Таємниця забутої справи

25

Клавдії Павлівні підполковник Коваль призначив зустріч на свіжому повітрі. Міг, звичайно, запросити її до управління. Але хотілося поговорити не серед сірих казенних стін, а на природі, яка настроює людину на щирість і серед якої усяка фальш особливо відчутна.

Професорова погодилася прийти у парк над Дніпром. Від часу першого дзвінка з міліції вона втратила спокій. Розповідь чоловіка про Коваля і його відвідини лабораторії не тільки не заспокоїла її, а знервувала ще більше: хто зна, чого міліція почала копатися у минулому їхньої сім'ї. До добра це не веде.

Про минуле Клавдії Павлівні згадувати не хотілося. Вона стояла на землі твердо, її цілком влаштовувало сучасне, а минуле, коли й згадувалося принагідно, здавалося дивним, мовби не її, а навіяним, вичитаним з книжки чи побаченим у кіно. І вона дивилася на героїню тих часів, на молоденьку Клаву Апостолову, як на сторонню і не дуже зрозумілу особу…

У вузькому колі Клавдія Павлівна говорила, що люди найбільше люблять заглядати у чуже життя і, коли їм цього не дозволяють, нудяться. Це, на її думку, спонукало навіть розвій мистецтва. Кіно, театр, як і література, вважала професорова, дають можливість розглядати чуже життя крізь дозволену суспільною мораллю широку замкову щілину. І тому люди так люблять їх… А вже такому державному органу, як міліція, і за обов'язок ставлять копирсатися у чужій душі, і супроти цього людина нічого не може вдіяти, хоч би з якою образливою доскіпливістю це робилося.

Тому призначеного Ковалем ранку Клавдія Павлівна, немов дівчина на побачення, нервуючи, поспішала у парк.

Ось і фунікулер над Подолом, а праворуч від нього — старовинний парк. Дніпро, напівзакритий деревами, що росли на крутосхилі, відсвічував внизу веселим синім блиском, а тут, нагорі, ще панував тихий ранок і тіні від дерев тяглися одна за одною, списами проколюючи алеї.

Коваль чекав на Решетнякову на лаві, що притулилася неподалік входу під лапатим горіхом.

Знайома з Ковалем тільки по телефону, Клавдія Павлівна розгублено придивилася до сивуватого чоловіка, який самотньо сидів на лаві. Чомусь не таким уявляла собі підполковника карного розшуку.

Коваль у свою чергу теж уважно поглянув на неї, навіть посміхнувся самими очима — чи це тільки здалося їй! — і зробив ледь помітний жест рукою, запрошуючи професорову сісти поруч.

Внутрішньо зіщулившись від цього владного жесту, Клавдія Павлівна опустилася на лаву, не зводячи з чоловіка очей.

— Ви — товариш Коваль? Здрастуйте!

Він кивнув і, здалося, не зацікавившись пильно її особою, знову почав дивитися на задніпрянську далину, над якою стояли білі, волохаті, мов ягнята, хмарки і яка була обкутана ранковим маревом, що ховало від очей обрій.

Обурена неввічливістю Коваля, чекаючи запитань, Клавдія Павлівна сиділа напружена, готова до різкої відсічі, якщо нечема міліціонер дозволить собі переступити у запитаннях межу дозволеного.

А Коваль мовчав, і далі розглядаючи краєвид. Нарешті, повернувшись обличчям до професорової, якось довірливо промовив:

— Краса яка, Клавдіє Павлівно… Хоч би скільки бачив, а щоразу та сама картина має нові відтінки, нові грані. Найменша зміна світла, кольору листя на деревах чи синяви неба — і краєвид набирає неповторного вигляду…

Решетнякова розгублено втупилася в Коваля. Чого він морочить голову?! До чого тут кольори неба?!

Не встигла отямитися, як підполковник продовжив:

— Оце скористався нагодою, посидів тут, і згадалася мені інша річка, з іншою кручею. Але з такою самою далекою синьою далиною знизу, і такими хмарками над нею, і таким запнутим маревом обрієм… Річка мого дитинства…

Жінка не знайшла що відповісти Ковалю. Усього чекала, тільки не розмови про якусь там річку та про хмарки! Адже не на побачення прийшла. Скоса поглянула на нього.

