Таємниця забутої справи

23

Юрисконсульт зателефонував Ковалю наприкінці дня і сказав, що має для нього новину.

Незабаром підполковник уже дзвонив біля дверей Козуба.

— О, ви оперативні! — привітав його господар. — Заходьте, земляче, сюди, в кабінет.

Він узяв з рук Коваля формений кашкет і повісив на кілочок. Потім засновигав по кімнаті, підсунув гостеві крісло і вибіг на кухню, звідки повернувся з великими матовими фужерами і охолодженим сифоном газованої води, який у теплі відразу запітнів.

— Але, дорогий підполковнику, — говорив він, господарюючи, — отак відразу я нічого не скажу. Трохи помучу. І зажадаю, щоб раніше ви поділилися своїми успіхами.

Худорляве обличчя юрисконсульта випромінювало доброзичливість. Здавалося, чоловік наперед смакував, як піднесе гостеві сюрприз.

Коваль кивнув і, опустившись у крісло, втомлено відкинувся на спинку. Сьогодні у нього був важкий день, який закінчився неприємною розмовою з комісаром. Власне, нічого особливого не сталося: начальник управління питав про наслідки розшуку вбивці Гущака, а підполковник нічого певного відповісти не зміг.

Таке з Ковалем траплялося рідко. Запрошений сісти, він притулився на краєчку стільця під стінкою кабінету комісара і почувався не дуже добре.

Це був майже такий, як у нього, тільки трохи більший і краще умебльований, із селекторним зв'язком, кабінет, такі ж відчинені вікна на негомінку вулицю, обсаджену липами й каштанами. Та ж сама стара липа, вершок якої виднівся з його вікон, шелестіла листям і тут, долітало знизу те саме легеньке вурчання автомобільних моторів і шерех шин по асфальту.

Але повітря в цьому кабінеті було інше, насичене тією службовою електрикою, яка примушує людину, особливо коли вона викликала незадоволення господаря, виструнчуватися не лише станом, а й душею.

На широкому обличчі комісара не відбивалося жодних емоцій. Тільки в очах його, коли підіймав погляд від паперів і коротко зиркав на Коваля, був холод.

Вони починали службу разом, молодими офіцерами, і Коваль зовсім спокійно ставився до того, що колишній товариш випередив його і по службі, і у званнях. Комісар у свою чергу поважав Коваля і ніколи не дозволяв собі підвищити на нього голос, навіть під гарячу руку, але іноді підполковнику здавалося, що начальник управління, як і багато людей, не полюбляє свідків свого колишнього учнівства і становлення. Якось у дружній розмові комісар зауважив йому: «Ні, Дмитре Івановичу, начальник управління це не старший працівник, не просто начальство — це вже політичний діяч. Він своїми діями і рішеннями впливає на перебіг державних справ… А вам треба думати про справи практичні».

Коваль не міг з ним погодитися, бо вважав, що кожен працівник міліції, від рядового до комісара, представляє державу і тому робить якусь політику, але заперечувати не став, зрозумівши, що комісар хоче поставити його на місце.

Цього разу знову йшлося про політику, бо начальник управління зауважив, що убивством реемігранта зацікавилася громадськість, вже нібито й за кордоном знають, і від нього, Коваля, чекають швидкого розшуку…

Сидячи у Козуба, підполковник на кілька секунд склепив повіки, немов відганяючи неприємний спогад.

— На жаль, Іване Петровичу, нічого не маю втішного.

— То, може, відкладемо розмову, вигляд у вас втомлений… Підполковник заперечливо похитав головою.

— Щось перекусите?

— Ні, дякую… Так що у вас за новина?

— Одненьку мить… Дивом дивуюся, як воно збереглося… — почав нишпорити по старих папках. — У мене є свій архів, персональний, — і раптом… очам не повірив! — Козуб подав підполковникові тоненький, цигаркового паперу, аркушик, на якому розпливлися масні літери друкованого шрифту.

Втому у Коваля як з рук зняло. Це була давня листівка так званої партії соціалістів-революціонерів, де, зокрема, писалося, що з Резервного банку, колишнього Кредитного товариства Апостолова, більшовики вивезли усі цінності…

— М-да-а, — протяг Коваль, дочитавши листівку і вибираючи очима місце на столі, де можна покласти її, наче боявся забруднити поліровану поверхню. У нього, певно, з'явилося бажання помити руки, бо витяг носовичок і пожмакав його пальцями — так робив, коли доводилося торкнутися трупа.

Юрисконсульт сидів навпроти і стежив за ним.

— Час був надзвичайно складний, — сказав Козуб, коли підполковник дочитав листівку. — Без об'єднання неможливо було створити єдину економіку, вибратися з руїн та голоду, а так само оборонитися від світової буржуазії… Пам'ятаю популярну тоді казочку про батька, який перед смертю покликав синів і наказав їм переламати віник. Коли ніхто не зміг цього зробити, батько порадив розв'язати віник і кожну стеблину зламати окремо. Одне слово: спілка серпа і молота, союз республік… Але були й противники такого союзу…

— Як вона збереглася у вас? — кивнув на листівку Коваль.

