Таємниця забутої справи

2

Слідчий Валентин Субота, не кліпаючи, дивився на двадцятидвохрічного юнака, що, настовбурчившись, сидів навпроти. Слідчий сам був не набагато старший від підозрюваного, але йому здавалося, що юридична освіта і вже набута практика дозволять легко домогтися істини.

Допитував Субота у вільній кімнаті офіцерів карного розшуку, де стояло ще два столи, але нікого зараз не було. Розмовляти із юнаком у прокуратурі, у загальній кімнаті, на очах у своїх колег, йому не хотілося. В міліції почувався більш певно. Сьогодні впевненість була йому особливо потрібна. Під час першої розмови з Василем Гущаком він несподівано втратив душевну рівновагу і тепер ретельно підготувався до цієї нової зустрічі.

Він знову переглядав усі матеріали загадкової загибелі реемігранта з Канади Андрія Гущака: протоколи огляду місцевості і трупа, фотографії, висновки судово-медичної експертизи, протокол обшуку на квартирі Гущаків… Вчитувався, намагаючись уявити ввесь ланцюг подій, що призвів старого до смерті…

Кадр за кадром бачилося йому, як іде онук Василь із дідом з дому. Ось підіймаються вони вгору вулицею Смирнова-Ласточкіна, де мешкає Василь з матір'ю. Вулиця давня, забрукована лискучим каменем, обабіч, починаючи від художнього інституту, стоять старі будиночки, червоні й жовті, цегляні стіни яких тавровані часом і негодою і де-не-де по підмурках поросли мохом і травицею.

Василь Гущак іде з дідом на Львівську площу, звідки трамвай повезе їх на вокзал… «Канадець», як називає в думках старого Гущака слідчий, кремезний сивий дідок, незважаючи на восьмий десяток, йде легко, розглядається на всі боки. Йому все тут цікаво. Понад сорок років блукав чоловік за синіми морями і наостанку не витримав, повернувся. І не з порожніми руками: наскладав у Канаді доларів, привіз добра. Але тут уже нікого не знайшов: жінка вмерла, син загинув на війні, залишилася тільки невістка, яку він і в очі не бачив, і онук — рідна кров.

Старий тихо прожив кілька днів, поки оговтався, і знову почав сяк-так говорити рідною мовою. Тепер ішов з онуком до трамвая, який повезе його до вокзалу: надумав з'їздити у Лісову — невеличку курортну станцію на Брестському напрямі. Зиркав на міцного парубійка, що ступав поруч, — вдався у діда, кремезна гущаківська порода. І не здогадувався, що в кожним кроком наближається до смерті.

Ось Гущаки, молодий і старий, сіли в трамвай і незабаром вийшли на залізничному вокзалі. Молодий побіг до кас за квитками…

Отут стрічка, що вільно пливла перед очима слідчого, раптом обривалася, і він мусив клеїти її зізнанням Василя Гущака. Але в чорних очах юнака, що сидів навпроти слідчого, не вловлювалось бажання розповідати. Навпаки, усе дужче спалахував злий, упертий вогонь. «Очі людини, здатної на злочин, — подумав Субота. — Звичайно, вигадки італійця Ломброзо про злочинний тип і успадкування злочинних нахилів брехливі і реакційні, але ось очі у цього студента фізика та й увесь похмурий, настовбурчений його вигляд теж про дещо таке говорять».

Субота зітхнув. Якби ж вигляд міг стати доказом!

Готуючись до розмови із запідозреним, слідчий не раз переглядав у думках цю стрічку подій, яка обривалася на приміському вокзалі, але яку треба було склеїти і переглядати далі…

Далі Василь Гущак узяв два квитки, сів з дідом у електричку, і вони поїхали.

— Громадянине Гущак, пригадайте, ви сиділи на лаві за ходом поїзда чи проти?

Хлопець підвів голову і знизав плечима.

— Пригадайте все ж таки, — наполягав слідчий.

Він відклав ручку, поки що нічого не записував, хотів викликати довір'я, якого досі не зміг добитися. Пам'ятав ще з університетських лекцій, що не слід ставити прямі запитання, що запитання, які здаються запідозреному далекими від суті справи і не вимагають зізнань, насправді є найпідступнішими для нього, бо присипляють пильність, і кожне може стати пасткою. Підозрюваний, бесідуючи з слідчим, весь час у напруженні і охоче відповідає на запитання, що нібито дають перепочинок.

