Таємниця забутої справи

15

Професора Решетняка не просто було знайти. Кілька днів ганявся Коваль за ним, поки зміг поговорити по телефону. Член наукових товариств, викладач інституту і дослідник, Олексій Іванович Решетняк фізично не міг встигнути всюди, де його чекали, і всіляко уникав другорядних справ і зустрічей. Здебільшого це вирішував не сам він, а його дружина Клавдія Павлівна або навіть донька Надійка — молодий науковець.

У міській квартирі Решетняка паралельні телефони стояли у трьох кімнатах з чотирьох, і дзвоник одночасно лунав і у вітальні, і в кабінеті професора, і у спальні, а коли Надійка переносила апарат на довгому шнурі з вітальні до своєї кімнати, — то і там. Олексій Іванович майже ніколи не знімав трубки.

Спочатку брала її Клавдія Павлівна або Надійка, яка передавала естафету розмови матері. Та в свою чергу причіпливо розпитувала, хто та звідки, навіщо потрібен Олексій Іванович, і здебільшого казала, що вдома його немає і невідомо, коли прийде, — десь в інституті, в лабораторії, або на сортодільниці, в полі.

Звичка ця повелася здавна. Колись Решетняк протестував проти надмірної опіки, та Клавдія Павлівна зуміла довести чоловікові, що тільки так можна оберегти його від розбазарювання дорогого часу і від усякого глупства. Останні слова професорова вимовляла особливо значуще, і Решетняк здавався на милість переможця.

Раніше Олексій Іванович, попри слушні міркування дружини, все ж брав трубку домашнього телефону, доки якась екзальтована студентка не проголосила на три апарати, що вона, як і всі дівчата їхнього курсу, закохана у професора Решетняка. З того часу Олексій Іванович не наважувався протестувати проти контролю дружини і навіки втратив право підходити до телефону.

Ковалю довелося відрекомендуватися Клавдії Павлівні. Спочатку вона не повірила: яка може бути справа у міліції до вченого Решетняка?!

Підполковник нагадав, що свою трудову діяльність доктор наук починав з міліції, натякнув, що йдеться про справи давні і що він сподівається на допомогу шановної Клавдії Павлівни. Решетняк спитала, чи не зможе вона замінити Олексія Івановича, у якого не тільки роботи по горло, а й хворе серце і якого треба берегти. Коваль запевнив, що розмова не буде неприємною, просто невеличка консультація про минулі часи, а щодо заміни, то він має зустрітися з Клавдією Павлівною, але окремо і трохи згодом.

Заінтригована і дещо схвильована професорова покликала чоловіка до телефону і, взявши трубку в другій кімнаті, почула, як підполковник Коваль умовився зустрітися з ним на дослідній станції.

… Клавдія Павлівна попереджала Коваля про хворе серце професора, але він розумів, що вона перебільшує. Переступивши поріг дослідної станції, підполковник почув громохкий командирський голос, що долітав з глибини будинку. Пробираючись через безлюдні кімнати, захаращені мішками з насінням, шафами із зразками бобових, жита і пшениці, які не тулилися, як належить, до стін, а були висунуті вперед, закриваючи прохід, він зрештою дістався до дверей, оббитих чорним запиленим дерматином.

Підполковник постукав і, не дочекавшись відповіді, відчинив їх. Вигляд кабінету засвідчував, що і це помешкання, як і ті кімнати, через які пройшов Коваль, належить одному й тому ж господареві. І тут панувало таке саме безладдя. Письмовий стіл професора був закиданий паперами, з-під яких витикалися ріжки кульочків з насінням. На сусідньому столі тулилися запилені слоїки, банки, пробірки. Стіни були завішані схемами і діаграмами, покресленими картами, графіками з написами: «Грунти», «Вологість зерна», «Світловий вплив» тощо. Коваль мигцем глянув на ці заголовки, інші прочитати не зміг, бо на одних і тих самих цвяхах висіло по кілька діаграм, — менші поверх більших, новіші на старіших, — затуляючи одна одну.

Вся обстановка кабінету немов прагнула підкреслити розхристану вдачу вченого, повністю захопленого наукою. В усьому іншому Решетняк зовсім не скидався на героїв романів і фільмів про диваків-учених та винахідників. Ошатно одягнений, у модному сірому костюмі, на який було накинуто свіжий випрасуваний халат, рожевощокий, як доглянута дитина, хоч уже й сивочубий, з сивими бачками, професор щось запально доводив молодій жінці у такому ж спецхалаті. Не звертаючи уваги на Коваля, який стояв біля дверей, майже на порозі, він раз у раз кидався до столу, знаходячи серед купи паперів потрібний йому аркуш.

