Таємниця забутої справи

14

Груднева ніч була якоюсь надзвичайно злою. Звечора потепліло, і раптом линув дощ, похмурий, апатичний, осінній. Потім зірвався вітер, з чорного неба посипалися тверді градини і колючий сніг. Вітер міняв напрям: дув згори, від землі, з усіх боків, крутив і гнав білі смерчі — немов якісь мокрі чорти зустрілися із білим від снігу сатаною і на весь світ завели скаженого квача.

Біля націоналізованого особняка колишнього Кредитного товариства колючі вітри зовсім зірвалися з ланцюгів. Будинок стояв на белебні, і його обхльостувало дощем і заносило снігом з усіх боків. У густій завірюшеній темряві не було видно й за крок.

Місто тривожно спало у суцільному мороці. Здавалося, ніщо живе не могло затриматися у цей час на вулиці. Але біля під'їзду особняка, під навісом, стояв юнак у чорному промоклому бушлаті й черевиках, що давно розвалилися б, якби господар не перев'язав їх дротом. Він не випускав з рук гвинтівки з надітим на неї багнетом, і у хвилини, коли вітер стихав, щось говорив дівчині, яка тулилася до нього, самовіддано намагаючись захистити від дощу.

— Буржуїв не буде, Вандо, розумієш, жодного на цілий світ, — говорив він.

— А де ж їх подінуть, Арсене?

— На діряву шаланду і — в море!.. Люди рівні будуть, усі вільні.

— А любов буде?

— Любов?.. Аякже! Свобода. Хочеш люби, хочеш — ні.

— Ти покинеш мене? — з тривогою питала дівчина.

Вона горнулася і гладила холодними пальцями його мокре обличчя.

— Та ні, — заспокоював матросик дівчину. — Ніколи!.. Полундра! — раптом схаменувся він. — Чого тулишся? До вартового навіть підходити не можна!

— Господи, увесь змок… — не звертаючи уваги на окрик, турбувалася дівчина. — Ходімо в під'їзд…

— Мушу охороняти того буржуя, — зло відповів вартовий. — Контра засіла у нашому штабі. Треба світову революцію робити, а вони поставили революційного матроса охороняти капітали. Я сам, — додав рішуче, — пустив би товстопузого на дно, так трибуналу боюсь… — При цих словах матросик підважив у руці рушницю.

— Ну що ти, що ти, — говорила дівчина. — Я вже піду, Арсене… Стояла б до ранку, та коли не можна.

— А нікуди не підеш серед ночі, — сердито буркнув матросик. — Підріжуть… — Він на мить замислився. — Йди у парадне. Вісімнадцять порожніх кімнат, і нікого не вселяють. — Він рішуче наблизився до важких дверей, одімкнув їх, потім узяв за руку свою подругу і повів у будинок. — Виспишся, як у раю ніхто не побачить. Буржуї всі сплять…

Але матросик помилявся, вважаючи, що всі у будинку сплять. Він стояв з Вандою у темній кімнаті, умовляючи її почуватися вільно у цій пишній оселі, а тим часом у протилежному крилі будинку, де містилася квартира колишнього господаря особняка — голови правління Кредитного банку, а нині «совслужа», фахівця, який заявив про свою лояльність і навіть пішов на службу до нової влади, — не спали. Не спав сам Павло Амвросійович Апостолов, не спали потаємні гості його, проведені чорним ходом, де не було варти, не спала злякана бурею і тяжким передчуттям дочка Апостолова — таке саме дівча, як і Ванда… Не спала і смерть, яка таїлася у заповнених густою чорнильною темрявою коридорах особняка, смерть, яка уже націлювалася на молодого матросика…

Просторий кабінет Апостолова, де Павлові Амвросійовичу у кращі свої часи випадало приймати впливових і навіть титулованих клієнтів, тепер теж поринав у темряві. У неосвітленому приміщенні ледь біліли окреслені хуртовиною високі венеціанські вікна, відкидаючи занадто мало світла, щоб можна було бачити співрозмовника.

Гості сиділи у кріслах і промовляли неголосно, але так, як люди, що почувають себе вдома у будь-якій обстановці і лише не вважають за потрібне афішувати свою присутність. Тільки господар, взутий у м'які пантофлі, походжав по кімнаті, то окреслюючись біля вікна, то зникаючи в глибині її.

