Таємниця забутої справи

32

На другу зустріч у юрисконсульта Коваль прийшов не з Суботою, а з лейтенантом Андрійком. Те, що він не запросив Суботу, а взяв із собою лейтенанта, одягненого у форму, входило до задуманої ним психологічної атаки…

Вже перед кінцем робочого дня він відпустив Клавдію Павлівну, яка просиділа в управлінні близько двох годин, гоноровито пирхаючи спочатку, а потім, приперта до стінки фактами, змушена в усьому повинитися, благально поглядаючи на нього.

По дорозі до Козуба розмова ця не йшла з думки: «Так чому ви ховалися із своїм батьком?.. Крім того, що соромилися його хвороби…»

«Заради чоловіка. Боялася зіпсувати йому кар'єру. Олексій Іванович здібний науковець… І саме коли він ріс буквально на очах, коли написав першу дисертацію, я довідалася, що батько живий і перебуває у психіатричній лікарні. А в анкетах аспірант Решетняк за моєю порадою ніде не зазначив, що у нього є родич — колишній банкір… Власне, який він йому родич?..»

«Гм, — мугикнув Коваль. — Він все ж таки був вашим батьком…»

«Через те й переїхали сюди. Щоб обірвати всякі зв'язки з минулим».

«А як до цього ставився ваш чоловік?»

«Я від нього приховала».

«Чому?»

«Із своїм характером, він одразу побіг би в інститут, в партбюро…»

«Олексій Іванович, виходить, не знав причини переїзду?»

«Ні. Просто я наполягла. Інститут переїздив, але він хотів залишитися у філіалі».

«А як ваш батько опинився у тутешній лікарні?»

«Мені це вдалося зробити пізніше через знайомого лікаря».

«Нелогічно. Спочатку тікали від батька, а потім перетягли його ближче до себе».

Цікаво, думав Коваль, згадуючи бліде, ніби враз постаріле обличчя Решетнякової, прийде вона на зустріч чи ні?

Як і сподівався, всі вже зібралися, коли вони з лейтенантом подзвонили до квартири юрисконсульта. Була і професорова. Підмальована і нарум'янена, вона, проте, не змогла приховати свою зніченість.

Та й не тільки вона — і Решетняк, і юрисконсульт були якісь обм'яклі. Здавалося, у самому повітрі зависла тривога, що примушувала кожного знічуватися. Тільки в Горохівської, яка ледве ходила, сьогодні палахкотіли очі і весь вигляд свідчив про готовність вступити у бій.

Коваль відрекомендував присутнім Андрійка, назвав його своїм талановитим помічником, примусивши лейтенанта зашарітися, як дівчина. Силою волі підполковник прогнав утому і приязно посміхався, обводячи поглядом кімнату і всіх присутніх. Сьогодні йому належало бути упевненим, бадьорим і привітним, хоч би які тривоги терзали душу… От тільки чи витримає напруження стара артистка? Він був вражений її збудженістю. Що робить з людиною материнська любов!

Сподіваючись заслужити вдячність підполковника і ублагати, щоб він не відкривав Арсену таємниці, вона ніби помолоділа.

Але Коваль не поспішав із розмовою про статуетку.

Вільно розсівся у кріслі біля дверей, які вели на веранду, і витяг незмінний «Біломор».

— Якщо жінки дозволять…

— То, може, краще сядемо на веранді, — запропонував господар, який цього разу забув викотити гостям столик-самобранку.

Заздалегідь продуманий план Коваля міг провалитися. Адже статуетка дискобола, що стоїть у кабінеті, відігравала головну роль. Мозок підполковника гарячково працював. Ховаючи під опущеними повіками блиск очей, Коваль спокійно, навіть надміру повільно промовив:

— Слушна пропозиція, Іване Петровичу… Але не хотілося б, щоб нашу розмову почув якийсь випадковий перехожий на вулиці.

— Ну що ж, — розвів руками Козуб. — Хай буде гречка.

Всі дивилися на Коваля, чекаючи від нього першого слова.

— Сьогодні, — нарешті почав він, — у нас буде трохи інша розмова, ніж передбачалася… Справа в тому, що цінності, які багато років тому сховала банда Гущака, знайдені…

Як і сподівався Коваль, це вже було новиною тільки для Горохівської. Правда, і юрисконсульт так щиро здивувався, що підполковникові довелося повторити свої слова.

— Але, — додав він, — це сталося не сьогодні і не вчора, а перед війною. — І він розповів історію знахідки скарбу, яку Решетнякова вже знала з його уст. — Отже, нібито відпадають наші попередні міркування і класичне «куі продест»?

