Таємниця забутої справи

3

Підполковник Коваль поїхав із Валентином Суботою у Лісову не машиною, а електричкою. Звернення Управління внутрішніх справ, наклеєне біля приміського вокзалу і на всіх станціях до Лісової, поки що не дало результату, і Ковалю, так само як і слідчому Суботі, не хотілося втрачати бодай якоїсь надії на несподівану асоціацію, на спалах інтуїції, що могли народитися в дорозі, якою проїхав Гущак, або на місці трагедії.

Коваль нічим не гребував, дошукуючись істини, і часом шлях до неї підказувало йому зовсім несподіване. І, відома річ, коли під ногами немає твердого грунту, людині доводиться зважати і на раптовий здогад. Для підполковника Коваля у загадковому вбивстві «канадця» поки що було стільки неясностей, що здавалося, знак оклику ніколи не пощастить поставити. Нічого конкретного не міг підказати йому і лейтенант Андрійко, який досі самостійно проводив розшук.

Для поїздки Коваль і Субота вибрали час, коли закінчується година «пік», настає довга пауза у розкладі поїздів і пустіють станції. Серед людей, навіть заклопотаних, завжди знайдуться зіваки, які будуть ходити назирці і заважатимуть.

Електричка м'яко пливла на північний захід, минаючи заводські будівлі і нові житлові квартали; далі з'явилися зелені масиви, в які вона врізалася, мов ракета. Вагон швидко скочувався лісовою просікою у глибоку долину, і високі дерева миготіли перед очима. У відчинені вікна разом із вітром вдиралися пахощі лісу. Навколо було так світло й святково — вагон безлюдний і повний сонця, тільки ліворуч біля вікна сиділа якась бабуся з кошиком, зав'язаним полотняним рушником і повним хліба, а навпроти, в кінці вагона, затуляючись газетою, цілувалися молодята, — що Ковалю не хотілося думати про трагедію на Лісовій.

Він згадав про свою Наталю, яка працювала піонерватажком у таборі неподалік від залізничної станції, яку минули, і подумав, що неодмінно заїхав би хоч на кілька хвилин, якби опинився тут сам, без слідчого. І ще став думати, чи змогла б його дочка отак любитися, затуляючись газетою, і від того, що не знав відповіді, сердито зиркнув на молодого слідчого, викликавши у того здивування своїм несподівано холодним поглядом.

На відміну від підполковника Субота весь час думав тільки про справу, заради якої вони їхали у Лісову. Ні сонячний день, ні краєвиди за широким вікном вагона не тішили його. Від дня, коли йому доручили справу про убивство Гущака, і до сьогодні він не мав жодної хвилини спокою. Навіть уночі йому снилися Гущаки усякого віку, зросту, масті, живі й мертві, і він плутав, хто кого убивав. Прокидався, коли йому починав снитися прокурор, людина в глибині душі співчутлива, шаноблива до своїх підлеглих, але водночас вимоглива до жорстокості, особливо коли вони провалюють слідство. А той факт, що тепер на чолі оперативної групи поставлено Коваля, якому доручають найзаплутаніші справи, свідчив не лише про те, що інспектор Андрійко, на думку начальства, не впорався із завданням, а й про те, що убивство набрало нового, ще не відомого для Валентина Суботи значення, і комісар міліції, начальник Управління внутрішніх справ, хоче допомогти слідству майстерним розшуком.

Але підполковник Коваль не лиш допомога, а й контроль, пересторога йому.

Субота знову й знову аналізував усе, що встиг зробити. На щастя, не спокусився на всілякі фантазії, не вигадував додаткових версій, а опрацював ту, яка вже майже привела до успіху. Так заспокоював себе молодий слідчий, проганяючи тривожну думку: «Нащо ж було, коли справа лагодиться, підключати до неї Коваля? Невже виник сумнів, що він не зможе самостійно завершити її?!»

Була ще одна причина, чому молодий слідчий почував себе перед підполковником Ковалем не зовсім певно, але причина ця мала особистий характер, і думати про неї Субота собі не дозволяв.