— Як відомо, — говорив він, — при переході до непу грошова система була повністю зруйнована. В умовах знеціненої валюти, постійних емісій стабілізувати курс карбованця неможливо… Але більшовики рік тому створили свій Держбанк. Сей рік випустили гроші нового зразка, сподіваючись зміцнити карбованець…

— Пане Апостолов! — почувся різкий голос людини, яка сиділа у кріслі біля самісінького вікна. — Облиште свої панегірики. Ми прийшли не для лекцій. Все це відомо.

— Розумію вас, — погодився господар. — Я тільки хотів пояснити обстановку і нагадати, що нова влада, визнаючи тяжкий стан фінансів, йде на поклон до проклятого нею приватного капіталу. А це дуже важливо. В Одесі, наприклад, губплан уже дозволив комунальний банк при умові максимальної участі приватних акціонерів і мінімумі державного внеску. Раднарком ухвалив відкривати ломбарди і позичкові каси для населення, по суті приватні, хоч і під державною егідою… І, головне, місяць тому оголошено декрет про вільний обіг благородних металів і дорогоцінностей… Це ви, певно, теж внаєте…

— Сподіваєтесь, що вам повернуть папери, золото, діаманти, оцей ваш банк?!

Господар кабінету, зупинившись біля столу, нервово постукав пальцями.

— Вони того і взяли вас на службу, щоб не втрачали надії, — засміявся хтось зовсім не видний у глибокому кутку кімнати. — Призначили керуючим. Ніби нічого й не змінилося. Еге ж? Цінності лежать тут, як і лежали, у сейфах — як ви їх врятували при всіх перемінах влади?! — і ви при них, на старому місці… Але цінності не ваші, — з притиском додав чоловік з кутка. — Тепер ви клюєте на нову приманку: бачите, комуністи повертають хазяям дрібні підприємства, дають в оренду, дозволили обіг золота і дорогоцінностей… Нічого вам не повернуть, шановний. Що забрали, то з рук не випустять…

Чоловік у кутку, певно, й сам не здогадувався, що влучив у найвразливіше місце Апостолова. Колишній банкір міг жити тільки біля своїх коштовностей. Власне, й раніше не все йому тут належало, здебільшого було покладено на схов або під заставу: і фамільні дорогоцінності — брильянти, золоті оздоби, і акції та інші папери, частина з яких уже знецінилася, і злитки золота, монети та іноземна валюта. Але він звик бачити це у своїх сейфах, порядкувати біля скарбу і, коли вихор революції змів господарів, увірував, що усе належить йому.

Й справді, ніби нічого не змінилося: Апостолов жив із сім'єю у тому ж особняку, працював у своєму кабінеті, внизу, у сховищі, у тих же сейфах лежали дорогоцінності. Він уберіг багатства при всіх перемінах влади, маневруючи між сильними людьми, каліфами на час. Так було і з гетьманцями та петлюрівцями, з денікінцями. І навіть тепер, коли влада червоних стала державною, Апостолов сподівався на переміни. Поки він біля грошей і гроші біля нього — не все втрачено. Щоправда, опускаючись тепер до підвалу в супроводі комісара — мовчазного сухотного друкаря, якого прислали з губвиконкому, — він розгублено зупинявся біля вхідних дверей сховища, чекаючи, поки той відчинить їх своїм контрольним ключем.

— А неп — це лише тактичний хід, — говорив далі чоловік з кутка. — Ніхто цього й не приховує. Ленін сказав, що відступають для того, щоб розігнатися і стрибнути вперед. Хазяїн потом і скарбом своїм вдихне життя у мертві машини, а тоді заберуть назад уже діючі фабрики. Дуже проста політика. Тільки дурні можуть пійматися на цей гачок… Власне, уже почали забирати.

— Скільки у вас активів? У наявності? — спитав од вікна скрипучий голос.

— Близько чотирьохсот тисяч золотих карбованців, якщо рахувати весь запас… Або двадцять чотири тисячі червінців, — відповів колишній банкір.

— Уточніть.

Апостолов прокашлявся і за кілька секунд почав глухувато, немов йому зсудомило горло:

— Золотої російської монети на двісті тисяч карбованців, золота у зливках — на сто шістдесят, іноземної монети на двадцять три тисячі і банкнотів англійського банку на суму дві тисячі фунтів стерлінгів. — Апостолов замовк і тяжко зітхнув.

Хтось третій захоплено крякнув у темряві, а потім, ніби засоромившись своєї нестриманості, теж закашлявся.

