Таємниця забутої справи

7

Леся ледве переставляла ноги, але не йшла додому, — міряла вулиці. Вже було за полудень, і літнє сонце розжарило будинки, асфальт — все дихало спекою. Не помічала цих змін, як уже не помічала й людей, що йшли назустріч.

Чого вона шукала? Вчорашній день?.. Справді, минулий день. Тільки не вчорашній, а той, коли Василь, купивши квиток на електричку, не поїхав у Лісову, а повернувся в місто… Він блукав до пізнього вечора, чекав її біля інституту. І вони зустрілися. Зустрілися, не передчуваючи, що скоро на них упаде отака біда…

Де ходили його ноги? Кого бачили його очі? Де він зупинявся, на що задивлявся? О, якби погляд залишав сліді Але навіть від ніг слідів на тротуарах не було, і Леся, вдесяте повторюючи уявний шлях Василя від вокзалу до інституту і далі по бульвару, зазирала людям в очі — може, зустріне знайомого, такого, що бачив того вечора її Василя…

Вона забула, що й підполковник Коваль не вірив в успіх такої затії, згадувала тільки його слова: «Якби знайшлася людина, що бачила його в той час…» — і сердилася на підполковника, мовби вона блукає не своєю волею, а за його наказом.

Була вона і на вокзалі, стояла на платформі, з якої відходять поїзди на Лісову, мовби виглядала той вагон, під колесами якого загинув Василів дід. Чекала так, наче вагон міг щось розповісти і засвідчити невинність коханого. Але жодного вагона з червоними від крові колесами, жодної людини, яка звернула б на неї увагу і спитала, чого вона так придивляється до поїздів!..

Усі поспішали заклопотані, чужі, байдужі. Яка образлива байдужість людей! Леся раніше не замислювалася над цим. Люди здавалися їй завжди чуйними, уважними, такими, як треба, — одне слово, людьми. А тепер вони наче якісь інші…

Зрештою втомилась і востаннє почвалала з вокзалу вгору до інституту. Минула знайомий сірий корпус свого факультету, над яким зараз звисала обляпана крейдою люлька з двома мулярами… І інститут їй здався не таким, як завжди, а чужим і байдужим.

Вона пройшла повз нього і рушила далі в місто, світ за очі…

Схаменулася на просторому подвір'ї, де її оточили білі постаті — воїн з гвинтівкою, дівчина з серпом… Не відразу втямила, що то не живі люди, а гіпсові. Невже вона у царстві мертвих, і це пам'ятники?.. А он і живі — дивляться на неї, наближаються…

Зрозуміла, потрапила до скульпторів. В інший час, може, й зацікавилася б. А зараз? Як їй байдуже до всього!

Чоловік у довгому, до кісточок, сірому халаті, з молоточком у руці оглянув її з усіх боків.

— До нас прийшла Офелія, — сказав. — Попозуєте нам, Офеліє?

Вона втомлено подивилася на художника, не втямивши, що йому треба.

— Дівчино, складіть руки отак на грудях і попозуйте нам, ми заплатимо, — сказав хтось із людей, одягнених у запорошені білою пилюкою халати.

Здалося, що вони глузують з її горя. Стояла німа, схиливши голову, опустивши руки, і раптом почула голос сторожа, який стежив за нею від самої хвіртки. Він підійшов, постукуючи по камінцях палицею, і кинув тому, хто намагався взяти її за руку:

— У неї ж, мабуть, горе. Облиште її. — І до неї: — Що тобі, дівчино? Кого шукаєш?

Вона підвела погляд, повернулася і тихо вийшла на вулицю, залишивши на подвір'ї здивованих майстрів.

Опинившись незабаром біля їдальні, відчула голод. Від ранку ж нічого не їла. Зайшла. Жодного вільного місця.

Вона проковтнула слину і стала у куток, щоб не заважати, дожидалася, поки звільниться місце за котримсь столиком. Стояла серед гамору, дихала задушним смачним запахом кухні, безпорадна, бліда. Вже зібралася піти, коли побачила біля себе офіціантку. Та мовчки взяла за руку, підвела до столика у кутку, де ставила посуд, спитала, що їстиме.