— Це легко пригадати таким чином, — допомагав Субота. — Подумайте, що саме ви бачили у вікно, коли їхали: як змінювався краєвид, набігав на вас чи тікав з-перед очей?..

Він чіпко, як вважав, гіпнотичним поглядом уп'явся в обличчя Гущака.

— Знову за рибу гроші! — скипів той. — Не їхав я з дідом у Лісову!

— Гаразд, — погодився Субота. — Не їхали. Тільки проводжали. До якого місця? До каси? Чи на платформу?

— На платформу.

— Дочекалися, поки поїзд відійде?

— Ні.

— Електричка уже стояла біля платформи, коли ви підійшли?

— Стояла.

— А дідові місце знайшлося? — раптом запитав старший лейтенант.

— А чого ж! Сів.

— Кінець робочого дня, — пояснив своє запитання Субота, — людей багато.

— Знайшлося.

— А вам довелося стояти, — співчутливо сказав. — І довго? До Поста-Волинського?.. Чи аж до Лісової?

Хлопець не відповів.

Справді, люди дуже не схожі один на одного. У декотрих просто на обличчі написана здатність до бурхливих реакцій і несподіваних вчинків. На перший погляд, вони лагідні, спокійні, але в них слабкі гальмові центри: під впливом раптового роздратування, незаслуженої кривди вони можуть скоїти злочин…

Валентин Субота твердо вірив у критику теорії Ломброзо, хоч з викладом самої теорії докладно ознайомитися не довелося». Але, думав він, дехто заперечував і генетику, на всі заставки лаяв вейсманізм-морганізм… Може, цей Ломброзо зробив реакційні висновки із цілком наукових співставлень, аналогій, що траплялися в юридичній практиці?..

— Ну, чого мовчите?

— Я не поїхав з дідом. Ви знаєте.

— Ні, на жаль, не знаю, — відповів Субота. — Якби я був певен цього, все мало б інший вигляд.

Він знову сам склеїв у своїй уяві розірвану стрічку подій, і все набуло руху, як на екрані.

… Вагон електрички. Василь Гущак і дід їдуть мовчки. Старий розглядається навколо. Колись електричок тут не було. А залізниця була? Здається, і до революції ця залізниця існувала. Але… Колись місто закінчувалося за вокзалом, а зараз вирвалося за околицю і далеко пішло на захід. Цілі селища виросли обабіч колії. А люди? І такі, і не такі, яких бачив раніше. Тому розглядався й мовчав, думаючи щось своє, незрозуміле такій молодій людині, як Василь… А може, раніше і не бував під Києвом, адже сам із Полтавщини, на Слобідській Україні проживав, поки у двадцятих роках не виїхав за кордон…

Стрічка подій знову розірвалася.

— А чого дід надумав їхати у Лісову? До кого?

— Не знаю!..

— Значить, поїхав Андрій Іванович Гущак, ваш дідусь, у Лісову сам, а ви повернулися у місто?

Василь мовчав.

— О котрій годині відійшла електричка?

— О вісімнадцятій двадцять.

— Де ви були після того, як відправили його?

— Я вже говорив…

— Нагадайте.

— Гуляв у місті.

— Зустріли кого-небудь знайомого?

— Ні.

— Виходить, ніхто нам не може посвідчити? — з іронічним співчуттям спитав Субота.

— Леся Скорик. Вона була на комсомольських зборах в інституті. Ми зустрілися.

— Коли?

— Близько одинадцятої.

— Коли відійшла електричка з вашим дідом?

— О вісімнадцятій двадцять.

— Ви добре запам'ятали, що о вісімнадцятій двадцять?

— Дід поспішав саме до неї…

— І не обмовився, чому їде у Лісову, чому поспішає?

Василь похитав головою. Увесь його вигляд ніби промовляв: ну нащо ви знову й знову питаєте одне й те ж саме? Ловите мене на слові?

— У вас родичі є у Лісовій?

— Немає.

— А знайомі?

Василь відповів тільки невдоволеним порухом плечей.

— Математику знаєте? Відкиньте від двадцяти трьох вісімнадцять двадцять Виходить чотири години сорок хвилин. Майже п'ять годин. І ото ви протягом п'яти годин блукали по місту?..

