Таємниця забутої справи

5

Постать Лесі Скорик біля Управління внутрішніх справ підполковник упізнавав здалеку. Вона ніколи не зверталася до Коваля, коли той підходив до ґанку, тільки зводила на нього сумний погляд, ніби з'являлася біля управління тільки для того, щоб подивитися, як іде на роботу підполковник міліції.

Цього ранку, знову помітивши дівчину, Коваль розгнівався. Тривожний погляд Лесі був сповнений докору. Йому і всій справі, якій він служив. Розумів: вимагає істини. Але такої, як їй уявляється. Милосердя, що називалося б Справедливістю. Іншої вона не визнає. Але він нічого не міг їй сказати, крім того, що вона вже сама знала…

Коваль зупинився перед сходами, затримав на дівчині погляд. Леся, спалахнувши рум'янцем, підійшла, поздоровкалася. Він мовчки кивнув на парадні двері, куди один за одним заходили офіцери.

У кабінеті посадив дівчину у шкіряне крісло для відвідувачів, в якому вона відразу потонула, і сів поруч на стілець. Леся прикрила сумочкою коліна, не зводила з підполковника напруженого погляду; з очей її могли зараз і бризнути сльози, і сипонути іскри радості. Все залежало від того, що скаже Коваль.

Але він сам спитав:

— Ну, давайте… Що ви хотіли мені повідомити?

«Що вона хоче повідомити! — аж запручалася у кріслі від протесту. — Це він, людина, яка вирішує їхню з Василем долю, мусить говорити!»

— Чого ж ходите сюди? Вистоюєте цілими днями під стінами управління. Це нічого не дасть. І де берете стільки часу?!

— Канікули…

— Так, — згадавши доньку, промимрив Коваль. На мить перелетів думкою у піонерський табір, де Наталка працювала піонервожатою. Зелений паркан, червоні полотнища гасел і прапорів, білі стежки, шум вітру у лісі і бліки сонця на мідних високих корабельних соснах. А на тому тлі — скуйовджена сонячним вітром, коротка хлоп'яча зачіска Наталки і теплі очі. Як він за нею скучив!.. — Так, — повторив підполковник, відірвавшись від сторонніх думок. — Канікули — це добре. Але не треба (хотілося сказати «дочко») марнувати час біля під'їзду міліції. Поїдьте собі десь, поки все з'ясується. Або попрацюйте у студентському загоні чи піонертаборі…

Очі Лесі почали наповнюватися слізьми. «Як можна таке радити!»

Коваль і сам розумів, що це той випадок, коли логіка нічого не варта, коли почуття змінюють і обриси речей, і кольори, і світ стає урочистим, як етюди Шопена, або чорним, як грозова ніч. Він шанував у людині такі почуття, хоч і розумів, що вони не завжди ведуть до щастя… На мить уявив на місці Лесі свою Наталку і розсердився на себе: ідіотська розхристаність думки!

— У вас є батьки?

— Ет! — махнула рукою, їй зараз не до них. I Коваль проти волі ревниво подумав, що батьки завжди на другому плані і в радості, і в горі. — Але ж він не винний! — вперто сказала Леся. — Він не міг такого зробити!

— Хто «він» і що «не міг зробити»? — за професійною звичкою уточнив підполковник.

— Василь!

— Це зараз встановлює слідство, — ухилився від відповіді.

— Випустіть його! — в очах Лесі наївне благання. — Я можу поручитися. Адже він не винний! І ви самі знаєте… — Від хвилювання у неї судомило горло, і закінчила вона гірко, пошепки: — Нащо ж замкнули його?!

— Витріть очі, — сказав Коваль, наливаючи води у склянку. — І не хвилюйтеся. — Він і сам вважав, що Субота погарячкував, добиваючись санкції на арешт запідозреного хлопця. — Я теж сподіваюсь, що він буде дома.

На подив підполковника, Леся тільки сумно похитала головою:

— У вас немає більше кого засудити.

«Ну й ну! — подумалося Ковалю. — От тобі й роз'яснювальна робота серед населення! Скільки збирають людей лекції працівників міліції, прокуратури, суду, а, зіткнувшись з практикою, отаке дівча починає вірити, що міліція «як не знайде злочинця, то вигадає його». До того ж для неї все в одній купі — і міліція, і прокуратура, і суд. Одна помилка, один необережний крок, і в людини на все життя створюються неправильні уявлення, які, немов епідемічна хвороба, передаються іншим. І тоді вже годі зарадити найкращою лекцією…»

Вирішив не розтлумачувати нічого. Враження буде сильніше, коли саме життя спростує її. Удав, ніби не звернув уваги на слова дівчини.

— Того вечора Василь вам не розповідав про цю трагічну історію?

— Як же він міг розповідати, коли сам нічого ще не знав! На вокзалі дід живий був, — пронизливо глянула на підполковника.

— А на другий день?

— Ми більше не бачилися.

— Шкода Як думаєте, де він блукав того вечора? Перед тим як зустрівся з вами.

Леся знизала плечима.

— А з ким він товаришує, крім вас?

— Не знаю Ми з Василем недавно дружимо, з весни.

— Значить, кілька місяців?

— Так.

— Ви цілий вечір були тоді в інституті на зборах?

— Так.

— Це зібралися студенти, які нікуди не виїхали на літо?

Леся підвела на підполковника насторожений погляд, глянула на кольорові колодочки орденів, на значки. До чого він веде? Адже все, що знала, розповіла, коли вперше її викликали сюди.