— А діаманти… та інші всякі камінці? — спитав чоловік од вікна.

— Небагато, — відповів по короткій паузі Апостолов — До тисячі каратів, я їх до підрахунку не брав.

— Чому?

Господар кабінету не відповів.

— Хочу, Павле Амвросійовичу, щоб ви правильно нас зрозуміли. Нам не потрібні цінності як такі. Ми плюємо на золото і діаманти — цей продукт розбещеного буржуазного суспільства. Маємо до них виключно політичний інтерес. — Чоловік біля вікна на мить замовк, ніби міркуючи, як краще розтлумачити свою думку. — Ви бачили учорашні «Вісті»? Я приніс. Жаль, що не можна запалити світло. Залишу вам. Почитайте. Незабаром відбудеться Всеукраїнський з'їзд Рад. Будуть голосувати за створення Союзу республік. Зрозуміло? Ми знали, що це готується. Протягом всієї осені відбувалися збори і мітинги, місцеві з'їзди Рад. Але ми сподівалися, що більшовики перегризуться. Не вийшло цього. Отже, тепер нам треба негайно переходити від слів до діла, треба діяти, Павле Амвросійовичу!

— Я вас не розумію. До чого тут я? В якому це зв'язку з банком?..

— У прямому… Нам потрібно, щоб люди повірили, нібито Росія забирає в України її хліб, її надра, її банки, — зло говорив чоловік біля завірюшеного вікна. — І тому ми звертаємося до вас, Павле Амвросійовичу… Це так само і в ваших інтересах. Думаєте, більшовики надовго залишили вас тут охоронцем у вас же забраного добра?! Так от: ви передасте нам цінності з комори банку. Спокійно, без галасу. Ми їх переховаємо. А тим часом пустимо чутку, що звідси вивозять скарби… Інтелігенція першою підніме голос протесту…

— Але це ж, даруйте, провокація! — нервуючи, Апостолов знову почав крокувати по кабінету.

— Нехай і так, — зауважив чоловік від вікна. — Вам відомо, що сталося у Московському сховищі цінностей, по-їхньому, Гохрані? Якийсь Шелехес з компанією таємно відправив за кордон велику кількість діамантів. У Петрограді Чека розкопала таку ж справу Названова. Почалися масові арешти. Зацікавилася світова громадськість. Місяць тому Ленін дав інтерв'ю кореспонденту англійських газет, що арештовують в Росії не просто торговців, а злодіїв і контрабандистів, які вивозили платину, золото і камінці за кордон… Отже, втрати цінностей в Росії зараз колосальні. І це при крайньому зубожінні, економічній руїні! Ви знаєте, що шахтарям Донбасу нічим заплатити за вугілля, бакинцям за нафту, і країна може замерзнути цієї зими. Отже, — тут чоловік стишив голос, — таке може й справді статися. І в такому разі першою жертвою буде ваш банк, Павле Амвросійовичу, оскільки він зараз не провадить операцій, в резерві, і є, так би мовити, просто коморою із скарбом…

Чоловік біля вікна замовк, даючи Апостолову можливість осмислити почуте. Потім, після хвилинної паузи, продовжив:

— Вони, звичайно, можуть узяти те, що їм треба, з іншого банку. Ми не маємо змоги всіх порятувати… Але банк, очолюваний вами… Це, звичайно, не навічно. Переховаємо тільки…

У кабінеті запала мовчанка. Всі прислухалися до скаженого завивання вітру, який раз у раз хльоскав у шибки то мокрим снігом, то твердою крупою. Вітер міцнішав, дедалі дужче крутив світом. Ніби нагадував, що за товстими стінами особняка лютує хуга і здиблений революцією світ жорстоко бореться у кривавих битвах за своє існування! весь час поділяючись і гуртуючись, розпадаючись і єднаючись, народжуючи у вихорі подій із колись пригноблених людей героїв і подвижників і встеляючи зледенілу землю трупом класового ворога.

— У нас уже друкується листівка про підступне вивезення капіталів вашого банку.

— У кого це «у нас», якщо не секрет?

— Не секрет, — поволі відповів чоловік біля вікна. — Для вас принаймні… Листівка буде від імені лівобережного бюро партії соціалістів-революціонерів.

— Заждіть, — здивувався Апостолов. — Есери як партія уже нібито зникли. Хто ж ви?

— Зрештою, це не має значення, — сердито буркнув чоловік біля вікна, з поведінки якого було видно, що він є головною особою у цій нічній пригоді.

