Таємниця забутої справи

24

Олексій Решетняк повертався з губернського Управління карного розшуку у доброму настрої. Минулого тижня йому пощастило спіймати отамана банди «Чорна смерть», яка тероризувала околиці міста, а сьогодні начальник відділення зачитав перед строєм наказ Головміліції про відзначення інспектора Решетняка.

У повітрі висла холодна мжичка: і дощ — не дощ, і сніг — не сніг, тільки завіса з дрібненьких крапель, змішаних із снігом, схожа на білястий туман. А дошкуляла ця мжичка гірше від снігу — походиш цілий день під нею, довга шинеля так відволожується, що висить на плечах пудовою рядниною, і вогкість проймає до кісток! Але Решетняк мовби і не помічав цього — на душі у червоного міліціонера було сонячно.

До гіркого навколишнього життя його повернуло знайоме видовище: на сходах якогось кам'яного будинку побачив купу брудного дрантя. Коли минав будинок, дрантя заворушилося, і з-під нього виглянуло замурзане обличчя. Не по-дитячому сумним поглядом ковзнуло хлоп'я навколо і знову закрило обличчя ганчір'ям. «Жебрак, — зрозумів інспектор. — Один із тих, у яких голод забрав батьків і вигнав на вулицю».

Радісний настрій зник. Подумалося про голод, який душив молоду республіку, про те, що у південних губерніях знову не вродило. Олексій Решетняк і сам добре знав смак голоду — по кілька місяців не платили зарплатні, а пайкова восьмушка хліба не могла наситити людину.

І все ж сьогодні на зборах вирішили — кожний міліціонер пожертвує для голодуючих свій одноденний пайок… Що він, Олексій Решетняк, ще міг зробити? Хоч би для цього самітного хлопчика на кам'яному ґанку? І для сотень таких самих…

Решетняк ще раз обернувся на купу дрантя, яка безнадійно завмерла під серпанком білястої мжички, і, гірко махнувши рукою, пішов далі…

Другого дня надвечір він повертався тією ж дорогою. Вже не висіла у повітрі мжичка, похолодало. Зранку йшов сніг. Сиве холодне надвечір'я загусло, на вулицях темно — старенька електростанція задихалася, як хвора на серце людина; не вистачало вугілля, і ліхтарі включали рідко, на короткий час.

За звичкою Решетняк роздивлявся навколо, фіксуючи у свідомості все, що помічали очі або схоплювало вухо: мовчазні затулені вікна, темні підворіття, перехожих, які поспішали сховатися під захист домашніх стін, швидкий перестук жіночих каблуків, нерівний цокіт підків заїждженого візницького рисака і шелест гумових шин. Та ось погляд його зупинився на знайомій купі дрантя. Звідти долітав плач.

— Ти що, цілими днями тут?

— Тут, — мокре обличчя хлопчика виткнулося з-під ганчір'я; у півтемряві його погано було видно — тільки жевріли, мов жаринки з попелу, заплакані очі.

— Як звати?

— Арсеній, — відповів.

В іншій обстановці така відповідь дитини викликала б усмішку… Але зараз до серця пробрався болісний щем. Вони й справді старіли на очах — маленькі виснажені старці.

— А може, Сень?

— Ні, Арсен…

— Чого ж ти тут сидиш, Арсене?

Хлопчик мовчав.

— Скільки тобі років?

— Сім.

— Звідки ти?

— Звідси.

— А батьки? Батько й мати?

— Мати померла, а батько пропав…

Хлопчина знову заплакав.

— А де ти живеш?

У відповідь малий тільки знизав плечима.

— А жив де з батьками? На якій вулиці? У тебе ще хтось є з родини?

Арсен не відповідав, тільки плакав.

— Ну чого ти плачеш? — Решетняк відчув, що дурнішого запитання не вигадаєш. Але такі фрази у людини народжуються автоматично, самовільно, тоді, коли нічого сказати.

— Їсти хочу.

Інспектор намацав у кишені окраєць хліба — пайок, якого він ніс тій приблуді Клавці Апостоловій. Але то велика дівка, а це — дитя.

— На!..

