Таємниця забутої справи

19

Артистка була в садку, коли інспектор Коваль відчинив хвіртку. Спочатку спостерігала здалеку, від крислатої яблуні, як незнайомий чоловік у сірому костюмі, роздивляючись, повільно йде від хвіртки до її дверей. Потім рушила навперейми. Глянувши на неї, Коваль зрозумів, що це та людина, яку він шукає. Її повне обличчя ще зберігало сліди минулої краси. Та й у всій опасистій постаті жінки відчувалося вміння актриси контролювати свої рухи, що допомагало їй у свій час бути граціозною і звабливою.

— Добридень. Ви — Ванда Горохівська!

— Так.

Вона не здивувалася. Колись її відвідували незнайомі люди, які виявлялися посланцями шанувальників таланту або й самими шанувальниками. Згодом вони зникли, і зараз Горохівській здалося, що гість прийшов із забутої країни молодості. Вона усміхнулася ласкаво і навіть зверхньо. Як багато років тому, коли у театральну вбиральню їй приносили букети квітів. Тепер це було манірно і трохи смішно. Коваль зробив вигляд, що не помітив цього, і лаконічно відрекомендувався.

— О, міліція?! — здивувалася Горохівська. Втім, грайливий посміх не зник з її підфарбованих вуст, хіба що тільки в карих, ще не зовсім зів'ялих очах промайнула настороженість. — Що ж, прошу до господи.

Важко переставляючи ноги, взуті, незважаючи на спеку, у теплі черевики, вона пішла попереду і, повільно піднявшись на ґаночок, відчинила двері.

Підполковник почекав, поки широка постать господині, погойдуючись, запливла в коридор, а тоді й сам переступив поріг. І мало не впав: під ноги потрапив якийсь обруч. «Хула-хуп? — подумав Коваль, підіймаючи і ставлячи до стінки тонкий обруч. — Невже стара крутить?»

— Що там? — спитала з глибини коридора Горохівська.

— Все гаразд, — відповів підполковник, обережно пробираючись далі до світлої прямокутної плями дверей, відчинених господинею.

За професійною звичкою, одним поглядом охопив кімнату артистки і все в ній побачив: і старенькі м'які меблі, і засушені квіти від колишніх букетів, і пожовклі афіші, наклеєні на стінах, і два вузенькі залізні ліжка попід ними.

Горохівській здалося, що погляд підполковника найдовше затримався саме на цих ліжечках, вкритих однаковими рожевими ковдрами, які не гармоніювали з старими, витертими, але колись пишними меблями артистки. «Добре, що дівчата зараз на лекціях», — подумала Горохівська, бо квартиранти жили в неї не прописані.

Брала до себе студенток не заради кількох карбованців, а щоб не жити самотньо. На всьому світі залишилася одна. Брат Арсен, якому вона замінила матір, мав тепер свою сім'ю, жив у протилежному кінці міста і з роками усе рідше відвідував її.

Горохівська любила чеховське оповідання «Душечка». Не один раз читала його на вечорах, під час концертів, і завжди думала, як добре, коли жінка стає тінню свого чоловіка: «Мы с Ваничкой…», «Нам с Васичкой…». Їй самій не пощастило на дітей, не зазнала й сімейного щастя. Заміж вийшла немолодою, за військового, прожила з ним кілька років, а потім він загинув під час штурму лінії Маннергейма…

Торік квартирували у неї медички, і вона гомоніла з ними про лікарні, про хворих та хвороби, хвилювалася під час випускних екзаменів. Дівчата закінчили інститут і пороз'їжджалися. Тепер вона цікавиться енергетикою, разом із своїми майбутніми інженерами, вважає, що треба будувати електростанції атомні, бо, на відміну від теплових, вони не забруднюють атмосферу, воду і грунт — тобто сферу проживання…

Вона легко сходилася з людьми, захоплювалася їхніми інтересами. З дівчатами відчувала й себе помолоділою. От тільки з театрального квартиранток не брала. Боялася, що повернення у молодість буде болісним, що гризтимуть ревнощі, коли побачить тих, хто прийшов їй на зміну. Адже сама не лишила в мистецтві помітного сліду, немов перейшла сценою повз лаштунки і зникла за ними навіки…

