Таємниця забутої справи

30

Просторий актовий зал колишнього церковнопарафіяльного училища, збудованого на околиці, був повен людей. Сюди постягали із класів парти, ослони, що їх звезли для школярів із особняків та куркульських садиб, — але їх не вистачало, і люди терпляче юрмилися у проходах, підпирали стіни.

Тут мала відбутися чистка міліції від тих, що примазалися до нової влади. Кожний міліціонер, незалежно від посади, ставав перед громадянами молодої робітничо-селянської республіки, перед мешканцями свого міста чи односельчанами, щоб разом з комісією по чистці почути все, що скажуть про нього люди.

Чистка зібрала і робітників з околиці, і незаможників із близьких сіл, і співчуваючих, і вороже настроєних обивателів. Не густо було тільки інтелігенції: кілька службовців з пошти та вчителі. Під ногами дорослих швиргала, товклася дітвора, захоплена загальним збудженням, де-не-де приткнулися за партами старші учні, які захоплено розглядали озброєних міліціонерів, не дуже тямлячи, що це відбувається у їхній школі. Незважаючи на галас дітвори, зацитькуваної дорослими, голосні перешіптування кумась, що лузали насіння під парти, у залі була атмосфера і язичеського свята, і суду, і урочистого видовища.

На сцені, збитій нашвидкуруч з обаполів, на відміну від загального збудженого настрою, панував суворий спокій. За столом, вкритим Червоною скатертиною, стиха перемовлялися, гортаючи папери, члени комісії.

Нарешті голова її Колодуб — у новій військовій гімнастерці — підвівся і, взявши у руки голосистий дзвоник, потрусив ним. І враз стало так тихо, наче всі відчули себе школярами.

Чистка почалася.

Олексій Решетняк сидів у кутку, розглядаючись навколо. Був спокійний за себе. Походження — бідняцьке, з незаможників, змалечку батракував у пана Ганжі, непитущий… Люди? Люди нічого поганого не скажуть… Хіба що ті, котрих брав до нігтя. Але то або куркулі, або карні злочинці, класовий ворог, який права голосу не має… З роботою ніби справляється. Хоч і не вчений, але самим життям привчений розбиратися, де червоне, а де біле. В облавах, у бою за спини не ховався…

Одне непокоїло: відірвали від справи, коли кожна хвилина дорога. Він і не сподівався, що банда, яку два тижні тому оточили у глухій Вербівці і знищили до ноги, — була тією самою зграєю грабіжників, що довго вислизала з рук.

Тоді з трьох десятків бандитів, які відчайдушно захищалися ї, не сподіваючись на пощаду, билися до останнього, не залишилося живим нікого, крім одного, п'яного як чіп. Полонений признався, що брав участь у пограбуванні банку, але тієї ж ночі його застрелили при спробі втекти, — і кінці загадкової історії знову пішли у воду.

Багато загадок таїло в собі це пограбування. Таємницею залишилося місце схову вивезеного скарбу, таємницею було і те, чому цю банду повністю знищили, чому не врятувався і останній, хто знав, де поділися цінності?

Вранці інспектору Решетняку повідомили, що у Коломаку спіймано Апостолова, але він ніби несповна розуму: ходить роздягнений по селу і муркоче пісеньки. При затриманні опору не чинив і сьогодні буде привезений до міста… А тут — чистка!

Решетняк з надією глянув на сусіда — як завжди, чепурного, підтягненого інспектора Козуба. Ті півмісяця, коли він лежав із простреленою ногою, товариш займався справою пограбування банку, розшукував Апостолова і бандитів. Тепер кортіло самому почати допит, поки це не зробив Козуб.

Олексій Решетняк хоч і стежив за тим, що відбувалося на сцені, хоч і чув, що розповідали про себе ті, хто проходив чистку, але водночас уже ніби вів розмову з Апостоловим, продумуючи запитання, які стануть ключем до всіх таємниць.

Тим часом перед комісією стояв міліціонер, якого картали за любов до горілки. Це була колоритна постать: у широкому галіфе, схожому на шаровари, і розстебнутій на грудях косоворотці, оперезаній знизу крученим поясом з китицями, з довгими вусами, він трохи погойдувався, широко розставивши ноги, схожий на вершника, який щойно приткнув у дворі до конов'язі свого огира і вискочив на хвильку на поміст.

Регіт відірвав Решетняка від думок і повернув до того, що відбувалося у залі.

— Значить, випиваєте?! — суворо зауважував голова комісії. — А хіба годиться представникові робітничо-селянської міліції ходити п'яним! Ваше завдання боротися з цим злом, що залишилося від капіталізму. Куркулі споюють самогоном бідняків, щоб потім п'яних продавати світовій буржуазії… А скільки пудів хліба, скільки картоплі, буряків, цукру нищиться для сивушного дурману.

— Та хіба я п'ю! Коли-не-коли. Та й не самогон, тільки монопольку, — збентежено викручувався міліціонер.

— Не має значення! — жорстко вкинула перетягнена ременями колишня політкаторжанка, член комісії від губпарткому, на прізвище Козирєва.

