Таємниця забутої справи

20

Інспектор Олекса Решетняк повернувся до своєї кам'яної келії опівночі, промерзлий до кісток. Захотів, незважаючи на втому, випити гарячого чаю. Добре, що хоч видали гасу. Запалив керосинку, яка узялася тихим синім вогнем, вихоплюючи з темряви високі стіни кімнати і постать інспектора. Поставивши алюмінієвий кухоль на керосинку, Решетняк сів на ліжко і почав стягувати мокрі чоботи. Розмотав вогкі онучі, розтер холодні ноги. Чекаючи, поки закипить у кухлі вода, засунув ноги під ковдру.

За вікном періщив дощ, змішаний із сніговою крупою, від якої у Решетняка й досі горіло обличчя. Пальці не відходили, тіло проймав дріж. Та й як зігрітися, коли в кам'яниці було так само холодно й вогко, як і надворі. Але там інспектор був розпалений вистежуванням озброєних грабіжників, що, як тільки опускалася на місто ніч, вилазили з усяких сховок, покинутих підвалів, конур, як таргани із щілин, на принишклі вулиці міста і під дулом револьвера роздягали поодиноких перехожих, ґвалтували жінок…

Сьогодні виловлювали зграю, яка називала себе «Чорною рукою» і протягом короткого часу здійснила кілька зухвалих квартирних пограбувань, Губрозшуку вдалося вистежити, що бандити частенько гостюють на околиці міста в будинку колишньої виховательки Інституту благородних дівиць, куди приходять і молоді повії.

Вміло організована облава була навальною і обійшлася без жертв серед міліціонерів, хоч грабіжники були добре озброєні. Але Решетнякові довелося довго сидіти у засідці, у вогкому під'їзді, де люто гасали снігові протяги. І тепер, коли минуло нервове збудження, йому здавалося, що весь холод, який угніздився в кістках, починає виходити назовні.

Кухоль зашумів. Обпікаючи губи, Решетняк ковтнув окропу. Відразу потепліло всередині і здалося, наче посвітліло і в усій кімнатці, хоч керосинка, як і досі, тільки окреслювала своїм синюватим світлом обриси стін і хатніх речей.

Випивши чаю, інспектор поставив кухоль на нічний столик, що хтозна-як потрапив сюди з панської спальні. Від того, що почав зігріватися, голод ставав не таким гострим і колючим, як раніше, і втома ніби теж потепліла, налила свинцем руки й ноги, почала хилити голову. Думки набрали теплішого напрямку, і прикрості, котрі ятрили йому душу, ніби відійшли від нього…

Тепер на його землі усе перевернулося шкереберть. Революція взяла людей на крила, понесла їх до нового світла, що било в очі і зігрівало кров, водночас ронячи на холодну, тверду землю слабкодухих,і невдатних. І саме з цими прибитими, вибитими з колії, озлобленими і озвірілими, втраченими й розгубленими, покаліченими у вихорі подій, а часом і просто нещасними, мусив мати справу інспектор міліції Решетняк. І йому доводилося боротися не тільки проти бандитизму, злочинства, несправедливості багатих до бідних, сильних до слабких, що колись було основою суспільного життя, а після революції стало злочином; доводилося повставати і проти нових несправедливостей та порушень, які народилися у безпощадній боротьбі класів і виявлялися всередині класу від недосвідченості, невмілості, зайвої екзальтованості чи упередженості, а так само внаслідок старих уявлень, забобонів і звичок. Багато іще залишалося в житті від поваленого революцією світу, немов бур'ян, проростало на новому полі, і недавній сільський хлопець Олекса Решетняк мусив осягнути все, зрозуміти, у всьому розібратися, бо він представляв Закон.

Довго стояла перед його очима недавня облава на Нагірному кладовищі. Найтяжче вразило Решетняка, що серед повій і кишенькових злодіїв, спійманих на кладовищі, були підлітки і навіть діти…

Згадалася зараз і зустріч з дочкою Апостолова в місті, коли недоумкуваті міліціонери робили «облаву на повій» і хапали на вулиці усіх жінок підряд.

