Таємниця забутої справи

18

Голова правління банку Павло Амвросійович Апостолов тяжко переніс несподівану смерть дружини. Довго хворів, запустив справи. Дітей доглядала Єфросинія Іванівна — молода гарненька вихователька з Інституту благородних дівиць.

Одужуючи, Апостолов поступово почав радитися з Єфросинією Іванівною і щоразу переконувався, що вона не тільки гарна, але й кмітлива жінка.

Коли прийшла звістка з Петрограда, що там владу взяли до своїх рук більшовики, Єфросинія Іванівна сама перша заговорила з Апостоловим:

— Павле Амвросійовичу, а як ви з дітьми тепер?.. Що збираєтесь робити?

Апостолов повернув голову до виховательки і довго дивився на неї мовчки. Він і сам думав уже про те, що спитала Єфросинія Іванівна, але в її устах ці слова здалися йому несподіваними.

— Щось придумаємо, — непевно відповів, не бажаючи розкривати свої плани.

— Роздумувати часу немає, — раптом твердо заявила жінка. — Потрібно негайно сховати у надійному місці ваші цінності… Всі! — наголосила вона. — Банк — місце ненадійне… Зокрема, камінці… По-друге… слід рятувати дітей. Їм потрібна мати…

Апостолов не раз уже ловив себе на думці, що йому подобається ця жінка. До того ж справді — діти, Клава і малий Арсен, і становище удівця…

Відчув, що саме цієї жінки йому не вистачає. Охопило почуття вдячності за бажання допомогти в тяжкий для нього час, і він поцілував тендітну руку Єфросинії Іванівни. Та у відповідь притулилася до грудей Апостолова.

Нова хвиля почуттів штовхнула Павла Амвросійовича в обійми вродливої виховательки, і це вирішило його долю. Через тиждень отець Іліодор обвінчав Апостолова з Єфросинією Іванівною. Та не пощастило молодій дружині банкіра. Цінності, крім особистих прикрас покійної дружини Павла Амвросійовича, прибрати до рук вона не встигла. Банк був націоналізований і взятий під охорону революційною владою. А після пограбування його, коли зник і сам Апостолов, все пішло шкереберть…

Дівчина, підібгавши худенькі гострі коліна мало не до підборіддя, спала на підлозі. Спала тривожно, неглибоким сном, як сплять знервовані, голодні люди. І, коли почувся легенький стук у двері, враз прокинулася.

Єфросинія Іванівна на той стук теж підхопилася і, кутаючись від холоду в шаль, пішла босоніж до дверей.

— Хто там? — спитала мачуха.

Через двері ледь чутно долетів чийсь голос. І знову — тихо. Ось мачуха відчиняє двері, і Клава бачить у кімнаті дві тіні. Вони то зливаються, то розходяться. Знизу люди, що увійшли до кімнати, здаються велетнями. Мачуха знаходить недогарок свічки, хтось клацає запальничкою, і несміливий вогник починає тріпотіти й потріскувати серед кімнати, химерно освітлюючи стіни, високу стелю, поламані стільці, скособочене ліжко.

Клава вже впізнала гостей: товстий крамар Могилянський і з ним — мало не зойкнула — батюшка з Благовіщенської церкви! Дівчина міцно заплющується.

Якийсь час тривало перешіптування, потім Клава почула, як по підлозі потягли щось важке. Не втрималася, розплющила одне око й побачила, як Могилянський поставив у куток лантух, а мачуха притрусила його лахміттям.

Вона знову прикрила повіками очі і намагалася заснути. Єфросинія Іванівна, кутаючись у шаль, повела гостей у велику залу, де було так само холодно й незатишно, як і в невеличкій спальні, хоч, рятуючись від лютої зими, вони попалили всі меблі.

Спати цієї ночі Клаві вже не довелося. І не лише від холоду. З-за дверей долітали голоси гостей і Єфросинії Іванівни. Незабаром Клава почула, як мачуха засміялася. Це здивувало дівчину. Останнім часом мачуха тільки лаялася та хникала, а тут — сміх! Із зали долітав і веселий тенорок Мо-гилянського, і рокітливий бас отця Іліодора.

