Таємниця забутої справи

11

Хоч би де був, хоч би що робив Дмитро Іванович Коваль, а в ньому завжди жили спогади про рідну Ворсклу, на якій він виріс.

Вкриті товстим шаром щоденних турбот і справ, вони лежали на споді пам'яті, очікуючи своєї хвилини. І, коли надходила така хвилина, досить було дрібниці, щоб забуті картини одразу зринули. Так спливає на поверхню ріки замулена гілка, корінь або якась тріска, якщо її підмиє підводний потік.

Щоправда, часом це відбувалося не в слушну хвилину — коли Коваль поспішав на місце події, вів розшук або допитував злочинця, і він не міг зрозуміти зв'язку між такими різними і далекими подіями. Але спогади вибирали собі час, не рахуючись із бажаннями підполковника, керовані почуттями, над якими він влади не мав.

Вони могли бути і довгі, і миттєві, цілі стрічки і короткі епізоди, навіть тільки одне слово, звук, шерех кроків, раптовий блиск вечорового сонця на шибці або паморочливий запах бузку. Без системи і послідовності, неузгоджені з календарем, могли побігти супроти потоку часу: спочатку схвилювати тривогами юності, а вже потім спалахнути барвами дитинства.

Він не сердився, коли спогад зринав у неслушну мить. Минуле у ньому не заважало сучасному, навіть давало наснагу, бо несло емоційний заряд і повертало його часом втрачений під натиском життя здоровий глузд.

Коваль вважав, що людина, як і ціле суспільство, не може жити без минулого, без учорашнього дня, бо минуле підштовхує і веде у завтрашній день.

Найчастіше Дмитру Івановичу згадувалися береги його дитинства, річка Ворскла. То широким плесом перед млинами, глибокою прозорою водою біля Колодяжних круч, то довгою синьою змійкою, що тяглася на карті з півночі через Сумщину і Полтавщину, а то тихим плюскотом хвиль уздовж берега, теплим піском під ногою, зеленою гілкою над бистрею, дитячим відчуттям простору і нескінченності світу.

Вона завжди була йому і загадкою, і розгадкою, не просто водою, що віками спливала в Дніпро; ховала у глибоких вирах, де жили старі соми, і на піскових перекатах, і в густих лісах по берегах таємниці, які він мусив колись розгадати. Рік у рік несла вона життя на спраглі сухі землі і від самого дитинства непомітно опікувала Дмитра Коваля, допомагаючи у скрутну хвилину своєю мудрістю.

Минуле завжди допитувалося правди в його сучасному, хоч, як і в кожної людини, під натиском часу, невідкладних турбот відсувалося в усе дальші закутки пам'яті.

Розслідування убивства старого Гущака, сьогоднішня зустріч із земляком зупинила у Коваля процес забуття, і минуле, немов повенева Ворскла, прорвалося крізь загати пам'яті… Сповнений цих спогадів, він повернувся додому і до пізнього вечора сидів на самоті у своєму садку…

Ворскла — не море, довбанка — не корабель. Але коли хлопець мріє про море, то три довбанки, причалені до берега, здаються йому океанськими кораблями. До кожної з них сідають юні плавці, і одна за одною, відштовхнувшись від берега, вони випливають на стрижень.

В першій — обережно повертаючись, щоб не перекинутися, — сидить на холоднуватому вузькому дні, вкритому комишем, дівчина із зеленуватими очима — Зіна, а на кормі, навколішках, веслує Дмитро Коваль, у другій і третій — їхні друзі. Усі шестеро — засмаглі, від їхніх веселих облич, худорлявих постатей віє силою і здоров'ям. Вони жартують, і довбанки, нагадуючи про свою другу назву — «душогубки», хитаються від їхнього сміху, розводячи по тихому плесу ріки симетричні брижі…

Дівчата плетуть з білих лілій вінки, а хлопці ліниво гребуть, ховаючи непокірне шорстке волосся під широкими прив'ялими лопухами.

Флотилія повільно минає зелені береги…

Чи забуде коли-небудь Дмитро Іванович Коваль, як плавав довбанкою по тихій Ворсклі разом з дівчиною, якій, як і йому, минуло тоді п'ятнадцять і яку звати Зіною? А коли потім ця Зіна проходить через усе твоє життя, то й про Ворсклу хіба забути!..

Коваль пам'ятає ріку відтоді, коли голопузим пуцьвірком бовтався в березі. Тоді Ворскла була непізнаним і загадковим світом: а що там за поворотом, що далі відкривається очам, а де кінець світу? Адже всьому є кінець: і столу, і лаві, і призьбі, хаті та подвір'ю, стежці й тополям. Але чи є кінець Ворсклі, і за яким він поворотом?