— Можна сказати, чудом. Залізла між папери, приліпилася і пролежала он скільки років! І так само випадково знайшлася. Наче спеціально чекала слушного часу, — посміхнувся Козуб.

— А чому до справи пограбування банку її не включили?.. Це єдиний примірник, що був у вас?

— Ні… Їх, цих листівок, есери надрукували багато.

— Дивно, що не залучили до розслідування, — похитав головою Коваль. — Адже справа набирає глибшого змісту.

Козуб почухав потилицю.

— Мені зараз важко сказати «чому». У той час я, певно, ще не все розумів. У всякому разі, великої політики не знав… А тепер подробиць пригадати не можу — «чому» та «як»… Здається, якесь начальство не схотіло надавати цій історії такого значення, а вирішило обмежитися розшуком банківських цінностей. Ну, а цінності, як ви знаєте, ми не знайшли, бо загинули або зникли всі учасники злочину. От і прикрили справу… І зараз, боюся, ви нічого не знайдете, — додав юрисконсульт після паузи, — гроші ці давно пішли вітром по всяких Канадах…

Вечорове, але ще палюче сонце почало заглядати у кабінет, і юрисконсульт запросив гостя на простору веранду, закучерявлену диким виноградом.

У Коваля не йшла з голови листівка. Коли нова подія, новий факт або предмет хоч трохи змінюють усталений хід думок, до якого людина звикла, якийсь час вона робить переоцінку цінностей і в ній відбувається сутичка між старими і новими уявленнями. Приблизно таке робилося в голові Коваля, хоч листівка і не перекреслила його попередні висновки, а лише надала їм більш визначеного і точного спрямування…

Уявив свій графік, над яким засиджувався вечорами. Листівка не зменшувала кількості невідомих, навпаки. Але вона народила такі нові запитання, в яких таїлася відповідь на найголовніше: хто і чому убив Андрія Гущака.

Ці запитання виструнчувалися у голові підполковника, і він відчував, що розв'язання трагічної загадки близько, ніби витає у повітрі. Хоч би про що думав: чи про те, чому раптом збожеволів Апостолов, або чому повністю була знищена банда Гущака, хто навів на неї міліцію, чи про те, чому інспектора Решетняка не віддали під трибунал за зв'язок з ворогом, — адже часи були суворі і таке не прощали, особливо коли завдано шкоди державі! — відповіді, здавалося, пурхали перед самими очима, наче метелики, — простягни руку, спіймай хоч одного — і решта сама опуститься до тебе. Але варто було підполковникові повірити, що він уже наблизився до розгадки, знайшов ключ до таємниці, як нараз виявлялося, що все то — омана, міраж, фата моргана…

Чому, чому, чому?!

— Іване Петровичу, ви добре пам'ятаєте ту зиму? Двадцять другого року?

Козуб енергійно кивнув:

— Молодість пам'ятлива…

— Я знаю про ті часи тільки з літератури та кіно.

— У житті були нюанси, які загубилися на дорозі відображення. Але, певно, так завжди буває. Жодний твір не може точно передати пахощів часу, бо, зрештою, це все-таки — твір. У всякому, якщо так можна сказати, створеному творі є заданість і штучність… Та й не перекажеш запахів часу… Пам'ятаю піднесений, екзальтований настрій тих років. З одного боку: холод, голод, руїни, сипняк, смерть, з другого боку — просвітлені обличчя, віра, коли чорний сухарик уявлявся білим короваєм, а з ранами й виразками, одержаними у боях з класовим ворогом, носилися, як з орденами. Багато було популярних пісень: «Варшав'янка», «Марсельєза», «Наш паровоз», «Смело, товарищи, в ногу», — але найточніше передають дух часу слова пісні: «Смело мы в бой пойдем за власть Советов и как один умрем в борьбе за это». Піднесення, фанатизм був такий, що смерть за ідеали сприймалася як нагорода. «И как один умрем в борьбе за это!» Для кого ж тоді «новый мир строить», як усі помруть? Алогічно?! Але як точно передає настрій того бурхливого часу…

— Пограбування банку Апостолова сталося перед з'їздом. Тоді ж і листівка поширювалася?..

— Так.

— А у дні з'їзду де ви були?

— О! Теж на з'їзді. Звичайно, не делегатом, а в охороні. Але мав доступ у зал.

Очі у Коваля заблищали. На мить ніби відсунулися всі турботи й тривоги.

— Розкажіть, Іване Петровичу… Свої враження….