— Що-небудь…

— Першу, другу страву?

— Пити хочеться.

— Пляшечку ситра і котлети? Або каву? Ви нездужаєте?..

— Спасибі.

Не відчуваючи смаку, поїла і знову вийшла на вулицю. Постояла, не знаючи куди йти, коли в очі впала вивіска: «Юридична консультація». А й справді! Як же вона досі не здогадалася! Де й взялися сили — не пішла, а побігла через дорогу.

Але… Адвокат сказав їй те саме, що й у міліції. Розуміючи стан дівчини, провів її через коридор до дверей.

— Я вам вірю. Але справа не в мені, — продовжував юрисконсульт розмову, повторюючи те, що вже казав Лесі у своїй диктовій кабіні. — Докази, навіть коли вони неправдиві, бувають сильніші від правди. На жаль. Так було ще три тисячі років тому, а може, й раніше… Знайдіть свої докази. Правду теж треба доводити…

Вона механічно кивнула адвокатові і раптом здригнулась від несподіваної білозубої посмішки якогось юнака, що вийшов разом з нею.

— Еге ж. Так було три тисячі років тому, — втрутився він у розмову, почуту в коридорі. — Але за три тисячі років дещо змінилося, дівчино. Тепер правда сильніша від доказів. Тримайся! — І він підморгнув їй на прощання.

Ні, вона недаремно побувала у юридичній консультації. Щось цілий день їй муляло і ніяк не могло оформитися у закінчену думку, а зараз здалося, наче знайшла відповідь на своє тяжке запитання: «Що ж робити?! Як допомогти Василеві?»

Щоправда, їй у консультації нічого нового не сказали. «Шукайте доказів, шукайте людей, які можуть посвідчити алібі вашого Василя». Але сказали це якось інакше, іншими словами, а може, обстановка була іншою, і думки її попливли в новому річищі. В міліції вона боялася — боялася всього: і незнайомих кабінетів, і вартового на виході, і того, з ким говорила. Боялася не за себе, а за Василя: що вони можуть зробити з ним! А тут почувалася вільніше і спокійніше… І коли юрист повторював: «Докази… алібі…» — нова думка зринула в неї.

Може, ця думка кристалізувалася в ній від самого ранку, протягом усього часу, коли ходила по місту від інституту до вокзалу, від вокзалу до інституту по бульварах і майданах? Але тільки зараз зринула і чітко увібрала все у себе: «Микола!»

Мало не вигукнула. Звичайно, Микола! Як усе просто, а вона мучилася! Адже Василь говорив їй на пляжі, що загляне до свого товариша, який живе неподалік інституту.

Звичайно, Микола бачив його того нещасливого вечора!

Коли Леся вибігла на вершечок бульвару Шевченка, сонце повільно котилося вниз, і довгі тіні від тополь чіплялися за її плечі.

Наблизилася до будинку, де жив Микола. Колись Василь показував квартиру свого товариша, вікно його кімнати на другому поверсі.

Тепер всі вікна були відчинені, і вона, не соромлячись, закричала: «Миколо-о-о!»

Ніхто не відповів.

Закричала вдруге, дужче. У вікно виглянула літня жінка, підозріло подивилася на Лесю, — ох, ці теперішні дівчата — ні стида, ні сорому! — і буркнула:

— Немає вдома!

— А де він, коли прийде? — нетерпляче питала.

— Не знаю, не казав…

Леся сіла на лавочку на бульварі, навпроти будинку. Їй добре видно квартиру Миколи, і цю лавочку з вікна теж помітно.

Терпляче чекала.

Червоне коло потонуло за дальніми дахами. Але ще було світло від вогнища, яке запалахкотіло на заході, — від тих рожевих та рожевуватих хмарок, що тяглися уздовж неба, квапливо змінюючи свій колір і обриси, танучи і темнішаючи.

