Таємниця забутої справи

4

Василь Гущак увійшов у кабінет Коваля, схиливши голову, спідлоба оглядаючи обстановку, теж казенну, але не таку просту, як у кімнаті, де допитував слідчий Субота. Він побачив широкий світлого дерева стіл, кілька стільців під стіною і один — за столом, шафи з папками. А перед столом, певно, для відвідувачів, стояло старомодне — але яке розкішне! — шкіряне крісло; не крісло для сидіння, а м'який трон для принцеси. Певно, відслуживши своє, воно потрапило до кабінету Коваля з якихось високих апартаментів.

Єдине, що псувало загальний вигляд кабінету, але найбільше сподобалося тут Василеві (якщо можна говорити про уподобання в міліції), був допотопний залізний сейф з плямками чорнила по коричневих боках і слідами сургучу на дверцятах. Такий самісінький сейф Василь уже бачив, і це наче повертало хлопця до звичної обстановки допиту, допомагало триматися уже виробленої манери поведінки.

Стільців у кімнаті було багато, але ні на них, ні в кріслі ніхто не сидів. Гущак огледівся.

Вони зустрілися очима — Гущак і Коваль, і Василь мимоволі опустив погляд — стільки було навальної енергії в уже трохи збляклих очах підполковника.

«Що за гра у піжмурки!» — зло подумав хлопець, вирішивши, що господар кабінету, стоячи біля вікна на тлі верхівок лип і голубого неба, створює невимушену атмосферу, яка настроювала б на відвертість.

Потім він звернув увагу на погони Коваля. Підполковницькі погони та й увесь вигляд літньої людини із сивуватими скронями викликали повагу. Василь недавно повернувся з армії і ще не забув різниці між званням і правами офіцерів. Солдати давно помітили, що чим старший начальник, тим простіше говорити з ним. І вдруге хлопець поглянув на Коваля уже без ворожості, навіть з якоюсь надією.

— Сідайте, — кивнув той на крісло, одночасно відпускаючи жестом конвоїра.

Підсмикнувши штани, які раніше були тіснуваті, а зараз без пояса — як це його дратувало і принижувало! — ніби поширшали, молодий Гущак опустився у крісло. М'яке, глибоке, воно прийняло його у ласкаві обійми, і не тільки тіло, а, здавалося, і змучену душу, і хлопець, у всьому вбачаючи підступність, подумав, що так починається розмагнічення волі, що підполковник навмисне тримає це зручне крісло у своєму кабінеті, аби воно заколисувало людину і послаблювало її опір.

Від цієї думки у нього знову спалахнула ворожість, і він ще нижче опустив голову.

— Будемо знайомитися, — сказав Коваль, сідаючи на стілець обіч торцевого столика так, щоб не відгороджуватися від підслідственого. — Підполковник Коваль.

— Чого знайомитися, — пробурчав хлопець. — З протоколами допитів ви уже, певно, познайомилися… А більше додати нічого не маю…

— Не треба відразу ставати в позу, — м'яко зауважив Коваль, не зводячи пильного погляду з хлопця, який колупав головку оббивного гвіздка. — Ви занадто швидко завчили цю фразу з протоколу допиту. Може, все ж таки ви щось хотіли б додати. — А сам подумав з гіркотою: як швидко можна привчити людину до готових формул.

— Я звик говорити «товаришу підполковник», а не «громадянине».

— Коли демобілізувалися?

— Минулої осені.

— З яких військ?

— З ракетних.

— Стратегічної дії?

Василь Гущак підвів голову, і Коваль як слід роздивився його нахмарене чоло, стягнені на переніссі густі брови, стиснені губи. «Типовий холерик, — подумалося, — запальний, підозріливий, затятий, бурхливо реагує на будь-яку несправедливість, навіть уявну. Але за цією його впертістю і грубістю, можливо, приховується звичайна слабкодухість».

— Стратегічної дії ракети?

— Я присягу давав.

Коваль посміхнувся.

— Ну, правильно. А дідові своєму теж не розповідали?

— Ні.

— І він не цікавився?

— Ні.

— А чим цікавився?

Василь знизав плечима.

— Мене звати Дмитром Івановичем. Дмитро Іванович Коваль.

Василь зрозумів підполковника. Брови розійшлися на переніссі, і обличчя з насупленого і злого стало жалісним.

