Таємниця забутої справи

26

Прокинувшись, Клава відразу глянула на підлогу, мовби сподівалася, що їй просто приснився химерний сон. Але господаря й справді не було.

Довго лежала, пригадуючи нічну подію. Потім підхопилася, одяглася. Ще недавно вважала Решетняка своїм найзапеклішим ворогом, а тепер не знала, що й думати про нього. Адже він врятував її від самосуду!.. І вдома грізний інспектор усе частіше перетворювався на хлопчиська, особливо коли бурчав на неї і кумедно поглядав спідлоба…

Але це ж він допитував її у міліції!

Обіцяв влаштувати на роботу, в гуртожиток, та вже котрий день десь пропадає, нічого не зробивши для неї…

Клава не знаходила собі місця, чекала з хвилини на хвилину повернення Решетняка, прислухалася до вулиці.

Згадувалося, як уперше побачила його. Її забрали серед ночі, взяли з теплої постелі. Вона видиралася, як дика кішка. Покусала руки міліціонерові, за що її назвали озвірілим класовим ворогом. А вранці повели на допит.

«Хто бував вдома з чужих людей? Кого відвідував батько?»— питав ширококостий молодий чоловік із скуйовдженим кучерявим чубом.

Вона тільки плечима знизувала.

«Раджу відповідати».

Вона ненавиділа «босяків», як називала нову владу Єфросинія Іванівна, — через них усе горе й біда! — і не хотіла з ним розмовляти.

«Ви знаєте, що сталося вночі у вашому особняку?»

Вона нічого не знала, але, згадуючи підслухану нічну розмову, могла думати що завгодно. Боялася за батька. Важкий камінь ліг їй на серце…

Клава прибрала в кімнатці, сіла на ліжко. Останніми днями у неї знову з'явилося бажання думати.

Після того, що скоїлося в її житті, якийсь час перестала думати. Це сталося нагло і було дуже страшно. Все замінили примітивні відчуття голоду, страху. Ні про що не могла і не хотіла думати ні в старій квартирі, де перевернулося її життя, ні в трущобах міста, ні у «мебльованих кімнатах»… А потім пропало і відчуття страху, залишилася тільки огида до всього, що бачили її очі, чого торкалася змертвіла душа. Вулиці стали не тими, по яких вона ходила і їздила в дитинстві, повітря перестало бути чистим і запашним, світло і вдень здавалося тьмавим, і люди почужіли, немов зовсім і не вони жили тут раніше…

Все навколо зробилося холодним, чужим, а з душі й на мить не спадав важкий камінь… І вона безтямним поглядом дивилася на усміхнених робітниць, які виспівували нових пісень про «кирпичики» і «желтые ботиночки», що «зажгли в душе моей пылающий пожар», дивуючись їм, наче пришельцям з далекої планети… А коли потрапила сюди, в цю підсліпувату кімнатку міліціонера, з неї наче спало оціпеніния. Почали повертатися й думки. Це було боляче: наче із обмороженого серця виходили гострі зашпори, і часом вона безсило і, здавалося, безпричинно плакала.

У тому, що почала знову думати, згадувати, що побачила тепер яму, до якої штовхнуло її життя, був винен Решетняк.

Сердилася на нього — піклування інспектора викликали у неї спочатку тільки злість. Хотіла втекти звідси. Але вона вже оглянулася на ту слизьку яму, що була за спиною, вона вже знову думала і не наважилася…

Тепер раз у раз ставав перед очима той перший в її житті допит, що провадив Решетняк.

«Де ви були цієї ночі?»

«Як де? І Спала у своїй спальні… А потім мучилася тут… у міліції».

«Так, так. Коли лягли?» «Як завжди, о десятій». «Читали на ніч?»

Знизала плечима. Яке може бути читання, коли гас видають тільки для банківської варти і то не завжди. Незважаючи на серйозність обстановки, на страшну ніч, запитання інспектора міліції здалося їй дурним до смішного і по інтонації своїй: «Молилася ти на ніч, Дездемоно?» Втім, цей кудлань і не підозрює, мабуть, що на світі був Шекспір і живе й досі його безсмертний Отелло.

Ой, як їй все було тут огидне: і слова, і манери цих людей, їхні обмотки на ногах, довгі незугарні шинелі, важкий, застояний кислий запах від махорки, хрипкі голоси і очі фанатиків.

«Бачили ви минулого вечора батька?»