Тим часом підполковник Коваль розглядався у хаті, і думки колишньої артистки повернулися до гостя. «Дивно, якщо цей сивуватий офіцер прийшов заради прописки моїх квартиранток, — думала Горохівська. — З такою справою міг впоратися і дільничний — Рожевощокий хлопчина з непокірним чубом, який вилізає з-під червоного околиша міліцейського кашкета, дільничний інспектор частенько минає їхню хатку, не здогадуючись зайти і перевірити, хто в ній живе. — Що ж, — міркувала далі артистка, — не буду сперечатися, сплачу штраф і завтра ж віддам паспорти на прописку… Хай уже питає, не мовчить».

Підполковник спитав. Але зовсім не про те, чого боялася Горохівська.

— Ви грали Ларису в «Бесприданнице» Островського, Бандо Леонівно? — Він читав афішу, що висіла за спиною жінки обіч старовинного дзеркала — трюмо.

— О, — зітхнула акторка. — Це було так давно! — Вона на мить заплющила очі, намагаючись уявити, як виходила на сцену. Це була її коронна роль. Потім почався в її творчому житті спад. Поступово перейшла на другорядні ролі. Тому берегла цю афішу.

— Я вас, здається, бачив і в «Любові Яровій».

— Так, — закивала артистка, і очі її заблищали.

— Яка чудова п'єса! — сказав Коваль. — Як звучала у минулі роки! Та й зараз…

Гість дедалі більше тривожив господиню. Що йому, зрештою, треба? Коваль замовк.

— Остання ваша роль — у п'єсі «Платон Кречет»…

— Так. Але звідки ви все це знаєте? — спитала здивована Горохівська.

Підполковник тим часом намагався пригадати, чи не її бачив хлопчиком на сцені Народного дому над Ворсклою. Чи не вона приголомшила його дитячу душу, коли, сховавшись за театральними лаштунками, він, терпнучи, спостерігав на сцені окрилене людське життя? Чи не завдяки їй варто було заграти увечері у Літньому саду духовому оркестру, що скликав людей, — і в підлітка Дмитра Коваля народжувався в душі очисний щем, звільнитися від якого можна було, тільки побачивши виставу або зробивши хороший вчинок…

Має завдячувати, певно, не якійсь одній артистці, що вражала юнацьку уяву і малювалася богинею, а багатьом з них, заїжджим з Полтави, Харкова і хто зна ще звідки, часто голодним, обшарпаним…

Пригадалася розмова з Козубом про театр у Літньому саду. О, Літній сад і Літній театр! Просторий дощаний балаган з раковиною для сцени і кількома десятками дощок, набитих на низенькі стовпчики! Протягом десятиліть, поступово руйнуючись, він для ряду поколінь залишився символом світла і духовного розвою.

У Коваля з Літнім садом було пов'язано багато спогадів. І не тільки безпосередніх, коли дивився виставу крізь щілини між дошками, а грізний контролер — побитий віспою дядько Клим — за вуха відтягав його від балагана. Літній сад міг навіяти спогади про події нібито й не зв'язані з ним. Але все, що відбувалося влітку в житті надворсклянської молоді, так чи інакше нагадувало і про нього.

Інколи Ковалю згадувалося своє перше несміливе освідчення Зіні в глибині погано освітленої кругової алеї під акомпанемент музики — у дощаному театрі крутили кіно в супроводі розстроєного рояля. А часом зринали і кумедні картини.

У третьому класі малий Митько став жертвою Петра Ковтюха, на рік старшого і міцнішого, в котрого з'явилося прагнення утвердити свою зверхність.

Після уроків, йдучи із школи вигоном, Митько мусив класти книжки на землю і приймати бій від Петра. Однокласники ставали в коло, з цікавістю дивилися на побоїще. Зрештою, це перетворювалось на постійну розвагу для хлопців і безперестанні муки для малого Коваля, якому перепадало ще й від батьків за подерту одіж і синці під очима. Петро Ковтюх став для нього кошмаром, який не відступав ні вдень, ні у снах.