Коваль упіймав її погляд… Хіба могла здогадатися професорова, якій працівник міліції уявлявся настирливою людиною, закликаною зробити їй та чоловікові якісь неприємності, що підполковник цілий ранок обдумував, як говорити з нею про речі не дуже приємні, розмовляти про колишнє її життя, в якому були не тільки зльоти, а й тяжкі падіння, вести бесіду так, щоб не образити стару жінку…

— Я вас слухаю, товаришу Коваль, — сухо промовила. — Маєте, очевидно, якусь невідкладну справу до мене?

Коваль кивнув, ще помовчав і раптом спитав тим самим трохи замріяним голосом:

— А ви згадуєте коли-небудь своє дитинство, юність, Клавдіє Павлівно?

— Гм, — не знала що відповісти Решетнякова.

— Розкажіть про вашу юність.

— А що саме вас цікавить?

— Те, що найчастіше пригадується.

— Я не все волію згадувати. Юність у мене була нелегкою. Вам це, очевидно, відомо.

Коваль нахилив голову.

— І все ж, — підвів погляд, — нам доведеться дещо згадати, Клавдіє Павлівно.

В очах Решетнякової, немов темні птахи, промайнули неспокійні думки.

— Ваше дівоче прізвище Апостолова?

— Так.

— Проминемо неістотне…

— Поясніть, чому цікавитесь моїм минулим… Що дало вам право допитувати мене… в зв'язку з чим? — відкрито обурилася Решетнякова.

Коваль пильно поглянув на співбесідницю. Вбрана у легку сукню з якоїсь невідомої підполковникові гарної тканини, з грубою гранчастою золотою обручкою і двома коштовними перснями на пальцях та невеличким медальйонним годинничком на шиї, зморшкуватість якої підкреслювало біле обличчя, випещене у косметичних кабінетах, — вона сиділа з високо піднятою сивою головою, кожною рисочкою волаючи про ображену гідність.

Підполковник зітхнув. Нелегкий досвід дозволяв йому проникати крізь завісу штучних пристрастей, удаваних почуттів, хоч би якими природними вони здавалися на перший погляд, бачити справжні порухи людської душі.

Ні, не можна було сказати, що Решетнякова обурилася нещиро. Дружина відомого вченого, яка має доста впливових знайомих і друзів, яка давно забула, що таке нестатки, вона не хотіла розкривати душу перед якимсь міліціонером! Й справді, що дало йому право повертати їй оті тяжкі відчуття! Очі Клавдії Павлівни дивилися гнівно, і здавалося, з них ось-ось вистрибнуть колючі іскорки.

Але підполковник Коваль бачив у тих гнівних очах ще й страх, глибоко захований, придушений силою волі, — той знайомий йому за багато років міліцейської практики неспокій, який пом'якшує вираз гніву і свідчить, що людина чогось побоюється.

Він усе мусив бачити, все розуміти, усе враховувати, підполковник Коваль… І те, що професорова згодилася на це напівофіційне побачення у парку, хоч могла і не прийти, і те. що вона поспішала дорогою та нервувала, і зараз колупає гострим кінцем згорнутої парасольки тверду, утоптану землю алеї, і навіть підкреслену незалежність її пози, неспокій очей…

Він сказав:

— Сім'я, в якій ви зросли, складалася з батька, матері, вас і малого братика Арсена. Мати давно померла, з вами ми зараз розмовляємо, а як склалася доля вашого батька і брата?

— Ви знаєте ті часи, — професорова примружилася на Коваля, — якщо не з власного досвіду, ви ще молода людина, то з літератури, з документів, розповідей. Голод, холод… Батько зник десь разом із банком. Певно, бандити вивезли і убили… Я жила з братиком і мачухою… Як жили! — професорова махнула рукою. — Не буду говорити… Мачуха спилася, забрали до лікарні, там вона і померла. А де подівся братик, не знаю… Лютувала така буря, що не одну нашу сім'ю покалічила і розкидала…

Коваль співчутливо помовчав. Стежив, як починають коротшати тіні, як ковзає сонце по синій воді Дніпра, як пливуть білосніжні катери і повниться світлом парк.