— Можете мене так називати… по імені, батькові. — Підполковник перехилився через стіл, витяг з шухляди пачку «Біломору». — Палите?

— Ні.

Коваль запалив цигарку і розглядав крізь легенький серпанок диму свого співбесідника.

— У вашій сім'ї не чекали приїзду діда Андрія?

— Я взагалі не знав, що він є на світі.

— А мати?

— Сказала, що дід замолоду виїхав за кордон. І там ніби пропав безвісти.

— А чого поїхав? На заробітки?.. Чи утік?..

Василь відвів очі:

— Якась забута історія. Подробиць не знаю.

— І дід нічого не розповідав?

— Ні.

— Не цікавилися?

— Спитав. Він тільки махнув рукою: «Іншим разом».

Коваль задумливо збив попіл.

— Але щось таки розповідав про свою молодість?

Запала довга мовчанка. Вона гнітила Василя. Кожний сторонній звук немов торкався оголених нервів. Десь унизу під вікном м'яко забурчав мотор «Волги», над містом стояв невиразний гомін. Він хвилями накочувався у просторий кабінет, де сиділи співрозмовники. Василь хвилювався. Адже є що сказати підполковникові, не те що тому… слідчому. — Має добиватися звільнення, поки не засудили.

— Дід говорив, що спочатку жив у Вінніпегу…

— Це, значить, у двадцятих роках?

— Певно.

— Приблизної лати його виїзду не знаєте?

— Десь після громадянської війни.

— Він брав у ній участь?

— Не говорив… Але тоді мало кого події не зачепили.

— І на чиєму боці?

— Думаю, якби на нашому, то повернувся б раніше або й зовсім не виїжджав.

Коваль у думці схвалив відповідь, а вголос сказав:

— Усяке бувало. Ну, розповідайте далі.

— Працював він на хазяїна-фермера. Закохався в його дочку. Той не дозволив одружитись із зайдою, вигнав діда. Він став працювати на будівництві, навчився професії, добре заробляв. У Канаді робочі руки тоді в ціні були. Потім одружився на попівні… З дітьми, казав, не поспішали… Спочатку хотіли маєток нажити. Відкрив свою крамницю, купив машину, кару, по-англійському…

Одного разу поїхав із дружиною у турне до Америки. Шляхи у них чудові, машини високого класу, швидкість у сто миль не відчувається. І от на великій швидкості не зміг загальмувати. Тому, що їхав скраю, вискочив на обочину і вдарився об дерево. Жінка загинула, а він потрапив до лікарні… Рік пролежав, розорився, лікування і ліки там дорогі… На залишки жінчиного посагу купив крамничку. Нову сім'ю завести побоявся, та й постарів, так і лишився самотній… Оце і все, що знаю про діда.

Підполковник Коваль пригасив цигарку, постукав пальцями по столу.

— Що вам найбільше запам'яталося з його розповідей? Що вразило? Якісь деталі…

Василь не знав, як відповісти.

— Ну, про церкву… — промовив нарешті.

Очі Коваля заблищали так, ніби й справді його зацікавило становище церкви в Канаді.

— Дід вірив у бога?

— Замолоду не вірив. А як одружився на попівні, мусив до церкви ходити. Правда, церква там не тільки для відправ та моління. Вона у них і клуб, і ділова контора, і місце відпочинку. Будуються модерно, з бетону і скла, як палаци. Внизу, у підвалі, неодмінно кав'ярня…

— Мови не забув?

— Вважав, що не забув. Але розуміти його було нелегко. Весь час плутав українські слова з англійськими: «Узяв, — каже, — кару, та й поїхали на тур до Америки». Або скаржився: «У великих містах часто немає де запаркувати кару», — поставити, значить, машину. Та й українські слова у нього із діалектів, бо тамтешні українці здебільшого вихідці з Галичини, з Карпат. Дуже відчутно їхній акцент.

— А числівники як вимовляв?.. Ну, наприклад, скільки, казав, привіз доларів, скільки там, у банку, залишилося?

— Про гроші я з ним не розмовляв! Мене вони не цікавили, — стрепенувся Василь і затим замовк, знову вперто втупившись у підлогу.

— А все-таки знали про них?

— Знав. Сертифікат на п'ять тисяч доларів. І там у банку залишилося стільки ж…

Хлопець замовк. Коваль більше нічого не питав.