Поїзд плавно наближався до станції, і слідчий вперше побачив у новому ракурсі — з вікна електрички — знайому смугу кущів, автомобільне шосе уздовж залізниці, місце трагедії, яке раніше він оглядав, стоячи біля колій.

Ось і платформа. Коваль і Субота пішли не вперед, до перехідного містка, а на протилежний край її, туди, де мешканці східної околиці Лісової, незважаючи на застережний плакат, стрибали на рейки і притьмом перебігали через них. Вони теж сплигнули: Субота легко, а підполковник затримався на прузі і незграбно гупнув на землю, аж заболіли п'яти.

Коваль з гіркотою подумав, що обважнів, — заклопотаний справами, перестав відвідувати басейн, на риболовлю теж не вибереться, навіть зарядку часом не зробить, от і результати!

Йдучи уздовж колій, він вдруге пильно розглядав місцевість. Далеко вперед побігли блискучі відшліфовані рейки. Виплутавшись із станційних переходів, вони гнучко вислизали на широкий простір і плавно завертали вдалині, виблискуючи сонячними зайчиками. Обабіч колій тяглися проїзні шляхи: ліворуч нагріте сонцем розм'якле асфальтове шосе, праворуч — звичайна бруківка, крізь яку пробивалася жухла травиця. Шосе було затиснене між колією з піднятими над землею дротами семафорної сигналізації і масивними мурами санаторіїв та ажурними решітками будинків відпочинку, що тяглися на сотні метрів впритул до шосе; а бруківка стелилася по той бік залізниці під зелені дерев'яні парканчики піонерських таборів, схованих у гущавині лісу, який, обіймаючи сотні гектарів, випліскувався аж до сусіднього селища.

Метрів за шістдесят від платформи Субота зупинився, сказав: «Тут» — і, розкривши папку з паперами, знайшов кроки, накреслені ним при першому виїзді на місце події.

Від того дня, коли прокурор викликав його і наказав їхати з лейтенантом Андрійком та медичним експертом на пригоду, здавалося, минула ціла вічність А насправді — тиждень, протягом якого Субота, пам'ятаючи золоте правило — розслідувати по гарячих слідах, бо після вбивства час працює на користь неспійманого злочинця, — не їв, не пив, не спав ночами. Не може собі докоряти, бо протягом цього тижня вони з лейтенантом вийшли на Василя Гущака, і тоді відпали інші припущення та версії, які народжувалися не з реальних фактів, а з домислів, від побоювання втратити всесторонність розслідування. А вийшовши на Василя Гущака, він домігся запобіжного арешту запідозреного.

Основне уже зроблено. Створювати тепер нову оперативну групу з підполковником Ковалем просто смішно. Трохи втішала думка, що він не підлеглий Коваля і комісарове недовір'я виявлено не йому, а інспектору Андрійку І слідство до кінця доводитиме зрештою він — Валентин Субота. Міркуючи так, слідчий витяг з папки кроки місцевості, накреслені по свіжих слідах події як додаток до протоколу огляду трупа.

На цьому примітивному, але доволі точному рисунку, який зображав на лінованому аркуші колії, смугу гравію, кущі і дроти семафора, шосе і недалеку платформу, було позначено труп Гущака, що лежав не на рейках, а обіч них, відштовхнутий колесами чи потоком повітря, і — окремо — відрізану ліву руку, яку затягло майже до платформи

Роздивляючись рисунок, підполковник попросив слідчого ще раз розповісти, якою він вперше побачив тутешню обстановку.

Субота повторив про огляд місця події, про спроби знайти незатоптані сліди на стежці уздовж колії, про знахідки різного дріб'язку: недокурки, обгризений олівець, книжечка розкладу руху електропоїздів на літній період…

Лейтенант Андрійко. зібрав ці предмети, але він, Субота, вважає тепер, що як речові докази цей дріб'язок непотрібний, оскільки не зв'язується з жодною можливою версією, а тим більше з основною, що вбивцею став онук загиблого…

— А не могло у злочині взяти участь кілька чоловік? — подумав уголос Коваль.