Клава навіть не так зло, як досі, глянула на слідчого. Він глухуватий, бо не вчуває отеллівських інтонацій у своїх запитаннях. Або й справді ніколи не чув про трагедію мавра.

«Бачила. Я зайшла до нього попрощатися на ніч».

«Він сказав вам що-небудь?»

«Як завжди, поцілував і побажав доброї ночі».

«Ви не помітили незвичайного в його поведінці?»

«Ні».

«В одязі?»

«Був одягнений, як завжди, — у хутровій спортивній куртці, теплих штанях і чоботях. Тепер, — дівчина підкреслила це слово, — у нашій квартирі завжди холодно».

Решетняк не звернув уваги на її інтонацію.

«Так, так. Значить, нічого особливого не сказав?»

«Ні».

«І ви пішли відразу до своєї спальні? Чи заходили іще кудись?»

«До спальні».

«Де в цей час була ваша мачуха?» «Мабуть, у їхній спальні». «А братик?»

«Він боїться спати один, Єфросинія Іванівна бере його до себе».

«Ви не чули якого-небудь шуму в особняку або у дворі, коли лежали в постелі?» «Крім бурі, нічого». «Відразу заснули?»

«Може, за півгодини. Лежала і прислухалася, як завивав вітер, як дрижать шибки під ударами дощу і мокрого снігу». «І не прокидалися серед ночі?»

Клава пополотніла.

«Мене розбудили і витягли з постелі ваші грубіяни», — ! ледве повертаючи язиком, відповіла.

У молодого інспектора було завидне терпіння. «… А перед тим, як ми прийшли?» «Я сплю одягнена. Угрілася і міцно заснула…» Так допитував її Решетняк.

А тепер, сама не знаючи кому, хвилюючись, чекала його, свого ворога, одного з тих, хто перевернув життя і зробив її нещасною. Його не було.

Надійшов вечір. Сутінки заповзли у комірчину, вкрили Клаву, яка лежала на постелі з розплющеними очима, немов ковдрою. Потім зовсім споночіло. Решетняка не було, і Клава заснула, подумавши, що він повернеться завтра.

Вночі їй далі снився допит.

«Ваша спальня далеко від контори банку і сховища? Покажіть ось на схемі», — питав інспектор Решетняк.

«Між нашою квартирою і банком груба залізна сітка, яка вдень розсовується, а на ніч замикається на ключ…»

«І тієї ночі була замкнена?»

«Мене це не цікавило».

«А хто звичайно замикав сітку?»

«Мабуть, батько. Хто ж іще!..»

«А до націоналізації?»

«Не знаю. Тоді було багато службовців, але батькові справи мене не обходили…»

Клава намагалася триматися спокійно, хоч всередині її бив дріж. Закинута серед ночі в холодну камеру, вона і на хвильку не заплющила очей. При самій тільки думці, що доведеться пережити ще одну, а може, й не одну таку ніч, починало тіпати, і вона з острахом дивилася на суворого інспектора. Коли Решетняк замовк і, стягнувши брови на переніссі, втупився у неї, опустила погляд і наважилася спитати:

«А батько мій тут?.. А братик? Він же зовсім дитина!»

«Братик ваш дома. За ним доглянуть. Мачуха у нас. Хочете побачитись з нею?»

Клава похитала головою: «Я питаю про батька! Де він?»

«Про це ми хотіли у вас довідатися». Вона мовчала.

«Ваш батько ворог революційного пролетаріату і трудового селянства. Разом з невідомими бандитами він пограбував довірений йому банк, забрав добро, що належить народу, — раптом вибухнув інспектор розшуку. — І втік, покинувши напризволяще власних дітей… Але рука червоного правосуддя…»

«Ні, ні! — закричала Клава, не дослухавши. — Неправда!»

Більше нічого вона не пам'ятає. Коли опритомніла, побачила, що в кімнаті з'явилося ще кілька міліціонерів. Решетняк стояв над нею з кухлем води.

«Додому дійдете чи відвезти?»

«Дійде… — почула над головою чийсь інший голос. — Не розводь з нею, Олексо, буржуйських антимоній». Вона вчепилася за стіл і підвелася. «Де батько?»

Решетняк поставив кухоль на підвіконня, розвів руками: «Шукаємо. Ви можете нам допомогти. Так, так… Все, що почуєте, довідаєтесь про пограбування банку, — розкажете. Прийдете сюди, спитаєте мене, Решетняка. Ясно?»

Вона кивнула і — де взялися сили — мало не бігом вискочила у двері, на вулицю.