— Як так «не має значення»?! — щиро обурився міліціонер. — А прибуток державі?! На оборону… Проти усяких Антантів… Ви не п'єте, я не куплю, підтримки не буде… А для чого ж тоді її випускають?.. Я не жалію своєї пролетарської копійки…

У залі знову засміялися.

Решетняку подумалося, що коли зможе довести участь Апостолова у пограбуванні, то вдасться допитатися і до головного: де поділися цінності… А там — золото, коштовності — тверда валюта! Скільки голодуючих можна врятувати від смерті, скільки дітей!

З підпільної листівки відомо, що це не просто грабунок, а провокація, спрямована на підрив довір'я між радянськими народами і здійснена спільно есерами та українськими націоналістами. І про це треба людям розповісти. Із слів Клави він знає, як починалася ця акція, знає про нічну таємну зустріч у банку…

Клава! Весь час не йде вона з думок, і хоч ненавидить колишнього банкіра, але, коли буде допитувати, мабуть, не раз згадає, що це — батько Клави. А може, сама Клава допоможе домогтися від злочинця правди?..

Решетняк зітхнув. Він так замислився, що не почув, коли назвали його прізвище.

— Заснув на чистці? — штовхнув його у бік Козуб. — Тебе викликають.

Злегка опираючись на палицю, Решетняк піднявся на сцену, обвів поглядом залу. Дивно, як він не помітив: у перших рядах сиділи кілька колишніх підслідствених та їхні родичі. Ось — Журбило, який відбув рік у в'язниці за конокрадство. Он — спекулянт Карамушкін, який чудом врятувався від суду, далі — брат непмана Могилянського, якого Решетняк викрив як хазяїна «мебльованих кімнат» — таємного кубла розпусти, за що того й засудили. Ну, зрештою, чистка відкрита, всі можуть приходити…

Він почав розповідати біографію. Тепер з голови вилетіли і Апостолов, і Клава, і всі інші справи. На якусь мить ніби залишився сам із собою, заглянув у себе. Справді, чи все в ньому правильно, чи все як слід, по-робітничо-селянському, по-революційному?.. А може, на те й чистка, щоб підказали. Збоку видніше…

Говорив неквапливо, кожне слово зважував. Хоч і заспокоював себе — все одно хвилювався. Про роботу, про службові справи голова комісії Колодуб не допитувався — робота міліції не така, щоб розпитувати прилюдно. Тільки поцікавився:

— А справу, якою зараз займаєтесь, розкопаєте?

— Неодмінно, — твердо сказав Решетняк. — Як відомо, — додав, — це не просто грабунок, а акція класового ворога. Маю нові дані, які дозволять знайти конкретних учасників злочину…

Колодуб згідливо кивнув. Інші члени комісії — жінка з губпарткому і начальник міліції Гусєв — цікавились не так роботою, як біографією, поведінкою у побуті та заявами присутніх. Воно й не дивно: начальнику про службову діяльність Решетняка не треба було розпитувати на чистці, а представник губпарткому Козирєва, весь сухотний вигляд якої і гострий блиск очей свідчив, що вона, як смолоскип, сама згоряє у полум'ї подій, сиділа перед людьми рівно, строго, наче невблаганна Феміда, і цікавилася одним: відданістю Революції і класу.

Все проходило гладко. Напруження у Решетняка спадало, і він уже був готовий повернутися на своє місце, коли раптом з передніх рядів спитали:

— А ти розкажи, як печінки відбиваєш у своїй пролетарській міліції!

Слова зависли у повітрі над самою головою Решетняка, серед тиші, що, як здалося йому, відразу загусла. Встиг глянути на того, хто питав, і відзначити про себе: «Журбило…» — але не більше, бо вигук той іще висів у повітрі як дамоклів меч.

— Це правда, — підвівся з місця Карамушкін, — є жертви, є свідки…

Миттєве оціпеніння залу зникло. Навколо зашуміли, заґвалтували. Дехто з цікавістю втупився у Решетняка. Дзвінок у руках голови комісії ножем розітнув шум:

— Тихо!

І, звертаючись до Журбила, голова запросив:

— Розкажіть комісії, що знаєте…

Худющий світлоокий парубок з повільними рухами і тихим голосом — наче й не схожий на конокрада — підвівся і, сором'язливо оглядаючись на зал, повторив:

— Бив. Як спіймали. І на слідстві. Не так скажи, як йому хочеться, зразу в вухо. Або по печінці. Якщо пролетарій беззахисний, значить, можна й побити. Наче при старому режимі…

Журбило й зараз чогось боявся, бо раз у раз кидав погляд то на сцену, на членів комісії, то в зал. На Решетняка не дивився.

А у того стислося горло. Брехня, підступність, особливо коли падає на людину несподівано, з-за рогу, має у першу мить таку силу, що й велетня з ніг валить. Хотів вигукнути на весь зал, що не тільки Журбила, нікого й пальцем не торкнувся, а цей — конокрад — одсидів рік і тепер мститься.

Не зміг не те що вигукнути, сказати голосно — тільки поворушив губами:

— Неправда. Його почули.

