Таємниця забутої справи

17

Василь підвівся з дощаного помосту, ще раз пройшов вздовж вузької тісної камери. Через віконце, прорізане у оббитих залізом дверях і заґратоване, в котрий раз побачив темний коридор з єдиною лампочкою посередині, яка горіла і вдень і вночі. В кінці коридора, спиною до нього, сидів черговий наглядач у тій самій позі, як і дві години тому, і щось швидко писав. Час від часу він розминав стомлені пальці, підводив голову перед собою до заґратованого вікна, з якого проникало в задушний коридор трохи свіжого повітря, до пронизливо ясного неба, такого яскравого і бажаного звідси.

Чого тільки не передумав Василь за ті кілька страшних днів у камері. Здавалося, друге життя прожив на дерев'яному в'язничному помості «капезе», схожому на лобне місце, життя, яке так не в'язалося із колишнім, тепер недосяжно далеким і втраченим.

Несправедливість і безглуздість того, що сталося, не міг сповна осягнути думкою, і від цього голова йшла обертом, і раз у раз всередині народжувався раптовий холод, як у кошмарних дитячих снах, коли падаєш з карколомної висоти в безодню…

Леся, певно, уже все знає…

Думка про Лесю була чи не найболіснішою. «Що вона знає про вбивство? Слідчий, цей настирний злий чоловік, певно, вже викликав її і сказав, що я— убивця… Який жах!.. Слідчий буде оперувати «фактами», «доказами»… Бідолашна Леся!.. А слідчий теж молодий, Леся йому може сподобатися^ і він докладе всіх зусиль, щоб довести, що я — вампір у людській подобі…» Від думки, що безсилий захиститися, виправдатися перед Лесею, Василь заскрипів зубами

Тим часом у коридорі почувся гамір. Він долітав з якоїсь близької камери. То був придушений від хвилювання хрипкий голос людини, яка щось просила, плакала, ганила себе, потім погрожувала. А далі почалася істерика…

Незабаром все стихло, крім голосу чергового, який умовляв істерика.

— Не можу я тут більше, начальнику, — відповів йому з камери так само хрипкий, але скоро знесилений голос, — не можу один, розумієш, не можу… Випусти мене… Здохну я тут… Пусти на вулицю, пусти!..

— Ти, чоловіче, не ґвалтуй, — видно, звиклий до всього, спокійно повторював наглядач, — сиди тихо, ти тут не один… Тільки нерви людям дратуєш. Винен чи не винен — з'ясується. Тоді й підеш собі на вулицю чи й за вулицю. Не маленький — розуміти повинен, я ж тобі не суд, випускати права не маю…

— Пусти!.. Хоч трохи…

— Затихни!

— Хоч закурити дай, начальнику.

— На, та заспокойся. Ох, і набрид ти мені!

— А що мені робити! Скільки вже вию тут, наче пес на місяць!.. А ти, видно, не злий… Може, пустиш хоч на прогулянку в двір?.. Пусти, га?.. Пусти-и, — знову одноманітно, без надії завив голос. А потім брутально вилаявся.

— Тьху! Дурисвіт! — спересердя сплюнув наглядач і пішов у свій куток, до вікна.

І знову все стихло.

«Чи надовго?» — подумалося Василеві.

… Слово «убивця» складається з шістьох літер. Шість літер, а скільки муки, коли це слово чітко, літера до літери складуть і кинуть в обличчя невинній людині. А як довести, що ти — не винен. Ну як? Як? І що з того, що колись розберуться і, можливо, посмертно реабілітують?!

Ні, краще не думати про це. Не думати і про те, як міліціонери обшукували, знімали пояс, забирали все, чим можна позбавити себе життя… Краще думати, що все владнається, що знайдуть справжнього убивцю, а перед ним, Василем, — чорт би їх узяв! — ввічливо попросять пробачення і випустять під оте яскраве небо — дихати, рухатися, жити, любити…

А Леся!.. Що ж вона думатиме про все це? Невже повірить нісенітницям, тому безглуздому обвинуваченню, яке, немов ярлик, навісив на нього слідчий? Невже відцурається, не простягне ніколи руки?!

На душі було тоскно від того, що знав: Леся має право зректися його, хоч він заради неї, саме заради неї, навіть під загрозою тяжкого вироку приховує. своє алібі!

Так. У нього є алібі. Двоє людей, двоє свідків: Люда та її мати Ївга Михайлівна — можуть посвідчити, що того вечора він був у Києві. Але якби Леся довідалася, куди і чого він ходив перед побаченням з нею! Як безглуздо, жахливо все склалося!..

