Таємниця забутої справи

6

Коваль зайшов до слідчого, коли той закінчував розмову з матір'ю Василя Гущака.

Перед Суботою сиділа середнього віку худорлява жінка, одягнена, незважаючи на літній день, у темну, із закритим комірцем, сукню. На очах її, підведених смугами синців, блищали сльози.

Певно, Валентин Субота не дуже вірив її словам, бо тієї хвилини, коли підполковник відчинив двері, вона у розпачі притискала руки до запалих грудей.

— … Присягаюся!.. — долетіло до Коваля.

— І ви завжди викидаєте папірці, які знаходите у кишенях сина? — з іронією спитав слідчий, кинувши короткий погляд на підполковника.

— Я подумала, що то використаний квиток і, звичайно, непотрібний… — не забираючи рук від грудей, пояснювала жінка.

— І завжди рвете використані квитки на отакі дрібнюсінькі клаптики… що наші криміналісти ледве склали докупи, — вже неприховано глузливо продовжував Субота.

Ковалю не сподобалося, як розмовляє той з матір'ю Василя. Він мовчки сів на стілець у кутку кімнати. Жінка, яка на мить повернула голову, певно, відразу й забула про нього. Усе для неї, як у фокусі, зібралося зараз у молодому, стрункому слідчому, не набагато старшому за її Василя, але в руках якого була їхня доля, життя і смерть і який видавався їй всемогутнім і грізним.

— Механічно якось…

— На такі дрібні клаптики?

Вона промовчала.

— Ви тривожитеся за долю сина… — промовив Субота — Звичайно, ви мати. — І в голосі слідчого при цих словах забриніла така щира повага не тільки до самого поняття «мати», а, певно, й до цієї зляканої, стривоженої жінки, що нагадувала підстреленого птаха, що Коваль простив Суботі іронію, якою він щойно обстрілював Гущакову. — Але не думайте, — говорив далі слідчий, — що, намагаючись приховати істину, ви допомагаєте сину… Ви шкодите йому! — Субота зробив багатозначну паузу. — Тільки істина встановить, що він непричетний до вбивства, як ви говорите… Отже, це правда, що ви самі порвали квиток?

Жінка знову притисла руки до грудей і закивала.

— А чого вам так захотілося знищити й цей квиток, чого ви злякалися?

Вона заплакала…

Зрештою, крізь сльози в неї вирвалося: якесь незбагненне почуття страху охопило її, і вона почала нишпорити по кишенях синового костюма.

— Того костюма, в якому син їздив у Лісову із дідом Андрієм Гущаком?

Вона кивнула. Це було щиросердно, і Субота, як і підполковник, розумів це. Він спитав, уточнюючи:

— У вас з'явився страх за сина?

Вона витерла уже вологим носовичком очі. Звичайно, за сина, а за кого ж?

Субота швидко писав протокол.

— Ви боялись, що він міг щось зробити дідові?

— Ні, ні! — жінка рішуче заперечила.

— Даруйте, я не точно висловився. Ви, певно, боялися, що на нього можуть подумати, ніби це зробив він.

Жінка підтвердила.

— А чого саме на нього могли подумати?

У Гущакової вистачило підсвідомої обережності не відповісти на це питання.

— Добре, — не наполягав слідчий. — Значить, так ї запишемо: квиток подерли на клапті ви, бо побоювались, що коли знайдуть, то підозра у вбивстві впаде на вашого сина Василя. Так?.. А чого саме він мав потрапити під підозріння, на це запитання відповісти відмовилися.

Жінка відчула, як якісь невидимі нитки починають обплутувати її, і вона не може розірвати їх.

Субота кинув переможний і водночас запитливий погляд на підполковника. Спочатку поява Коваля не викликала в нього ентузіазму — чомусь розгублювався при ньому, а це заважало внутрішній зосередженості, такій потрібній слідчому під час допиту, — та зараз був радий продемонструвати своє уміння.