А що в таємничій глибині, яка так і манить, так і тягне, коли плюскаєшся на мілкому, хто там живе, які риби, які русалки-лоскотухи, які царівни-жаби і хвостаті страхіття?..

Коли підріс, побував за одним поворотом, за другим, за багатьма, але Ворскла все одно манила й далі, бо не було кін-ця-краю її каньйонам і плесам, бо не знав, де початок їй, де кінець, тільки чув, що від самої Полтави тече до Дніпра, а починається аж у Росії…

І коли тепер зупинявся перед якоюсь загадкою, коли мучився над складним завданням, відшукуючи смисл вчинків людей, і добрих, і злих, здавалося йому, що підіймається вгору своєю Ворсклою крізь незайманий густий ліс і шукає таємничого початку її: звідки вона витікає і звідки все береться, Починається в житті — і добро, і зло…

Тоді, у хлоп'ячі роки, мріяв: ось виросте, збудує великий човен, попливе Ворсклою, а далі — могутнім Дніпром до самого синього моря.

Не збулася та мрія.

Мав тільки легеньку довбанку. Але, може, це й краще. Адже довбанка — не мертвий човен, як оті, збиті з дощок, неповороткі річкові крейсери, це — жива істота, з живою душею. Ось вона швидко мчить рікою. Тільки чутно тихий плескіт спереду, де вона торкається води. Вмощуєшся на кормі навсидьки, поклавши під коліна трави, і рівними помахами весла женеш свій човен у далечінь…

Ти — низько-низько над водою, наче торкаєшся опуклих і широких грудей ріки, зливаєшся з нею. І навіть риба не боїться тебе, коли завмираєш у комишах: навколо срібно виблискують верховодки, вистрибують, тікаючи від гострозубої щуки, пліточки і краснопери, жирують окуні, а глибше, прямо під тобою, у прозорій до самого дна воді, копошаться темні бубирці.

Можна їхати довбанкою вдвох. Тоді одному треба лягти на дно, а другий сідає в ногах, на кормі, і жене човен…

Ні, не забути Дмитрові Івановичу Ковалю свого дитинства, яке, відсіявши усе дрібне, випадкове, підтримувало в ньому світлі спогади, допомагало вибирати в житті стежку і не збиватися на манівці. І чим далі відходив від свого дитинства, тим виразніше згадував його. А з літами йому навіть почало здаватися, що не відходить, а навпаки — знову наближається до нього…

Пливе довбанкова флотилія Ворсклою вгору, проти течії. До Срібного берега, захованого у лісі, тримає вона курс, а за нею залишається діамантово-блискуча, довга і покручена пінява стежка.

Обабіч Ворскли — ліс. Від містечка до Срібного берега, і до Колодяжних круч, і ще далі, аж до Полтави — кажуть люди, що й за Полтавою береги вкриті густим лісом. На правому, високому, біля містечка стоїть під горою осиковий гай — Колісниковий. Могутні, високі, під хмари, осики, що пережили не одне людське покоління, з чорними гайворонячими гніздами у зеленаво-білих кронах, задивляються у воду. Тихо в гаю. Коли-не-коли дмухне вітерець, затріпоче сріблясте листячко, трісне гілочка і впаде у воду, порушуючи сплеском лісову тишу і лякаючи рибу, — і знову тихо.

Біля шляху з міста на лісовій кручі стоїть старий, коричневого каменю, триповерховий палац. Подекуди ще збереглися тераси, які оперізують гору і збігають у гай, повний сонного шамотіння осик, до спокійної води Ворскли. А до руїн палацу ніхто не навідується, хіба що хлоп'ята, які пасуть овець на кручі і не бояться гадюк у колишньому панському маєтку… На низькому березі ліс не такий густий, раз у раз за поворотами з'являються буйні луки і синіє вдалині смужка бору, який розстелив на далеких пісках зірчасте шатро.

Творилася серед заворсклян легенда: «Будуватимуть завод у нас, керамічний… Хіба не місце: і пісок, і вода, і глина?!»

«Не будуватимуть — залізниця далеко», — зітхали невіри.

«Збудують, — запевняли ентузіасти, — такий пісок, як перемитий, вода прозора, мов кришталь, а глина — як жовток!..»