— Я, признаюся, спочатку подумав: чи не петлюрівці?

Чоловік, який вів розмову з Апостоловим, підхопився з крісла і вималювався проти вікна на весь зріст.

— Знаєте що, хлопчику з бородою, — прохрипів він, — не будьте занадто цікавим! Сьогодні усі ми, — чоловік відійшов од вікна і твердо закрокував по паркету, обіч килимової доріжки. — Всі ми, — повторив він, — і есери, і анархісти, і навіть петлюрівці — на одному вокзалі і сідаємо в один поїзд… Поспішайте і ви, Павле Амвросійовичу, щоб встигнути до третього дзвінка!.. Вважайте, що маєте справу з народно-революційною організацією під романтичною назвою: «Комітет «Не журись!»

— Чув про такий… Але… — затнувся Апостолов.

— Ну, сміливіше! Не бійтеся, — раптом засміявся його співбесідник. — Чули як про банду… Так? Але це не банда. Це хоч і невелика, але рішуча народна організація… Шкода, що у темряві не маю змоги відрекомендувати пана Гущака, який представляє зараз її…

З кутка кімнати долетіло ввічливе покректування, яке мало засвідчити, що представник названого «Комітету» чує розмову і приєднується до сказаного.

— Можемо впоратися і без вашої допомоги. — Чоловік зупинився у темряві навпроти Апостолова, так що колишній банкір почув його поривчастий подих. — Сил у нас для цього вистачить. Але ми хотіли зробити усе тихо, щоб потім заявити, що це більшовики вивезли. Ясно? їм навіщо грабувати. Вони тут і так господарі!.. Ну то як, пане Апостоле? Згода?

Апостолов, вагаючись, мовчав.

— Вам іще не віриться, що добро у підвалі не ваше?

— А про сім'ю мою ви подумали? — нарешті спитав колишній банкір. — Що буде з дітьми?

— Вас заберемо з собою. На поталу не залишимо. Згодом переправимо у Польщу. А звідти сто доріг… У вас, здається, і в Берлінському банку дещо є… Не змогли втекти ні з Скоропадським та німцями, ні з Денікіним… Тепер доля дає вам неповторний шанс…

— Ви надзвичайно поінформовані, — сухо зауважив господар кабінету, уже опанувавши себе, бо зрозумів, що потрібен нічним гостям і вони не посміють ні пограбувати його, ні вбити. У темряві йому не було видно зверхньої посмішки чоловіка, що знову відійшов до вікна. Тільки з інтонації голосу міг здогадатися про це.

— Така наша служба.

— Але нё зовсім точно, — так само сухо сказав далі Апостолов. — Я й не збирався тікати від свого добра. Ні з гетьманом, ні з Денікіним… та й з вами… Ще треба добре подумати. Моє завдання полягало в тому, щоб урятувати цінності.

— Для більшовиків?

— Для своїх клієнтів.

— Це благородно, — раптом погодився співбесідник. — До речі, у вас і моєї дружини папери лежать… Але повернемося до справ… Про сім'ю свою не турбуйтеся, ніхто не чіпатиме… У вас, здається, молода, гарна дружина…

Апостолов прокашлявся, але гість не дав йому заговорити.

— Якщо хочете, згодом їх теж переправимо на той бік… Яка варта тут? — уже діловим тоном запитав він.

— Зараз невелика. Тільки біля центрального входу, звідки можна потрапити в операційний зал і до камер схову.

— Хід знадвору, яким ми зайшли, зовсім не охороняється.

— Час від часу вартовий оглядає і його.

— Знадвору можна потрапити до підвалу?

— Якщо пройти через мої кімнати до операційного залу. Але на шляху — металева сітка до самої стелі.

— До стелі… до стелі… — пробурчав чоловік. — У вас є ж ключ від сітки. Значить, і ми пройдемо! До чого тут «до стелі» чи «не до стелі».

Знову запала тиша. Тільки ліпив у шибки снігом поривчастий вітер.

— Мене дивує, що так погано охороняють цінності. — Чоловік притулився лицем до шибки і вглядівся в ніч.