Щоб не проґавити Миколу в сутінках, які насувалися, вона підійшла до під'їзду, ходила проз його вікна, оглядала перехожих. На диво, тепер не відчувала втоми, і, хоч ноги гули, надія надала їй таких сил, наче освіжила літнім дощем. Усе згадувався незнайомий хлопець біля юридичної консультації, його доброзичлива усмішка. «За три тисячі років дещо змінилося». Дещо?! Вперше за цей виснажливий день відчула на своєму обличчі задоволену усмішку. За одних тільки останніх п'ятдесят!.. Дещо?! Славний хлопець! Вона знову посміхнулася — як він іще сказав: «Тепер правда сильніша від доказів». Але в неї і докази будуть! Ось прийде Микола…

І враз вона знову посмутніла, згадавши про Василя, уявила, як він сидить у підвалі, за ґратами, і як стискається його серце… Він такий чутливий, так болісно сприймає усяку неправду…

Хоч як виглядала, а, задумавшись, таки проґавила Миколу. І зрозуміла це тоді, коли побачила, як спалахнуло світло у його крайньому вікні. Вона гукнула кілька разів, поки докликалася, — і він, вибігши на вулицю і впізнавши Лесю, так зрадів, що це почуття передалося й дівчині.

— Миколцю! — кинулася до нього. — Ти знаєш, що Василя посадили у в'язницю? Підозрюють, нібито вбив діда. — Вона заговорила скоромовкою, що все буде гаразд, що тепер не так, як три тисячі років тому, усе змінилося і правда вища від доказів.

Звичайно, Василя відпустять. Дурні ті міліціонери! Вони і без доказів пересвідчаться, що то не Василь зробив, але як йому сидіти із злочинцями! Треба, щоб він, Микола, посвідчив, що Василь того вечора був із ним, а потім пішов на побачення до неї. Це ж тут поруч… Спочатку забула, що Василь мав зустрітися з ним, із своїм другом Миколою. — ну пам'ятаєш, це було десятого липня — провів діда на поїзд, а потім до нього… Діда знайшли аж у Лісовій, під електричкою, а Василь був з ним, з Миколою, він же його найкращий друг і збирався того дня до нього, аякже!.. Він піде в міліцію, посвідчить, і Василя випустять… А вона, дурна, цілий день ходила по місту, переживала і зовсім забула…

Говорила швидко, збуджено, не випускаючи Миколииої руки, мовби боялася, що він втече, не дослухає. Потім повела його вгору до Володимирської вулиці, звідки тролейбус йшов до Управління внутрішніх справ. Не знала, що у вечірній час в управлінні тільки черговий, що це не так просто робиться, як їй здається… Знала тільки одне: у неї є доказ… Доказ і правда. Все необхідне, щоб Василя звільнили. Очі вже бачили, як виходить він поблідлий, схудлий, як ідуть вони удвох кудись далеко вулицями. Вдвох. Зовсім забула про третього, який теж визволяє друга…

Нараз Микола зупинив її.

— Куди ти, Лесю?

— До міліції… — здивована нетямучістю хлопця, сказала. — Посвідчиш, що того вечора, у понеділок, він був з тобою.

— Він не був зі мною, — відповів Микола тихо, немов винувато.

— Як не був?! — вимовила здушеним голосом. — Що ти кажеш?! — Наблизилася до хлопця, притисла до його губів долоню. Вона ж знає, що був!

— Він не був того вечора в мене, — легенько випручався Микола.

— Ти розумієш, що кажеш?!

— Тобі потрібна правда? Чи брехня?

Світ обернувся навколо Лесі. Ні, їй не Темно стало в очах, е просто мерехтливо, немов побігла нескінченною алеєю, і все вливалося перед очима в одну довгу пістряву смугу, від якої на рівній відстані обабіч стояли «правда» і «брехня».

— Ти розумієш… ні, скажи, ти розумієш, що говориш!..

— Але я кажу правду.