Василь Гущак тільки нижче нахилив голову, і Субота відчув, що саме в цьому розрахунку часу якийсь ключ до всієї справи. У слідчого були докази проти молодого Гущака, але побічні. Якби Василь Гущак признався в убивстві діда, то для звинувачення вистачило б і таких доказів, які вже зібрано.

Валентин Субота згадував, як навчали молодих юристів на практичних заняттях добирати для звинувачення не лише прямі, а й побічні докази. «Умійте їх помічати, аналізувати, співставляти. Але не дуже покладайтеся на них, — говорив професор, — бо із самих побічних кожуха не пошиєш». І наводив слова Достоєвського про те, що із сотні розрізнених, дрібних фактів неможливо склеїти один судовий доказ, так само як із сотні кролів не можна склеїти одного коня.

Молодий слідчий добре пам'ятав, що ланцюг побічних доказів має бути замкнутий, інакше він розсиплеться. А для цього потрібне зізнання цього впертого хлопця.

Вітрець приніс крізь відчинене вікно паморочливий запах липи. Субота повернув голову і прислухався до шуму міста, що ніби прокочувався повз старий будинок Управління внутрішніх справ. Запах липи викликав якісь невиразні, але приємні асоціації, та слідчий не став розбиратися в них. Було не до особистих спогадів. Йому вперше довірили серйозну кримінальну справу — і він мусить будь-що розслідувати її. Які в нього були досі справи? Порушення техніки безпеки на виробництві, крадіжки, вчинені неповнолітніми.

Він добився санкції на арешт запідозреного в убивстві Василя Гущака як людини потаємної, схильної до несподіваних спалахів, що внаслідок внутрішньої душевної боротьби може зважитися на крайній вчинок, аж до самогубства. Цей арешт треба було тепер виправдати.

Валентин Субота добре знав, що має бути об'єктивним, бо інакше на суді легко виявиться упередженість слідства, але мимоволі підпадав під гіпноз доказів, що спліталися у досить міцний ланцюжок. Не вистачало лише зізнання молодого Гущака. Тому він не помітив, як весь хід думок і сам допит набрав у нього звинувального напрямку, не усвідомлював цього, і легке роздратування на запідозреного, яке раз у раз виникало в ньому, здавалося природною реакцією на впертість завзятого хлопця.

Зрештою, чому й не з'явитися такому настрою, коли усі зібрані докази проти цього студента?!

В голові ще лишались завчені колись елементарні положення: «Будь обережний при оцінці доказів. Не гарячкуй, тверезо вибирай версію. Не йди сліпо за першою-ліпшою, не підкоряйся першому враженню… Навпаки, насторожуйся, коли докази дуже легко йдуть до рук…»

Це були вірні правила. Але коли немає з чого вибирати, коли можлива лише одна версія?!

Звичайно, вигадати їх можна було чимало. За принципом аналогії. Ненавмисне вбивство під час сварки? Адже для того, щоб штовхнути старого під колеса поїзда, не треба багато зусиль. Самогубство, схоже на вбивство? Теж можливо. Прижиттєвий удар по голові, засвідчений медичною експертизою, міг статися і внаслідок нещасного випадку: кинувшись під колеса, старий ударився головою об рейку, а вже потім був зарізаний поїздом…

Можна було поцікавитися оточенням старого реемігранта Андрія Гущака. Але коли людина виїхала за кордон замолоду, повернулася після десятків років, нікого тут не знає і через два тижні гине за підозрілих обставин під електричкою, — які ще тут можуть бути версії? Хіба що його переслідувала канадська мафія, від котрої він утік до Радянського Союзу, а потім «чорна рука» мафії і тут знайшла його й знищила. Такого не могло статися… Та й не поїде він до Канади вивчати оточення емігранта Гущака! Не буде притягати за вуха й інші версії, які тільки заберуть час і заплутають справу.

Валентин Субота не боявся звинувачень, буцім він полінувався перевірити різні версії. Адже докоряти можуть лише в тому разі, якщо злочин залишається нерозкритим. У своєму успіху слідчий був певен. Рано чи пізно цей чорноокий юнак, припертий доказами, зібраними крихта до крихти, змушений буде підняти руки й зізнатися…

— Мовчанка не найкращий спосіб захисту, громадянине Гущак.