— Коли ви востаннє бачили батька?

— Батька? — Клавдія Павлівна знову примружила очі. — Не пригадую… У мене тоді усі дні і ночі переплуталися у голові…

— Приблизно…

— Це було взимку… Взимку тисяча дев'ятсот двадцять другого. Десь перед пограбуванням банку.

— А точніше сказати не можете?

— Ні.

— Гм… — Підполковник постукав пальцями по лаві, глянув на непорушне листя, потім підняв указівний, намагаючись відчути пучкою подув вітерця. — Ви дозволите закурити? — звернувся до професорової. — Вітер од вас…

— Будь ласка. Я теж палю… Звичайно, не на вулиці…

Коваль витяг свій «Біломор».

— Востаннє, Клавдіє Павлівно, бачили батька вдень чи вночі?

Решетнякова підвела брови:

— Не пригадую. Та й яке це має значення?

— Ви жили в приміщенні колишнього банку?

— Так.

— До революції особняк належав вашому батькові?

— Ні. Здається, Кредитному товариству. Як і сам банк. Батько мав там казенну квартиру, з якої нас із мачухою потім виселили.

— А про брата з того часу жодних відомостей?

— Так.

Запала пауза. Увагу Коваля захопило дворічне дівчатко, яке, випручавшись з материнської руки, побігло по алеї, чудом тримаючись на хитких ніжках. Потім він перевів погляд на дідків у вигорілих під сонцем дірчастих капелюхах, які, прогулюючись, запально обмірковували свої справи і нагадували «пікейні жилети» Ільфа та Петрова.

— Ви не пробували його розшукати? Нікуди не зверталися?

Клавдія Павлівна знизала плечима. Марний клопіт!

— А ви спробуйте!

«Дірчасті капелюхи» продефілювали повз них і сіли на лаву неподалік.

— Із протоколів, які зберігаються в архіві, видно, що ви були вдома тієї трагічної ночі, спали і нічого не чули… Тепер, коли минуло багато часу і пристрасті вщухли, скажіть, ви й справді нічого не чули, не знали?..

— Якби щось і знала, то давно забула б. Скільки років!.. Ні, не пригадую нічого… — Вона жваво обернулася до Коваля. — До речі, як вас іменувати? Ви не знайшли за потрібне відрекомендуватися.

— Пробачте. Дмитро Іванович.

«Дірчасті капелюхи» закінчили розмову і втупилися в Коваля та його співбесідницю.

— Інший раз на відстані краще бачиться, ніж під час самої події, особливо приголомшливої. Людина зазнає нервового струсу і не може зібратися з думками. А згодом пригадує. Зайдіть до кімнати, де товариство жваво розмовляє, попросіть в усіх уваги і спитайте, про що вони зараз говорили. Не пригадають відразу…

— Ні, ні, це ви даремно, Дмитре Івановичу.

— Ваша дача у Лісовій? — раптом спитав Коваль.

— Так, — професорову здивувало це несподіване запитання, але очі її заспокоїлися.

— Близько від станції?

— Метрів за триста-чотириста.

— Кажуть, повітря там надзвичайно цілюще.

— Називають українським Кисловодськом, — вперше посміхнулася задоволено Решетнякова.

«Дірчасті капелюхи», здавалося, дуже зацікавилися чужою розмовою.

— Давайте прогуляємось. Клавдіє Павлівно. — запропонував Коваль і, підвівшись, ґречно допоміг жінці.

Професорова поглядала на нього не так сердито, як раніше, навіть милостиво: зрештою, міліціонер виявився не таким уже й страшним. Вони повільно пішли алеєю, і збоку можна було подумати, що це прогулюється подружжя, хоч чоловік і виглядав значно молодшим. Але чого в житті не буває!

Порожні алеї прострілювалися сонцем навиліт, тільки поодинокі постаті маячили в глибині парку, і парк здавався надзвичайно просторим, з високими деревами і прозорим гостроверхим склепінням неба. Це був час дірчастих капелюхів, старезних полотняних штанів з широкими манжетами, няньок з малюками і породистих собачок на поводках…

— Влітку постійно там живете? — спитав Коваль.