Але найбільше терзали малого Коваля не тверді, як камінці, кулаки Петра, не болючі синці, а бездушна жорстокість дужчого хлопця і кривдна байдужість однокласників. Може, з того часу Дмитро Коваль й зненавидів на все життя несправедливість.

І ось прийшов день, коли він уже більше не міг терпіти цього. Того дня на вигоні він відчув, як підкочується до горла чорний клубок, як охоплює непереборне прагнення зломити противника, зім'яти, розтрощити, знищити, вбити, — і перший кинувся з кулаками на свого мучителя.

Переляканий шаленством досі нерішучого, слабкого противника, Петро намагався втекти. Але очманілий Митько вчепився в нього і доти бив свого ката, поки той не залився юшкою, змішаною із сльозами.

Гладіаторські бої на вигоні скінчилися, а незабаром Петро десь виїхав з батьками. Тільки через багато років уже молодим слюсарем Дмитро зустрів його в Літньому саду.

Вони зраділи один одному. Посідали на лаві у круглій алеї, і Петро розповів, що живе на Донбасі, працює на шахті і приїхав до родичів. Згадали школу, посміялися з своїх бійок. І раптом Петро сказав:

«Давай-но ще раз поб'ємося…»

Коваль не повірив своїм вухам.

«Адже переможцем залишився ти, — пояснив своє бажання Петро. — А я все-таки дужчий».

Хлопець відчув, що Ковтюх не жартує, та сама думка про бійку здалася йому тепер дикою. Становище врятувала Зіна, яка наближалася до них.

«Чого ж!. Якщо хочеш… — посміхнувся Коваль, намагаючись не виказати своєї огиди. — Але я не сам тут, з дівчиною… І взагалі, думаю, ми вже вийшли з того віку… Бувай». — Він підвівся назустріч Зіні і рушив з нею по алеї…

Ох, Літній сад! Скільки спогадів ти можеш навіяти!.. Але підполковникові треба було повертатися до справ.

— Звідки ви знаєте мою театральну біографію? — повторила Горохівська.

Коваль не відповів. Одвернувся, оглядаючи кімнату і цим заспокоюючи жінку. «Зараз спитає, хто, крім мене, тут живе», — подумала вона.

Він спитав:

— Брат не живе з вами? Тривога стиснула їй груди.

— О, давно, років двадцять, — намагалася бути спокійною артистка, — з того часу як одружився… Але чому ви питаєте? З ним щось сталося?! — в очах її спалахнули неспокійні іскорки.

— Ні. Принаймні мені нічого не відомо.

— Ух, — зітхнула Горохівська. — А я вже злякалася. Арсен людина лагідна, спокійна, але всяке буває.

Підсвідомо Коваль відчув, що влучив у болюче місце артистки.

— Часто відвідує вас?

— Далеко йому їздити. Та й зайнятий — робота, сім'я, двійко дітей…

Коваль підтакував жінці. Горохівську це не заспокоювало, і вона не витримала:

— Ви тому питаєте, що на ліжка звернули увагу? Квартиранти живуть, студентки. Я ще не прописала їх, але завтра це зроблю

— Треба, треба, — погодився Коваль і раптом спитав: — Брат у вас — рідний?..

— Що?! — мало не скрикнула Горохівська. — Аякже!

— Мені здавалося, що ви в батьків були одиначкою.

— їх давно немає на світі…

— Папери живуть довше, ніж люди, Вандо Леонівно…

У жінки зайшлося серце, і вона ледве перевела подих.

— Ви тоді були в іншому місті… — неголосно, немов сам до себе, говорив далі Коваль.

— Що ви маєте на увазі? — спромоглася спитати артистка.

— Дні вашої молодості…

Недарма вона відчула тривогу, як тільки побачила цього чоловіка. Але що вони тепер можуть їй зробити? Нічого!.. Їй уже небагато лишилося топтати ряст. Нащо ворушили минуле?! Невже комусь стала відома її таємниця?.. Про неї навіть Арсен не знає…

— Я вже стара, щоб хитрувати. Кажіть прямо, чого хочете.