Хлопчик чи не роздивився у сутіні — хліб чорний, схожий на каменюку, чи подумав, що дядько дражниться, — заплакав ще дужче.

— Та на, їж, тобі! — гримнув на нього Решетняк. — Бо не дам.

Безпритульний обома руками схопив окраєць і, схлипуючи та гикаючи, почав жадібно їсти.

— Жуй, не ковтай кусками. Не гусак! — стримував його інспектор. — Увесь твій, не заберу.

Перечекавши трохи, Решетняк знову заговорив. Хлопчик не пам'ятав, де він жив раніше, розповів, що була у нього сестра, але й вона десь пропала. Він уже ночував у кількох міліціях. Уранці його випускали і казали: «Іди проси, годувати нічим…»

Решетняк наказав малому іти поруч. Завів до найближчого відділення, попросив чергового, щоб той дозволив хлопцеві переспати, а вранці відвів до якогось дитячого будинку — може, візьмуть.

Повертався Решетняк додому уже зовсім поночі. З думок не йшов малий жебрак. У дитячих будинках переповнено, у колекторах, куди направляє безпритульних міліція, теж немає місць.

А хіба ж не для цих дітей зруйновано старий світ, пролилося стільки крові?! Хіба для того взяли владу до своїх рук пролетарій і незаможник, щоб гинули їхні діти?..

У Решетняка обертом йшла голова від таких думок. Він зійшов з мосту через річечку і опинився біля входу найбільшого у місті Благовіщенського базару. Зараз тут було тихо, і темрява вкривала довгі порожні лави. Десь в непроглядній глибині велетенського майдану рояться вночі ведмежатники, фармазонщики, домушники, вуркагани та всяка інша нечисть, вовтузяться, ділять награбоване і викрадене, ріжуть одне одного.

Решетняк глянув у чорну пащу базару. Ні, вночі сюди не потикайся! Він хоч і ходив один проти цілої банди, зараз не наважився б пройти через базар. Скільки разів робили нічні облави і завжди наражалися на відчайдушний озброєний опір.

Решетняк ще раз глянув на, здавалося, порожній і мовчазний, а насправді таємничо насторожений, начинений болем і дикими пристрастями темний майдан. Згадалася Клава Апостолова, і, роздумуючи про неї, він поволі рушив далі. Звичайно, це дочка класового ворога і контри. Але сама вона не ворог. Батько — одне, а вона — інше… Позавчора він, Решетняк, ледве врятував її тут від самосуду.

Проходив уранці через ринок з двома патрульними. Раптом крик, погоня!.. Попереду, стрибаючи через перепони, бігла розпатлана дівчина з хлібиною в руках. За нею гналося кілька чоловік, в рядах реготали, свистіли, тюкали — забава!

Якийсь дядько вискочив навперейми, і злодійка, наштовхнувшись на нього, з розгону гупнула на землю. Паляниця випала з рук, відкотилася, хтось вмить підхопив її, а до дівчини добігли переслідувачі, почали бити ногами.

Самосуд! Заб'ють!

Решетняк кинувся в юрбу, засвистів у сюрчок. Ледве розігнав із міліціонерами озвірілих пекарів, підвів з землі скривавлену дівчину. Апостолова! В котрий раз трапляється на його шляху ця невдатна дочка колишнього банкіра!

Нагримав на дядьків, які усе ще жадали крові, лементували, і наказав патрульним вести дівчину в міліцію. Свідків не брав, бо й речового доказу не було — хтось уже доїдав ту хлібину. Дорогою сказав міліціонерам, що доведе дівчину сам, а їх послав назад на ринок.

Думав зайти на яку-небудь фабрику, що вже почали відроджуватися, і попросити, аби взяли. Але хто її візьме у такому вигляді?! Та й беруть на роботу тільки через біржу праці, де тисячні черги, і порушувати закон йому не личить. «Ну, куди тебе діти? — сказав сердито. — Вічно плутаєшся під ногами… Йди додому!»