Прокинулась Клава під ранок від настирного стукоту в шибку. Підхопилася і кинулась у сіни. Серце мало не вискочило з грудей. Навіть не запитала: «Хто?» — відчинила двері.

На порозі стояли якісь люди, обвішані кулеметними стрічками, підтримували під руки Олексія. Вони присвічували ліхтарем, і Клава побачила, що одна нога інспектора була без чобота, обгорнута подертою сорочкою. Нічого не питаючи, кинулась назад у кімнату, зірвала з постелі ковдру. Товариші допомогли Решетняку скинути шинель і опуститися на ліжко.

— Лежи, Олексію, — сказав один з них. — Приведемо тобі лікаря. А поки що — спокій і спокій…

Коли незнайомі пішли, Клава запалила недогарок і глянула на Решетняка. Інспектор, блідий, з глибокими тінями під очима, намагався посміхнутися. У миготливому світлі недогарка обличчя здавалося загостреним, як у мертвого. Погляд дівчини ковзнув униз, і вона побачила на туго затягненій полотнині чорну пляму.

— Що з вами? — пошепки запитала.

— Нічого страшного, — так само тихо відповів Решетняк. — Пити хочу…

Клава кинулася до відра, набрала повний кухоль і, розбризкуючи воду, піднесла Решетняку. Але той тільки поворушив пальцями правиці.

Клава підвела йому голову і обережно напоїла. Немов крилом майнуло перед очима минуле: смерть матері, хворий братик, біля якого вона сиділа дні і ночі. Тепер таким безпорадним здавався їй Решетняк. Зашпори знову вп'ялися в серце — згадала не тільки братика, але й свого юнкера Антона, і раптом гірко розплакалась.

Вона плакала дедалі дужче. Ридаючи, сповзла на підлогу.

Решетняк не знав, як припинити цю істерику.

Нарешті вона виплакалася і, зарюмана, сіла на підлозі.

— Ну що з тобою, Клаво?! — спромігся промовити Решетняк. — Заспокойся. Все пройде, через день-два знову стрибатиму…

Вона відчужено глянула з-під напухлих повік і нічого не відповіла. Хіба через нього плакала? І сама не знала, чому полилися сльози, чому у серце зайшли такі болючі зашпори і примусили її зараз ридати над своєю понівеченою долею. Витерла обличчя рукою.

— Пробачте, Олексію Івановичу… Вам дуже боляче? — повернулася до навколишнього життя.

Той спробував посміхнутися.

— Куди поранило, у ногу?

Він кивнув, потім подумав і додав:

— І трохи у плече… Але… до весілля заживе…

— Хто ж це вас так?

— Бандити, — нахмурився Решетняк.

Хотіла спитати: «Які?», — та побоялася. Адже й вона — класовий ворог, як і ті, хто поранив Олексія. Вперше в житті відчула якусь ніби вину за собою за те, що називається класовим ворогом.

Але потім подумала, що, може, Решетняк стріляв таких юнаків, як Антон? Вона закам'яніла від цієї думки, відчуваючи, як ненависть знову спалахує в ній. Зрештою перемогла себе, спокійно глянула на пораненого.

— Ой боже, — раптом сплеснула руками, — у мене ж трохи кулешику є! Зараз підігрію…

Запалила грубку і, коли та розгорілася, дмухнула на свічку — слід економити недогарок. Та, поки поралася, знесилений Решетняк заснув, і вона не насмілилася будити його.

Решетняк ще спав, коли з'явився міліціонер. На цей раз із лікарем. Надворі розвиднілося, і в сірому світлі обличчя пораненого здавалося Клаві ще дужче змарнілим і чужим. Лікар наказав гріти воду, а міліціонер мовчки поклав на стіл торбинку з пшоном, невеликий шматок сала, цукор, хлібину.

Коли, намацуючи пульс, лікар торкнувся руки Решетняка, той застогнав і розплющив очі. Клава побачила, як зціпив зуби інспектор і на білому наче крейда обличчі виступили краплі поту.

Після перев'язки лікар сказав, що кістку куля не зачепила, тільки багато втрачено крові, хворому треба лежати, поки рана не затягнеться. «Спокій і харчування, — додав він, звертаючись до Клави, — і все буде гаразд». Дівчина мало не знизала плечима: чого це до неї? Потім схаменулася і закивала головою.

