Таємниця забутої справи

29

Відвідувати психіатричну лікарню Ковалю «ніколи не доводилося, і тому, наближаючись до неї, він з цікавістю розглядався. Приземкуватий білий будинок був огороджений високим і теж білим кам'яним парканом, який відрізав досить значну частину березового гайка. Гайок, здавалося, перестрибнув через цей паркан, і лікарня надійно ховалася серед білокорих берізок, повністю вписуючись своїм муром і стародавніми башточками на будинку у світлий лісовий пейзаж.

— В історії хвороби справжнє прізвище не позначено, — доповідав дорогою лейтенант Андрійко, — поставлено «Апостол», потім «тринадцятий» і великий знак запитання. Він у них найдавніший хворий, без надії на одужання. Але тримають, бо немає рідні. Дідуган, кажуть, тихий і міг би жити в сім'ї… У супровідній записці Центророзшуку, датованій двадцять третім роком, сказано, що вилікування цієї людини має велике значення. У тій же записці повідомляється, що затримали його у селі Коломак, поблизу Харкова. Ходив від хати до хати розхристаний, без шапки, незважаючи на лютий мороз; щось белькотів і по-дитячому хіхікав… Більше нічого там немає, крім усяких там рецептів і лікарських позначок… Та ви самі побачите, товаришу підполковник.

— А чого до нього їздить Решетнякова? У лікарні знають, хто вона?

— Не знають. Вважають, що з гуманних почуттів. Вона тут піклується не тільки про нього, а ще про кількох таких самотніх стариків.

Машина зупинилася біля хвіртки, вмурованої у паркан. Було навдивовижу тихо. Тільки у гіллі двох тополь цвірінчало птаство, і Коваля чомусь здивували ці мирні звуки над мовчазним муром. Певно, думав, що зустріне тут крик, гамір, буйство людського духу, який залишився без керма і без вітрил. Але ні — тихо…

До хворого Коваль пішов з лікарем — молодою людиною, яка вже навчилася нічому не дивуватися. Лейтенант Андрійко був у формі, і його залишили у кабінеті.

Дідка знайшли на лужку. Він сидів на землі, біля лави, смикав травицю і кидав на всі боки.

— Апостол, — сказав лікар, сідаючи на лаву, — не можна рвати траву.

Дідок — мовби не до нього.

«Кульбабка», — подумав Коваль, розглядаючи сухенького чоловічка, у якого хтозна в чому душа трималася. Білолиций, з лисиною, вкритою де-не-де рідким, наче вицвілим, мохом, він і справді був схожий на кульбабку.

— Ти який апостол? — спитав лікар.

— Тринадцятий, — відповів божевільний тоненьким голоском.

Ковалю чомусь згадалося, що цей замшілий чоловічок колись був могутнім фінансистом, і в нього майнула думка про марноту життя багатіїв. Придивився пильніше і помітив у старого ту саму сідловинку на переніссі, як у професорової. «їхня родинна ознака!»

— Скажіть, що ми його знаємо, — попросив лікаря Коваль. — Він не Апостол, а Апостолов Павло Амвросійович, колишній керуючий банком.

Дідок повернувся до них спиною і знову почав щипати пальцями травицю.

— Попробуйте самі поговорити, — лікар підвів старого з землі і посадив на лаву.

Ні. не знає Коваль, як розмовляти з психічнохворими людьми! Усякий досвід набув за життя, усяких людей бачив, але з таким не доводилося стикатися… І раптом його осяяло:

— Вам привіт від дочки. Від Клави! Вона завтра прийде у гості.

— Клава, Клава, — заляпав дідок руками, мов птах крилами, ляскаючи себе по стегнах. І Ковалю здалося, наче в порожніх очах Апостолова промайнуло щось тямке.

— У вас тут якісь скельця можна роздобути? — спитав підполковник лікаря.

… Побачивши скельця, які сліпуче вигравали на сонці, немов справжнє дорогоцінне каміння, старий аж затрусився. Кинувся до Коваля і з жалісним виразом на обличчі став просити їх. Підполковник дав одне.

— Це від Клави, — сказав. — Але це фальшиві. А де справжні? Ми з Клавою ніяк не знайдемо їх!

— Ах, ах, ох, ох! — гірко затужив Апостолов, оглядаючись навколо, мовби щось шукаючи. І раптом кинув на Коваля, як тому здалося, цілком осмислений погляд. — Немає їх, немає… Бог дав, бог узяв. Ах, ах, ох, ох! — злодійкувато затиснувши скельце у кулак, знову почав ляскати себе по стегнах.

