Таємниця забутої справи

12

Іванові Петровичу Козубу теж не спалося тієї ночі. Зустріч з підполковником Ковалем схвилювала його. Перебирав у пам'яті своє життя. Але чомусь найбільш уперто ліз у голову спогад про першу любов, про Марійку…

Напливає на мить на Івана Петровича туман, застилає очі, а голи починає розвіюватися, то старий юрист бачить крізь його пелену самого себе — людиною молодою, недавнім «реалістом», на кашкеті якого замість кокарди — вирізаний з бляхі чорно-білий знак: череп і схрещені кістки, а на поясному ремені — саморобна бомба. Бачить він і весь їхній анархістський загін на чолі з кудлатим матросом — «божевільним Христом», промови якого складалися звичайно з однієї-двох фраз про бога і революцію і супроводжувалися стріляниною з маузера.

А потім молодий Козуб передумав і почав працювати в ревкомі, виловлюючи колишніх своїх спільників…

Згадуються нічні бої, несподівані нальоти, торжество перемоги, береги Ворскли і шепіт нічного гаю. Згадується і Ярмаркова площа, і виселок Колонія, що на півдорозі до станції, де жила Марійка — донька телеграфіста Триверстова.

Ох, Марійко, Марійко… З далеких туманів приходиш ти нагадати про себе, про ті незабутні часи! З кожним роком, з кожним десятиліттям усе дужче розпливаються риси твого обличчя, забувається колір очей, і звук голосу, і твої слова, і ти стаєш не просто дівчиною, не просто першою коханою, а символом молодості.

У пам'яті Козуба постають ошатні дерев'яні будиночки, поставлені залізничною компанією на крутому березі Ворскли, строгі доріжки поміж тими будиночками, посипані чистим, як цукор, річковим піском і облямовані побіленими камінцями.

Жили у цій дачній Колонії, звичайно, не стрілочники-інваліди, не кочегари, а залізничні чиновники, що прислужилися компанії і вийшли на пенсію, і лише окремі бідолахи, такі, як Марійчин батько, що втратив обидві ноги, рятуючи від аварії поїзд, могли потрапити у цей райський куточок…

У вирі нового життя молодий Козуб не цурався і звичайних утіх. В глибині душі вважав, що революцію зроблено для нього, щоб і він, син сільського фельдшера, міг сповна пізнати радість життя. Революція почалася під час його змужніння, і юний Іван Козуб мало не плакав від щемливої радості, що все сталося так вчасно. Це почуття не покидало його ні тоді, коли був з анархістами, ні коли утік від них.

І кохання красуні Марійки було для сина фельдшера теж одним з дарунків щасливої долі Майже щоночі навідував свою кохану. Колишні, як він глузував, «одночерепники» не могли простити зради. Розбиті, перетворившись на купку бандитів, вони боялися поткнутися в містечко і грабували в навколишніх селах та хуторах. Ревкомівець Козуб знав, як небезпечно виїжджати йому за межі містечка, але все одно появлявся в Колонії.

Якось бандити застукали його. Оточили будиночок, вибили вікна, вдерлися в хату. Іван Козуб з Марійкою спали, роздягнені, безпорадні.

Один з нальотчиків застрелив Марійку, другий — сам «божевільний Христос» — підскочив з маузером у руці до Козуба.

«Ну, зраднику! Піймався-таки! — просичав, розмахуючи зброєю. — Тепер я з тобою погомоню! В бога і в революцію!»

«Невже і мене стрілятимеш, Петре?» — перелякано спитав Козуб.

«В бога і в революцію! Це вже точно! Але раніше паси з тебе наріжу».

«То дай перед смертю хоч перехреститися», — попросив Козуб, випростуючись на ліжку.

В якусь невловиму мить вихопив він з-під подушки наган, вдарив вогнем в обличчя отамана і, користуючись розгубленістю бандитів, вистрибнув у вибите вікно.

Надворі він плигнув на коня і, як був, голий помчав наввипередки з кулями у ніч…

Ох, Марійко, Марійко!.. З далеких туманів приходиш ти нагадати про себе, про молодість і кохання, про ті неповторні часи… Швидко витоптала ти свій ряст, увійшла на мить в життя Івана Козуба і зникла потім назавжди.

А життя не зупинялося, життя тим часом буяло, і молоді сили вимагали виходу. У Івана Козуба від нетерпіння, від побоювання проґавити свій час тремтіла кожна жилочка. Він поспішав. Устигнув і повоювати, і відзначитися: одним з перших вдерся у врангелівські окопи…

А потім почалися мирні дні, і хвацький кавалерист Козуб пішов служити у робітничо-селянську міліцію…

Пливуть тумани років, клубочаться, то ховають з очей події і людей, то відкривають їх… Не спиться старому юрисконсульту, занадто багато тіней випливають з того туману і товпляться біля його ліжка…