Молодий слідчий приготував студентові сюрприз. І вся розмова, яка точилася досі між ним і Василем Гущаком, була з погляду Суботи лише підготовкою до вирішального моменту.

Він уже помітив, що хлопець хитрувати не вміє і або заперечує свою вину, або просто мовчить, і коли справа дійде до упертих доказів, як любив говорити викладач кримінального права, то Василеві нікуди буде відступати…

Цей вирішальний доказ брехні молодого Гущака, яка свідчила про намагання обдурити правосуддя, лежав зараз у ящику стола, і слідчий тільки очікував слушного моменту, щоб пустити його в хід.

Така хвилина наближалася, і Субота відчув, як і сам починає хвилюватися. Стало задушно, і він попустив галстук. У протистоянні двох сил за плечима слідчого був закон. Слідчий мав перевагу, бо грав білими і робив хід першим. Але і запідозрений мав свої, не відомі зараз Суботі, ходи.

Так, необхідно звалити супротивника одним ударом. Приголомшити. І відразу за цим застосувати тонкий психологічний підхід, який повністю роззброїть супротивника, віддасть його на волю слідчого.

Все має відбутися рішуче, блискавично. Слідчий уже давно зрозумів, що Василь Гущак — твердий горішок. В якусь хвилину він здався навіть схожим на нього самого, і від цієї думки Суботі стало трохи ніяково, бо як же бути тоді з Ломброзо і його злочинним типом!

Знову долетів запах липи. Валентин Субота ввімкнув настільний вентилятор, щоб прогнати задуху і цей запах. Вентилятор шльопнув гумовими губами, а тоді тихо зашелестів, зашепотів, засвистів. Запах липи і далі паморочив голову.

Субота думав і про липи, і про Василя, майже однолітка свого. Їхнє покоління літає в Арктиці, будує станції на Ангарі, завойовує курну цілину. А цей міцний, кремезний парубок вбиває немічного діда, щоб заволодіти доларами і скринями із закордонними ганчірками. Все це Суботі було таке гидке, що він не міг перебороти в собі відрази і дивитися на Василя Гущака безсторонньо. Невже заради якихсь доларів хлопець міг піти на злочин?! Тим більше, що згодом все одно успадкував би… Чи заради ганчірок?!

Суботі не хотілося в це вірити, але тоді зникав мотив злочину…

Не маючи змоги зараз розібратися у цьому протиріччі, він почав знову думати про липи та інші сторонні речі. Щоб витримати довгу мовчанку, яку намагався нав'язати йому підслідствений, подумав, що липи під вікном посаджено давно, може, з сотню років тому, коли звели цей похмурий кам'яний будинок із широкими залізними сходами, які гудуть під ногами і ніби символізують усім своїм міцним виглядом непохитність і міць закону.

Все це мало здавна свій сенс. Якщо муровані стіни і залізні сходи попереджали кожного, хто заходив, про твердість і міць закону, то липи під вікнами нагадували ув'язненому, якого виводили на прогулянку або вели на допит, про те, як солодко пахне воля і як задушливо в підвалі, куди він може більше не спускатися, якщо підкориться слідчому…

— Мовчанка не найкращий спосіб захисту, — повторив Субота, повертаючись думками до дійсності.

— А ви раніше доведіть мою вину і чому тримаєте тут як злочинця…

«Ого! — з якимось задоволенням подумав слідчий. — Презумпція невинності… Освічений хлопець». — І відчув приємний мисливський холодок у серці — адже значно цікавіше мати справу із сильним противником, особливо коли той певен у своїй нездоланності.

— А коли доведу, що вас не було в місті, що їздили разом з дідом у Лісову? Будете захищатися? Чи признаєтесь?

Субота присунув ближче до себе стос паперу, узяв ручку і під вуркіт вентилятора почав писати протокол.

— Звичайно…

Запал у Василя пропав. Він теж втомився: і спека, і безсонна ніч, і нервове напруження — усе разом навалилося на нього. Хотілося, щоб швидше закінчився допит, щоб цей білявий прискіпливий чоловік з гострими, в'їдливими очима врешті зрозумів, що підозрює його помилково. Щоб відпустив додому, де чекає на нього убита горем мати. Їй не так болить, що загинув свекор — чужа для них людина, якої раніше і в очі не бачили і котра звалилася в їхню сім'ю, мов сніг на голову, й принесла біду, — як те, що забрали сина, Василя. Жаль матері, але навіть їй він не може всього сказати. А цей наївний слідчий пробує його «розколоти»!

