Таємниця забутої справи

33

Не можна сказати, що станція прокидалася. Вона ніколи не спала. Ні вдень, ні вночі. І якщо вдень по ній найбільше проходили пасажирські поїзди та електрички, то вночі один за одним гуркотіли нескінченно довгі важкі «товарняки», від повільного тупоту яких дрижала земля, присідали і вгиналися сталеві рейки і міцні шпали, а обабіч залізниці на пагорбах тяжко хекав густий ліс.

— Коваль і лейтенант Андрійко приїхали на Лісову рано-вранці, коли на колію одна за одною вибігали з депо електрички. Неквапно розглядаючись, обидва у цивільному, вони зайшли на подвір'я будинку відпочинку, з альтанки якого було добре видно станцію і особливо ту частину під'їзних колій, де загинув Андрій Гущак. Трохи посиділи удвох, спостерігаючи вранішню метушню на платформах, потім Коваль наказав лейтенанту йти на вокзал і там непомітно зустрічати поїзди. Лейтенант пішов, а підполковник Коваль залишився один у зарослій диким виноградом і плющем округлій альтанці. Будинок відпочинку потроху прокидався. Заграло радіо. Шоста година. Від близької кухні долетіли голоси робітниць і стукіт посуду.

Коли людина надовго залишається наодинці, на думку починає спадати всяка всячина ^— до діла і не до діла… Спочатку підполковникові згадалася розповідь Клавдії Павлівни про завійну зимову ніч перед пограбуванням банку, про дивну розмову, почуту нею під дверима батьківського кабінету. Це примусило його знову копатися в архівах, і він знайшов матеріали про замаскованого есера Колодуба, який у двадцятих роках очолював комісію по чистці міліції…

Час минав. Нічого цікавого на станції не відбувалося, і підполковникові пригадався дивний сон, який і досі, здавалося, не вивітрився з голови…

… Сьогодні Дмитро Іванович Коваль прокинувся зненацька немов від поштовху. Таке з ним траплялося, коли ночував в управлінні або перебував у відрядженні.. Але цього разу так різко прокинувся у своєму домашньому кабінеті, на старому дивані, де звик спати від того дня, коли померла дружина.

Розплющив очі і не відразу зрозумів, де він: ледь помітні у досвітній імлі предмети мали химерні, незнайомі контури. Та ось упізнав книжкові полиці, обриси письмового стола, крісла, а в прямокутнику вікна, — немов картина у рамі, — могутній горіх.

Голова його ще не звільнилася від інших картин, від іншої обстановки, серед якої побував у сні. Що ж це йому марилося?

Напружуючи пам'ять, Коваль виразно уявив якусь дуже знайому забруковану вулицю, а на ній будинок, притулений до пагорба, ґанок, складений з двох пласких каменів. Звідки так добре знає цей будинок, кожний камінець на вулиці? Адже ніколи тут не був!..

Тільки у снах, які повторювалися час від часу, він ходив цією вулицею, по-хазяйському відчиняв двері у хату і, — що найбільш дивно, — зустрічав людей, які, виявлялося, добре знали його і яких він теж знав, хоч ніколи не бачив у житті! Ці люди чекали на нього, мовби лише кілька хвилин тому він покинув їхнє товариство…

Кажуть, що сон — дзеркало реального життя, тьмаве, хистке відображення думок людини, щоденних хвилювань, почуттів, настроїв. Кажуть, що сон — це минуле. І не тільки минуле. А ще й віщун наступних подій.

Але це тільки гіпотези: наукові, фантастичні і, зрештою, — просто марновірство… У сні можна незвичайно відчувати, знати, розуміти, переживати: терпіти нестерпний біль, бачити те, що сховано від ока, передчувати далекі події, чути, як розмовляють трави і квіти, спостерігати, як змінюють свої властивості звичайні предмети; у цьому світі людина може битися з чудиськами, ставати йогом, чарівником-волхвом або навіть птахом чи рибою…

Втім, хто не бачить сни? Сни, в яких відзеркалено і минуле, і сучасне. Але найбільшим дивом цього нереального світу для Коваля були все ж таки не хисткі картини і химерні відчуття, а оці знайомі незнайомці. Він зустрічався з ними як з давніми друзями і кожного разу силкувався згадати, де раніше бачив їх, хто вони, як їх звати; так само як намагався осягнути, звідки знає цю хату з підмурком, меблі і речі у кімнаті…

А може, це просто плетиво далеких перших вражень, може, це тягнеться із забутого дитинства, від неусвідомлених мрій?

Перші враження! У кожної людини свої: у одного — піч, розмальована синіми і червоними квіточками та півниками, у другого — живий півень, красень, що гордо походжає подвір'ям, ще в іншого — ліс соняшників, садок за хатою, джміль, довгі батькові вуса або теплий дотик материнської руки…

На Дмитра Коваля одне з перших яскравих вражень справила рідна вулиця. Довга, барвиста, з будинками, наче намальованими на тлі голубого неба, вулиця вразила ще не зміцнілу, жадібну дитячу душу і навіки вкарбувалася у пам'ять. Може, саме тоді і побачив він за якимсь поворотом кам'яний будиночок з підмурком, що тепер приходить у сни? Адже ця найбільша у містечку вулиця й справді була забрукована…

«Дивно, що сон так схвилював і запам'ятався, — думалося підполковникові. — Може, він приходить тоді, коли я перевтомлений, нерви напружені і шукають відпочинку?..»