Прокинувся і голод, почав ссати нутрощі. Де вже тут дівчині спати!

З недогарком у руці до кімнати увійшла мачуха. Крізь прочинені двері долетів паморочливий запах — здається, пахне ковбасою! Мачуха піднесла їй шматочок хліба із шинкою. Клава почала жадібно їсти і вдавилась.

— Не поспішай. Не заберу… — поплескала її по потилиці. — Накинь платтячко і йди до зали. Там багато всього є. Наїсися… І шануйся. Слухайся пана Могилянського. Як не хочеш вмерти з голоду. Мені тебе годувати нічим… — Вона війнула на дівчину горілчаним духом і пішла до зали.

Свою «другу матір» Клава не любила, хоч і примирилася з нею. Але тепер, коли Єфросинія Іванівна залишилася єдиною близькою людиною, не знаючи, що мачуха терпить її з братиком Арсеном тільки щоб не забрали квартиру, Клава потепліла до неї душею і в усьому довірилася.

… Дві свічки у залі здалися дівчині ілюмінацією. Гості і господиня вже добре випили і сиділи у вільних позах. Єфросинія Іванівна тулилася до велетня батюшки і мало не ховалася в його пишній рудій бороді, яка видавалася дивиною на звичайному піджаці. Гладкий Могилянський свердлив Класу чорними, як терен, очима і ласкаво посміхався.

Все це побачила вона мигцем, бо очі відразу прикував стіл, на якому лежала нарізана шинка, ковбаса, сало, хліб. Як тоді, коли з ними був батько. Підсвідомий страх, який на мить охопив її, коли глянула на Могилянського, враз пропав. Ніби повернулася назад у безжурне дитинство. Їй стало легко й приємно. Згадала, як сповідалася перед кожною паскою у батюшки Іліодора і як чудно промовляв він майже співом:

«Отпущаются грехи рабе божьей Клавдии…»

А які в неї були тоді гріхи? Смішно!

Клава посміхнулася, зробила кніксен і сказала:

— Здрастуйте!

Могилянський крякнув від задоволення і підсунув Клаві стілець. Отець Іліодор налив горілки у пузаті чарки — єдине, що зуміла приховати мачуха з батьківського посуду, і проказав:

— Причащається раба божа… Клавдія, здається… — Потім весело підморгнув Могилянському. — А губа у вас не з лопуцька, Семене Харитоновичу, не з лопуцька…

Клава відхилила руку Могилянського із чаркою і потяглася до шинки.

Отець Іліодор добродушно пробасив:

— Не закусюють аще не п'ющіє…

— Пий, — сказала Єфросинія Іванівна. — З рук Семена Харитоновича можна. Шануйся, і сита будеш, і щаслива…

— Мені холодно.

— От і добре, — зрадів Могилянський. — Вип'єте — відразу потепліє… Пийте, Клавдіє Павлівно, від щирої душі кажу. Я для вас… — він запнувся на мить, не знаходячи слів, і аж крутнув головою, — що завгодно зроблю!..

Відчуваючи на собі чіпкий і ніби зовсім тверезий погляд мачухи, Клава з огидою проковтнула гіркий напій і задихнулася.

— Красота, — сказав Могилянський. — Талант! Раз, і немає… Я вас царицею зроблю, — говорив він далі, поки Клава, ледве перевівши подих, із сльозами, що виступили на очах, брала з тарілки шинку й клала її на хліб. — Царицею…

— Відпускаю… Гріхи… і нині… і прісно… і на віки… Амінь! — басив отець Іліодор, притягуючи до себе Єфросинію Іванівну і з кожним словом цілуючи її в уста, від чого вона манірно повискувала.

— Я у вас закохався, ще коли зовсім маленькою були… — гув над вухом Клави крамар. — Якось, пам'ятаю, приїхали ви з батеньком на базар. У розкішній колясці, з рисаками! Та й то сказати — мільйонами батенько ваш орудував… Зійшли ви з коляски, повз мене війнули… Боже мій, сіяніє з неба!.. Біла хмарка. Ви мене навіть і не помітили, так минули, наче тумбу якусь чи стовп… А я подумав: «Як виросте — королевою буде. Тільки не для таких простих людей, як я». А за одну ніч блаженства можна і вмерти, можна нести голову на плаху…

— Як Клеопатра робила, — встряв отець Іліодор, — віддавалася будь-кому, аби любив її так, що вранці ладен був розпрощатися з життям. І рубала голови… Суча дівка, прости мені, боже!..