Молодого слідчого трохи дратував тон, яким підполковник запитував. І весь його вигляд: ніби розморений спекою, той оглядав навколишню місцевість сонним оком, думаючи про щось своє, далеке від справи, можливо, вишукуючи під найближчими деревами найгустішу тінь і прохолоду.

Але Субота і натяком не виказав своїх почуттів. Зрештою, головною особою у слідстві є працівник прокуратури, а оперативна група на чолі з Дмитром Івановичем лише допоміжний орган.

— Не думаю, товаришу підполковник, — смиренно заперечив. — По-перше, старому вистачило одного поштовху такого міцного парубка, як Василь, по-друге, у «канадця» не було ні знайомих, ні родичів, крім Василя та його матері, по-третє, машиніст електропоїзда № 703, під колеса якого потрапив Гущак, бачив тільки двох, що йшли стежкою попід колією. Він дав попереджувальний гудок, і вони відступилися від рейок…

— Він не міг помилитися?.. А може, тільки один йшов?

— Дмитре Івановичу! У світлі такого потужного прожектора, як у електрички!

— А тіні?

— Ні, — знизав плечима Субота, дивуючись, як підполковник не розуміє елементарних речей. — В такому разі він міг помилитися і замість двох побачити чотирьох.

— Мене дуже дивує, що комусь знадобилося убити стару людину…

— Смерть причину знаходить, — спробував пожартувати Субота — Я гадаю, Дмитре Івановичу, що в основному питання ясне.

— Ви машиніста самі допитували?

— Ваш лейтенант Андрійко.

— Він не пригадував зросту людей? Молодий Гущак трохи вищий від діда.

— У протоколі так і записано з його слів: один вищий, міцної будови… Але машиніст бачив їх лише кілька секунд.

— Ви не збиралися провести слідчий експеримент?

— Який, Дмитре Івановичу?

— Відтворити обстановку того вечора і показати машиністу кілька пар людей біля колії. В одній парі пустити молодого Гущака.

— Для такого експерименту треба дозвіл від залізниці. Через десять хвилин після сімсот третього станцію проходить пасажирський. Машиніст саме цього поїзда помітив труп на колії і зупинив состав, не доїхавши якихось двадцяти метрів…

— Що ж, треба одержати такий дозвіл. — І, гостро глянувши на молодого слідчого, Коваль додав: — Поїзд відрізав тільки руку, і не це спричинило смерть. Так вважає експерт. Він говорить про прижиттєву травму перед тим, як Гущак упав під колеса. А хіба прижиттєва травма, той самий синяк на голові і крововилив на скроні, не може статися від удару об рейки чи камінь? Бачите, який крупний гравій і щебінь з гострими ріжками, цілі каменюки є. — Підполковник підчепив ногою великий скалок щебеню. — Йшла людина, спіткнулась, вдарилася, а тут — поїзд… Експерт так і не відповів на запитання прямо: насильницька смерть чи нещасливий випадок…

— Цілком ясно, що це вбивство, Дмитре Івановичу, — відповів Субота, а сам подумав: «Наче екзаменує мене!» — Остаточну відповідь дасть тільки слідство. У слідства є досить аргументів для ствердної відповіді, і експертиза — найважливіший з них.

— А ви ще раз поставте це запитання експертові і зажадайте прямої відповіді. Зокрема, про знаряддя убивства, адже експерт обходить цю дуже важливу обставину…

— Про це я й сам думав, — змушений був погодитися Субота.

Далекий гомін, на який спочатку не звернули уваги, навально переростав у гуркіт, і ось, женучи перед собою куряву, дрібний гравій, сміття, штовхнувши Коваля і Суботу теплою хвилею, промчала електричка.

Підполковник дивився вниз, під її колеса, немов відтворював для себе картину минулої трагедії. Коли пилюка осіла, гін почав ходити вздовж колії вперед і назад, забувши за слідчого.

І раптом рвучко обернувся.

— Де тут можна напитися, Валентине Миколайовичу? Спека ж яка! — обвів поглядом навколо.