— М-да, — протяг Козуб. — Що ж тоді залишається?..

— Залишається одне, — жорстко кинув підполковник, — оскільки Гущак був убитий, пред'явити убивці рахунок.

— А коштовності знайдено всі? — поцікавився Козуб. Коваль не поспішав з відповіддю.

— Так… — нарешті промовив.

— ОЙ помиляєтесь, шановний Дмитре Івановичу, — посміхнувся юрисконсульт. — Не всі… Втім, не сумуйте. Найбільші криміналісти, із світовим ім'ям, і ті помилялися…

— Що ви хочете сказати?

— А те, що одна цінна річ Апостолова у мене. — І Козуб легенько торкнувся статуетки дискобола. — Срібло високої проби… — Взяв статуетку у руки, покрутив її. — Вона мені дуже дорога. З неї почалася вся антикварна колекція. — І він широким жестом обвів кімнату.

Коваль зрозумів, що хитромудрий план його провалився.

Мигцем глянув на Горохівську: чи не попередила юрисконсульта?

Артистка сиділа ні жива ні мертва, витріщивши очі на Козуба і міцно стиснувши губи, наче боялася, що в неї вирветься який-небудь вигук.

Юрисконсульт запобіг запитанню Коваля:

— Як ця славна фігурка потрапила до мене? Розповім. — Він зручніше вмостився у кріслі і поставив дискобола собі на коліна. — Робили обшук у Апостолова… Ви пригадуєте цей обшук, Олексію Івановичу? Ви теж брали у ньому участь.

Решетняк знизав плечами. Він не пам'ятав.

— Так от. Статуетка валялася на підлозі, під столом, у їдальні. Оскільки вона срібна, я подумав, що її загубили грабіжники, і вирішив прилучити до справи як речовий доказ… Ну, а потім, коли за речовий доказ її не визнали, поклав у шухляду столу і забув… Знайшов згодом, віддавати було нікому, так і стала моєю…

Звичайно, це злочин, Дмитре Івановичу, — приязно посміхнувся Козуб до підполковника. — Можу й статтю назвати… Але, сподіваюся, не заарештуєте… Строк давності… — Він знову посміхнувся і, підвівшись з крісла, підніс статуетку професоровій.

— Мені залишається тільки просити вибачення, Клавдіє Павлівно. Але тепер я з великою насолодою повертаю чудову статуетку справжньому господареві… Візьміть до уваги пом'якшуючі обставини: я зберігав цей твір мистецтва протягом довгих років, вивозив під час війни в евакуацію…

Клавдія Павлівна мигцем глянула на дискобола.

— Ні, ні, дякую, — відмахнулася від фігурки. — Вона належить вам. Ви й справді заслужили її, зберігаючи стільки років. Та ще й невідомо, чи таки батькова…

Горохівська, яка сиділа розгублена, раптом пожвавішала:

— Я теж бачила її в особняку…

Надійшла черга дивуватися Козубу і Решетнякам. Взагалі, вони не розуміли, для чого підполковник запрошує на їхні бесіди жінку, що ніякого відношення до справи Гущака не мала.

— Як це ви бачили? — строго поцікавилася професорова.

Ванда Леонівна зашарілася.

— Адже я заходила в кімнати…

— Але це було вночі, — з відтінком зверхності і навіть зневаги промовила Клавдія Павлівна. — Як же могли щось бачити у суцільній темряві?

— А в Арсена… — відповіла нерівним голосом артистка, — була запальничка… Дозвольте мені на хвилинку, — звернулася до юрисконсульта, простягнувши вперед обидві руки.

Козуб віддав статуетку, і стара жінка, заплющивши очі, кілька секунд гладила її руками так, як це роблять сліпі.

— Ну, коли Клавдія Павлівна відмовляється, — сказав Козуб, — то з її дозволу, а так само з дозволу усього шановного товариства на чолі з Дмитром Івановичем я подарую цю статуетку товаришці Горохівській. На відзнаку пошани до її таланту і на згадку про молодість…

Усі посміхнулися поблажливо, навіть Клавдія Павлівна. Проте Коваля цей жест юрисконсульта не зворушив, а дужче насторожив. Ні оперативний працівник, ні слідчий не мають права віддаватися симпатіям або антипатіям до тієї чи іншої людини, доля якої залежить від наслідків розслідування, і силою волі він придушив це почуття.