Чого він приїхав сюди, цей канадський дід! Щось темне було в історії Андрія Гущака. Мати говорила, що він чи то злодієм був замолоду, чи в банді, і в сім'ї вважали, що загинув у бою з червоними. Василь посоромився тепер розпитувати гостя, і таємниця так і пішла з ним навіки. Батько, може, дещо й знав від своєї матері, але він загинув, коли Василеві було п'ять років…

— Отже, ви блукали містом як Уеллсова людина-невидимка? Вас ніхто не бачив. Аж поки не зустріли об одинадцятій Лесю Скорик…

У голосі слідчого бриніла іронія. Василю до цього було байдуже. Його пекла думка: «А Леся? Чи зрозуміє його? Чи простить?..»

Субота вирішив, що настав той момент допиту, коли, пред'явивши молодому Гущаку речовий доказ, він зможе зламати опір. Цей хлопець повинен відчути неминучість встановлення істини, зрозуміти, що йому доведеться здатися на милість правосуддя.

Слідчий висунув шухляду і мовчки поклав на стіл аркуш паперу. До аркуша було приколото голубуватий прямокутничок.

Василь дивився кудись убік, на залізний сейф, що стояв у кутку кімнати.

— Що це? — спитав Субота, привертаючи його увагу.

Василь Гущак не відразу зрозумів, що саме показує слідчий, але за мить м'язи його обличчя напружилися, а на скроні швидко застрибала жилочка.

— Квиток… — відповів зовсім тихо.

Субота відчув, як від хвилювання кров» дужче прихлинула до його лиця. Надійшов момент, який усе мав вирішити.

— Квиток, — теж тихо, майже пошепки протяг слідчий, відчуваючи, як від збудження у нього самого тремтить кожний нерв. Ця слабість злить його, він пересилює себе й зловтішно шепоче: — Залізничний…

йому раптом нагадується слідчий Порфирій Петрович з «Преступления и наказания» Достоєвського, твору, з якого запам'яталися цілі сторінки:

«— Нет, батюшка Родион Романович, тут не Миколка, — говорив Порфирій Петрович Раскольникову. — Тут дело фантастическое, мрачное, дело современное, нашего времени случай-с, когда помутилось сердце человеческое; когда цитируется фраза, что кровь «освежает»; когда вся жизнь проповедуется в комфорте. Тут книжные мечты-с, тут теоретически раздраженное сердце: тут видна решимость на первый шаг, но решимость особого рода, — решился, да как с горы упал или с колокольни слетел, да и на преступление словно не своими ногами пришел. Дверь за собой забыл притворить, а убил, двух убил, по теории…»

— А квиточок це до Лісової… І дата, либонь, та сама… — сказав Валентин Субота таким голосом, як, певно, говорив би і Порфирій Петрович.

Він стежить, як судорожно намагається студент Гущак проковтнути грудку, що ніби застряла в горлі. Далі смагляве обличчя Василя стає буряковим, і він знову нахиляє голову.

— Та ви не ховайте очей, дивіться сюди, — каже Субота. — Нам з вами добре на все треба роздивлятися, щоб не помилитись У нашій справі помилка кров'ю пахне… То квиточок, значить, ваш? Признаєте?

І знову блискавкою в думках Порфирій Петрович з його допитом:

«Ну, да это, положим, в болезни, а вот еще: убил, да за честного человека себя почитает, людей презирает, бледным ангелом ходит, — нет, уж какой тут Миколка, голубчик Родион Романыч, тут не Миколка!

Эти последние слова после всего прежде сказанного и так похожего на отречение были слишком уж неожиданны. Раскольников весь задрожал, как будто пронзенный…»

— Квиточок у вашій хаті знайдено, в помийниці… При обшуку. З понятими, ось і протокольчик… Хвилювалися ви і подерли на дрібні клаптики. Експерти ледве докупи склали, наклеїли… Нерозумно. Дитячі хитрощі. Все одно, бачите, знайшли і прочитали. Тільки зайві докази проти себе створюєте… Щоб не просто відповідати, а ще й за умисність, за холодність і жорстокість серця, за обдуманість злочину і відсутність розпаювання…

Ні, Василь Гущак не затремтів. Проковтнув грудку у горлі, не міняючи пози, і облизав сухі губи.