Проте Коваль сидів нахмурений. На його думку, це був не тріумф слідчого, а заборонений удар, який той наніс недосвідченій жінці.

Щоправда, сьогодні усе дратувало Коваля і не подобалося йому. Навіть кімната офіцерів карного розшуку, в якій розмістився із своїми папками Субота і яка вражала казенністю.

Підполковник вважав, що приміщення міліції, особливо кабінети офіцерів розшуку і слідчих, де часом вирішуються питання життя і смерті людини, повинні мати строгий і водночас урочистий, ошатний вигляд. Тут розкриваються душі і приходить цариця Істина… Він був упертий у цих поглядах, сварився із господарниками, але начальство грошей на кабінети не асигнувало, а дехто з колег і відверто кепкував з цього.

— Дозвольте мені, Валентине Миколайовичу, — звернувся підполковник до Суботи, відірвавши знудьгований погляд від сірих стін.

У слідчого ще не розвіялося почуття задоволення собою, він милостиво кивнув підполковнику.

— Скажіть, — звернувся той до жінки. — Ваш син і дід, що раптом з'явився у вашій сім'ї, жили дружно?

— Вони як слід ще й не познайомилися, коли ж було їм сваритися…

— А що ви можете розповісти нам про Андрія Гущака? Вона знизала плечима. Потім огляділася, не знаючи, кому

відповідати, хто старший тут, хто краще зрозуміє її.

— Певно, вам більше про нього відомо.

— Дещо, звичайно, відомо, — підтвердив Коваль. — Відомо, наприклад, що ви неприязно зустріли родича, — сказав далі, викликаючи жінку на відвертість

— Який родич! — обурилася вона. — Я навіть не знала про його існування. Михайло, чоловік мій, говорив, що батько його, Андрій Гущак, у двадцятих роках покинув сім'ю і десь пропав. Думали, загинув. Тоді неспокійно було на Україні. Та й хто він нам? Чужа людина, звалився, як сніг на голову. Радіти не було з чого.

— Могли не приймати…

— І не прийняла б нізащо. Так от Василь… Батька не знав. А тут раптом — дід. Наполіг, щоб дала притулок.

— Гущак і свою хату міг побудувати.

— Ми його гроші не рахували. Нам вони не потрібні. Що там у нього є, нехай держава забере…

Субота, вирішивши, що Коваль питає не те, що треба, відводить розмову у небажаний бік, незадоволено глянув на нього і демонстративно закашлявся.

Проте підполковник ніби не зрозумів його.

— Чоловік розповідав що-небудь про свого батька?

— Не дуже пам'ятав. Малим втратив. Казав, якісь темні справи у нього були… Через те десь його і вбито…

— А він, значить, утік за кордон, живий.

— Утік, — погодилася жінка. — І не знаю, чого повернувся…

Жінка розговорилася і, здавалося, трохи забула за свої страхи.

— Кажете, «темні справи» були? — підтримував розмову Коваль. — Пригадайте, може, щось більше розповідав ваш чоловік…

Вона похитала головою.

— Чула, що бандит. А «де», «як», «чому» — того не знаю.

— Від чоловіка чули?

— Від кого ж іще!..

— Валентине Миколайовичу, може, запишемо у протокол?

Субота посовав папером по гладенькій поверхні столу, мовби влаштовуючись зручніше, узяв ручку, але не писав.

— Родичі у вашого чоловіка десь є?

Вона знову похитала головою.

— Не знаю, може, і є. Я з ними зв'язків не маю. Ми з Василем тільки удвох на світі…

— І старий не розпитував, не шукав?

— Ні…

— А якихось знайомих?

Жінка і цього не знала. Коваль відкинувся на спинку стільця, знову передаючи естафету бесіди слідчому. Більше, здавалося, нічого не хотів дізнатися від цієї жінки…

І коли вона почала просити Суботу випустити сина, який і комашку не придушить, підвівся і вийшов з кімнати.