Та й Апостолов з його банком уже скільки часу не йде з думок молодого інспектора! Не було ще йому такого, як з цією справою: тільки знайде ниточку, а вона враз і вислизне з рук або обірветься. Жодного запідозреного: хто загинув, а хто втік, і ніяк не намацає він грабіжників. Спробуй знайти, коли ніяких слідів не залишилося, — досвідчені орудували ведмежатники, та й не без допомоги самого Апостолова!

Іще одне — весь час таке дивне почуття, ніби хтось наглядає за ним. ходить назирці. Оглянеться — нікого немає. А на душі все одно неспокійно…

Знову подумав про дочку колишнього банкіра. Хоч і до ворожого класу належить це окате цибате дівча, але Решетнякові жаль її від душі. То ж батько ворог, а не вона…

Чому «не вона»? Сито їла, пишно вдягалася, жила у розкішному будинку, їздила до гімназії… Але то не її вина. Батьків людина не вибирає. І все багатство, зрештою, належало батькові, а не їй… Але лакеї були?! Слугували так само і їй. Вона не відмовлялася…

Решетняк заплутався у своїх міркуваннях і став думати про міліціонерів, які, всупереч наказу Головміліції, провадили заборонену облаву в центрі міста. Може, це робилося з провокаційною метою? Тим самим класовим ворогом? Було б спитати документи. Хіба не трапляються в міліції і пристосуванці та дезертири з армії, і колишні поліцаї чи й куркулі. Пробираються для того, щоб скомпрометувати міліцію…

Потім подумалося про оцю кімнатку. Збирався перейти у гуртожиток губміліції, який називають «комсомольською комуною». Там веселіше, добре товариство, разом і харчуються. А він — наче борсук у норі. Ось буде доповідати начальству, вибере слушну хвилину і попроситься до комуни…

Простягнувши ноги, Решетняк поклав голову на подушку. Подумав, що в кімнаті не так уже й холодно — нагрів воду, потепліло. Нехай якось добуде дрова — то напалить «буржуйку» до білого і підсушить стіни…

Зринула у стомленій голові далека маршова пісня. Гримлять тачанки по бруківці, і гупає по дорозі міліцейський полк резерву. Та всі у нових чоботях, тільки — гуп-гуп!.. гуп-гуп!..

Що це йому примарилося? Здається, уже засинає, заколисаний теплою втомою. Треба погасити керосинку. Решетняк підвівся на лікті, прикрутив ґнота і дмухнув на вогонь. І цієї ж миті, як грім, бабахнув у кімнаті постріл. Куля пролетіла так близько від голови, що обпалила волосся.

Інспектор миттю впав на підлогу, намацав у кишені галіфе наган і підповз до вікна, в шибці якого проти нічного неба тепер виразно виднілася акуратна дірочка. Більше не стріляли.

Тулячись до стінки, Решетняк обережно підвівся і краєм ока заглянув на вулицю. У темряві нічого не можна було розібрати. Він глянув сміливіше. Ніхто не стріляв. Було якось особливо тихо. Чаділа погасла керосинка.

У вухах чомусь знову задзвенів далекий мотив знайомої пісні. А пострілу наче й не було. Мовби наснилося. Тільки дірочка у шибці залишилася. Аж дивно.

Решетняк накинув шинель, вийшов у сіни. Постояв, вдихаючи затхлі запахи сіней, захаращених якимось мотлохом, до якого в нього ніяк руки не доходили, прислухався до шарудіння і писку мишей під підлогою. Знадвору — жодного звуку.

Відчув, як задубіли босі ноги, повернувся в кімнату і тихо, у темряві стяг на підлогу постіль, вкрився шинелькою і спробував заснути… Хто ж це міг стріляти?