Коваль зупинив старого:

— Павле Амвросійовичу, у тисяча дев'ятсот двадцять другому році банк, яким ви керували, був пограбований, — почав цілком серйозно, немов з гідним співбесідником, намагаючись упіймати погляд Апостолова, який той уперто відводив убік. — Під час будівництва зрошувальної системи закопаний скарб було знайдено. Отже, будь-яких претензій до вас тепер немає… Тільки одне: діаманти у схованці виявилися фальшивими, і всі сушать собі голову: як це могло статися? Де поділися справжні?

Апостолов, який ніби уважно слухав, раптом засміявся і почав підкидати скельце на долоні.

— Ви знаєте, де справжні?

— Я — Апостол, — сказав, підвівши брову, старий. — Я — Апостол, ти — Апостол, він — Апостол, — тицьнув пальцем у лікаря. — Я — тринадцятий Апостол. Са-та-на, — він підняв вказівні пальці над замшілою головою, наче причепив собі ріжки.

Коваль глянув на лікаря. Той знизав плечима, мовляв, я ж говорив вам. Але підполковник не здавався. Витяг з кишені халата ще кілька блискучих скелець.

Апостолов жадібно потягся до них.

— Де справжні? Чому зберігали у сейфах фальшиві?

— Де справжні? Де справжні? — старий знову цілком осмислено підняв брову і гостро глянув на Коваля. — Ах. де Справжні?.. Ах, ах, ох, ох!.. — Він намагався вихопити з руки підполковника скельця.

Зацікавлений розмовою, яка набирала дедалі більшого смислу, і реакцією хворого, якого вперше бачив у такому збудженому стані, лікар сам узяв скельця і спитав Апостолова:

— А може, це — справжні?

Колишній банкір наморщив лоба і заворушив губами, наче хотів щось сказати, але не знаходив слів, наче те «щось» то виразно окреслювалося у його слабкому мозку, то знову втрачалося. Та ось зморшки на лобі розгладилися і він, посміхнувшись, похитав головою:

— Фальш!

— А де справжні?

— Кожен король має собі двійника, — повільно промовив дідок, — стріляють у короля, — він зробив жест, наче прицілюється пальцем, — а влучають у двійника. Хі-хі! — засміявся і враз заговорив скоромовкою, захлинаючись словами, мовби його прорвало: — У Наполеона був двійник, у римських імператорів були двійники… А мої діаманти хіба гірші?.. Ах, ах, ох, ох! Ви не думайте, що діамант — це камінець, — повів повчально пальцем перед обличчям лікаря. — Це — жива душа. Тільки що не вміє говорити. І кожному ім'я дано, як і святому апостолу. Були у мене Іоанн, Матвій, Симеон, Павло, Марко… Ах, ах! — Він знову тихо засміявся і, повернувшись до Коваля, підозріло, спідлоба глянув на нього. — А ви думали, що то — мертве каміння!.. Я теж — апостол. Теж — діамант. Я — живий!.. У мене й прадіди були апостоли. Усі дванадцятеро. А де вони поділися? — Він безпорадно, безсило оглянувся, і стільки було туги в його погляді, що у Коваля стислося серце. — Немає… немає. Отут вони, — він почав мацати халат, те місце, де мала бути кишеня, але не знайшов її і заплакав.

Лікар посадив його ближче до себе, тримав пульс.

— Нехай плаче. Це просто чудо, що робиться сьогодні в ним. Переворот якийсь. Осмислена мова! Ми, звичайно, не могли здогадатися, що потрясіння у нього зв'язане з коштовностями, діамантами тощо…

— А я — тринадцятий апостол. Чортова дюжина. Без Сатани не можна… — белькотів тим часом крізь сльози дідок.

— Йому треба відпочити, — сказав лікар. — Ви ще раз приїдьте… Завтра.

— Гаразд, приїду, — відповів Коваль. — Візьму і його дочку, яка сюди їздить інкогніто. Можливо, їй схоче сказати…

— Не заперечую… А зараз не забирайте в нього скельце. Нехай заспокоїться І простежимо, що він з ним зробить.

… Коваль повернувся додому, коли сонце сховалося за високі будівлі, які впритул підходили до його невеличкої садиби з садком і старим будиночком.