— Повторимо задачу, — знову заговорив Коваль. — Василь Гущак о вісімнадцятій годині поїхав із своїм дідом на приміський вокзал. Пізніше цього діда — Андрія Гущака — знайшли на Лісовій зарізаного електричкою. За словами Василя, дід поїхав у Лісову сам, а він повернувся у місто, де зустрівся з вами, біля інституту, о двадцять третій годині. Так? Саме в цей час закінчилися збори, на яких ви були і з яких не виходили. Він уже чекав на вас?

— Сказав, що чекає давно. Навіть сердився.

— Хвилин десять. Чи довше?

— Скільки — не говорив. Але, видно, довго, бо дуже знервувався.

Коваль посміхнувся:

— У закоханих хвилини чекання дуже довгі. Особливо, коли давно не бачилися.

Леся нахилила свою пишну голову, закручену житньою косою і перев'язану широкою брунатною тасьмою.

— Ми і вдень бачилися, — сказала вона. — Зранку були на пляжі.

— Гм… Раніше ви про це не згадували.

— Хіба важливо?

— До котрої години були разом?

— До обіду. Десь о третій він поїхав додому, і зустрілися вже ввечері… Це дуже важливо?

— На жаль, не дуже, — відмахнувся Коваль, підвівся з стільця і почав ходити від вікна до столу. — Нам потрібні, головне, оті години, з вісімнадцятої до двадцять третьої. Черговий електропоїзд прибув з Лісової до міста о двадцять другій тридцять сім хвилин. До вашого інституту від вокзалу дві зупинки тролейбуса. Можна і пішки встигнути… Вірно?

Лесі не було що сказати, почуття приреченості охопило її, і очі знову наповнилися слізьми.

— Поїзди того вечора ходили точно за розкладом, жодного не відмінили, — жорстко говорив далі Коваль. — Що можете на це сказати?

Вона й справді не могла чогось заперечити.

— Його бачили з дідом на приміському вокзалі. Проте ніхто не бачив, що він залишився на вокзалі і повернувся в місто. Ми не знайшли таких людей. Ви читали оголошення біля вокзалу?

Леся кивнула.

— Василь каже, що, випроводивши діда у Лісову, він блукав містом. У нього немає алібі, тобто доказів неприсутності у Лісовій, на місці трагічної події, в той час, коли вона сталася, а в слідства є деякі докази його вини. Хоч і не прямі. Розумієте? Інша річ, якби знайшлася людина, яка бачила в цей час його в місті. Але він сам говорить, що нікого із знайомих не зустрів. Хоч це дуже дивно…

— Повірте, — почала Леся, благально склавши руки. — Я добре знаю Василя…

Коваль зітхнув і почав тихенько постукувати олівцем по краю стола.

— Удень на пляжі він не говорив, що збирається їхати у Лісову?

— Ні.

— Поведінка його була звичайною? Може, ви щось помітили?

— Нічого такого.

— Минулого разу ви сказали, що увечері він прийшов на побачення не просто сердитий, а знервований. Чи не точніше було б сказати «сам не свій»?

— Можливо. Не знаю.

— Прошу вас, — м'яко зауважив Коваль, — говорити мені тільки правду. Будьте зі мною відверті. Це потрібно для того, щоб зняти з вашого Василя підозру. Сам він не хоче цього робити і всіляко уникає розмови про ті сумнівні години в місті.

— Так, він був дуже збуджений, говорив невлад, замислювався і не слухав, що я кажу. Ми мало не посварилися того вечора…

— І гуляли недовго?

— Ні. О дванадцятій я маю бути вдома. Він провів мене додому — і все.

— І ви не спитали, чого він такий… скажімо, неуважливий?

— Питала, але він нічого не відповів.

— От бачите, Лесю, не все тут просто, як здається. Значить, щось скоїлося того вечора, щось незвичайне, можливо, непоправне, про що він не хотів з вами поділитися. Адже не буде людина так переживати тільки тому, що довго чекала побачення з коханою.

— Ні, ні! Він не міг те зробити, що ви думаєте!.. — Дівчина затулила обличчя руками. — Я не вірю вам! — Вона підхопилася з крісла… — Ви хочете його засудити!

— Не робіть таких висновків, — заспокоїв Лесю підполковник. — Я зараз просто дещо уточнюю. Для мене, наприклад, важливо, що ви взагалі зустрілися того вечора. Адже алібі об одинадцятій йому не потрібне було, міг і не прийти на побачення після…

— Не говоріть цього слова! — перебила Леся. — Не говоріть, будь ласка! Я знайду людей, які його бачили…

Коваль узяв дівчину за руку і посадив біля себе.

— Мабуть, голку в сіні знайти легше. По-перше, вона є у тій копиці, де шукають, по-друге, від неї не вимагають, щоб вона когось бачила і свідчила… Ми давно шукаємо, — додав після паузи. — Але поки що безуспішно.

Леся зло подивилася на підполковника. Невже він хоче забрати у неї останню надію? Сльози на очах враз висохли.

— Ось так, — закінчив Коваль і співчутливо поглянув на дівчину. — Все ж таки раджу вам поїхати десь відпочити. Канікули не повторюються… А ми тим часом усе знайдемо і з'ясуємо. — Він підвівся.

— До побачення! — сухо сказала Леся.

Коваль зняв трубку телефону і подзвонив вартовому біля входу в будинок, що громадянка Скорик йде від нього.

— І не стійте більше під сходами. Якщо треба побачитися зі мною, подзвоніть внутрішнім телефоном, біля вартового, і вас пропустять.

Він провів дівчину до дверей.