Ні, все уладнається і без алібі, заспокоював себе Василь, і Леся нічого не довідається, не знатиме, що цілі півроку їхнього знайомства йому доводилося хитрувати, обдурювати, мучитися, боячись втратити її — тендітну дівчинку з довірливими очима, з худенькими і довгими пальчиками, які так безпомічно і ніжно лягають у його руку. Він самотужки хотів виплутатися з цієї історії… і заплутався остаточно.

Краще було б відразу розповісти їй про Люду. Але не розповів. Побоявся, що Леся піде від нього. А потім вже було пізно розповідати…

З Людою він познайомився у спортивному таборі університету, куди їздив до свого приятеля. Минулого літа, рік тому. Хіба міг знати, що незабаром зустріне іншу дівчину, яку звуть Лесею і яка стане смислом життя, навчивши його інакше, ніж раніше, дивитися на взаємини з дівчатами? Розумів, що це не виправдовує його навіть у власних очах, але хапався і за таку соломинку…

На той час, коли в його житті з'явилася Леся, з Людою справа зайшла так далеко, що вже неможливо було порвати і зректися… А тут — Леся! Він крутився, хитрував між двома, відчував себе негідником і перед однією, і перед другою, діяв так, щоб Люда нічого особливого не запідозрила, але водночас обережно, поступово намагався все ж дати зрозуміти, що не може ставитися до неї так, як раніше.

Але Люда нічого не помічала або вдавала, ніби все гаразд. І хоч цей зв'язок став важким і обтяжливим, Василь щоразу, коли Люда виявляла особливу сердечність і теплоту, боягузливо поступався їй, уникав відвертої розмови, не наважуючись рубати з плеча, боявся сліз, істерики — і догрався…

Того вечора, перед побаченням з Лесею, він нарешті наважився. Йшов до Люди, щоб усе сказати, просити повернути всі його обіцянки, благати, нарешті. Будь-що-будь! Люда повинна зрозуміти і простити, адже загалом вона добра, хороша людина… Як він зневажав себе в душі, навіть ненавидів, наближаючись до її будинку!

Так, у нього є алібі. Але ж на суді, коли, рятуючи себе, він змушений буде послатися на Люду, Леся про все довідається, і зради вона не простить.

Того дня, купаючись із Лесею на Дніпрі, відчув у собі рішучість: усе закінчити негайно!.. Але ж дід!.. Треба було випроводжати його на поїзд. Який він йому, зрештою, дід — чужа людина? Звичайно, шкода старого… І хто його міг убити? Але як доводиться мучитися тепер через нього… Нічого було старому приїжджати сюди, щоб отак скаламутити людям життя!..

Василь знову повернувся думками до тієї трагічної розмови з Людою. Вона зустріла його сяючим поглядом і теплими руками. Була в новенькому стьобаному халаті, і він відразу відчув, як важко буде сьогодні признаватися. Людина мати теж була в передпокої. Вона привітно посміхнулася Василеві. «Так, певне, посміхаються майбутнім зятям», — подумалося.

Незабаром Ївга Михайлівна десь пішла, і вони лишилися вдвох. «Зараз про все й скажу. Потім буде важче», — підбадьорився. Але все одно чомусь зволікав, називаючи себе в думках «ганчіркою» та «ідіотом». Було до болю жаль і її, і себе, і Лесю.

А Люда, як тільки зачинилися за матір'ю двері, по-родинному цмокнула його в щоку, сказала, що він сьогодні «чорна хмаринка», і побігла варити каву. Він сидів у кімнаті і кляв себе. Потім підвівся і теж поплентався на кухню.

«Людонько»… — почав був мляво, нерішуче.

«Знову якісь світові проблеми?.. Не треба, Василику, мені не хочеться світових проблем. Мені хочеться кави. Зараз я наллю і тобі, у твою персональну чашку, і щось таке скажу…»

Пили каву на кухні — тут було затишніше, ніж у кімнатах.

«Василику, любий, одне слово, я тебе приголомшу відразу, — обличчя Люди світилося, — помилуєш або накажеш стратити? Ходила я вчора до лікаря. Радість яка! Одне слово, у нас буде дитина! Потомство, розумієш, куряча ти лапа!..»

«Хто?» — перепитав він пересохлими губами.

«Ну як «хто»? Хлопчик або дівчинка, не слон же… Цілуй мене мерщій! Та ну, ти від щастя, мабуть, очманів і нічого не тямиш. Мама вже знає. — Вона сама нахилилася і міцно поцілувала його у сухі губи. — А ти кого хочеш: хлопчика чи дівчинку?»