Наступного дня Решетняку полегшало, інспектор навіть пробував жартувати, але вночі знову метався у жару, кричав, наказував стріляти контру, лаявся, і Клава не знала, що їй робити…

Минув тиждень. Клава самовіддано доглядала пораненого. Коли приходили з міліції, дівчина намагалася піти з хати, а якщо не вдавалося, забивалася в куток і раділа, коли на неї не звертали уваги.

Одного разу ставний командир у короткому кожушку, обшитому по бортах і на комірі сивим смушком, перетягнутий ременями, прощаючись з Решетняком, несподівано повернувся до неї, взяв за підборіддя і пильно поглянув у вічі:

— А ти хто єси? — спитав. — Вродливиця… Десь я тебе бачив…

Клава розгубилася і густо почервоніла.

— Облиш її, — сказав Решетняк. Командир помахав йому рукою і вийшов.

— Хто це? — відчуваючи якусь підсвідому тривогу, спитала Клава. Її здалося, що десь чула цей голос. Чи не він сказав тоді у міліції: «Не розводь з нею, Олексо, буржуйських антимоній!»

— Інспектор Козуб, — відповів Решетняк. — У нас його ще називають Маратом за непримиренність до ворогів революції. Образилась на нього?

— Та ні, — відповіла Клава, а сама подумала: «Не дивно, що його називають Маратом, у нього такий пронизливий погляд. Міліція! Всі вони такі… Хіба ось тільки Олексій Іванович… Але це взагалі дивна людина…»

Коли хворому стало легше, вона сиділа біля ліжка на хиткому стільці і, поки Решетняк не засинав, розповідала сюжети прочитаних книг. На подив Клави, інспектор міліції цікавився не лише казками та солдатськими притчами. Його захопила історія давніх греків, мандри міфічного Одіссея, героя троянської війни. По декілька разів просив повторити епізоди, які найбільше сподобалися.

Клава відкривала йому незнаний світ. З її уст почув про стародавню Елладу, про сім чудес світу, про сміливих жінок-амазонок, про Римську імперію, гладіаторів і повстання рабів. В уяві молодого інспектора все це дивовижно перепліталося із реальним життям, із тим, що сьогодні оточувало його. Здоровий глузд шукав аналогій, і колишній незаможник знаходив пояснення героїзму Спартака у своїй революції, мовби він сам із своїми товаришами йшов на укріплення біляків у когортах Спартака. Дивувався і радів, що боротьба за свободу, в якій тепер трудящі люди перемогли, ще тисячоліття тому потрясала світ.

Із захопленням дивився на Клаву — худу, змарнілу, з глибокими синцями під очима, які повнилися світлом, коли дівчина розповідала і, забувшись, сама поринала у милий їй світ книжок.

Решетняку здавалося, що у Клави є невичерпна чарівна скринька. Усе нові й нові люди і події оживали в її розповідях, усе нові образи вражали уяву: і троє друзів мушкетерів, і граф Монте-Крісто, і князь Андрій та Платон Каратаєв.

Він не міг збагнути, як така розумна дівчина дала затягнути себе у багно. Хто в цьому винен? Не раз поривався запитати її, але боявся сполохати, боявся, щоб не сприйняла його запитань як продовження допиту, і вирішив чекати, поки сама захоче поділитися. А коли Клава розповідала про Наташу Ростову, Решетняк не міг позбутися відчуття, що це сама Наташа опинилася у вирі здибленого війною і революцією світу, який поніс її, як трісочку, то затягуючи на самісіньке дно, то викидаючи з піною нагору. Не бралося голови, як не втратила Клава після пережитого незайманості, що світилася в глибині її очей. І несподівано подумалося, що біля Клави він і сам стає внутрішньо багатшим. Якби не зустрів її, то, може, пройшло б повз нього оце, змальоване у книжках, життя далеких народів, незнайомих людей, про існування яких він і не підозрював. Адже в сільській церковнопарафіяльній школі ледве навчили читати і писати. Коли ще доп'явся б до таких книжок!..