Вона тільки глипнула на нього спідлоба, з-під розсіченої брови, і враз одвела очі. Але той короткий погляд, ті шматочки засохлої крові на волосинках дівочих брів, те спухле від голоду, замурзане, але по-дитячому ніжне лице і безсило опущені худі руки не дали йому повторити свої слова. «Чого мовчиш?!»— спитав, мало не крикнув, щоб приховати біль.

«Немає в мене дому», — не підводила голови.

«Мачуха вигнала?»

«І мачухи немає. У лікарні. Пранці з'їли». «А квартира порожня стоїть?» «Когось вселили. Ваших… пролетаріїв…»

З останнього її дому — «мебльованих кімнат» — він сам вигнав…

«Ходімо!»

«Куди?»

«Не кудикай».

Стояла, як пень.

«До мене підеш. Тимчасово. Приведеш себе до ладу, знайдемо тобі роботу й квартиру». Зиркнула вороже, зло: «Не піду!»

«Дурна. Я не чіпатиму».

Зрештою привів до хати, показав, де стоїть вода — помитися, де — паліччя, щоб розпалити «буржуйку», знайшов трохи пшона — на ріденький куліш вистачить, — сказав зварити й поїсти, а сам пішов знову патрулювати.

Повернувся пізно вночі. В обличчя ударило важке, тепле парування випраного одягу, що сушився над «буржуйкою».

Клава спала. Зібрала сухе ганчір'я, постелилася на підлозі. Накинув на неї шинель, ліг, не роздягаючись, на ліжко. Що робити? Було шкода дівчини. Не думав про те, що це — дочка класового ворога, який прислужився контрреволюції, лише — скільки горя уже випило молоде дівча… Ходив на біржу праці, щоб записати її. Але спеціальності не має, буде чекати роботи, поки й посивіє. Там і майстри високого розряду готові мити підлогу…

Довго крутився на ліжку і, нічого не придумавши, заснув…

Так минуло кілька днів. Сьогодні вона знову не йшла з думок. «Відвести додому, в колишній банківський особняк?» — «Особняк конфісковано і в нього справді вселено сім'ї робітників з механічного заводу». — «Вселити назад у їхню квартиру? В чужу сім'ю?» — «В квартиру вселити можна, а в сім'ю ніхто не візьме, самі голодують…»

Решетняк не помітив, як дійшов до свого будинку, де жив у кімнатці з підсліпуватим вікном, що колись служила господарям коморою. Попід стінкою майнула чиясь тінь. Клава!

Дівчина шмигнула з відром у сіни, а коли Решетняк переступив поріг, у кімнатці раптом спалахнуло світло. Вражений, він завмер на місці. І не тому, що Клава роздобула десь недогарок: навіть у слабенькому мерехтливому світлі було видно, якою чистою та гарною стала його занехаяна комірка. Із стін та кутків зникло павутиння; затоптана, чорна підлога була вишкрябана ножем і відмита гарячою водою до білої дошки; невеличке віконце, звільнившись від пилюки, навіть у півтемряві виблискувало.

Тепла хвиля хлюпнула у серце. Пошкодував, що віддав окраєць хліба хлопчикові і тепер Клава буде голодною. Та раптом:

— Сідайте вечеряти.

— Пальці смоктати?

— Куліш.

— Який же куліш, коли вчора останню макуху погризли?

— Роздягайтесь, зараз насиплю.

Суворо спитав:

— Де взяла?

Вона махнула рукою:

— Не бійтесь, не вкрала!

Глянув на її умите обличчя, в очі, які здались йому дитинними, теж чистими, як усе навколо. І хоч над бровою розплився синяк, несподівано подумав — а може, не подумав, а відчув! — яка гарна дівчина. Розсердився на себе за це, пробурчав:

— Не голодний… Завтра піду з тобою на фабрику, якось влаштую, бо так не годиться.

Потім кинув на чисту підлогу свою шинель:

— А ти лягай на ліжко, від землі тягне, застудишся…

«Треба таки віддати цю кімнатку комунгоспу, а самому йти в комуну», — остаточно вирішив він і, заспокоївшись, почав прислухатися, як виє вітер у трубі і десь далеко, серед мертвої тиші, завив голодний собака.