З року в рік чекали того заводу. Молодь, що школу закінчувала, у великі міста їхала, батьки біля Ворскли залишалися. Просили: «Повиучуєтесь — повертайтеся. Завод будуватимуть». І хлопці та дівчата з облупленими носами цілували похапцем старих, не випускаючи з рук дерев'яної скриньки, — їхали у незвіданий світ, сповнені тривожної невідомості і наївних мрій. Але тільки після війни почалося-таки будівництво…

А тим часом…

Тихо пливуть довбанки, заворожені тишею, до якої і ліс прислухається, звівши волохаті брови над глибокою водою, дівчата забувають про пісні, а хлопці стрімко, без зайвого плюскоту женуть свої човники. Починається змагання, кожен намагається вискочити вперед. Найчастіше перемагав Дмитро Ковалів — може, завдяки м'язам, що випиналися на руках, а можливо, тому, що, зіпершись у човнику на лікоть, хитро мружила на нього виноградні очі Зіна.

Мов стріли, промчали повз вишневий садок самотньої рибальської садиби, під'їхали до кручі, під якою наче зовсім не було дна і де над чорною водою ліс простягав гіллясті руки. Заспівали веселої. Пісня розігнала похмуру тишу дикого кутка, злякала берегових ластівок, що кулями вилітали із своїх глибоких гнізд у кручі і тривожно снували над головами.

Потім скупалися. Вилізли на берег мокрі, холодні, аж сині, і кинулися на чистий теплий пісок. І тоді починалися нескінченні розмови про світ, який вони швидше хотіли пізнати, бо в їхньому віці все безпосередньо торкалося кожного з них. Приміряли себе до життя, міркували, що мають чинити у майбутньому, бо вони іще не знали цього і хотіли знати.

— Я поїду звідси. У Харків. Це — найкраще місто на світі, — говорив довготелесий, з великою головою на худорлявому тулубі, схожий на чехоню Сашко Хоменко. — Звичайно, є ще Москва, Ленінград, є Київ, але Харків — це поряд. Тільки Харків, — твердо повторив він. — Там технікумів — які хо» чеш! А заводи?! Паровозний, електромеханічний, тракторний вбудували… Мені хочеться робити трактори.

— Я теж поїду у велике місто, — мрійно вкинула білява, як кульбабка, дівчина. — Дуже люблю кіно, театри, товариство, трамваї. Весело, цікаво!..

— Тобі нашого кіна мало? І нашого товариства? — грубувато спитав Дмитро і підвів голову. Ні, не для того, щоб роздивитися дівчину-кульбабку. Відчував весь час на собі погляд повних нез'ясованої влади зелених очей Зіни — хотів поглянути в них, ніби ненароком.

Зіна чекала на це і лукаво посміхнулася навстріч.

Чудна ця дівчина — Зіна. І все, що оточує її, що зв'язане в нею, теж незвичайне…

Над Ворсклою, над яром, на самісінькому краю, стоїть її маленька хатка. В цьому місці все немов зачароване, наче з прадавньої казки. Пройдеш останньою вуличкою містечка, і за білою Зіниною хаткою відкривається очам небо над просторою долиною Ворскли і глибокий яр внизу, такий глибокий, що старі тополі з дна його не сягають твоїх ніг. А за яром, де синьою стрічкою звивається Ворскла і побіг за горби білий Колісниковий гай, так близько звисає небо, що, здається, простягни руку і торкнешся сріблястих хмар. Надвечір звідси видно, як напливають на долину килими-самольоти, зіткані з хмарок, як темніє смужечкою на далеких пісках сосновий бір, як довго падають у серпні зорі… У цьому зачарованому краю живе дівчина з 8-А, яка має звичку дивитися Дмитрові просто в очі і посміхатися так, що він чманіє.

Якось під час екзаменів Зіна покликала готуватися разом… Дмитро прийшов до білої хатки, постукав. Грубі дубові двері відчинилися всередину, і, коли з-за них з'явилося миле Зінине обличчя, Дмитрові здалося, що двері, як чарівна скринька, заграли музику.

Вони не вчили нічого, хоч незабаром починалися екзамени, гомоніли про всяку всячину. Дмитро дивувався обстановці у чарівній оселі, освяченій подихом Зіни. Його розпирало від щастя, і він не помітив, як несподівано напливла грозова хмара. Зіна підвелася і сказала, що готуватиметься до екзаменів сама.

«А нащо ти мене кликала?»

Вона засміялася, і Дмитро мусив скоритися. Злий на себе, прожогом вибіг з хати…

У дитинстві він мріяв про море.

Скільки разів снилося, як тікає з рідного дому до манливого моря і стає матросом на справжньому кораблі. А потім — просолений, у синіх кльошах та смугастому тільнику, широко розставляючи ноги, з'являється знову на своїй вулиці, викликаючи заздрість у хлопців і сльози радості в матері, яка простила йому… Хто не мріяв у свій час про щось схоже?!

