Таємниця забутої справи

16

Хоч професор Решетняк і не хотів мандрувати у далекі часи молодості, але після того, як пішов Коваль, довго сидів у кабінеті самотньо, підпираючи рукою щоку. Пригадувалося багато чого…

Втомлений інспектор міліції Решетняк підіймався вулицею, що вела до центру міста. Електростанція працювала з перебоями, і трамваї ходили кілька годин на добу — перед початком зміни на заводах і коли закінчувалася робота. Вагони рухалися сяк-так, сходили з рейок або ламалися; а якщо й показувалася на лінії облізла «марка», то була так обліплена людьми, що вчепитися можна було хіба що за дугу.

Після двох неспокійних ночей, коли всі міліціонери на чолі з начальником Гусєвим провадили облави на грабіжників, дезертирів, спекулянтів, звільняючи місто від усякої погані, Решетняк ледве стояв на ногах. Почуття обов'язку підтримувало його ці ночі і дні, а тепер, коли напруження спало, відчув себе зовсім обм'яклим. Холодне повітря освіжало обличчя й голову, відганяло сон, але через кілька кроків знову ловив себе на тому, що ступає механічно, заплющивши очі.

На вулицях швидко темніло. Єдиний ліхтар, який завис угорі, — місяць, — і той був щербатий і весь час ховався за хмари. Тільки на центральних нагірних майданах міста лісовими світлячками блимали поодинокі ліхтарі, то розпалюючись до білого, то жевріючи червоними цятками.

У холодній кам'яній постелі зібгалося і важко дихало закоцюбле велике місто. Обірване, голодне, повне протиріч: нестримного ентузіазму будівників нового життя і ворожого опору. Метушливе вдень, воно завмирало з темрявою, коли відкривалися двері тайників і кубел і на спорожнілі вулиці, як таргани, виповзав людський накип.

Нерозбірливі звуки вечорового міста хвилями напливали на Решетняка. Все було в тому нелегкому подиху міста: хтось із радісним вигуком відкривав новий закон у науці, десь плакали від голоду діти, хтось розповідав зачарованим слухачам про майбутнє людства, про світову Революцію, а іншого це не обходило, бо він стогнав, умираючи від невиліковної хвороби. Десь в холодній кімнаті спалахувало цієї миті палке кохання, а десь-інде з першим криком народжувалося нове життя…

Здалеку, від мосту, вкритого темрявою, заверещала дівчина. Решетняк, попри втому, вже хотів повернути на цей шум, бо по глухих кутках часто нападали на перехожих «роздягачі», коли раптом у той вереск вплелися грайливі нотки, і він тільки похитав головою, дивуючись, що хтось може так безтурботно жирувати.

Незважаючи на холоднечу й темряву, по майдану снували перехожі. Під одним із ліхтарів, який світив яскравіше, ніж інші, цей людський струмок утворив натовп.

І хоч Решетнякові додому треба було звертати праворуч, він пішов наліво, вниз, до того натовпу. Певно, спрацювало почуття відповідальності за все, що діялося навколо, почуття, яке надзвичайно зросло у нього в міліції.

Ось долинули людські голоси. Вирізнялися окремі обурені — жіночі і чийсь владний. — чоловічий. Біля ліхтаря під наглядом двох міліціонерів збився гурт молодих жінок, сяк-так одягнених. Декотрі з них обурено лементували або плакали.

Третій міліціонер, літній, кремезний вусань, переймав на вулиці інших жінок і вів під ліхтар. Тут повертав затриману обличчям до світла і відпускав або безапеляційно заявляв: «Повія» — і, незважаючи на сльози та обурення запідозреної, передавав її під охорону своїх колег.

Коли Решетняк наблизився, вусань підвів під ліхтар чергову жертву — молоду жінку в довгому пальті, пошитому з колишніх театральних портьєр.

— Як ви смієте? — кричала та, випручуючись. Міліціонер глянув на її підфарбовані вуста, впіймав переляканий погляд і, секунду подумавши, кинув:

— До гурту!

Решетняк назвався, спитав за чиїм наказом робиться ця вулична облава і хто вчив отак ганьбити жінок; зрештою наказав відпустити усіх.

Міліціонер не підкорився. Він має відвести усіх запідозрених на медогляд, після чого хворих лікуватимуть, а здорових вишлють на примусову працю.

Решетняк не мав сил навіть на те, щоб гучно виявити своє обурення.

— Хапаєте всіх підряд, — намагався спокійно розтлумачити міліціонерові. — Є наказ начальника Головміліції, який забороняє масові облави на повій. Та й як можна отакі

— В мене на них око пристріляне, — самовдоволено відповів вусань. — Ще за старого режиму. Враз пізнаю. Одне слово, не турбуйтеся, товаришу інспектор, викорінимо цю буржуазну заразу.

— Краще затримувати і перевіряти тих, хто їх спокушає, — кивнув Решетняк на ситого чолов'ягу, який стояв неподалік і чекав, поки відпустять якусь дівчину. — Хто за шмат непманського хліба робить із пролетарських дівчат собі втіху. А за порушення наказу Головміліції потрапите під трибунал, — зрештою пригрозив Решетняк.