Та раптом різко обірвав свою мову, повернувся до відвідувача і, нахиливши голову, мов бичок, незадоволено глянув поверх окулярів.

— Вам до кого?

— Ми, Олексію Івановичу, домовлялися про зустріч. Моє прізвище Коваль.

— А-а, з міліції, — згадав Решетняк і заметушився. — Чого ж стоїте під дверима, як бідний родич. Сідайте, будь ласка. — Він жестом дав зрозуміти жінці, що розмова з нею закінчена, і та, забравши з столу якісь папери і кинувши на Коваля цікавий погляд, вийшла з кабінету.

Підполковник щільно причинив за нею двері і тоді сів на Запропонований господарем стілець.

— Я слухаю вас, — сказав професор. — Пробачте, не знаю ім'я, по батькові.

— Дмитро Іванович.

— Так чим можу, Дмитре Івановичу, бути корисний?

Це було сказано тепло, навіть трохи запобігливо, і Ковалю згадалися його митарства, поки дотелефонувався до Решетняка.

Для Коваля не було дрібниць, якщо це стосувалося справи, і він вивчав не тільки біографію, але й звички, уподобання, характер людини. Те уявлення, яке склалося у підполковника про Олексія Решетняка, зовсім не збігалося тепер із справжнім виглядом і помітними рисами характеру вченого. І, може, саме це вразило Коваля і затримало на порозі кабінету.

Розмова тривала довго. Решетняк захопився нею.

Перед тим як розпитувати про справу, заради якої прийшов, підполковник поцікавився роботою професора, і той, сівши на свого коника, розповів про штучну еволюцію рослин, про виведені ним і його колегами нові сорти злакових, що дають не тільки більший урожай, а мають багате на білки зерно. Він захоплено говорив, що найбільшою турботою людства завжди був хліб насущний, і тепер, коли планета переживає демографічний вибух, треба особливо подбати, щоб земля давала краще зерно. І не лише земля. Зараз він проводить досліди по вирощенню злакових без грунту. Так, так — не городніх культур, огірків чи помідорів! І якщо Дмитро Іванович цікавиться, він покаже теплиці, де ведеться дослід по вирощенню пшениці на гідропоні… Мріє добитися, щоб рослина могла брати поживні речовини безпосередньо з насиченого повітря… Звичайно, за допомогою своєї кореневої системи…

Поглядаючи на жвавого співбесідника, підполковник думав про те, що роки, які дуже змінюють людину, забираючи силу, юнацьку завзятість і безпосередність, були милостиві до професора Решетняка.

Потроху Коваль повернув розмову до своїх справ.

— Ах, двадцяті роки! Так, так, — говорив учений, поблискуючи очима якогось незвичайного кольору, — Коваль не міг назвати собі їх ні сірими, ні карими, ні світлими чи зеленими, бо вони водночас були і сірі, і карі, і світлі, й зелені, і зовсім не тьмаві, як у стариків. — Двадцяті роки! — повторював Решетняк. — Нелегкі часи, але які прекрасні! Голі, босі, по кілька днів без крихти хліба — це правда. Але сила духу, Дмитре Івановичу!.. З двома патронами проти озброєної до зубів банди. Вп'ятьох проти сотні!.. А слова? Слова які були! Сірники, порох, а не слова: міліція — червона, робітничо-селянська, свідомість — пролетарська, незаможницька. Світова революція! Світовий комунізм!.. Да-а-а… Юність революції — юність народу… Як Маркс говорив? Античні греки любі нам, як наше дитинство, як світанок людства… А у нової епохи, що почалася пострілом «Авроры», у нового людства був свій світанок… Чим далі відходимо від тих подій, тим дорожчими стають вони. Правнукам нашим сімнадцятий рік буде здаватися таким же далеким і легендарним, як нам барикади Паризької комуни…

— Ви романтик, — задоволено посміхнувся Коваль, бо в цей момент нарешті виявив дивовижну аномалію у побудові очей Решетняка: в кожному з них було ніби не по одному, а по два райдужних кола — менше і більше — що і створювало враження блиску і мінливості.

— Тоді всі були романтиками.

— Ну, не всі, Олексію Івановичу… Обиватель, наприклад… Класовий ворог.