Або так: він тікає з дому, але суворий капітан не бере його на корабель. Тоді він пробирається крадькома у трюм, робить героїчний вчинок, наприклад, гасить пожежу, і повертається додому знову-таки моряком…

Не знав тоді малий Дмитро, що ніколи не стане моряком, але все життя матиме справу з підводними рифами в морі житейському і зазиратиме у людську душу, глибшу від найглибшої морської безодні…

… Того дня друзі довго купалися, наповнюючи береги Ворскли і далекі луки гомоном та сміхом. І лише коли сонце схилилося до лісу, схаменулися. Поверталися додому стомлені, голодні, але тепер пливли за водою і скоро побачили Колісниковий гай.

Витягнувши на берег човни з оберемками квітів, пішли стежкою, яка виводила через яр на околицю містечка. Вони багато не пройшли, як раптом згори скотився малий хлопчина — сусіда Ковалів. Хлопчина зупинився, важко дихаючи, і вибалушив на Дмитра очі, немов уперше побачив.

— Тобі чого, Грицю?

— Біжи швидше додому, Митько!.. Ой, ой!

І відразу ж подався назад, нагору, наче боявся, щоб не почали розпитувать. Вже вилазячи на шлях, чіпляючись руками за кущі та бур'ян, обернувся й гукнув: «Твого батька трактор зарізав!.. Зовсім!»

Не тільки все в ньому самому, але й усе навколо, здавалось, зупинилося тоді, завмерло, зафіксувалося: і зависле над головою червоне сонце, і непорушне листя, і люди — з розширеними очима, розкритими ротами, як на обірваній стрічці німого кіно. Потім тиша тріснула, як гілочка; усе хитнулося, попливло; він ніби прокинувся, щось гукнув чи прохрипів хлопчині і заточився.

Товариші злякано дивилися на нього. Малий Гриць уже зник з очей — і все здалося немов навіянням нечистої сили, що кублилася тут, у темних ярах, у вогких гадючих ямах, у бездонних сом'ячих вирах.

— Я піду сам, — сказав Дмитро, коли кинулися до нього.

Навіть Зіні не дозволив підтримати себе, зробив кілька непевних кроків.

А потім йому знову стало зле, потемніло в очах і схотілося сісти на землю. Жодної думки не було в великій, миттю спорожнілій голові. Подивився на зляканих товаришів, які не хотіли залишати його самого, — і не побачив їх, мовби ковзнув сліпим поглядом.

Несподівано почув інше: тихий плюскіт Ворскли в берегах, шамотіння високих крон, багатоголосий гомін вечорового лісу, і йому стало страшно тут, віч-на-віч з природою. В голову недоречно ввірвався безглуздий мотив: «Капітан, капітан, посміхнися…» — і враз обірвався…

Хотів побачити батька, уявити його собі — і не міг. Сам собі здавався маленьким, слабким, безпомічним, відчуваючи, що в житті щось нагло обірвалося і не повториться ніколи. Він затулив руками лице і, не стримуючи сліз, спотикаючись, кинувся бігти горою до містечка…

Так почалося доросле життя Дмитра Коваля…

… Забути дитинство? Ворсклу?! Це забути самого себе…

Від спогадів Коваля відірвав знайомий звук — рипнула хвіртка. Потім долетів стукіт босоніжок по утрамбованій камінцями стежці. Донька! Коваль оглянувся. Тільки тепер помітив, що у садку вже споночіло, і, потираючи замлілу на лаві ногу, почвалав до хати.

Спогади дитинства, мов розвіяні хмари після дощу, іще чіплялися клаптями за душу. Подумав, а чи будуть у Наталі такі хвилини повернення в дитинство і куди вона повертатиметься — до асфальту вулиць, між кам'яні коробки висотних будинків?

Наталка скучила за батьком, поцілувала; від неї війнуло сосною, запахом спаленого сонцем волосся, травами… Ну от, а він чомусь «асфальт»!..

— Наталю, хочеш, поїдемо на Ворсклу?.. Побачиш, де бігали твої батьки босі…

— Ет, — засміялася дівчина. — Це нецікаво, любий тату…

— А що ти згадуватимеш з дитинства, Наталко, яку красу? — спитав, ласкаво куйовдячи хлоп'ячу шорстку зачіску.

— Яку?.. У тебе з мамою була Ворскла, а в мене краса міста, його майданів, парків, палаців, широких бульварів… Краса нового віку!.. А наш садок? А Дніпро?!

— Ну що ж, здаюся, — зітхнув Коваль, зрозумівши, що говорять з донькою про різні речі — вона про красу, а він — про душу краси, про живу душу верби, про чорні очі терпкого терну, про чепуруху калину, про берізку, що до дуба прихилилася, про закоханих шипшину і глід, шепіт яких чути тільки у тихих безлюдних куточках…