Підполковник пішов у душ, змайстрований із залізної бочки між яблунями. Потім виліз з ногами на улюблену широку лаву під старим горіхом, на якому серед лапатого і цупкого темного листя звисали яскраво-зелені плоди, і, відпочиваючи, ніби бездумно стежив за тим, як з глухих кутків саду виповзають присмерки.

Проте тільки збоку могло здатися, ніби підполковник милується садком. Насправді в його голові відбувалася гарячкова робота: інтуїція у нього вже зробила своє, і тепер вкрай завантажений мозок шукав точних даних, які підтвердили б або заперечили інтуїтивне почуття.

«Так завжди бувало, коли підполковник наближався до розгадки таємниці. Підсвідома діяльність мозку, яка починалася у момент вивчення нової справи, підштовхувала його згодом до висновків неминучих і точних. Ця не видна оку робота не припинялася й на мить, відбувалася і вдень, і вночі, хоч би чим був зайнятий Коваль. Так ніби для неї була виділена окрема ділянка мозку, яку не завантажували іншими справами, її живили і почуття Коваля, і спогади, і кінофільми, які він дивився в цей час, і колір трави, яку рвав у лікарні старий Апостолов, — все, що бачили його очі, чули вуха, згадувала пам'ять і хвилювало серце…

Було як перед виверженням вулкана, коли легенькі поштовхи і трясіння землі ще тільки нагадують про грізне нуртування природи, готової вирватися нагору. Зіткнення полярних думок народжувало у Коваля єдиний висновок, і він уже відчував це в собі.

У голові знову панував знаменитий графік. Все, що досі трималося в пам'яті, розкладалося по поличках, мінялося місцями, шукаючи свого єдиного, законного, як у періодичній системі елементів, місця…

Якби можна було записати на папері те, що складалося у голові Коваля, коли він сидів на лаві, то ці записи мали б приблизно такий вигляд:

Перше. Найголовнішим є те, що цінності знайдено. Ще перед війною, під час будівництва у Лісовій зрошувальної системи. На ящики і залізні скрині, зариті похапцем, натрапили землекопи. Це знають ті, хто веде зараз розшук і слідство: він — Коваль, Субота, Андрійко… А чи знають інші, причетні до справи люди?

Чи відомо це Клавдії Павлівні?

А Решетняку і Козубу?

Якщо хто-небудь з них знає і мовчить, хоч міліція удає» ніби розшукує саме цей скарб, то що означає ця нещирість?.. Але хто може знати? У пресі про знахідку не повідомлялося.

Друге. Хто, крім божевільного Апостолова, може знати, що у розкопаній у Лісовій схроні усі діаманти — підроблені?

Третє. Де поділися справжні? У сховищі банку, очевидно, не скельця зберігалися! Хто їх міг замінити на фальшиві? Коли? Де подів? А можливо, уже в банку лежали підроблені дорогоцінності?

Четверте. Як потрапила срібна статуетка дискобола з особняка Апостолова у кабінет Козуба? Якщо, звичайно, це та сама статуетка.

Підполковникові Ковалю здавалося, що відповіді на ці запитання автоматично дадуть відповідь і на основне: хто вбив старого Гущака?

Але де знайти ці відповіді?!

Голова підполковника аж гула. Незабаром він підхопився і почав шльопати по стежці розтоптаними пантофлями, виробляючи дивні штуки: то зупинявся, жестикулюючи, то знову починав ходити, то обламував з дерева сухі гілочки і гриз їх, мов звір кістку, раз у раз випльовуючи пожовану деревину, то раптом сідав навпочіпки і щось креслив на землі, потім, затирав ногою свій рисунок і знову повертався на лаву.

Якби хто глянув на вираз обличчя Коваля та ще знав би, що підполковник тільки-но відвідав психіатричну лікарню, подумав би, що на нього вплинули ці відвідини. Коваль весь час гримасував, щось шепотів, посміхався, розмовляючи сам із собою, здивовано підіймав брови і кусав губи…

Тим часом у його голові складалися характеристики на кожну особу. Першою йшла, як і належить у товаристві вихованих чоловіків, жінка — Клавдія Павлівна.

Чи було їй щось відомо про викрадені у банку цінності?

Чому приховувала не тільки від суспільства — це можна зрозуміти, — але й від чоловіка та доньки свого божевільного батька?

Чому приховувала від слідства те, що у професора немає алібі? Чи здогадувалася, де він був десятого липня?

