Таємниця забутої справи

13

Валентин Субота необережно сів у кабінеті Коваля у манливе шкіряне крісло і почував себе незручно. Крісло спокушало притулитись плечима до м'якої спинки, розслабитись і, сердитий на себе, молодий слідчий напружував м'язи, щоб повністю не опуститися в нього.

— Тепер, Валентине Миколайовичу, — говорив Коваль, височіючи за своїм столом, — вся робота наша ведеться не тільки навколо речових доказів. Злочинці навчилися не залишати слідів. Та й за одірваним ґудзиком на злочинця не завжди вийдеш. Багато людей носять однаковий, стандартний одяг, однакова мода — якщо міні, то в багатьох — міні, якщо вузький носок черевиків, та в багатьох вузький… Треба шукати речові докази не тільки для того, щоб добитися зізнання. Зізнання, як відомо, не є «царицею доказів», і його не можна брати на віру. Необхідні ще й інші докази, які підтверджують або заперечують це зізнання…

— Але без речових доказів зізнання не доб'єшся. А воно — вершина слідства.

— Ніщо не стоїть на місці. Юриспруденція теж. Раніше, домігшись зізнання, слідчий вважав свою справу зробленою. А тепер треба ще довести, що запідозрений не обмовив себе з якихось причин. Зізнання не є вершиною слідства. Вершиною є доведеність! В цьому гуманізм нашого шукання істини. Все інше просто вільне розмірковування…

— Ну що ж, Дмитре Івановичу, значить, ваша робота попереду. Незабаром буде зізнання Гущака і, якщо доказів для обвинувального висновку не вистачить, доведеться шукати… Людині властиво не тільки розмірковувати, але й судити.

— Та не з обвинувальним настроєм, Валентине Миколайовичу. Тільки об'єктивність від самого початку. І не лише у вчинках, але і в думках. І віра в людину, в те краще, що в ній є.

— При таких розкошах душі не викриєш злочинця…

— Але до кінця слідства ми не можемо знати, хто злочинець. Ми шукаємо… Шукаємо! Слово це треба добре розуміти… Послухаємо, що нам зараз доповість Андрійко. Може, дещо з'ясується.

Коваль потягся до телефону. Сердито пробурмотів у трубку:

— Коваль. Де там Андрійко?

І не встиг покласти трубку, як двері відчинилися і в кабінеті немов уродився невисокий худорлявий лейтенант Андрійко, весь вигляд якого, навіть шрам через щоку, — хлоп'яком упав з яблуні, — говорив про динамізм та енергійність. По-військовому підтягнутий, у добре пошитій офіцерській формі, він, незважаючи на свої тридцять років, виглядав би юнаком, якби не цей шрам, що надавав йому старшого вигляду.

— Сідай, — кивнув Коваль. — Почнемо оперативку.

Лейтенант Андрійко слухняно опустився на край стільця під стіною, припасував на колінах темно-коричневу ледеринову папку і рівно поклав на неї руки.

— Розглянемо, що у нас є, що відомо і на що потрібно спрямувати зусилля, — говорив далі підполковник, витягаючи з столу свої папери.

— Графік, значить, — тихенько проказав ніби сам собі Андрійко.

— Саме так, Остапе Володимировичу, графік, — строго зауважив Коваль, почувши цей шепіт.

— Я хіба що, товаришу підполковник, — почав захищатися лейтенант. — Я — за. Абсолютно. — Він посміхнувся, забувши, як завжди, що шрам при посмішці надає його обличчю не лагідного, а, навпаки, злого виразу. — Я сам без графіка не можу…

— Доповідайте. Спочатку про оточення Василя Гущака. Що з'ясували?

Лейтенант розгорнув папку і витяг папірець.

— Поки що нічого особливого. Крім того, що вже відомо. Вчився добре. Приятелює з хлопцем, який мешкає на бульварі Шевченка, — теж студент, комсомолець, живе з матір'ю, характеристика позитивна…

У Василя Гущака в армії були дисциплінарні покарання. Тричі за запізнення в казарму… Один раз сидів на гауптвахті за самовільний вихід, другий — за суперечку з командиром.

— Він такий, — вкинув Субота, — йоржистий, колючий.

— В основному неприємності були через дівчат, — похмуро посміхнувся лейтенант. — Закохавшись, ні з чим не рахується.

— Тож-бо і є, — знову не стерпів Субота. — Шерше ля фам, як кажуть французи, — шукай у всьому жінку. Потрібні були гроші для гульні, — слідчий не помітив, як при цих словах Коваль поморщився. — Цілком ймовірний поштовх до злочину…

— Його дівчина не справляє такого враження, Валентине Миколайовичу, — докірливо зауважив Коваль. — Навпаки.

— Маєте на увазі цю… як її… Лесю? Я не про неї говорю. У нього, крім Лесі, певно, не одна була…

— Поки що серед його друзів інших дівчат не виявлено. Чи не так, Остапе Володимировичу?

— Абсолютно. Але будемо працювати далі.

— Остапе Володимировичу, запам'ятайте: найперше для вас — глибоко вивчити оточення Василя Гущака. Невідкладно. Строки підганяють. Не заперечуєте, Валентине Миколайовичу? — звернувся він до слідчого. — Будемо й далі вивчати зв'язки підозрюваного.

Субота кивнув, хоч і не дуже покладався на це. Зараз для нього усе зосередилося в одній точці — зізнання Василя. Одержить — і все стане на своє місце.

— Поінформуйте тепер про друге завдання, — звернувся Коваль до лейтенанта Андрійка. — Що дала ваша поїздка у Лісову?

Андрійко відкашлявся, глянув у свій аркушик.