Решетняк повчально підняв палець:

— І там зустрічалися свої «романтики». Так, так! Обдурені у своїй любові до Росії чи України, яку одні ототожнювали з «домом Романових», інші з петлюрівським тризубцем чи гетьманським шликом, вони билися за свою «правду». Брат на брата йшов. Згадайте «Вершників» Юрія Яновського… А от обиватель, ваша правда. Непохитний у своїй «філософії» і тому найбільш страшний. У нього, хоч би де показав своє рило — чи у царській Росії, чи у фашистській Німеччині, — «романтика» завжди однозначна: набити кендюх… Але ми, здається, відійшли від теми, — схаменувся Решетняк.

— Ні, чого ж, — заспокоїв Коваль. Мав вироблену роками звичку терпляче слухати співбесідника — однаково, чи то був друг, чи запідозрений, чи злочинець. — Це дуже цікаво, Олексію Івановичу… А чи не хотілося 6 вам по-справжньому помолодіти?

— Тобто як? — професор втупився у підполковника своїми променистими очима. Потім у них промайнула гостра іскра. — Це було б чудово! Років на п'ять принаймні… У рослинництві цю проблему не тільки не розв'язано, але й не поставлено на порядок дня. Нам, навпаки, потрібний швидкий ріст, прискорене визрівання… за яким неминуче йде старіння і смерть… А от біологи, геронтологи, може, щось і придумають…

— Не на п'ять, а на всі сорок п'ять, Олексію Івановичу. Знову повернутися у двадцяті роки, як в уеллсівській машині часу, і закінчити справи, які тоді покинули на півдорозі.

— Ніщо не зупиняється, Дмитре Івановичу. Ніщо, як відомо, не стоїть на місці… Усі ті справи, які не закінчив я, довершив хтось інший, або вони перестали цікавити будь-кого… Час і обставини усе змінюють…

— Маю на увазі кримінальну справу, над якою ви колись працювали. Як інспектор карного розшуку.

— Так, так. Далеченько ви забралися… — В очах Решетняка тінями ковзнула задума.

— Справа Апостолова — Гущака. Пограбування банку. Пригадуєте? Остання ваша справа…

Вчений обіперся на лікоть і стиснув пальцями чоло.

— Ми повернемося з вами туди, у двадцяті роки, — сказав Коваль. — Ви знову станете тим Олексієм Решетняком, молодим комнезамівцем, що пішов до лав червоної міліції… Конкретні умови нашої сьогоднішньої задачі трохи інші, ніж були тоді. Ми ніби змінимо події: вас не вичистять з міліції, як це було насправді, і ви закінчите кримінальну справу Гущака — Апостолова, доведете її до логічного кінця. Умоглядно.

— Навряд можливо це, — заперечив учений. — Інші часи, інше розуміння подій, та й сам інспектор міліції зовсім не та людина. — Решетняк добродушно посміхнувся Ковалю над зсунутими на кінчик носа окулярами. — А навіщо вам?..

— Все розповім, Олексію Івановичу… потерпіть трохи, прошу вас…

— Справу Апостолова вів після мене інспектор розшуку Козуб. Він перейшов потім у Центророзшук, працював перед війною прокурором чи суддею, а зараз живе в Києві, здається, на пенсії…

— Я про нього знаю. Він ще працює. Юрисконсультом…

— Знайдіть його і поговоріть. А в мене, — Решетняк широко розвів руки, немов хотів охопити всю кімнату з її лантухами, снопами, стендами, слоїками, діаграмами і паперами, — стільки справ! Нема коли угору глянути. Та й далекий я від цього усього. Зовсім інший напрям думок…

— Звісно, важко тепер від «урівноваженої» науки повертатися до того сум'ятливого, пронизливо-неспокійного часу і забутих нині справ. Але то — ваша молодість, Олексію Івановичу!

— Це для мене тепер далекий світ. І я вже зовсім не той Решетняк, дещо наївний і розгублений…

— Але те піднесення духу, яке робило не дуже грамотного комнезамівця інтуїтивно справедливим і розумним юристом, сподіваюсь, не погасло у вас.

— Та ніби ні, — посміхнувся Решетняк. — Адже і наука перестає бути наукою, коли стає, як ви кажете, «урівноваженою»… А ви хитрий, товаришу підполковник, — додав, весело блиснувши очима.

— Що робити, мусимо, — жартома розвів руками і нахилив голову Коваль. — Ви колись теж були таким хитрим… Вашу дружину звуть Клавдія Павлівна? — раптом спитав він.