— Нічого особливого, — спокійно відповів Коваль. — Я теж думаю, що хитрувати нам нічого. Хочу, щоб пригадали свої двадцяті роки. Тодішні знайомства, хто вас оточував… Розбираюся зараз у давнім пограбуванні одного банку… Якщо пам'ять не зрадила вам, допоможіть. Може, і фотографії тих років якісь збереглися…

— Банк?! Який банк? — витріщилася Горохівська. — Яке грабування?!

— Існував такий банк Апостолова, — пояснив Коваль. — Його пограбували у двадцятих роках. Це була політична акція ворогів Радянської держави, які хотіли підірвати економіку і без того зубожілої, голодуючої республіки та й просто поживитися… Вас, Вандо Леонівно, викликали тоді до міліції, допитували. Переглядаючи архіви, я натрапив і на ваше прізвище. Але в документах багато прогалин і неясностей…

Артистка заметушилася, пригадуючи, де лежать фотографії. Зрештою витягла із шафи пухкий альбом і поклала його на стіл, Ванда Леонівна шукала потрібні їй фото, створюючи на столі безладдя. Чорні, коричневі, пожовклі фотографії молодої і літньої жінки, то загримованої і вбраної під якусь героїню, то знятої в домашньому одязі, на весь зріст, у півросту, крупним планом — тільки очі, ніс, підборіддя, — барвисто встелили стіл.

З мовчазного дозволу господині підполковник роздивлявся цей домашній скарб і мимоволі думав про те, що у кожної старої людини все життя з часом втискається у звичайний альбом.

Нарешті Ванда Леонівна знайшла те, що шукала. Відсунула рукою інші фотографії, немов відмовлялася від усього, крім зображеного в пачці, яку тримала в руках. Почала подавати ті фотографії Ковалю одну за одною.

Ось Арсену вісім — червонуватий тоненький папірець фотографії двадцятих років. Вона тримає малого братика й ніжно притискає до грудей. Ось вони у батьків — на Азовському морі: берег, причал і вона удвох з братом. Ось… Пошкодувала, що загубила фотографії, де вони зняті усією сім'єю: вона і Арсен з батьками…

Говорила збуджено — де й поділося професійне вміння стримувати себе.

Підполковник не зупиняв Горохівську. Сказав, ніби між іншим, розглядаючи фото малого Арсена:

— Ваш батько загинув на війні, а мати померла від голоду? У двадцять першому…

Горохівська на мить замовкла і кивнула.

— Фотографії ваших батьків з малим Арсеном і не могло бути. Але не це мене цікавить, Вандо Леонівно. Чи не запам'яталося що-небудь з тієї ночі, коли з особняка Апостолова вивозили цінності?

Вона все ще не вірила, ніби нежданого гостя привела до її хати ота давня історія. Кому це потрібно, якісь забуті злочини, до яких вона не мала відношення?! Просто хитрість міліціонера, що вигадує байки, а на прикметі має щось своє.

Звичайно, дещо і їй пригадується. Немов з туману виринає… Зима, мокрий сніг, заметіль і потім серед дощу й снігу — затишок, тепло і раптовий спалах зорі… Матрос світив запальничкою. Запальничка горіла, як смолоскип, і вона боялася, щоб не зайнявся будинок.

Чи є тепер такі запальнички?.. Матрос Арсен… Що я можу сказати цьому міліціонерові? Та й навіщо? Яке я маю відношення до того, що там робилося… Якби Арсен не загинув, може, були б свої діти… А так — тільки названий брат, малий Сень. І взяла його тому, що безпритульний хлопчик назвався Арсеном, в пам'ять коханого.

Але мусить щось розповідати підполковникові… І вона почала про ту зиму, про голод і темряву, про молодого матроса Арсена, який вартував біля особняка.

— Коли ви були там, уночі, злочинці вивезли золото, цінні папери, брильянти…

— Нас не цікавили брильянти… Він мені, пригадую, навіть статуетку не дозволив узяти… Такий, знаєте, атлет, кидає диск. Маленька срібна фігурка… — Вона раптом мрійно усміхнулася. — У Арсена, пам'ятаю, був дуже м'який, шовковий чуб… А потім забрали його… — посуворішала жінка. — І мене знайшли… Арсена розстріляли… А мене відпустили… як бачите.