Вона схопила кого знову за руку і потягла у сквер, до лав, від людей, що минали їх на тротуарі, мовби боялася, що хтось сторонній почує його слова.

Сиділи мовчки. У невиразному згаслому небі гойдалися чорні списи тополиних верхівок, спалахнули вздовж бульвару бліді вуличні ліхтарі. А Леся все ще бігла нескінченною алеєю, де все зливалося перед очима.

— Миколцю, ти знаєш, що йому загрожує… Мені пояснили в консультації…

Знов помовчали.

— Це ж неправда. Він не міг убити, але юрист сказав: інший раз докази бувають сильніші від правди.

Ні, вона не припускає нічого страшного. Адже Василь не винен…

Але де ж він гуляв того вечора? Микола так щиро говорить, так співчутливо тримає її за руку, заспокоює. Адже і він хвилюється за Василя, він йому друг. Друг? А може, недруг, потайний ворог, і тепер нізащо не скаже правди.

— Миколцю, ти знаєш, що йому загрожує? — повторила стиха.

Микола погладив її руку. Вона добігла до кінця мерехтливої алеї і остовпіла. Сказала роздільно, чужим голосом:

— Я все для тебе зроблю! Все життя вдячна буду!..

Микола стиснув їй пальці.

— Я не можу, Лесю… Його не було…

Василя засудять… А вона житиме… І це називається — «жити»?!

Який він жалюгідний і гидкий, цей Микола! Вона висмикнула руку, підхопилася.

— Я ненавиджу тебе! Так, ненавиджу!..

Він теж підхопився з лавочки.

— Але ж зрозумій, Лесю! Лесю!..

Вона пішла від нього, і тоді він теж рушив через дорогу, додому, мерзлякувато знизуючи плечима.

Леся далеко не відійшла. Зробила ще кілька кроків, потім знов опустилася безсило на іншу лавочку бульвару і замружилася від жаху, який полонив її. І знову почався той мерехтливий біг. Тільки тепер вона не бігла алеєю, а нескінченна алея гострим списом струменіла через неї, проходила крізь серце, не даючи ні ворухнутися, ні дихнути, від чого стиснуті обезкровлені пальці затерпли.

Вона опустила голову на долоні і передихнула. Вся її цілоденна утома, усе хвилювання враз далися взнаки: серце застугоніло у кожному куточку її тіла — у горлі, голові, кінчиках пальців, засіпало вії. Офелія?! Яка з неї Офелія!

Минав час. Стало зовсім темно. Вікна Миколині світилися серед ночі занадто яскраво, образливо яскраво. Вона стояла навпроти них і бачила, як він вечеряв. Нахилилася, знайшла біля ринви шматок цеглини і пошпурила у вікно — спокійно вечеряти?!

Брязкіт розбитого скла, що посипалось на асфальт, отямив її. Оглянулася. Тихо і пустельно було на нічній вулиці, тільки брязкіт скла стояв у вухах і не стихав.

Раптом побачила, як хтось наближається до неї.

Міліціонер!

Не боялася, не тікала. Стояла освітлена тим злим розбитим світлом з вікна, за яким можуть спокійно вечеряти.

— Хто це б'є шибки? — спитав міліціонер. — Тут іще хтось був?

Леся мовчала. На тремтячих пальцях ще тримався цегляний порох, і дівчина мимовільним жестом струшувала його. Міліціонер пильно глянув на неї. Нараз прочинилося вікно, і останні скалки весело дзенькнули об тротуар.

— Лесю, заходь же… Чого ти злякалася?.. — Микола добре бачив постать міліціонера, що стояв біля дівчини, обізвався уже до нього: — От хулігани! Якісь хлопчаки, певно… Заходь, Лесю, я чекаю тебе…

Вона, крутнувшись, побігла, мов за нею гналися, побігла вгору, заплющивши від пекучих сліз очі, — далі, аби тільки далі від усього цього, куди — все одно!..

Міліціонер знизав плечима і теж пішов.

— Скло зберіть! — буркнув сердито на прощання.