— Він сказав, що виїхав колись з України голий як бубон, хоч тут у нього залишилися мільйони…

Коваль посміхнувся.

— У двадцятих роках усі були мільйонерами. Коробка сірників коштувала кілька мільйонів.

— Ні, говорив про справжні гроші.

— Звідки могли у нього взятися? Не знаю.

— Не питали, чого стільки років там прожив? І за мільйони свої забув.

— Спочатку хотів повернутися, але на квиток в Європу треба було заробити добрі гроші. А вже як одружився, то покинув і мріяти… Коли німці на нас напали, допомагав Радянській Армії, говорив, що був членом якогось українського товариства, яке провадило збір коштів на медикаменти для наших шпиталів…

— А знаєте, чому він повернувся сюди? — раптом промовив Коваль з такими інтонаціями у голосі, ніби сам чекав нагоди розповісти про це Василеві.

— Не знаю. Мати лаялася: принесла лиха година на нашу голову бандита…

— Кого, кого?

— Інший раз, як розсердиться, — зам'явся Василь, — то не дуже вибирає слова… Такий характер. Але що там діялося під час революції чи після неї… — Він знизав плечима. — Мене у ті часи й на світі не було.

Слово «революція», вимовлене Василем, чомусь запам'яталося Ковалю. Несподівано відчув, ніби натрапив на якийсь шлях. Дуже невиразне, інтуїтивне відчуття. Таке, певно, буває у капітана, коли судно, підхоплене хвилею, знімається з мілини і виходить на вільну воду, де могутня течія потягне корабель у відкрите море.

Підполковник підвівся, намагаючись упіймати невиразну думку, що наче кружляла над ним, то наближаючись і дратуючи своєю близькістю, то вмить відлітаючи на недосяжну відстань.

— Виходить, він за своїми мільйонами повернувся? — здавалося, якесь осяяння зійшло на Коваля. Але, глянувши на насупленого юнака, відразу теж відчув себе хлопчиськом, який, вигадує дурниці.

— За мільйонами, які ми з мамою ховали?!

Ковалю здалося, що юнак навіть посміхнувся. Спитав суворо:

— То невже дід нічого не говорив у сімейному колі про причину повернення?

— Казав, що знудьгувався за батьківщиною. Понад сорок років у Канаді прожив, а все одно — чужина. Таких тополь, таких верб, такого підсоння і повітря, як на Ворсклі чи Дніпрі, казав, ніде нема. Вмерти хотів на рідній землі…

Обидва подумали приблизно одне й те ж і помовчали.

Коваль зупинився біля вікна. Уже не відчував себе капітаном, корабель якого випливає на чисту воду. Його оточували тільки мілини, банки, рифи, через які не бачив шляху.

— І хто ж, по-вашому, міг убити Андрія Гущака? — спитав несподівано для Василя, підступивши ближче до хлопця, вглядаючись у нього чіпким поглядом. — Хто?

Василь стрепенувся. Цього запитання він не боявся. Чекав на нього весь час, відтоді, як переступив поріг кабінету, навіть раніше, — від тієї хвилини, коли його вели на допит. Він чекав на нього і нервував, що підполковник манівцями минає головне, заради чого ведеться допит. Спочатку зрадів, що тим часом має можливість заспокоїтися, погасити перше хвилювання, але, коли вільна розмова затяглася, почав хвилюватися, що не встигне поскаржитися на слідчого, який явно намагається звинуватити його в убивстві. Силою волі узяв себе в руки.

— Я не вбивав.

«А може, всі оті теревені про Канаду були потрібні лише, щоб притупити його пильність і заманити у пастку?!»

Від цієї думки хлопець злякано зіщулився у кріслі, кинув злий погляд на Коваля.

— Подумайте разом з нами, хто це міг би вчинити.

— Несправедливо запідозрений буде підозрювати увесь світ!

— А ви трохи менше візьміть, ніж увесь світ… Зрештою, це дуже важливо для вас…

— Інакше мені не виплутатись. Так?

Коваль глянув з вікна. Внизу, на тротуарі, стояла дівчина, що її Василь Гущак назвав своєю нареченою, дівчина, з якою він зустрівся того трагічного вечора біля інституту і яка могла засвідчити його алібі лише від двадцять третьої години.