— Майже постійно. Я в місто не їжджу. А Олексій Іванович тільки у невідкладних справах. Лекцій у нього влітку немає, відвідує лабораторію та подеколи збори… Але й на дачі він не сидить сиднем. Весь час у полі, на сортодільниці, неподалік Лісової.

— Цього року ви чомусь зарано повернулися до міста. У таку спеку.

Клавдія Павлівна гостро зиркнула на підполковника:

— Вас і це цікавить?

— Не дуже, — відповів Коваль. — Більше — той період, коли ви ще були на дачі. Точніше, десяте липня… Згадайте, чи не їздив Олексій Іванович того дня у місто?

— Ні, Дмитре Івановичу, — похитала головою Решетнякова. — Не їздив.

— Вам запам'яталася ця дата? Ви так певно стверджуєте. Чому?

— А тому, — знову наїжачилася професорова, — що саме про цю дату ви розпитували і в Олексія Івановича, цікавилися, де він був десятого. Що ж, по-вашому, чоловік не розповідає мені про такі події, як ваш візит?!

— Я так і думав, — відбився жартом Коваль. — І справді, питав його про це, — уже без іронії сказав далі підполковник. — Але відповіді не одержав.

— Він був дома, тобто на дачі…

— І ввечері? Скажімо, від дев'ятнадцятої години до двадцять другої?

— Ну звичайно. О дев'ятнадцятій Олексій Іванович вечеряє, і я не пригадую випадку, коли, перебуваючи вдома, він порушив би режим. До того ж погано себе почував.

Співрозмовники повернули до великої металевої альтанки з лавами, що, збудована над крутояром, нависла над Дніпром, над долішнім містом і задніпровою далиною. До альтанки вели східці, як у стародавній храм. Коваль і Клавдія Павлівна піднялися ними і зупинилися на порозі.

Вглиб не пішли. Біля бортика, спиною до них, стояла худорлява дівчина. Щось знайоме відчув підполковник у зажуреній, наче схиленій під непосильним тягарем спині, в опущених руках. Дівчина обернулася на голоси, і Коваль побачив Лесю Скорик. Але вона чи не впізнала підполковника, чи їй було не до нього — ковзнула по Ковалю, потім по Решетняковій байдужим, наче сліпим поглядом, не привіталася і знову відвернулася до Дніпра.

Коваля зачепила Лесина поведінка, і він нахмурився. Лихо з цією міліцейською вразливістю! Навіть він, Коваль, людина, яка за довгі роки служби звикла до всього, не зміг позбутися її. І справді прикро: коли біда — кличуть на допомогу, а як усе втрясеться, забувають при зустрічі привітатися.

Але цього разу було дещо інше.

Вчора Леся прийшла до нього, спокійна, сувора, наче заворожена. Сісти не захотіла. Стоячи назвала людей, які можуть засвідчити алібі Василя Гущака.

Все це було Ковалю вже відомо від лейтенанта Андрійка, який теж розкрив таємницю молодого Гущака.

Підполковник сказав, що, очевидно, вже завтра Василь буде вдома, але вона може й сьогодні, тут, побачитися з ним. Леся сухо подякувала, від побачення відмовилася і пішла…

Зараз підполковник вирішив не травмувати дівчину, самою своєю присутністю нагадуючи про її нову біду. Мовчки торкнув за лікоть Клавдію Павлівну і повів униз, від альтанки.

— Значить, ви з Олексієм Івановичем того вечора були вдома, тобто на дачі… І нікуди не виходили… А до вас приходив хто-небудь?

— До нас? — стягла брови Клавдія Павлівна. — До нас? — повторила вона. — Ні, ніхто…

— Може, гості якісь.

— До нас не ходять «якісь гості». Я не люблю отого гостювання, коли людям немає що робити і вони тиняються по чужих квартирах. У нас бувають тільки у справах і то невідкладних.

— Значить, десятого вас ніхто не відвідав, — резюмував Коваль і спитав далі:— Відомо вам, Клавдіє Павлівно, хто пограбував банк у двадцять другому році? Прізвище Гущак щось нагадує?

— Вперше чую.

— І Олексій Іванович нічого про нього не розповідав?

— Дивно. Десятого липня ця людина їздила на станцію Лісову.