— Значить, друге завдання: адреси, біографії… Горохівська Ванда Леонівна живе по вулиці Червоноармійській. Переїхала у Київ у тридцять п'ятому році. Сім'я складалася з неї і меншого брата… Решетняк Олексій Іванович і Решетняк Клавдія Павлівна, дружина. Переїхали разом з інститутом… Козуб Іван Петрович…

Субота перестав слухати, адреси, роки народження, короткі біографії людей, які його не цікавили, мовби пролітали повз вуха. Він дозволив собі розслабитися і з насолодою вгруз у підступно глибоке» крісло. Погляд його ковзнув по вікнах — липи уже відцвіли і не пахли, але все одно гарно мережили зеленими гілками голубе небо.

Він, може, й проґавив би у рапорті Андрійка найголовніше, коли б вухо не вловило раптом торжествуючі нотки лейтенантового голосу. Субота повернув голову — де й поділася лінива розслабленість! — очі його заблищали, весь напружився, готовий підхопитися: Андрійко вийняв акуратно загорнутий у целофан фігурний мідний ґудзик з вибитою на ньому емблемою канадської фірми. Саме такого ґудзика не вистачало на куртці Василя, подарованій йому дідом! Саме цього останнього доказу поїздки Василя у Лісову не вистачало слідчому Суботі. О, тоді зроблене ним буде виправдане і схвалено до кінця, зокрема і вимога запобіжного арешту убивці!

Субота різким рухом вихопився з крісла і, нахилившись над столом, став разом з Ковалем роздивлятися ґудзик.

— Ну, відбитків пальців на ньому немає, на жаль, — сказав Субота, не торкаючись руками ґудзика. — Хіба що пальців лейтенанта Андрійка, — задоволено посміхнувся він.

— Що ви, товаришу Субота, я не торкався. Як і належить, брав лопаточкою…

— От вам, Дмитре Івановичу, і ґудзик, — засміявся слідчий, — якого нам не вистачало… А ви говорили, що тепер ґудзики у всіх однакові і за ними нічого не знайдеш!

— Це виняток, Валентине Миколайовичу. Канада.

— Кожна справа має, так би мовити, свою Канаду і свій Ґудзик. — Вузький овал обличчя Суботи аж світився від торжества.

— Ви забули, Валентине Миколайовичу, що на Андрієві Гущаку того вечора була така сама канадська куртка, як і на онукові.

— Це легко з'ясувати. Надішлемо ґудзик на експертизу разом з курткою Василя і поставимо запитання, чи від неї одірвано. — Він придивився до ґудзика. — Тут на дужці навіть ниточка теліпається. По матеріалу нитки і по розриву враз установлять…

Він відійшов від столу і тепер вільно опустився у крісло. Погляд його знову заблукав по стінах, по зосередженому, з крупними рисами обличчю Коваля, по вікнах і верхівках лип, щоразу повертаючись до столу, на якому, тьмаво відсвічуючи, лежав на целофановому аркушику округлий ґудзик.

— Ми ще не вислухали Остапа Володимировича, — зауважив Коваль, помітивши, що Субота втратив інтерес до наради. — Доповідайте далі, — наказав лейтенант. — Де знайшли цей ґудзик?

– Ґудзик я виявив біля платформи, за три метри від східного краю. Крім нього, нічого цікавого на місці події не було.

— Як же це ви раніше не знайшли?! При першому огляді місцевості, при другому, — докоряв Коваль, подумавши, правда, про те, що й вони з Суботою не один раз були у Лісовій і теж не побачили…

– Ґудзик лежав під рейкою, закотився між камінці… Під час руху поїздів шпали і рейки двигтять, камінці перетрушуються, накочуються, засипали ґудзик. Я йшов, носком перечепився, випадково, він блиснув… Ось рисунок. — Андрійко відкрив папку і поклав на стіл схематичний рисунок місця знахідки.

— Так. Гаразд. Значить, у вас все? — І, не чекаючи відповіді, звернувся до слідчого: — Валентине Миколайовичу, я, здається, говорив вам — уже встановлено, що отаман банди з веселою назвою «Комітет «Не журись!» Андрій Гущак і реемігрант, який загинув на станції Лісовій, одна особа.

Субота мляво кивнув.

— Я думаю, слід продовжити вивчення людей, які стикалися колись із цим Гущаком.

— Дивіться, Дмитре Івановичу, але я залишаюся при своїй думці; строки підходять, і я буду готувати матеріали для обвинувального висновку по Василю Гущаку.

Коваль нічого не відповів, мовчки кивнув лейтенантові, щоб той згорнув целофан із ґудзиком. Потім підвівся, потоптався коло столу і буркнув до Андрійка:

— Маєте ще завдання. Поцікавтесь, чи не зустрічався хто-небудь із цих старих людей з Гущаками. Байдуже, із «канадцем» чи його невісткою або онуком. І друге: чи у всіх є алібі на день убивства.

Лейтенант Андрійко виструнчився:

— Я ще хотів доповісти, товаришу підполковник, що Решетняки влітку живуть на своїй дачі у Лісовій, метрів триста-чотириста від станції. Професор лише іноді їздить у місто, в інститут або на дослідну станцію… Але цього року вони були на дачі тільки половину липня. Тепер раптом переїхали назад у місто.

Очі у Коваля заблищали.

— Чого ж ви мовчали?! Це дуже важливо!

— Я не встиг… — почав виправдовуватися Андрійко, але підполковник уже питав поглядом слідчого, мовляв, що ви на це скажете?..

— Дача. У Лісовій? Ну і що з того? — відповів Субота на німе запитання підполковника. — Там сотні дач набудовано. — І він знизав плечима. — Якщо експертиза встановить, що ґудзик з куртки молодого Гущака, ніяких дач нам не буде потрібно…