Втім, за допомогою свого молодого помічника лейтенанта Андрійка підполковник уже дещо знав для відповіді на останнє запитання. Того вечора, десятого липня, як і дев'ятого та одинадцятого, Олексія Івановича Решетняка не було ні у Лісовій, ні в міській квартирі, ні на роботі… Професор загуляв! Шановна людина, вчений, патер фаміліа[3] і зник з дому на кілька днів.

Іноді, доволі рідко, після закінчення великої роботи, коли втомлений мозок, нерви та й увесь організм ученого прагнули якоїсь розрядки, він раптом дозволяв собі несподівані вчинки. Поштовхом до такого могла стати одна чарка горілки або вина, яка на непитущого професора діяла фатально. Вона тягла за собою другу і третю…

Після третьої Решетняк не повертався додому і починав блукати. Найчастіше сідав у який-небудь приміський автобус. На кінцевій зупинці виходив і йшов, куди ноги несли, радо знайомився будь з ким, десь гуляв, десь випивав, десь ночував, повністю забуваючи, що він професор Решетняк, і рекомендуючись усюди дядьком Олексою.

Не було автобуса — ловив таксі або сідав у будь-яку іншу машину, навіть у самоскид, і їхав світ за очі, висаджуючись серед битого шляху або у глухому селі…

Колись Клавдія Павлівна збивалася з ніг: дзвонила в інститут, Ботанічний сад, у підшефний колгосп, розшукувала у приятелів, бігала по місту, тільки що не повідомляла міліцію… Потім переконалася, що чоловік завжди повертається додому — тихий, розгублений, провинний. Він ніколи не міг пригадати, де був, з ким, скільки викинув грошей, і покірно лягав у ліжко з холодним компресом на голові і валідолом під язиком, як мале хлоп'я, присягаючись: «Більше не буду».

І коли Клавдія Павлівна зрозуміла це, то почала удавати, що упокорилася і терпляче чекає його повернення, хвилюючись тільки, щоб не вскочив у якусь біду. Це була чи не найбільша стидна таємниця професорової, і усім, хто домагався Решетняка по телефону, говорила в такі дні, що він хворий…

Відомості ці роздобув лейтенант Андрійко, і Ковалю легко було зробити загальний висновок. Але де саме пропадав професор з дев'ятого по дванадцяте липня, ніхто не знав. Коваль вирішив, що надішле лейтенанта до молодого Гущака розпитати, чи був удома дід напередодні загибелі, дев'ятого липня.

А Клавдія Павлівна Решетняк? Що можна чекати від неї, чого слід добитися? І підполковник вирішив: насамперед з'ясувати, чого ховалася з батьком і чи не здогадалася, відвідуючи його, в яких тайниках сховано діаманти?

А чи не могла вона потаємно від чоловіка зв'язатися з Гущаком? Вольова, рішуча жінка… Адже буває: шукаєш одне, а знаходиш інше…

«Куі продест?» Кому вигідно? Весь час б'ється десь у глибині свідомості Дмитра Коваля цей класичний вислів стародавньої юриспруденції. І варто згадати Клавдію Павлівну, як ці слова ніби виринають на поверхню… Може, й справді саме їй вигідно?!

Ні, якщо йти за класичними канонами, то найбільшу вигоду смерть Андрія Гущака принесла онукові — єдиному спадкоємцеві. Але вічні закони дають тепер осічку — Василь категорично відмовився від дідових доларів…

А потім треба до кінця розібратися з Вандою Горохівською!

Коваль похитав головою. Це ще біда! Горохівська, яка колись голодним дівчиськом узяла і виростила безпритульне хлоп'я, викликала у підполковника глибоку повагу. Розумів, що тепер у самотньої постарілої артистки Арсен — єдина близька людина і втратити його було б понад силу… Але й приховувати від Арсена, що його справжнє прізвище Апостолов і що рідною сестрою є не Ванда Леонівна, а Клавдія Павлівна Решетняк, яка проживає у цьому ж місті, підполковник не мав права.

Коваль підвівся і знову почав ходити стежкою.

Та, може, сам Арсен Павлович не надаватиме цій новині великого значення. Адже не та мати, котра породила, а та, котра виростила! Але є така річ, як «голос крові». Що той «голос» підкаже Горохівському-Апостолову, які слова, які вчинки? Чи не скривдить Арсен Павлович людини, яка присвятила йому життя?