— Гм. — Козуб простяг руку, зірвав і пожував виноградний листок. Повільно промовив: — Молодий, дурний був, Дмитре Івановичу, не розумів, що присутній на високому гребені історії, — юрисконсульт скривився і виплюнув розжований листок. Помовчав. — Зима того року була нестала: то мороз, то відлига, часті заметілі. Біля театру, де мав відбутися з'їзд, незважаючи на холоднечу, зрання товпилися люди. Багато прийшло представників робітничих зборів, незаможницьких спілок. Хто тиснув делегатам руки, хто просто проводжав захопленим поглядом.

Делегати трималися спокійно, урочисто. З'їзд проходив без мальованих декорацій і пишних оздоб. По-діловому. Відкрив голова ВУЦВИКу Григорій Петровський. Потім, стоячи, делегати співали «Інтернаціонал» і «Заповіт».

Доповідь про діяльність уряду УРСР виголосив Михайло Васильович Фрунзе. Я стояв за сценою, трохи обіч президії, і добре бачив його енергійне обличчя. Деякі цифри мене вразили — й досі пам'ятаю: у тисяча дев'ятсот двадцять першому році голодувало на Україні п'ять губерній, тридцять вісім повітів, але у двадцять другому голод почав зменшуватися… Запам'яталося з доповіді Уповнаркомфіну, що економіка республіки міцніє: у жовтні Україна одержала допомоги з РРФСР двадцять чотири трильйони карбованців… А ось у цій підлій листівці, — він кивнув на стіл, — писалося, що не ми одержуємо допомогу з Росії, а навпаки… От і все. Більше у цій справі нічого не можу додати.

— Записано з ваших слів вірно, — кинув підполковник фразу, якою звичайно закінчуються протоколи допитів, і обидва розсміялися.

— Ви втомилися, — сказав Козуб, — а я вас політикою частую. На службі вам це набридло… Давайте трохи відпочинемо. Згадаємо щось інше. Я, знаєте, познайомившись з вами, якось особливо відчув, що то значить земляцтво… Ніч не спав — усе згадував та згадував. Боляче стало, що так непомітно, за справами, не оглянувся жодного разу назад, на своє дитинство, на молодість… Тепер уже немає нічого для мене на тій нашій Ворсклі: батьки померли, у хаті живуть чужі люди, друзів розгубив… Тільки й того, що прочитаю рідну назву десь у книжці чи газеті… Ох, і сколихнули ви мою душу, Дмитре Івановичу, — говорив далі юрисконсульт, — і тепер товпляться переді мною усякі спогади й картини… Пісні вчуваються. Пам'ятаєте: «Ворскла річка невеличка, тече здавна, дуже славна, не водою, а війною, де швед поліг головою…»

Козуб зітхнув. Почекавши трохи, додав:

— Але всі спогади обриваються на громадянській війні, непі… Десь до двадцять шостого я хоч раз на рік наїжджав. А з того часу не був зовсім… Кажуть, німці дуже зруйнували наше містечко: занепало воно…

— Навпаки, — посміхнувся Коваль. — Тепер це не тільки хліборобський район, а й промисловий. На Заворсклі керамічний завод збудували. Нафту знайшли… Новобудови. От тільки Колісниковий гай на дрова у війну порізали. Шкода…

— Пам'ятаю окремі прізвища. Немов крізь сон. Був такий аптекар Краснокутський… Вчителі з колишнього повітового комерційного училища… Пузиренки, чоловік і жінка, він хімію викладав, а вона мову й літературу… Потім чорнявий високий завшколою, на прізвище Терновий, здається…

— Терен… — поправив підполковник. — Хочете, розповім вам про його сина Ярослава, танкіста?

— Не знав сина… Пам'ятаю, що жив цей завшколою неподалік від моїх батьків, біля Червоних казарм. Але сина не пригадую…

— Я з ним вчився в одному класі, — зітхнув Коваль. — Це був близький мій друг.

— Був?

І підполковник Коваль розповів історію Ярослава Терена, який загинув, визволяючи від фашистів рідне місто…

Потім довго сиділи мовчки. Сонце тим часом сховалося за будинки, і на веранді сплелися тіні.

— Дмитре Івановичу, коли ми вже земляки з вами, одні стежки змалку топтали, — урочисто почав Козуб, — то розраховуйте на мене. Зокрема у цій справі. Що треба, чим зможу, постараюся допомогти.

Коваль пильно глянув на нього.

— Що ж, дякую, — проказав повільно. А по роздумі додав: — Коли ваша згода, давайте зберемо тут, у цій хаті, усіх причетних до справи. І поговоримо відверто. Уже прийшов для цього час…

— А тоді вирвемося нарешті та й махнемо на Ворсклу. Хоч на тиждень. Погода зараз як на замовлення. Відпочинемо, порибалимо…

Коваль тільки зітхнув, і це можна було зрозуміти по-всякому, а найбільше так — мовляв, де вже говорити про відпочинок та прогулянки, коли отака справа висить на шиї…