— Ми, як ви знаєте, не працюємо. Колись це був невеличкий банк Кредитного товариства. Після націоналізації не функціонував. А тепер його нібито перетворюють на зовнішторгівський. Торгівля у нас із закордоном жалюгідна — вивозимо ліс, прядиво, різні кустарні вироби, дерев'яні ляльки, керамічні іграшки. А ввозимо теж дріб'язок, беремо, що дають… Нині влада намагається збільшити зовнішню торгівлю. Для валютних операцій потрібен на Україні банк з якимсь золотим запасом. От і воюють зараз Уповнаркомзовнішторг, — тьху, язик зламаєш! — з Українською Радою народного господарства — кому має належати цей банк з його активами.

— Поки пани б'ються, кіт сало поїсть, — засміявся чоловік біля вікна. — Ключі від сховища, сподіваюсь, у вас?

— У мене, — відповів Апостолов. — Але контрольні у комісара. Своїми я відімкнути хід у підвал не зможу.

— Мда… Не хотілося дверей ламати… А до сейфів?

— Сейфи теж на контролі. Англійські замки я відчиню, а французькі — тільки комісар.

— Заманити його сюди і… — запропонував представник «організації», названий Гущаком. — Де він живе?

— Ні, — похитав головою чоловік біля вікна. — Ніякого галасу і жодного насильства!

— Можна зарадити справі, — раптом заговорив чоловік з глибини кабінету.

— Що маєте на увазі?

— Сидить у мене одна пташка — фахівець по сейфах, ведмежатник… На п'ятірку витягує навіть із застосуванням амністії… Організую йому втечу і привезу сюди…

— От і гаразд, — знову підвівся з крісла чоловік біля вікна. — Значить, про все домовились, Павле Амвросійовичу?

— Тільки якщо силоміць примусите, тобто вивезете як заложника або полоненого.

— Гаразд. Операція відбудеться післязавтра опівночі. Рівно о дванадцятій ми будемо тут. — Він простяг руку Апостолову, знайшов його пальці і міцно потиснув. — Сподіваюсь, що ця негода надворі триватиме довго… — Потім, немов щось згадавши, додав: — Дивіться, Павле Амвросійовичу, гра у нас чесна… Нам, до речі, іще дещо відомо. Як, наприклад, з'явився рахунок на ваше ім'я у Берлінському банку. Чи не за акції націоналізованих Південно-Російських заводів, які ви дешево перепродали німцям, щоб за Брестським договором вони пред'явили їх більшовикам як свою власність і злупили грубі гроші?

— Тепер, коли Німеччина відмовилася від будь-яких претензій, все це втратило своє значення…

— Але грошики ви все-таки встигли одержати на свій берлінський рахунок! Братів Череп-Спиридович було за таке розстріляно, як за державну зраду.

— Цього ніхто не може довести.

— Вам пощастило, що Чека не добралася.

— Вона до всіх добиралася.

— Але справу не пізно відновити… Майте на увазі: раніше, ніж ви донесете, як тільки подумаєте про таке, — я вже знатиму. Хоч би куди побігли, все одно наштовхнетесь на мене чи на моїх друзів… І тоді сам бог вас не врятує…

Матросик зупинився, чиркнув запальничкою, і Ванда побачила простору, гарно умебльовану кімнату. У високій темряві губилася її стеля з білими амурами.

На мить стало страшно, мовби злодієм влізла в чужу квартиру. Матросик зрозумів її стан. Не гасячи запальнички, яка чаділа, наче смолоскип, рішучим рухом увіткнув багнет у м'яку низеньку канапу, показуючи дівчині, що все тут тепер належить не панам, а людям, і всім можна користуватися як завгодно.

Вона повірила, заспокоїлася, помітила на круглому столику срібну статуетку дискобола, який, замахнувшись, на мить застиг перед кидком. У мерехтливому світлі матроської запальнички він, здавалося, уже скидав із себе срібне оціпеніння і відпускав круглий диск у повітря. Ванда узяла статуетку, залюбувалася. Схотіла сховати собі гарну цяцьку, але матросик не дозволив.

— Тут, — пояснив він, — усе наше, навіть золото буржуйське, що у підвалі. Сам буржуй не має права його винести. Але брати додому — зась. Навіть тобі, люба…

Ванда розсердилася. Потім вони помирилися і посідали на канапі, сплівши руки.

Мокрий одяг став у кімнаті важким і нестерпно липким. Матросик тремтячими від нетерпіння руками скинув з дівчини пальтечко, потім розстебнув плаття…

Ванда щоночі приходила до свого коханого Арсена, вони знову і знову любилися у кімнаті, де стояла срібна статуетка дискобола, і нічого недосяжного для них не було ні в житті, ні у мріях!..