— Ваш?

— Можливо, — видихнув з себе Василь.

— Ні, не можливо, а точно, — не зводив Субота чіпкого погляду з обличчя допитуваного, із скроні, на якій підстрибувала жилка.

«— Губка-то опять, как и тогда, вздрагивает, — пробормотал как бы даже с участием Порфирий Петрович. — Вы меня, Родион Романыч, кажется, не так поняли-с, — прибавил он, несколько помолчав, — оттого так и изумились. Я именно пришел с тем, чтоб уже все сказать и дело повести на открытую».

— Я не рвав квитка, — твердо відповів Гущак.

— Що? — мало не розгубився Субота. — Ну, знаєте, це вже занадто!

Заява була такою несподіваною, що Субота втратив той внутрішній ритм допиту, який допомагав крок за кроком вести Гущака до зізнання. Він не подумав навіть, як на його місці парирував би такі слова слідчий Достоєвського

— Ну, навіщо ти це зробив?! Навіщо убив діда? Потрібне було тобі його добро… — вже не витримав слідчого тону Субота і непомітно для себе перейшов на «ти». — Все життя попереду було! А так… — Він зовсім по-домашньому зітхнув, наче й себе визнавав винним у тому, що от знайшлася така людина.

— Я не вбивав… Не треба так говорити, — ніби відштовхуючись від слідчого і його слів, змахнув руками Гущак. — А з квитком я поясню, я все поясню вам, — заквапився він. — Розумієте. Узяв я один квиток, провів діда на платформу, посадив у вагон…

«— Это не я убил, — прошептал было Раскольников, точно испуганные маленькие дети, когда их захватывают на месте преступления», — згадалося Суботі.

«— Нет, это вы-с, Родион Романыч, вы-с, и некому боль-ше-с, — строго и убежденно прошептал Порфирий».

— Ви, і більше нікому, — мимоволі вирвалося у слідчого, але він відразу схаменувся і почав швидко записувати показання Василя. — Продовжуйте.

— Посадив у вагон, а вже коли повертався у вокзал, щось мені ніби шпигнуло у серце. Думаю, не треба було слухатися, куди ж він сам поїхав проти ночі! Якісь сумніви закралися…

— Підозра, — уточнив Субота.

— Так, підозра, — погодився Василь. — Кинувся я до каси, вибив і собі квиток, думаю, поїду в другому вагоні, а назад уже разом повернемося. Схопив квиток, вибіг на платформу, а електричка перед самим носом відійшла… Тоді я повернувся в місто…

Слідчий підсунув ближче до себе протокол обшуку, аркушик із склеєним квитком, притиснув його рукою і продовжував швидко записувати слова Василя.

— Так, так. Добре. Розповідайте…

Та хлопець уже замовк.

— Якось дивно у вас виходить, — підвів голову від паперів Субота. — Тільки запізнілі реакції. Надумався, що не можна діда самого пускати, — але запізно, побіг на електричку — запізнився, на побачення теж пізно прийшов…

— Чому? Ми так і домовлялися, на одинадцяту, коли в неї збори закінчаться, приблизно… Я навіть хвилин на десять раніше до інституту підійшов.

— О вісімнадцятій двадцять звільнився, а засвідчити алібі ваша знайома може тільки з двадцять третьої… Що ж ви робили в місті майже п'ять годин, громадянине невидимко? Андрія Гущака було вбито приблизно о двадцять першій п'ятдесят. Як стемніло. Через десять хвилин з станції Лісова відійшов поїзд, яким ви повернулися в місто…

Василь мовчав.

Слідчий теж замовк і почав гратися ручкою. По паузі підвів на Василя важкий погляд.

— Подертий квиток, який ви намагалися, приховати від слідства, це такий побічний доказ, що відіграє роль прямого… Нащо ви приховали його і порвали? Замести сліди?

— Я не рвав його.

— А хто?

— Не знаю…

— Чому він опинився у помийниці?

— Не знаю.

— А хто знає?