— Так. Ви це знаєте.

— А дівоче прізвище?

— І це вас цікавить? — посерйознішав учений.

— Так, між іншим, — ухилився од відповіді Коваль. — Нам все ж доведеться сісти в машину часу і помандрувати в минуле. Там, у минулому, пригадайте, Олексію Івановичу, була людина на прізвище Гущак. Андрій Гущак. Він брав участь у пограбуванні банку?

— Так… але…

— Але, — продовжив за Решетняка підполковник, — чому повертаємося до цього зараз?

Професор кивнув. Тепер він сидів наїжачившись, і очі втратили райдужний блиск.

— Тому, що Андрій Гущак знову з'явився на обрії. Приїхав з Канади, куди він утік у тисяча дев'ятсот двадцять третьому році.

— Гущак?! Той самий?! — професор витріщив очі. — Але… — Решетняк знову ще не встиг закінчити свою думку, як Коваль прийшов на допомогу.

— Яке це має відношення до професора Решетняка та його дружини? Так? Відповідаю. Колишній інспектор розшуку Решетняк допоможе нам виявити старі зв'язки Гущака.

— Ви знову порушуєте цю забуту справу?

— Ні-ні. Справа з'явилася нова, але все пов’язане одне з одним, нове і старе.

— А нащо Гущак повернувся?

— Це і мене цікавить. — Коваль чіпко глянув на професора. — Цікавить, хто, крім нього, міг знати, де сховані награбовані цінності? Мільйони!.. Тоді чомусь справу закрили, так і не знайшовши ті скарби. Ви ніколи не задумувалися над цим?

— Ні… Але, якщо поміркувати… Справу закрили тому… Та тому, що ніхто нічого не знайшов би!.. Адже Гущак теж вважався загиблим. А хоч і не загинув, то, виявляється, забіг аж за океан. І грошики міг із собою забрати.

— Все залишилося на нашій землі…

— Гм… А чому ви запитали про дружину?

— Вона не могла бачитися з Гущаком?

— По-моєму, вона і не знає, що на світі існує якийсь Гущак.

— І ви самі тільки оце від мене чуєте про повернення його із-за кордону?

— Звичайно!.. Чому ви гадаєте, що Клавдія Павлівна могла знати цього пройду або навіть бачитися з ним? — перейшов у наступ професор, нахиливши сивувату голову так, наче збирався буцнути Коваля.

— Думаю, ви вже здогадалися з мого запитання про її дівоче прізвище.

— Ах, так, — очі Решетняка сердито спалахнули. — До неї пограбування банку Апостолова не мало жодного відношення…

— А де подівся сам Апостолов?

Професор знизав плечима:

— Зник безслідно… Певно, вбили ті самі бандити або просто помер… Часу скільки минуло! Йому тепер за вісімдесят було б… Ні, ми з Клавдією Павлівною, як поїхали на село, жодної звістки про нього не мали…

Запала довга пауза. Решетняк уже зрозумів, що інспектор міліції «промацує» його, і образився. Проте Коваль, здавалося, не помічав цього.

— Не можете зараз пригадати, Олексію Івановичу, де були і що робили минулого понеділка… Від шостої до десятої вечора? — поцікавився, обірвавши паузу.

Професор спочатку ніяк не реагував на запитання.

— Нікому немає діла до моїх особистих справ, — нарешті сухо промовив він і зробив рух, ніби хотів підвестися з крісла. — Сподіваюсь, нашу бесіду закінчено?

Коваль жестом зупинив його.

— Нам прощатися рано, шановний Олексію Івановичу. Думаю, ви краще, ніж будь-хто, розумієте, що коли інспектора міліції щось цікавить, то це не забаганка його, не примха.

— Я слухаю вас, — знову опустив тіло у крісло Решетняк, тепер поглядаючи на Коваля так, немов уперше побачив його

— У понеділок, між шостою і десятою вечора? — нагадав Коваль.

— Не пригадую зараз.

— А ваша дружина де була у цей час?

Професор Решетняк помовчав. Потім повільно, немов силуючи себе, сказав:

— Теж не пригадую. Не стежив. Але, певно, вдома… Або на дачі… Ми тоді ще на дачі жили…

Коваль не наполягав на відповіді. Він, здавалося, залишився задоволений першим знайомством з професором. Прощаючись із трохи збентеженим і розгніваним Решетняком, міцно потиснув йому руку, ніби дякував за розмову. Пообіцяв, що незабаром продовжать її…