Потім, пощипуючи зірване листячко, Коваль згадав про доньку, але, коли біля неї пригадався і Валентин Субота, думки мимохіть почали повертатися до справи, до розслідування, до отамана Гущака і його вбивці.

Убивця все одно прийде, мусить прийти… і фініта ля комедія!..[5] Він, підполковник Коваль, як завжди в кінці розшуку, відчуває непереборну втому і безсилля і з дозволу комісара два-три дні не з'являтиметься в управлінні, а буде копатися в садку або поїде на риболовлю…

Але злочинець не приходив.

Час минав, ранкове сонце підбилося вгору, в альтанці потемніло. У будинку відпочинку закінчився сніданок, і відпочиваючі галасливо грали у волейбол.

Убивця не приходив. Коваль намагався проаналізувати його почуття. Все виходило на те, що злочинець перебуває у шоковому стані, що у нього, як у загнаного звіра, діє зараз тільки інстинкт самозбереження. Підкоряючись йому, убивця, всупереч логіці, буде кружляти поблизу місця трагедії. Він не заспокоїться, поки не пошукає втрачену річ, яка може стати доказом проти нього. Він мусить з'явитися!..

Але він не з'являвся… Сумніви почали заповзати в душу Коваля. Він залишив альтанку і попрямував на вокзал. Приїхати раніше від нього і Андрійка злочинець не міг — йому потрібне денне світло. Чи, може, вирішив відкласти, на завтра відвідини станції?

Ні, Коваль був певен, що убивця постарається якнайшвидше знайти те, що загубив тут…

І все ж він не приходив забирати свою річ. Невже у розрахунки вкралася помилка?.. Спочатку лейтенант Андрійко знайшов біля колії ґудзик, відірваний «з м'ясом», як виявилося, із куртки старого Гущака. Це свідчило про борню між жертвою і убивцею. Після цього з'явилася переконаність, що від злочинця на місці події теж щось залишилося… І вони знову шукали, оглядали усі кущики понад шляхом, поки не знайшли шийку від пляшки із слідами крові і волосся убитого…

«Ні, він прийде! — уперто думав підполковник. — Він не може не прийти!»

На вокзалі-Коваль відпустив лейтенанта поснідати у малюсінький, наче іграшковий, привокзальний ресторанчик, а сам вдовольнився склянкою газованої води.

Він подзвонив в управління і попросив відповідати будь-кому по телефону, що він на нараді. Потім знову чергували. До обіду. Невиспані, розморені спекою, по черзі пообідали у тому ресторанчику, і Коваль легко прочитав на обличчі лейтенанта, що пора їм забиратися звідси, бо все одно нічого не висидять.

— Він прийде, — запевняв підполковник свого молодого помічника, — не може не прийти, Остапе Володимировичу. І неодмінно сьогодні, до вечора…

Але він не приходив…

Уже сонце почало ховатися за високі гострі верхівки сосон, коли Коваль побачив, як повз колії ідуть два чоловіки. Серце відчуло поштовх, немов щось ударило у груди.

Але їх було двоє, а не один! Решетняк і Козуб!

Вони минули вокзал, недовго постояли на стежці, потім потисли один одному руки, і Решетняк повільно рушив через шосе. Незабаром його невисока кремезна постать зникла за муром санаторію.

Козуб постояв кілька секунд, а тоді оглянувся і швидким кроком попрямував уздовж колії. Він пройшов небагато, зупинився і почав оглядати високу траву, кущики, що відокремлювали територію залізниці від селища.

У Коваля застукала у скронях кров. Можливо, після цілоденного виснажливого чергування підвищився тиск. Він внутрішньо напружився, немов перед стрибком, і повільно рушив до колії, де нишпорив юрисконсульт.

Лейтенант Андрійко, який теж помітив Козуба, стежив за підполковником і, коли той змахнув рукою, попрямував услід.

Коваль майже впритул наблизився до захопленого розшуками юрисконсульта. Той раптом обернувся і завмер.

— Шукаємо? — спитав Коваль.

— Шукаємо, — автоматично відповів юрисконсульт.

— Не варто, — сказав підполковник. — Ми уже все знайшли…

Козуб тяжко передихнув і, трохи отямившись, сердито спитав:

— Чого вам від мене треба?!

— Невеличкої нагороди за терплячість, за цілоденне чекання вас. Відповіді на одне тільки запитання…

Юрисконсульт усе ще вирячував очі на Коваля.

— Нащо ви це зробили?

Козуб пополотнів і похилив голову. Потім підвів озлоблений погляд на підполковника, і глибокі довгі зморшки на його обличчі стали ще глибші — як шрами.

— Я не вбивав.

— На що ви його вбили? — повторив своє запитання підполковник.

Юрисконсульт, помітивши лейтенанта Андрійка, буркнув:

— Будемо говорити без свідків.

Коваль відійшов з ним на кілька кроків.

— Цей старий, коли побачив, що криївку розкопано, зовсім збожеволів, — почав Козуб. — Я пояснив, що це сталося в Лісовій давно, випадково, коли копали зрошувальні траншеї. Але він не хотів слухати, лементував, що це моя робота, нібито я знав, де сховано скарб. Він кинувся на мене, вчепився у горло, я ледве відірвав. А тут електричка. Старий погано тримався на ногах і упав. Потоком повітря його затягло під колеса…

Підполковник зітхнув.

— І все ж таки: за що ви його вбили?

— Слухайте, Коваль, на біса вам ця морока все одно нічого довести не зможете…