— Я не кидав…

— Наївна ви людина, — докірливо і навіть з якимсь жалем похитав головою Субота. — Сліди завжди залишаються. Якби й спалили його, експерти й попіл прочитали б. І легенда ваша наївна. Їхати по цьому квитку, крім вас, нікому було. Так? І викинули його — ви. — Субота знову повторив твердо: — І вбити Гущака Андрія більше нікому було!.. — Він зробив паузу. — Опиратися, Василю, не варто. Не робіть собі гірше… І так вже накоїли лиха…

Василь мовчав.

Слідчий поклав протокол з прикріпленим до нього залізничним квитком у папку і сховав її у шухляду. Він хряпнув цією шухлядою, підкреслюючи, що закінчує розмову, поправив стос паперів, що лежав перед ним, підняв і постукав ребром по столу, щоб вирівняти.

— Питаю востаннє. Будете зізнаватися?!

Василь мовчав.

— Будете?

— Я нічого більше не скажу. Ви мені не вірите, чого ж говорити? Тільки мильні бульки пускати!

Слідчий має бути до кінця об'єктивним, безстороннім. Тільки факти, факти і докази. Відповідно оформлені на папері, вони вже самі складаються в обвинувальний висновок. Але якщо цей висновок став внутрішньою переконаністю слідчого не наприкінці слідства, а з самого початку? Виходить, перші зібрані розшуком факти і докази були незаперечні, і тепер він, Валентин Субота, не мусить нищити у своїй душі цю переконаність. Крім того, існує постійна супутниця і провісниця істини — інтуїція. Не завжди радять довірятися їй.

Але теорія — одне, а практика — інше. Ти від неї, від інтуїції, відмовляєшся, боїшся потрапити під її вплив, а вона існує — і все! І вона не дає вірити цьому колючому, як їжак, хлопцеві…

— Гака робота моя, що не треба вірити, — відчувши рішучий опір Василя, спробував перейти на миролюбний тон.

— Такої роботи у нашому суспільстві немає!

Разом із цілком природним обуренням проти убивці в душі Суботи жило співчуття до цього хлопця, який занапастив і своє життя.

— Дурень ти, що не каєшся. За навмисне убивство без пом'якшуючих обставин можеш вищу міру схопити, з життям розпрощатися…

— А я й не хочу жити серед таких, як ви… І прошу, не «тикайте» мені.

— Або все життя проведеш за гратами.

— Діоген теж жив у бочці…

— Тобі подобається таке життя? Що ж ти там робитимеш?

— Думатиму.

— Про що можна думати стільки років?

Прямолінійність і задерикуватість студента не викликала зараз злості у Суботи. А несподіваний, ніби алогічний хід думок навіть сподобався.

Він знову вдихнув у себе повітря, настояне на квітучій липі, і подумав, що внизу, у камері попереднього ув'язнення, цей норовистий хлопець швидко зів'яне і через кілька днів зізнається. Саме такі гарячі швидко холонуть.

— То про що можна думати стільки років?

— Про те, звідки беруться такі, як ви.

Субота зітхнув.

— Тут не філософські дискусії, громадянине Гущак… Я хочу від вас одного, щоб прямо і чесно відповіли на запитання: «Чому раніше приховали, що їздили з дідом у Лісову, і чому намагалися знищити квиток?»

Василь мовчав. Запал у нього пропав, хлопець відчув себе вкрай стомленим, хотів, щоб швидше закінчилося це терзання.

Субота рішуче застебнув ґудзик на комірі, підтяг галстук і виключив вентилятор. Стало тихо. Тільки чути було, як важко дихає Василь. І Субота раптом зрозумів, що непокоїло його весь час, протягом усього допиту: здалося, ніби розмовляв не з підозрюваним в убивстві студентом Гущаком, а, як перед дзеркалом, — сам із собою. Зрозумів, чому Василь відразу видався йому знайомим, хоч ніколи раніше не потрапляв до міліції. Цей упертий, замкнений характер чимсь нагадав його власний…

Субота підсунув Василеві протокол. Той, не читаючи, підписав кожну сторінку.

Субота натиснув на кнопку під столом. На дверях з'явився сержант. Слідчий кивнув на Василя. Хлопець мовчки підвівся и опустивши голову, почвалав попереду конвоїра.

Ще дужче запахла липа. Субота підійшов до відчиненого вікна і, зіпершись на руки, почав повільно і глибоко дихати за системою йогів.