Останні слова, а може, те, що незнайомий інспектор почав сердито мацати кобуру нагана, який висів на боці, вплинули на вусаня. При тому голоді на зброю, що його постійно зазнавала міліція, персональний наган краще за будь-який документ свідчив, що господар його неабиякий начальник.

— Відпустіть! — ще раз наказав Решетняк і, ступнувши до гурту, звернувся до жінок: — Тим, кого це стосується, радимо покінчити з ганебним минулим. Революція дала жінці рівні права з чоловіками. Йдіть на біржу праці… Ну, а хто не послухається, доведеться вжити примусових заходів… Внизу, в кінці майдану, лікарня, де можна пройти медогляд і одержати безплатну допомогу…

Говорячи, Решетняк звернув увагу на молоденьку, зовсім задубілу дівчину, якій стара хустка заміняла і головний убор, і пальто. Десь бачив він ці великі, широко посаджені очі, це гарне довгасте личко. І враз згадав: дочка банкіра Апостолова, яку він допитував. Дівчина дуже змарніла — навіть у слабкому світлі ліхтаря обличчя її здавалося білим і наче прозорим, а очі від того ще більшими, темнішими. Напружував утомлений мозок: «Як її звати?»

Тим часом жінки, звільнені з-під варти, пурхнули у різні боки.

Війнув холодний вітер так гостро і різко, що, здалося, приніс сніг. Але снігу не було. Була якась мряка. Як і на душі в Решетняка.

Міліціонер, який вважав себе знавцем по масових облавах, похмуро бурчав щось до своїх товаришів. Його гризло почуття невиконаного обов'язку, бо він так І не зрозумів, чого йому заборонили виловлювати повій.

А Решетняк стояв і усе намагався пригадати, як звати дівчину в хустці.

Вона побула в камері одну ніч. На допиті виявилося, що заарештували її даремно — не могла пролити світла на події, які цікавили міліцію, — і Решетняк відпустив її додому. Потім, працюючи над справою Апостолова, кілька разів згадував її. Але для розслідування не була потрібна, і він не цікавився, як далі склалася доля дівчини. Невже пішла «на панель»?! «Клава», — згадав нарешті ім'я.

— Клаво! — гукнув Решетняк. — Клаво, зачекайте!

Апостолова злякано озирнулася. Товстун, що терпляче чекав, як виявилося, саме її і тепер подався за дівчиною, теж зупинився.

— Чого вам треба? — зло спитала Клава, коли Решетняк наблизився.

— Не пригадуєте?

— Знаю, — сказала дівчина. — Чека.

— Інспектор міліції, — поправив Решетняк. Вона махнула рукою, мовляв, для неї однаково.

— А це хто з вами? — кивнув на товстуна. Нічого не відповіла, тільки гидливо поморщилася.

— Я сусід їхній, з дитинства знаю, — забубонів товстун. — Могилянський… радий познайомитися, товаришу інспектор. Бачу, схопили її міліціонери і не пускають. Думав посвідчити. А ви правильно зробили. Хіба можна людей зобижати. Хапають на вулиці чесних дівчат і кудись тягнуть. Як при старому режимі!..

— Мені холодно. Пустіть. Я піду, — сказала Клава, не підводячи погляду.

— Вона — порядна людина. З інтелігентної родини. Та ви, Певно, знаєте, товаришу інспектор, коли по імені кличете. Дочка відомої у місті людини, що симпатизувала більшовицькій владі.

— Апостолов симпатизував? — пильніше придивився до товстуна Решетняк. — Ви щось про нього знаєте?

— Нічого, крім того, що вивіз до Леніна цінності банку. Погано тільки, що напризволяще кинув дітей…

— Звідки таке взяли?

— Чутка по світі йде… Але, пробачте, товаришу інспектор, справи… Млин відкриваю. Паровий. Ленін сказав, щоб кінчати з голодом. А для цього потрібне борошно, млини, економічна ініціатива… До побачення.

Він ще раз оглянувся на Клаву і рушив по тротуару вгору.

— Як ви опинилися в тому гурті? — спитав Решетняк. Дівчина скинула на інспектора злі очі.

— Як усі, так і я! Чого вам треба? Може… як усім?.. Усі ви однакові… Усі… - вона ледве стримала зле слово.

— Заспокойтеся, — попрохав Решетняк. — Ходімте зі мною і розкажіть, як ви живете, що робите? — Він узяв дівчину за руку, але Клава вирвалася і побігла у темряву.

Решетняк лиш похитав головою, відчуваючи, як після короткого нервового збудження втома ще дужче навалилася на нього, махнув рукою і, важко переступаючи ногами, пішов своєю дорогою.

На очі налягала важка мряка. Подумалося, що варто ще раз допитати дочку Апостолова і викликати цього… Могилянського. Але за мить і ця думка потонула у стомленому мозку — швидше б дійти додому і впасти на ліжко…