— Дозвольте мені продовжити, — промовив Коваль після того, як збудження уляглось. — Хочу поінформувати — з'ясувавши, що цінності давно знайдено і що, в зв'язку з цим, загибель реемігранта Гущака набирає іншого характеру, ми уже змогли дещо встановити. — Коваль перечекав кілька секунд і повільно додав: —Наприклад, що серед присутніх у цій кімнаті є людина, яка причетна до вбивства.

Коваль промовив ці слова зовсім тихо, але вони справили враження вибуху.

— Тобто як розуміти вас? — нарешті видушив з себе Решетняк, який, як і минулої зустрічі, сидів мовчазний, зосереджений, весь час ніби щось обмірковуючи або пригадуючи. — Так, так! Як розуміти вас? — сердито повторив він, не дочекавшись відповіді підполковника.

— Здається, досить ясно сказано, — зауважив Коваль. — Убивця серед нас.

Кожний із присутніх мимоволі оглянувся і по-новому побачив у своєму товаристві лейтенанта міліції з перекресленою шрамом щокою, який незворушно сидів у кутку, ніби чекаючи наказу.

Першою думкою у всіх, крім, звичайно, злочинця, було: «Це не я». Цю думку охоче кожний виголосив би, якби не вважав таку реакцію передчасною і нетактовною. А другим міркуванням було: «А хто ж?!» І відповіді на це поки що ніхто не наважився б дати…

Вражено мовчали, зиркаючи то на Коваля і лейтенанта, то одне на одного. Ванда Горохівська дихала важко, немов підіймалася нагору.

— Ви що ж, усіх підозрюєте? — знову гримнув Решетняк, і здавалося, він зараз підведеться і буцне головою Коваля.

— Якщо говорити серйозно, дорогий Дмитре Івановичу, то це — незаконно… Гадаю, ви пожартували, — промовив своїм доброзичливим, трохи зверхнім тоном юрисконсульт і посміхнувся наче всіма своїми глибокими зморшками. — Не слід так жартувати.

— Боронь боже, я не підозрюю всіх, — відповів Коваль професорові. — Тільки одну людину… Добре пам'ятаю і про презумпцію невинності…[4] І тому не висуваю ні проти кого офіційного обвинувачення… Висуну трохи пізніше і тільки проти справжнього злочинця…Говорячи так, Коваль пильно стежив за своїми співрозмовниками. Почував себе трохи нервозно, але радів з цього почуття, бо воно в нього з'являлося звичайно перед викриттям злочинця. З багаторічного досвіду підполковник Коваль знав, що, коли у нього від якогось підсвідомого захвату починають німіти пучки, немов від зашпорів, і раптово заходиться серце, значить, він на вірному шляху.

Від першої зустрічі у кабінеті юрисконсульта, коли підполковник відчув легеньке хвилювання і його мозок ніби почав обмінюватися імпульсами з кимось із присутніх, минуло небагато днів. Але тепер ці відчуття посилилися — хвилювання злочинця передавалося і йому.

І, обводячи поглядом співрозмовників, він у свою чергу звертався в думці до нього:

«Ховайся, ховайся, далеко не втечеш! Я буду гнатися за тобою, поки не викрию, — ніби говорив він йому. — Ми з тобою обидва маємо справу з істиною. Тільки ти намагаєшся приховати її, а я шукаю, щоб усе зрозуміти і потім викрити тебе!.. Кожна людина — шукач і творець: художник шукає і відтворює красу, робітник винаходить нові пристрої, старатель шукає золото, а я — злочинців. Я настроєний на злочинця, як міношукач на міну; мій мозок, мої почуття — все в мені настроєно на цей пошук. Звичайно, не дуже приємна справа копирсатися у бруді. Але комусь треба і це робити… І я зроблю свою справу до кінця!»

А вголос підполковник Коваль говорив:

— Мені залишилося небагато, щоб усе довести. Я сподівався, що у цієї людини вистачить мужності признатися самій.

— Що ж це виходить, чорт візьми! — розлютований професор Решетняк підхопився і почав бігати дрібними кроками по кімнаті. — Убивця серед нас! Ви думаєте, чоловіче, що говорите?! За таке можна і до відповідальності закликати! — Він зупинився навпроти Коваля, сердито нахиливши голову. — Ми самі колись працювали і знаємо ці міліцейські штучки-дрючки! Так, так. Хто ж це, виходить: Козуб або я… Більше нікому. Чи, може, ви з лейтенантом?!

— Ви ще не взяли до уваги двох дам, Олексо Івановичу, — вимушено посміхаючись, вкинув юрисконсульт. — Клавдію Павлівну і Ванду Леонівну.

Коваль підняв руки, благаючи пощади.