— Ох, і брехун ти, Володька Журбило, — долетіло з глибини зали.

— У мене свідки є. І довідка. Й досі печінка болить, — завовтузився той, шукаючи папірця.

— Та не слухайте його, товариші комісія, — підвівся літній чоловік. — Йому печінки ще при старому режимі люди за коней відбили.

— Ми повинні брати до уваги заяви від кожного, хто не є класовим ворогом. А там розберемося, — відповів Колодуб і спитав: — Може, іще є заяви або запитання?

— Спитайте представника художнього класу, як Решетняк над ним знущався. Про це навіть газета писала! — закричав Карамушкін. — Ось він тут, пролетарський художник Іва-щенко!

Решетняк відчув, як до обличчя приливає кров. Але Іващенко підхопився відразу — тепер він був не у сандаліях і римській тозі, яка збила колись з пантелику Решетняка, а у звичайному костюмі, пошитому з якогось брезенту.

— Неподобство! — закричав Іващенко. — У мене немає жодних претензій до громадянина Решетняка. Це — провокація!

Його заспокоїли. Решетняк знав, що й справді газета писала, як він затримав напівроздягненого художника, що удавав з себе стародавнього римлянина. Але тільки як про анекдот.

— Є запитання, — підвівся з передньої лави брат Могилянського.

Решетняк оглядав зал і вже не міг розпізнати окремих облич. Усі зливалися у драглисту пелену, яка погойдувалася перед очима, то відступаючи від якогось обличчя чи постаті, то знову запинаючи усю залу. Видно, позначилася велика втрата крові, яку нелегко було компенсувати на голодному пайку та ще й поділеному на двох…

— Нехай скаже, скільки в його батька, Івана Решетняка, наймитів, за що батька голосу позбавили і як проліз у міліцію.

Це був заборонений удар. Решетняк підняв руку, гамуючи гомін. Він усе зрозумів: на нього організовано атаку. Атаку раптову, навальну. Але він відповість ударом на удар.

Тепер мряка ніби випливла із зали. Ясно бачив перед собою усіх і обличчя брата Могилянського, кожна рисочка якого, здавалося, уже торжествувала перемогу. Відчув, як міцніє тіло, напружується, наче перед боєм.

— Це атака класового ворога, — кинув у зал чітко. — Але вороги не виб'ють мене із сідла. — І, звертаючись до комісії: — У нас півсела — Решетняки. І село зветься Решетняки! Іванів Решетняків — п'ятеро. Але не родичі, чужі. Є і такий Іван Решетняк, багатий, млин має, наймитів, права голосу позбавлений, Іван Хомич, а мого діда звали Миколою, батько — Іван Миколайович. Це можна перевірити…

— Як ви потрапили на службу до міліції? — спитав голова комісії.

Решетняк розповів, що спочатку у самообороні села, поставлений комнезамом, був батько, а потім на сходці і його обрали. Після ліквідації виборної міліції пішов служити у повіт.

Хтось з місця почав хвалити Решетняка, згадав про сміливість у бою, про поранення, та Козирєва, гостро блиснувши очима, зупинила промовця:

— Тут не ангельські крильця чіпляють, а чистять!

— А щодо заяви товариша Решетняка про атаку класового ворога, — підвівся голова комісії, — то це встановимо і розберемося, хто класовий ворог, а хто ні, хто прислужується ворогові через несвідомість, а хто примазався до робітничо-селянської справи. Таке наше завдання.

— По-моєму, непманів Могилянських і так видно, розбиратися нічого, — не стримався Решетняк.

— А ми зараз не Могилянських чистимо, а вас, — суворо зауважив голова.

Решетняк замовк, відчуваючи, як образа застилає йому очі туманом, як знову паморочиться голова і зникає зал. І раптом крізь білу мряку, крізь круговерть облич почув:

— Не будьте хлопчиком з бородою…

Він стрепенувся. Хто це сказав?! Чи, може, йому вчулося, приверзлося, само народилося в обважнілій голові? Силою волі стримав дріж у руці, якою важко опирався на палицю, обвів прояснілим поглядом зал, немов видивляючись потрібну людину, потім оглянувся на комісію.

Найближче до нього із незворушним виразом сиділа Козирєва. Ні, голос був чоловічий. Потім — Колодуб, який уже сів і щось відмічав у списку. І, нарешті, худорлявий, з запалими від постійного недосипання і недоїдання щоками, нервозний начальник міліції Гусєв.

У залі знову почали шуміти, і Решетняк, кульгаючи, зійшов з помосту…

Інспектора Решетняка вичистили з міліції. Чи тому, що Журбило подав лікарську довідку про свою «відбиту» печінку, чи тому, що на Решетняка надійшла анонімка про аморальну поведінку і зв'язок з дочкою класового ворога, підслідственого Апостолова, хоч він уже жив у комуні, залишивши кімнатку Клаві (і це теж було поставлене йому на карб), але — вичистили.

Він іще два дні ходив на роботу, передаючи інспектору Козубу справи, розповів, що довідався від Клави про свої підозри, а потім поїхав на село, до батьків…