Горохівська замовкла, глянула на гостя. Чи справді цікавить його те, що вона розповідає?

— Не пам'ятаєте, як вас допитували? Хто вів допит? Що питали? Чи не пригадуються якісь прізвища?

Із далекого туману випливали промерзлі глухі стіни підвалу, де її тримали кілька днів, якісь обличчя. Обличчя щось говорили до неї, питали, загрожували, вона відповідала. Але що саме? І чиї були ті обличчя? Вона й Арсенового уже не пригадує! Ванда Леонівна стенула повними плечима. Прізвищ слідчих не знала. Закоцюбле, заніміле від страху дівча, — що вона могла знати?! Навіть дивно, що її запитують про це через стільки років…

Тривога все ще жила в ній. Приховуючи цю тривогу, розповідала усе, що могла пригадати. Пам'ятає себе цибатим дівчам, підперезаним чорним фартушком. Працювала в задушливій підвальній друкарні, стояла біля кас набору, повних загадкових, тьмаво-лискучих свинцевих літер. У друкарню узяв її дядько Войтех — складач, до якого переїхала після загибелі батька. Потім дядько пішов битися проти Денікіна, а дядина збулася її. Якось прибилася до військової частини, співала червоноармійцям, її одягли, взули, і комісар одвіз в Одесу вчитися співів…

Їй довго вчувався неповторний запах друкарської фарби і гуркіт стареньких машин… Потім це забулося у вирі театрального життя. А з роками знову почало згадуватися, зринати зовсім несподівано, повертаючи її усе частіше до забутої молодості.

— Можливо, доведеться зустрітися з тими, хто вас допитував у справі Апостолова, — перебив її думки Коваль. — Цікаво, чи впізнаєте цих людей…

— Боюсь, нічим вам не допоможу. Пам'яті зовсім немає… Все стерлося, переплуталося, розпливлося. А ця історія була дуже коротким і незначним епізодом у моєму житті…

— Справа Апостолова?

— Еге ж.

— Але ж із цією справою була зв'язана історія вашого кохання… Так ви самі назвали колись свої почуття у розмові із слідчим Козубом…

Коваль і сам не був певен, що розмова із старою забудькуватою актрисою виявиться корисною. Але не хотів втрачати жодного шансу.

А якщо підполковник і справді завітав до неї лише заради тієї давньої історії з банком? Гість повертає її зараз до молодості, і вона не заперечуватиме, аби не зачіпав таємниці її годованця Арсена. Цілі шматки життя були забуті нею, немов вирізані із стрічки, і ніколи не зринали в пам'яті. Вони не були їй потрібні. І коли все ж таки згадувалися, намагалася не затримувати їх у голові.

Так відганяла спогади і про своє перше кохання, які могли штрикнути у серце гострою голкою. І пісню тих далеких років, що тягла за собою спогад про матроса, гнала з своїх уст.

Він був не «Сєнічка», а «Арсеній», «Арсен», і пісню почула після загибелі матросика, проте їй здавалося, що це складено про їхнє коротке кохання.

Здивувалася тільки, чому викликаний підполковником спогад цього разу не штрикнув боляче. Невже крізь злежану пачку років він уже не дістає утихомиреного серця? Чи це тривога за брата заступила все інше?..

— Ви так схвилювали своїм несподіваним^ візитом, — обізвалася Горохівська. Збудження зникло, і жінка відчула себе дуже слабкою.

Коваль побачив, як змінився погляд старої артистки, погасли очі, поглибилися зморшки, зрозумів: стомилася.

— Дякую, Вандо Леонівно, за бесіду. Можливо, нам доведеться ще зустрітися. Поступово все пригадається…

Горохівська ледь кивнула у відповідь.

Ні, те, що вона знає, піде разом з нею в небуття… Є на світі речі, які стосуються тільки її…

Вона не підвелася проводжати Коваля. Попрощавшись, підполковник самотужки вибрався з коридора на сонячне подвір'я — немов у інший світ.