«Це, здається, єдине, що його зараз хвилює», — сердито подумав про підполковника Субота, відчуваючи, що й сам знемагає від спеки, особливо відчутної біля просмолених, нагрітих сонцем шпал, які сльозилися чорними краплями і наповнювали повітря важким духом.

— Певно, на станції…

— Ну, ходімте… — І підполковник, повернувшись спиною до місця події, неквапно рушив до станційних будівель. Теж знемагаючи від спеки, яка робила його слабким і дратівливим, Субота покірно почвалав за Ковалем

— А якщо, зваживши на міркування про тінь від людини, постать якої вихоплює із темряви промінь прожектора, ми все ж припустимо, що Гущак ішов один, а «другим» була його тінь? Га, Валентине Миколайовичу? — обернувся Коваль.

Субота довго мовчав. Підполковник бере під сумнів не тільки висновки судмедексперта, але і всю його роботу.

— Ну, як же — «один»?! Можна, звичайно, ще раз допитати машиніста… Але ми не можемо заперечувати висновки про прижиттєвий удар по голові. Саме — ударі Хто ж зробив цей удар, якщо був «один»? Хто вбивця? В такому разі невідома величина, яку ми шукаємо, стає взагалі об'єктом фантастики, а не реальності…

Коваль зупинився і кинув на слідчого допитливий, зовсім не сонний, як тому досі здавалося, погляд:

— А ви спробували пофантазувати? Щодо цієї розшукуваної нами невідомої величини?

Субота не знайшов відразу, що відповісти, а потім промимрив про строки розслідування, відомі і товаришеві Ковалю, і про те, що, маючи докази, які викривають молодого Гущака, він не вважав за потрібне розпорошувати увагу на довільні припущення.

Те, що говорив Субота, було правильне, наче з підручника криміналістики. Але підполковник тільки поморщився у відповідь.

— Перед нами ширше поле діяльності, ніж одна версія. — Коваль сказав «перед нами», а не «вами», щоб не уразити самолюбство молодого слідчого. — Адже розшук і слідство це творчість, а значить, і фантазія.

— Фантастика — це романи, Дмитре Івановичу! Як почнемо фантазувати у слідстві, то й до геркулесових стовпів дійдемо!

— Я кажу «фантазія», а не «фантастика», — поправив Коваль. — До речі, знаєте, що писав про уяву, тобто про здатність фантазувати, Ейнштейн? Він говорив, що політ людської уяви важливіший для науки, ніж конкретне знання, бо знання — обмежене, а уява охоплює усе на світі, стимулює прогрес і є джерелом його еволюції… Точніше кажучи, говорив учений, уява — це реальний фактор наукового дослідження… Мені здається, що він мав рацію… Ну, а в цьому випадку, — додав підполковник, — поки що будемо виходити з ваших міркувань нібито в старого Гущака у нашій країні нікого не було, крім родичів, до яких він приїхав. Ні давніх знайомих, ні колишніх друзів. Тоді й справді у нас залишиться одна версія. Нехай буде гречка… Так?

— Не в Канаду ж нам їхати по слідах старого? Там у нього було якесь оточення. Але не думаю, що він тікав сюди від переслідування мафії, яка проникла до нас, щоб розрахуватися із своєю жертвою!..

— Гм. А хоч би й у Канаду!! Та у вас прекрасна фантазія, Валентине Миколайовичу! — посміхнувся Коваль. — Бо я вже грішним ділом подумав… Гаразд, — примирливо закінчив він. — Не будемо їхати у Канаду. Повернемося зараз краще до Києва. Лейтенант Андрійко зайнятий, виконує ваше завдання, і я сам завтра зв'яжуся з відділом віз і дозволів, перегляну документи по репатріації Гущака. А сьогодні хочу поговорити із його онуком…

Коваль повернув Суботі рисунок місцевості, даючи цим зрозуміти, що закінчує службові розмови, і бадьоро — де й поділася його втома! — рушив до ятки з водою й морозивом, яка крізь тремтливе марево нагрітого повітря спокусливо бовваніла під стіною станції…