— Заспокойтеся, будь ласка. Я повторюю: убивця серед нас, але офіційного звинувачення поки що не висуваю. І решті ображатися теж не слід… Загиблий Андрій Гущак чинив опір. Знайдено ґудзик з його піджака, видертий «з м'ясом». Убивця у тій борні теж загубив на місці події речовий доказ. Мені залишилося знайти його, і тоді все стане на місце.

Від пильного погляду Коваля не сховалося, як мимохіть юрисконсульт провів рукою по борту білого полотняного кітеля, немов перевіряючи, чи всі ґудзики на місці.

— Але ловлю на слові, Дмитре Івановичу, — сказав Козуб спокійно, порівняно з тим, як гримотів розгніваний Решетняк. — Бесідуючи зі мною і Олексою Івановичем, ви цілком слушно зауважили, що тепер, на відміну від минулих часів, не тільки речові докази викривають злочинця. Дуже важливим є вивчення його психології, оточення, способу життя. Тільки за одірваним ґудзиком злочинця не знайдеш… А, виходить, ви все-таки надієтесь на цей ґудзик?..

Коваль мало не посміхнувся, незважаючи на напруженість обстановки. Його передбачення підтверджувалися, про що присутні в кімнаті, навіть лейтенант Андрійко, не здогадувалися.

— Вірно, — погодився з юрисконсультом. — За самим ґудзиком нічого не знайдеш. Але якщо причепити його до психології?! Га? — підполковник настільки був задоволений розмовою, що навіть підморгнув Козубу. — Візьміть до уваги, що у реемігранта Андрія Гущака ґудзики були не стандартні. Канадські… — І Коваль, відчуваючи, як посилюються в ньому імпульси, що нагадують про присутність злочинця, раптом немов зазнав легкого поштовху, як від сильного електричного розряду, — стулки захлопнулися, мисливець впіймав небезпечного звіра. Відчуваючи, що збуджені нерви можуть не витримати, підполковник голосно розсміявся…

Цей сміх неприємно вразив усіх, навіть лейтенанта Андрійка, який сидів із закам'янілим лицем.

— Даруйте, — попросив Коваль, висміявшись. — Така дрібниця: людина не може зрозуміти, що наші і закордонні ґудзики все-таки не однакові… От і не витримав…

— Нічого смішного, — пробурмотів Козуб. Професорова раптом пожвавішала і з надією в голосі спитала Коваля:

— Дмитре Івановичу, а може, ви весь час жартували?

— На жаль, ні, — зітхнув Коваль. — Ну, гаразд, — додав після короткої паузи, підводячись, — сьогоднішнє своє завдання я виконав — повідомив вас про наслідки розшуку. Прізвище убивці дізнаєтесь з матеріалів суду… Дякую за допомогу, — промовив, ні до кого не звертаючись. — До побачення!

— І всім можна йти? — несміливо спитала професорова, скоса поглядаючи на лейтенанта Андрійка.

— Звичайно, можна.

Коваль пропустив перед собою жінок і вийшов на запнуту вечоровим серпанком вулицю. На душі було незвично легко. Дивився на все навколо новими очима, не впізнавав будинків, вулиці, загуслого шатра неба, фіолетових присмерків…

Він запропонував свої послуги Ванді Леонівні, але та відмовилася і сдма потюпала додому…

— Товаришу підполковник, — спитав Андрійко, коли вони залишилися вдвох. — Ви вважаєте…

— Я не вважаю, а знаю, — відповів Коваль. Лейтенант не наважився спитати, кого той має на увазі. — Може, потрібний нагляд?

— Він нікуди не втече, — не по-начальницькому весело сказав підполковник. — Він нікуди не втече, дорогий друже. Від самого себе не втечеш…

Німе запитання світилося в очах лейтенанта.

— Завтра, завтра, — відповів той. — Удосвіта їдемо в Лісову.

Лейтенант Андрійко і далі не зводив очей з Коваля. Неможливо було мовчати під цим запитливим поглядом.

— Я почав його викурювати… Ти викурював або виливав у дитинстві з нірок ховрахів? А тарантулів?.. Чіпляли на нитку кульку воску і опускали в глибоку нірку. Отруйний тарантул із злістю кидався на неї і загрузав усіма лапами. Так його і витягали… — Коваль посміхнувся. — Цю ніч він не спатиме, а як тільки розвидниться, з'явиться на станції… Шукатиме загублений під час бійки із Гущаком «речовий доказ»… Тепер, відчувши небезпеку, боїться, що це його викриє… Адже він не знає, що ми уже все знайшли, — посміхнувся Коваль.