— А на різдво, пам'ятаю… — говорив далі Могилянський.

Ах, на різдво!.. Перед Клавиними очима мерехтливе видіння різдвяної ялинки. Високе, аж до стелі, деревце, уквітчане прикрасами та іграшками. У залі затишно, тепло, грає музика, і якось святково-таємниче від вогню свічок. Гілочки та навішані прикраси відкидають на стіни химерні тіні; у блимаючому світлі тіні оживають, тремтять, рухаються, наче у синематографі.

Малюки, запрошені у гості до братика Арсена, узявшись за руки, кружляють навколо ялинки під звуки рояля і приємного голосу мами, яка грає і співає. Батько підспівує тенорком, а Єфросинія Іванівна кружляє разом з барвистими платтячками та бантиками.

Потім з'являється Дід Мороз з мішком за плечима. Він кумедно переступає з ноги на ногу, як це звичайно робить двірник Михайло, коли його кличе батько, і роздає дітям подарунки. Далі — святковий стіл, повний тістечок, цукерок, горіхів… Всім дітям можна пізно лягти спати…

Отець Іліодор смачно поцілував мачуху у губи і пробурчав, перехрестившись:

— Прости, господи, прогрішенія мої… Аз єсть у гріху зачатий…

Клаві стало весело. І від того, що сп'янілий священик такий чудний, і від того, що Могилянський ніби переніс її із страшної навколишньої дійсності у щасливе минуле, — варто заплющити зараз очі, як пропаде, немов тяжкий сон, все, що сталося з нею, з її батьком. Товстий Могилянський уже здавався їй милою людиною — він підтвердив, що в її житті було щастя, що минуле — не сон, а значить, колись знову буде так, усе ще повернеться. А може, їй так гарно від тепла, що розливається по жилах, — і вона уже не відштовхнула руку Семена Харитоновича, який весь час дбайливо, з дуже зосередженим обличчям, немов боявся перелити, підливав їй у чарку горілки.

… Після тієї ночі Клава довго нездужала. Цілими днями лежала на підлозі в кутку спальні з широко розплющеними невидющими очима. У хаті не було що їсти, але вона і не просила, тільки пила воду. Єфросинії Іванівні зрештою набридло підносити, і вона поставила просто на підлогу біля Клави іграшкове відерце з водою і важкий мідний кухоль.

Ночами Клаву палив жар. Вона металася, плакала, вигукувала, комусь погрожувала, не давала мачусі спати. Єфросинія Іванівна віддала б її до психіатричної лікарні, але боялася звертатися до влади, та й лікарні в місті не працювали, тільки сипнотифозні бараки. Вигнала б із хати, нехай іде куди хоче, але що скажуть сусіди, вселені новою владою у колишні апартаменти Апостолова. То були багатосімейні робітники з цілою купою дітей, і Єфросинія Іванівна не тільки ненавиділа їх, але й боялася, боялася, що донесуть у Чека про таємні збіговиська на її квартирі. Але що робити, мусила якось прожити!..

Семен Харитонович кілька разів приходив до Апостолових, приносив Клаві гостинців, але та тільки відверталася до стіни і дужче натягувала на голову ковдру. Мачуха сама забирала у Могилянського хлібину чи торбинку пшона і дякувала.

— Ах, Семене Харитоновичу, все з того вечора… Знаєте, мале воно ще, дурне, — намагалася виправдати непривітну поведінку пасербиці. — Не гнівайтесь і не дивуйтеся…

— Не гніваюсь, але дивуюсь, — бурчав гість. — Дивуюся. Тисячі дівчат мали б за щастя… а вона… одне слово, гімназистка…

Одужавши, Клава так і залишилася мовчазною, за словами мачухи, «трохи не в собі». Ніколи не згадувала за ту «свою» страшну ніч, сама не брала участі у гульках, що час від часу відбувалися у великій залі, коли в гості приходили Могилянський, отець Іліодор і новий чоловік з видовженим прямокутним обличчям, якого вона прозвала в думці Лошаком. Йшла з дому і блукала хтозна-де. Здавалося, її тепер ніщо не обходило, не тривожило… У Єфросинії Іванівни нерви були слабші, і вона не витримала першою:

— Ти чого мовчиш?! Очі ховаєш! Такі вони в тебе, наче зарізати когось зібралася…

Клава вперше після хвороби посміхнулася.