— Я не розумію, Дмитре Івановичу… Який зв'язок має поїздка на Лісову цього Пущака… — не витримала професорова.

— Гущака, — поправив Коваль.

— Нехай Гущака, до нашої сім'ї, до Олексія Івановича?

— Бачите, Гущак — єдина людина, що могла б пролити світло на долю вашого батька, а можливо, й брата… Мене й цікавить, чи не зустрічався він з вами або з Олексієм Івановичем і чи не розповів чогось…

— А чого це має вас цікавити?!

— Хоч би тому, що Гущак єдиний, хто знав не тільки, де подівся ваш батенько, але й долю вивезених цінностей… Зокрема, де їх сховано…

— О! — Очі у жінки звузилися і стали гострі.

— І ви твердите, що Олексій Іванович, який працював інспектором карного розшуку і вів справу про пограбування банку отаманом Гущаком, ніколи не згадував його?

— Ах, отамана, — ніяково посміхнулася Решетнякова, — звичайно, згадував, я забула прізвище… Але Олексій Іванович говорив, що цього бандита убили…

— Він утік до Канади і минулого місяця повернувся сюди.

— То й розпитуйте його!

— Його спитати не можна. Він загинув.

— А-а-а, — дрібно похитала головою Клавдія Павлівна.

— Десятого липня. Приїхавши у Лісову…

Решетнякова здригнулася і мимоволі обіперлася на руку Коваля.

— Пробачте, але я втомилася. Сядемо.

Коваль оглянувся, шукаючи очима найближчу лаву. Краєм ока помітив, що знайомої худенької постаті в альтанці вже немає. Як же Леся непомітно прослизнула?!

Вони сіли на лаву. Професорова перевела подих.

— Бачите, Клавдіє Павлівно, — роздумливо промовив Коваль. — За нашими даними, Олексія Івановича десятого липня на дачі не було. Не ночував він і в міській квартирі. І не тільки десятого, а й дев'ятого і одинадцятого. — Коваль зітхнув, згадуючи подробиці оперативного донесення лейтенанта Андрійка. — Де перебував, ми ще не знаємо і думали у вас довідатися. Треба ж установити його алібі. Але раз ви запевняєте, що був на дачі, та ще й нездужав, значить, наші відомості помилкові і доведеться декому дати прочухана.

— Так, нездужав… — мов луна, повторила пополотніла професорова, ховаючи погляд. — Але ви що? — ослаблим голосом спитала далі. — У чомусь нас підозрюєте з Олексієм Івановичем?

— Ні в якому разі! — заспокоїв Коваль. — Я тільки прошу допомогти у розв'язанні задачі, що стоїть переді мною. З приїздом Гущака з'явилася можливість знайти скарб і повернути державі. Не встигли ми узятися до цього, як Гущак їде в Лісову і на станції потрапляє під електричку… Була у нас задача з одним невідомим, стала з багатьма!

— Так, так, — кивала професорова. — Я розумію. Але чим можу допомогти?

— Постарайтеся, шановна Клавдіє Павлівно, пригадати ту ніч вашої юності, коли гущаківці орудували в банку, виносячи золото і гроші… Якась деталь, якийсь спогад, дивись, прониже туман злежалих років, і, може, з'явиться ниточка… Те ж саме проситиму і Олексія Івановича… Я не обмежую в часі, — додав підполковник, — але чим раніше що-небудь згадаєте, тим краще…

Решетнякова повільно підвелася. Підхопився і Коваль.

Професорова з усіх сил намагалася триматися спокійно, урівноважено, навіть трохи зверхньо, як вона звикла. Це їй удавалося погано. Все: і жести, і очі, і голос — свідчило про схвильованість, а самій здавалося, що в її тілі тремтить кожна жилочка. Коваль ще раз кинув погляд на спустілу альтанку, немов сподівався таки побачити Лесину постать, і повів Клав-дію Павлівну до виходу з парку.

Біля Управління внутрішніх справ, повз яке лежала дорога Решетнякової, вони зупинилися. Коваль попрохав передати вітання Олексію Івановичу і попередив, що незабаром знову потурбує обох.

Клавдія Павлівна попрощалася, ще дужче стривожена і перелякана, ніж до цієї зустрічі…