Ця дівчина тепер часто стояла зранку біля Управління внутрішніх справ, ніби чекала, що ось-ось виведуть її нареченого. Вона заважала підполковнику зосереджуватися. Іншим разом здавалося, що то стоїть донька, чекає його.

Василь підвів голову.

— Значить, знову в підвал? Я вимагаю, щоб мене випустили! Це незаконний арешт.

— Випустити тепер вас непросто, — повільно, немов роздумуючи, відповів підполковник.

— Посадити, звичайно, простіше.

Коваль подумав, що серед молоді зустрічаються такі, що до всього ставляться із злою іронією. Це здебільшого натури нестійкі, які за іронічними вигуками ховають свою слабкість, помилки, а іноді й злочини. Чи й справді юнак, який сидить перед ним, такого кволого гарту, чи його тон свідчить, що він тут уже зневірився

— Посадити теж нелегко. Ви самі дали слідчому підстави для цього. Приховували свою поїздку з дідом. Коли знайшли у вас другий квиток, заперечували, що намагалися його знищити, що самі подерли на клаптики. І, нарешті, не хочете допомогти встановити ваше алібі. Адже це на вашу користь, а ви поводитесь так, наче встановлення алібі для вас гірше, ніж звинувачення в убивстві. Ваша поведінка і дала підстави слідчому просити у прокурора санкції на запобіжний арешт. І тепер ніхто, крім них, не має права його скасувати, — підполковник помовчав. — Слухайте, а може, це у вас оті хлоп'ячі упередження: не вплутувати друзів, щоб їх не турбував слідчий?.. Може, ви приховуєте ще якусь зустріч із товаришами або з дівчиною? — Коваль пильно глянув на Василя.

— У мене одна дівчина, — знервовано буркнув той. — І ви це знаєте. Її звуть Леся. Я зустрівся з нею біля інституту того злощасного вечора близько одинадцятої.

Коваль стиснув зуби і сумно закивав. Він уже зрозумів, що цей настовбурчений хлопець не пустить ні його, ні будь-кого іншого у своє життя, не розкриє душі. Проте зробив іще одну спробу:

— Пригадайте принаймні, по яких вулицях ви ходили.

— Не пам'ятаю.

— Ну як же… Йшли, йшли… певно, зупинялися, оглядалися, перед тим як рушати далі. Що привернуло вашу увагу?.. Це допоможе відтворити у пам'яті весь шлях…

— Здається, по бульвару Шевченка йшов, потім Володимирська, Хрещатик…

— Далі

— А далі не пригадую.

— І через кілька годин зустріч з Лесею… Такий провал пам'яті, — співчутливо сказав Коваль. — А те, що ви зустрілися біля інституту саме з Лесею, це правда? Чи, може, то не Леся була? — підполковник зупинився коло столу і потягся до шухляди з таким виглядом, ніби там лежали якісь важливі документи. — Га?

Коваль помітив, що у Василя напружилася і почервоніла шия, що хлопець наче дужче втяг голову в плечі. Все, зв'язане з Лесею, і саме ім'я дівчини викликає в нього хвилювання.

Узявши нову цигарку, підполковник сказав:

— Можете її зараз побачити. Підійдіть до вікна. Глибоке м'яке крісло буквально засмоктало Василя. Борсаючись, він ледве вихопився з нього.

Коваль напівприкрив спиною вікно.

— Не наближайтесь… Вона й так стоїть тут, немов вартова, цілими днями.

— Я не можу гукнути їй? — горло Василя здушила спазма, і він ледве виговорив ці слова.

— Ні, ні! — Коваль повністю закрив своєю широкою спиною вікно. — Скажіть, що вас знервувало, коли ви прийшли до Лесі на побачення? Вона це помітила. Ви були блідий і дуже збуджений. Тільки правду, Василю…

Гущак втупився у підполковника невидющим поглядом.

— Я вас питаю…

— Це їй здалося, — нарешті вимовив хлопець і відійшов од вікна.

— А якщо правду?

— Я нічого більше не пам'ятаю. Я втомився.

Він не помітив, коли підполковник викликав конвоїра, і раптом побачив, що міліціонер уже стоїть на дверях, чекаючи команди…

— Це їй здалося, — глухо повторив Василь. — Я був абсолютно спокійний.

І, не обертаючись, він попрямував з кабінету.