— Не бійтеся. Не вас…

— Ой Клавонько, — охкала мачуха. — Не суди мене. Боюся я з голоду вмерти… І щоб ти і Арсенчик вмирали, не хочу… Найстрашніша це смерть, — додала пошепки і здригнулася, мерзлякувато повівши плечима.

На другий день після цієї розмови Клава зникла. Пішла увечері й не повернулася. Не було її день, два, тиждень. Єфросинія Іванівна полегшено зітхнула…

Якось уночі, коли Єфросинія Іванівна, покинувши гостей у залі, заснула у своїй спальні (тепер, як пасербиця зникла, вона почувала себе вільніше і розгулялася на всю губу), у двері постукали.

Схопилася. Боса, у самій сорочці підбігла до дверей, хапаючись рукою за серце, мовби його стукіт могли почути на вулиці.

За дверима було тихо.

Потім стукіт повторився.

— Хто там? — не своїм голосом спитала Єфросинія Іванівна.

— Це я, Клава, відчиніть…

Дівчина не увійшла, а вповзла у хату.

У слабкому мерехтливому світлі маленької гасової лампи здавалася кішкою з перебитим хребтом.

— Де ти пропадала?

Клава зупинилася біля столу і мовчки, із страдницьким виразом обличчя, терла руки. «Відморозила, — подумала сердито Єфросинія Іванівна. — Не вистачало на мою шию інваліда!»

Довгі, наче набряклі, пальці Клави відразу почали червоніти в кімнаті, а біле обличчя посиніло, лякаючи запалими щоками і загостреним носом.

«Ну, мрець, та й годі, — тяжко зітхнула Єфросинія Іванівна. — Хоч би вже швидше туди або сюди, прости господи. Бо й сама не житець, і другим клопіт… І що в ній побачив той Могилянський?! Хоч, правда, дівкою гарна була… Але тепер…»

Немов зрозумівши її думки, Клава почала неслухняними пальцями розстібати на собі пальтечко, яке колись було пошито їй на весну і з якого вона давно виросла так, що тільки страшна худорба дозволяла натягти його. Вийняла з-за пазухи половину пласкої житньої хлібини і поклала на стіл.

— Так боялася за тебе! — розтулила вуста мачуха. — Хотіла шукати. А де — і сама не знаю. Ну, слава богу, жива… — Єфросинія Іванівна критичним поглядом ще раз зміряла завмерлу біля столу постать, від якої аж під стелю падала тінь, і широко позіхнула. — Лягай, спи… Ніч іще… І мені сон перебила… Та не горюй дуже. Така наша доля… — забурчала знову, мостячи у кутку Клаві постіль із старих ковдр. — Тільки ти краще тут, вдома… По вулицях не ходи… А то до міліції втрапиш… Найкраще було б з Могилянським помиритися. Дурна дівка! Він багатий, у гроші вбився, дали комісари торговцям хід, тепер у нього все є, і м'ясо, і сало. Шоколад «Міньйон» навіть приносить…

Клава похитала опущеною головою.

Єфросинія Іванівна розуміла її. Звичайно, Могилянський мерзотник. У добрі старі часи вона йому руки не подала б. Але все ж таки це краще, ніж вулиця…

— Вони й мені, — провела пальцем по горлу, — ось так. Але треба, Клавонько… мусимо. Дитя он… — Вона кивнула на ліжко, де, зібгавшись, спав малий Арсен. — Нещасна наша доля, — і раптом заплакала.

Клава, нічого на те не сказавши, скинула пальтечко і, немов підтята, впала на ганчір'я. Заснула ще до того, як мачуха погасила лампу і вмостилася у свою прохололу постіль.