїхали за атракціонами. Привіт, Валентине Миколайовичу, — подала руку гостеві. — Ми вже давно знайомі, — кинула батькові.

— Теніс, — пояснив Субота. — У нашому клубі.

Подробиці значення не мали. Тривожне почуття раптом охопило Коваля. Так от хто той невідомий, якого Наталя приховує і який стане для неї авторитетом більшим, ніж батько! Вся істота підполковника чомусь запротестувала проти цього несподіваного вибору доньки. Ще й смішна гіркота оперативника додалася: «… А свою дочку проґавив!..» Втім, може, це йому тільки здається. А якщо й так?! Розумний, чесний хлопець…

— Я вже думав, де ви пропали, — тим часом говорив з Наталею Субота.

— На клубний корт вийду у вересні… Поки що приїздіть у табір. Є де пограти, — відповіла дівчина, прямуючи через веранду в кімнату. — Буду рада, Валентине Миколайовичу.

— Я пішов, Дмитре Івановичу, — промовив Субота, проводжаючи очима Наталю.

Так і не сказавши Ковалю відверто, що пригнало його сьогодні у гості, слідчий гайнув стежкою, відчинив хвіртку і вмить зник за порослим плющем зеленим парканом.

Підполковникові все ж таки хотілося думати, що у впевненості Суботи з'явилася тріщинка і він прийшов лише задля того, щоб у розмові перевірити себе.