Він довго повертався з боку на бік. Перед очима все стояла Клава. Її великі очі, бліде обличчя і тонкі дитячі руки. Щось незвичайне було в цій молоденькій дівчинці, аж не вірилося, що життя вже кидало її у найглибші ями, що була вона у прірві, звідки нема вороття. Здавалося, ніякий бруд до неї не приліпився, і, попри все, вона залишилася чистою, мовби народжувалася тепер заново.

Зринув спогад з дитинства: із стиснутим серцем дивився маленький Олекса з віконця хати, як надворі нахиляв вітер молоду вербичку до землі і та щомиті могла зломитися. Але якась невідома сила рятувала деревце: після кожного пориву вітру вербичка випростувалася, і знову ставала стрункою, і навіть наче вищою, ніж доти… «Отак і Клава…» — думалося Решетнякові, поки втома не склепила його повіки і не навіяла густий теплий туман, у якому все зникло…

Та спати цієї ночі інспекторові не довелося. Незабаром на вулиці затупотіло, потім хтось підбіг до вікна, постукав у шибку.

— Товаришу Решетняк, тривога! Негайно до управління!

— Біжу!

Кроки знову відлунили, швидко віддаляючись Він миттю одягся, тихо причинив за собою двері і кинувся вулицею, подумавши, що треба було розбудити і попередити Клаву… Втім, десь за півгодини йому пощастило це зробити, знову заскочивши на свою вулицю.

… Кінь хропів, ставав дибки, молотив передніми ногами повітря, пробивав на бруківці злежаний сніг і викрешував копитом зорі. Невисокий Решетняк, по-пташиному тримаючись у сідлі, з силою натягував повідки.

— Тпру, бандюго!

На ґанок вискочила Клава, ледь угадувана в нічній темряві. З острахом дивилася, як бореться людина з конем, що темною брилою сіпався серед вулиці.

— Не турбуйся. Я повернусь за день чи за два…

Хотіла крикнути: «Як же так?! Обіцяли на фабрику!» Але раптова тривога здушила горло. Він немов угадав її думки:

— Нічого не вдієш, Клаво. Треба!.. Нікого не бійся. Жди. Хотіла сказати: «Будьте обережні, Олексію Івановичу!» — але не змогла вимовити.

Жеребець танцював під вершником. Нещодавно Решетняк добув його, полонивши ватажка банди. А де той заграбував необ’їждженого огира, не знав: може, на якомусь племзаводі. Тепер лише Решетняк сідлав цього звіра — інші міліціонери боялись підступитися…

Решетняк хотів іще щось сказати Клаві, але жеребець шарпонув так, що він не зміг розкрити рота.

Промінь далекої зорі впав на морду здибленого коня, і дівчина помітила блискуче, дике, викочене око. Вона тихо зойкнула: їй здалося, ніби то не кінь стає дибки, топчучи шаленими копитами зледенілу вулицю, а піднімається сама земля, і загнузданий світ, опираючись могутній силі, що повертає його на нелегкий шлях, топче усе під собою, як розтоптав і її життя.

Дівчина злякано затулилася руками, а Решетняк тим часом таки повернув жеребця від будинку, і той, підкорившись, стрибнув уперед і зник разом із вершником у темряві.

До Клави долетіло тільки: «У-а-а-й…» «Бувай», — зрозуміла вона, і людський голос пропав у цокоті копит по бруку, який протатакав кулеметною чергою і швидко розтанув у сторожкому безгомінні нічного міста.

Навколо запала похмура тиша. Війнуло нестерпним крижаним вітром. Великі обледенілі зорі ще нижче опустилися над землею.

«Яка то сила погнала його у ніч, під кулі?! Нащо це все? Чому світ такий невгамовний і чому все в ньому так страшно змінилося?»

Клава не знала відповіді на ці запитання. Вона дужче закуталася у ряднину, яку накинула на плечі, вибігаючи з кімнати, постояла хвилину нерухомо, все ще прислухаючись до нічного міста, немов сподівалася, що все раптом, як у казці, зміниться, і вона знову почує цокіт копит і побачить вершника, який повертається.

Було тихо. Задубіла, шмигнула у сіни, до комірки, в якій мала чекати свого нового захисника — інспектора Решетняка…