Голос у Люди — теплий, ніжний, вона розрум'янилася і була схожа на школярку, що одержала п'ятірку з важкого предмета.

«Поздоровляю», — сказав Василь якимсь чужим, офіційним голосом, вивільняючись з Людиних обіймів. Але швидко отямився і, задихаючись від слів, заговорив… Він сказав усе. Все, що зібралося у нього на душі, все, що готував для відвертої розмови. Говорив, а вона злякано слухала, зіщулившись, немов на неї замахнулися, але не опустили обуха, не ворушилася більше, тільки часто-часто кліпала очима і здригалася.

Так, він сказав їй усе, сказав, що падлюка, що не гідний її почуття, боягуз, що не може жити без Лесі і вартий того, аби вони обидві прогнали його геть. Але тепер — пізно. Тепер, якщо вона, Люда, хоче, він одружиться з нею, але вона все життя буде носити в собі кривду, а він — злість до неї і любов до іншої, і діти їхні будуть покривджені від народження, психічнохворі, бо це не будуть діти кохання, а плоди вимушеного обов'язку. І якщо вона вважає, що це і є нормальна сім'я, то сьогодні ж — навіть негайно! — він піде з нею до загсу. Якщо вона цього хоче після його сповіді, то будь ласка, будь ласка, будь ласка!..

Він відчував, що несправедливо ображає її, але не міг зупинитися. Він усе стояв і кричав, кричав, наче вона була глухою. Потім видихся, притулився спиною до холодної стіни і спокійно сказав:

«Я знаю, що перед тобою я — скотина. І навіть не маю права просити прощення за те, що скривдив тебе. Адже я дуже тебе скривдив».

«Ти скривдив себе. Ти — вільний. Іди геть!.. Йди і не приходь більше ніколи, чуєш! Не приходь і не дзвони навіть, не смій!»

«А дитина? Людо, як же тепер бути? Що ж нам робити?» «Тепер? Нам? Тепер це моя справа. Тільки моя!.. Чого ж ти стоїш! Іди!..» — вона заплакала і втекла в кімнату. Як усе недоладно, гидко вийшло!

Він постояв ще трохи на кухні в якомусь оціпенінні, погладив рукою теплий кофейник і пішов, не попрощавшись. Усе!

Здавалося б, очікувана свобода — ось вона! І Леся ні про що не довідається. Не довідається, що він у той день наплював у душу хорошій людині, що цим своїм вчинком, можливо, убив ненародженого. Він таки — вбивця! Справжній, огидний. Але він — вільний! Вільний від маленької гордої Люди. Яка принизлива перемога! Вільний від своїх слів, своєї обіцянки… А від совісті?

Увесь той день було дуже тяжко і гірко.

До Миколи йти вже не знайшов сил. Та й бажання. Він блукав по парках, по схилах над Дніпром, трохи заспокоївся і, тримаючи себе в руках, рушив на заздалегідь умовлене побачення з Лесею.

Того вечора він зробив усе. щоб Леся не відчула його збудженого, знервованого стану. Але те не дуже вдавалося… Тепер, у камері попереднього ув'язнення, часу, щоб подумати, було вдосталь, і від цих спогадів ставало на душі ще самотніше. Ні, будь-що-будь, він не скористається цим «алібі». Й так все з'ясується — адже не можуть засудити невинного… А якщо можуть? Що тоді?.. В крайньому разі, попереду ще суд, де він в останню хвилину зможе все розповісти, суд, на який, звичайно, прийде і Леся… Ні, краще про це не думати!..

Якби тільки Микола нічого не сказав Лесі, намагаючись його врятувати. Адже Микола та Яковенко — найближчі друзі — знають про Люду. Микола часто лаяв Василя за його підлу нерішучість і, певно, здогадався тепер, де міг бути Василь у той трагічний вечір. Невже не пожаліє його з Лесею і розповість?..

Василь ще раз підійшов до ненависних грат у дверях. Черговий уже змінився. У віконці над його столом небо стало темно-сірим. Скоро ніч. Ще одна страшна ніч. Скільки їх таких попереду?!

— Начальник, пусти… — нестерпно, як зубний біль, заканючив знайомий голос у сусідній камері.

Василь повернувся на місце, ліг на потемнілий від часу поміст, дошки якого були гладенько відполіровані чиїмись тілами, і, впавши обличчям на схрещені руки, тихо заплакав, тремтячи від жалості і ненависті до себе…