Інженер Горохівський справив на Коваля приємне враження. Невловимо схожий на Клавдію Павлівну — не тільки характерною сідловинкою на переніссі і овалом лиця, — він здавався лагіднішим, ласкавішим, ніж його справжня сестра. Ні, він не скривдить і своєї названої сестри Ванди, у якої був не тільки братом, а й сином!

А сама Ванда Леонівна? Який для неї удар!

Коваль зупинився під кущем бузку, зо зла трусонув гілку. Вгорі загойдалися китиці насіння, посипалося сухе листя.

Найголовніше зараз для нього, звичайно, не Арсен Горохівський, а загадка Ванди Леонівни з тією статуеткою дискобола. Як вона опинилася у Козуба?.. Козуб, Козуб, Козуб… Вперше підполковник зіткнувся отак із земляками. І Решетняк теж земляк його, хоч не з одного містечка, але теж сусіда — з Харківщини. Є на Полтавщині райони, що набагато далі від його Ворскли, ніж харківська Зачепилівка або дніпропетровська Царичанка… Мабуть, земляків упізнавати треба не тільки за існуючим адміністративним поділом… Чого ж не вистачало Решетняку?.. У чому почував себе скривдженим, незважаючи на цікаву роботу, вчене звання, матеріальний статок і загальну повагу… Чому отак вряди-годи зривався? Що гнітило його? Яка таємниця?

Сотні питань, жалючі й настирливі, як бджоли. Відмахується від них підполковник Коваль, а вони все одно налітають!

З Козубом — ясно. Служака і кар'єрист. У свій час піднявся високо, потім зірвався. Досвідчений юрисконсульт, який, незважаючи на роки, не хоче відходити від активного життя. І багатий колекціонер творів мистецтва. Срібна статуетка дискобола, яка стоїть у нього тепер на столі, чи не наймізерніша річ з колекції… Але все ж таки, як вона до нього потрапила, якщо це — апостоловська?.. Ні по яких документах колишнього слідства не проходила… Здається, у цій маленькій фігурці ключ до розгадки таємниці…

Ох, земляки любі, на кого ви схожі, ким, зрештою, виявитесь: такими, як танкіст Ярослав Терен, як друзі дитинства — партизани, чи один з вас є злочинцем? Голова сохне від цієї думки!

І, ніби щоб прогнати її, Коваль з усієї сили стріпнув головою. Він знову згадав Клавдію Павлівну. Ця професорова, хоч би про що міркував, не йде з думок! А як вона поставиться до новоз'явленого брата? Чи потрібен їй, коли й батька приховувала? Здається, не дуже тужила за братом, не часто згадувала. А щоб мати близьких людей, треба бути гідними їх…

Думки Коваля враз обірвалися. За високим парканом, який давно перетворився на живопліт, почувся голос доньки. Здивовано помітив, що уже темно, у вікнах будинків, які оточили його подвір'я, горять вогні. Оце так засидівся!

По той бік паркана Наталя сказала:

— Ходімте, кавою пригощу.

— Ні, ні, дякую. Іншим разом.

Коваль упізнав голос Валентина Суботи і насторожився.

— А батька дома ще немає, — лукаво промовила Наталя. — У вікнах наших не світиться…

Субота промовчав.

Коваль підвівся, пішов у хату і ввімкнув у кімнатах світло. За кілька хвилин у кабінет увійшла Наталя. Була в легенькому квітчастому платтячку, з темно-червоною трояндочкою, вплетеною в косу.

Підійшла і поцілувала. Від неї пахло квітами і сухою травою.

— Я тебе давно не бачила, Дмитре Івановичу Коваль! І скучила. А ти схуд, змарнів, — співчутливо додала, придивляючись. — Тебе знову заполонила робота? Тисячі таємниць і нерозгаданих загадок? — Вона посміхнулась і притислася до нього. — Бідолашний Дік!

— Найбільша загадка для мене це — ти, — теж усміхнувшись, відповів підполковник.

— Он як, — протягла Наталя і раптом розсміялася дзвінко.

«Як вона схожа на матір! — тепло і водночас з легким сумом подумав Коваль. — Така ж довірлива, щира, безпосередня».

— Ти знову задумуєшся, Дік?! Любий Дмитре Івановичу Коваль, я голодна, і ви, мабуть, теж не їли. Геть усякі справи і думи! Ходімте на кухню, щось пожуємо…

І вона силоміць повела батька за собою…