Одного дня Клава умостилася біля вікна і, ловлячи останні відблиски зимового дня, читала книжку, яку знайшла у сінях. Решетняк, удаючи, що спить, спостерігав за нею. Він одужував, незабаром мав повернутися на роботу і перейти у комунівський гуртожиток. Але насамперед він подбає про цю виснажену бліду дівчину, щоб і вона знайшла своє місце в новому житті…

І раптом якесь нове почуття гостро пронизало його. Відразу не зрозумів, що це. Любов?.. Ні. Певно, що ні Любові він ще не знав, та й не уявляв її як любов до жінки. Його любов була більш містка: відданість Революції — тій бурі, яка захопила і понесла його в просторе, як повенева річка, життя. Поглядаючи на Клаву, що схилилася над книжкою, на її відрослий локон, який по-дитячому беззахисно і смішно стирчав над тонкою шиєю, він раптом зрозумів це почуття. Воно народжувалося у ньому, ще коли вперше допитував її і Клава знепритомніла, і тоді, коли прогнав її додому під час облави, і коли забрав із «мебльованих кімнат», і, нарешті, коли врятував від самосуду…

Це було почуття відповідальності за дівчину, за її долю. Так, ніби й він був винен у її злигоднях…

Другого дня Клава запропонувала Решетняку прочитати вголос знайдену книгу, бо вона дуже цікава і стане йому в пригоді. Це був роман Достоєвського «Преступление и наказание».

Решетняк прослухав його, затаївши подих. Був так заворожений книгою, що, здавалося, втратив мову. І тільки з часом почав сам поволеньки перечитувати окремі епізоди. Особливо вразив його Порфирій Петрович. Він і захоплювався ним, як слідчим, і водночас відчував до нього ворожість, як до представника царської поліції.

Йому здавалося, що Раскольникову, який підняв руку на лихварку, треба співчувати, бо він заперечував право старої скнари сидіти на скрині з грішми у той час, коли трудящі люди помирають з голоду… І намагався втовкмачити це Клаві, яка ніяк не розуміла, що таке класова боротьба і експропріація експропріаторів.

Клава доводила, що Порфирій Петрович, хоч і страшний своєю невідворотною проникливістю, але — чесна і благородна людина, бо він бореться із злом. Вона не хотіла знати ніякої класової боротьби.

Якось під час розмови Решетняку пощастило викликати Клаву на відвертість.

— Розкажи більше про себе, — попросив він.

Хоч і давно чекала такого запитання, та все ж пролунало воно несподівано. З чого, власне, почати?

Решетняк сказав:

— Починай з дитинства, Клаво…

Вона заплющила очі, закинула назад голову, і якесь рожеве марево попливло перед нею: неясні образи, уривки подій з такого близького і такого далекого милого дитинства…

Клава глибоко зітхнула і розплющила очі…

— Слухайте, — сказала, якось дивно блиснувши очима. — Я вам, Олексію Івановичу, розповім… Не про дитинство… А про те, що найбільше вас цікавить, — зупинилась, немов іще вагаючись. Потім рішуче стріпнула головою. — Пам'ятаєте, як ви допитували мене у міліції?

Решетняк кивнув.

— Ні, ви не все пам'ятаєте, — зауважила Клава, — ви не звернули уваги, як стало мені недобре, коли спитали: «І не прокидалися серед ночі?..» — Вона на мить затримала подих, а потім, схилившись над Решетняком, ніби боялася, що їх хто-небудь почує, промовила — Я не спала!.. Я чула!..

— Ну, ну… — ласкаво підбадьорив її Решетняк, весь внутрішньо напружившись, щоб не пропустити жодного слова Клави, але удаючи, що сьогодні це не дуже цікавить його.

— Вони сказали про батька «хлопчик з бородою…». Це мене так вразило! На мого батька! Який не дозволяв розмовляти неввічливо навіть міністрові!

— Заспокойся, Клаво, — погладив її по руці, що упиралася в ліжко, Решетняк. — Розказуй все по порядку. Хто? Коли? Хто це сказав?

Вона розгублено знизала плечима.

— Це було тієї ночі, коли тебе забрали в міліцію?

— Ні, — похитала головою. — Перед цим за два-три дні…

— Так, так. Розповідай!

— Прокинулася серед ночі. Я правду сказала, що сплю міцно. Угріюся під купою ковдр і засинаю до ранку. А тут прокинулася… Темно. За вікном завиває хуртовина, вітер торгає шибки, наче хто постукує пальцями. Мені стало страшно. Розплющила очі — здається, якісь тіні сплітаються на чорному вікні, пливуть по кімнаті, дихають мені у потилицю. Сон зовсім зник. Голова чиста, свіжа… Подумалося, скільки зараз людей пропадають на холоді, клякнуть під дощем, замерзають у снігу… Моє затишне кубельце здалося таким беззахисним. Ось вдарить дужчий порив, посиплються із дзвоном шибки, і злий вітер разом з чорним туманом вдереться і в мою спальню… Може, вперше в житті з незвичайною ніжністю подумала про батька, єдину людину, яка оберігає мене. І раптом стало страшно за нього. Не тямлячи себе, підхопилася, побігла коридором до батькової спальні… В мене було якесь передчуття лиха. Певно, це тяжке передчуття і розбудило мене… Але за дверима батькової спальні було тихо.

Я постояла трохи, замерзла і, заспокоївшись, уже хотіла повернутися в нагріте кубельце, коли почула батьків голос. Голос долітав ніби крізь плач вітру, з темряви ночі. Я розгубилася і мало не закричала від страху, мовби почула голос привида. Потім зрозуміла: говорять не в спальні, а в діловому кабінеті, у другій, службовій, половині особняка.

«Чому батько опинився там? З ким він розмовляє серед ночі?! Чому у нього такий схвильований, ніби не свій голос?!»— тисячі запитань роєм закружляли у моїй голові, і я навпомацки, тримаючись стіни, пішла у непроглядній темряві по коридору, поки не наштовхнулася на металеву сітку, що відгороджувала квартиру від банку з його конторою, підвалом та сейфами… Пам'ятаєте, Олексію Івановичу, ви питали, чи замикається ця сітка, і я відповіла, що не знаю, не цікавилася, що батькові справи мене не обходять… Я сказала неправду.

Решетняк ледь посміхнувся:

— Я це відчував, Клаво. Так, так. Ну, будь ласка, кажи далі…

— Сітка не була замкнена, Олексію Івановичу! Вона навіть була трохи розсунута, і я прокралася до дверей кабінету. Серце калатало у грудях, але я вже не боялася темряви, я боялася за батька, бо мені здавалося, що його схопили і катують злодії. Я готова була вдертися в кабінет, щоб захистити його. Подумала, що треба гукнути матроса, який вартує біля входу, але знову почула голос батька, уже спокійніший, і сама трохи заспокоїлася. Він говорив щось про лівих есерів, про якихось буржуазних націоналістів… От уже не пам'ятаю, що саме…

Решетняк від хвилювання сперся на лікоть:

— Ну, Клавонько, люба… Ну, подумай, згадай, це дуже важливо…

Вона випросталася, безпорадно розвела руками.

— Раптом хтось, перебивши батька, захрипів басом: «Знаєте що, хлопчику з бородою, не будьте занадто цікавим… Сьогодні ми всі, і ліві, і праві, на одному вокзалі і сідаємо в один поїзд…»

Я не зрозуміла цієї фрази. Та й не було коли вдумуватися, бо в кабінеті хтось повторив тоншим голосом: «Хлопчику З бородою… — і дрібно засміявся: — Хі, хі…» Я ще хотіла послухати цю розмову, але почула голоси біля самісіньких дверей і втекла назад, у свою спальню. Незабаром із коридора долетіли кроки — певно, батько випроводжав нічних гостей квартирним ходом. Затим він повернувся, і, заспокоєна, я заснула. Другого дня, прокинувшись, довго лежала в постелі, пригадувала нічні події. Було світло, за дверима чула голоси Арсена і мачухи. Все було спокійно, і нічна пригода здалася мені химерним сном.

Я стежила за батьком під час сніданку. Обличчя його, схудле і постаріле, здавалося спокійним, хоч весь час було зосереджене. Він задумувався, був неуважний, узяв замість ложки виделку і вмочив у суп… Я хотіла вибрати вдень слушну хвилину і спитати, що то за люди приходили вночі. Але кожного разу, коли підходила, у нього був такий строгий вираз обличчя, що я не наважувалася… — Клава замовкла, потім додала роздумливо: — І дуже шкодую тепер…

Решетняк мовчав, думаючи своє.

— Ти дуже цікаві речі розповіла, — нарешті порушив він мовчанку. — Жаль, що раніше не сказала… І багато нових запитань тепер поставила… Ось одужаю, займуся розслідуванням впритул. Хоч, може, за цей час інший інспектор усе вже розкрив.

— І батько, може, знайшовся? — мало не скрикнула Клава.

— Звідки мені знати І Я не працюю зараз, а мої колеги про справи тут не говорять. Почекай ще трохи, все з'ясується…

— Олексію Івановичу, — стягши на переніссі брівки, задумливо додала Клава, — отой другий голос, тонший, що хіхікав І повторив слова «хлопчик з бородою», — іще десь чула… Але де — ніяк не пригадаю…

— Жаль. Це дуже, дуже важливо, Клавонько… Так, так. Спробуй згадати…

Та вона тільки безпомічно знизала плечима.