Таємниця забутої справи

10

— Ах, Дмитре Івановичу, Дмитре Івановичу, дорогий земляче, — поблажливо промовив юрисконсульт Козуб і зіперся підборіддям на руку. — Ви не уявляєте собі тодішньої обстановки!.. Скільки вам було, як гриміло? У двадцятих?.. Школяр. Першокласник… Мабуть, не пам'ятаєте пана Кульчицького? Як його судили за те, що хотів підпалити конфіскований особняк! Потім там Народний дім був… А наш літній сад?! Дощаний «театр» з його дірками у стелі, такими великими, що зорі видно і на виставу люди приходили з парасольками! — юрисконсульт смаковито засміявся.

— Аякже, — і собі посміхнувся Коваль. — Театр увійшов у життя кількох поколінь.

— Для мого часу це був центр культури і духовного розвою… Влітку відбувалися там лекції, диспути, всілякі збори. Та й вистави. Хоч і сутужно було, а приїздили з Полтави і Харкова артисти.

— І нас, підлітків, тягло туди.

— Його ще до революції поставив якийсь кмітливий купець… Пам'ятаю, як під час голоду за вхід платили жменею квасолі чи склянкою пшона, щоб нагодувати артистів…

А потім у двадцять другому я виїхав у тодішню столицю — Харків, трохи попрацював, і як крутонуло — по всій країні… Але рідний край… рідний край!.. Хіба його забудеш! Ніколи і нізащо! Ні Ворскли, ні стежок дитинства, ні перших років змужніння… Цікаво, чи уцілів літній театр після війни? Я там не був… А ви давно були на Полтавщині?

Коваль не відповів. Час від часу в ньому спалахувало гостре бажання поїхати за Ворсклу, у рідне містечко. Було таке пекуче, що, здавалося, все покине, сяде в поїзд і за кілька годин повернеться на десятиліття назад — прогулюватиметься вулицями й завулками, що навіки вкарбувалися у пам'ять, побачить давніх знайомих, а потім сяде на кручі, де стояла колись Зінина хатинка, над Ворсклою і дивитиметься на безкрайню далину, слухатиме, як у дитинстві, шарудіння хмар над головою і підводитиме незриму риску під плином фактів, подій, щоб знайти смисл прожитого, досягнутого. Адже найлегше це зробити на рідних стежках…

Але так ні разу й не сів у поїзд, не повернувся в країну дитинства. Щороку давав собі слово і щороку відкладав цю зустріч. Там пролетіли не лише роки, а й бурі; знав, що не знайде ні знайомих вулиць та завулків, спалених війною, ні стежок, які зберегли тепло його ніг, бо іншими молодими ногами протоптані інші стежки; знав, що не зустріне знайомих облич… А можливо, Ковалю ще не хотілося підводити ту риску в житті, і він зволікав це побачення з дитинством, як з року в рік відкладає письменник писання мемуарів…

— У тридцятих роках, — говорив далі Козуб, не дочекавшись відповіді, — жив у Росії; працював у суді, ніколи було вгору глянути… Але час від часу яка-небудь звісточка, натяк, газетний рядок, місце народження підсудного або свідка, нагадували про Ворсклу, Дніпро, і в серце хлюпала тепла хвиля… Я радий, що ми з вами земляки, полтавці.

Коваль усміхнувся.

— Так, так, — говорив далі юрисконсульт, — наше покоління лише на одне десятиліття старше від вашого, але в той час історія, яка довго повзла черепахою, помчала як вихор, і за десяток днів перетворювала світ. Тоді один рік складав епоху… Тоді, у двадцятих, я — хлопчисько — не останньою спицею був у міліцейському колесі! Навіть до бригади «Мобіль» потрапив, створеної при Центророзшуку республіки для розслідування особливо важливих злочинів… От який час був тоді! Молодий. Молодь і революцію робила, і новий правопорядок установлювала. Гайдар у шістнадцять років командував полком Червоної Армії. Щорс — у дев'ятнадцять — дивізією!.. Примаков у дев'ятнадцять років — член ВУЦВИКУ! Все це речі відомі… А Юрій Коцюбинський, Руднєв, Федько, Якір — кожному тіль-тіль повернуло за двадцять…

Господар перевів подих.

— І помилки були гарячкові, як все у молодості…

— І наш час, мабуть, не поступиться Полярні експедиції, переліт через Північний полюс в Америку, Дніпрогес, значок ГПО, пісні — кожний день щось нове, захоплююче, піднесене…

— Звичайно, — погодився Козуб. — Але то був, — посміхнувся він, — не тільки ваш час, але і наш теж, старших…

Коваль згадував, що він чув хлопчаком про Івана Козуба. Містечко їхнє маленьке, закинуте, притулилося до Ворскли, як дитя до матері. Півроку відрізане бездоріжжям від далекої залізниці і від Дніпра півсотнею кілометрів. Зайшлих людей мало, один одного з діда-прадіда знали. Малий Митько Коваль чув про міліціонера Івана Козуба, бачив його на баскому коні, перетягнутого ременями, з револьвером на боці, у жовтавих, блискучих, з ґудзиками, крагах, яких більше ні в кого не було і за які інспектора міліції поза очі називали «американцем». Подейкували і про відчайдушну хоробрість Козуба, і про те, як сохли за хвацьким міліціонером місцеві дівчата, а дочка куркуля красуня Оксана Карнаух навіть труїлася…

А хлопці, коли грізний інспектор наїздив у рідне містечко, ходили за ним назирці…

Коваль внутрішньо посміхнувся: «американець»!.. Чи пам'ятає це? Але не спитав.

— І Решетняк тоді з вами був, у бригаді Центророзшуку?

— Він працював у губернському. У двадцять третьому взимку його вичистили з міліції. Здається, помилково. А можливо, і правильно зробили, — засміявся Козуб. — Маємо професора, вченого. А залишився б у міліції — вище старшого опера або слідчого не піднявся б… Така, як ви знаєте, наша специфіка, Дмитре Івановичу. Мало простору для росту. Інспектор, слідчий, він і є інспектором чи слідчим, та й годі… — Козуб на секунду затнувся, подумавши, чи не образить цим Коваля, який має звання підполковника і солідну посаду в Управлінні внутрішніх справ. Але, згадавши, що, незважаючи на великі зірки на погонах, Коваль ось прийшов до нього, виконує просту, чорнову роботу рядового інспектора, підбадьорився і продовжував: — Узяти хоча б мене: ким тільки не був — і оперативником, і слідчим, і адвокатом, а скінчив юрисконсультом невеличкої фабрики. Давно на пенсії. Та не можу без діла…

— Довго їли наш міліцейський хліб?

— У ті ж роки перейшов у прокуратуру, вірніше — перевели. Як тільки утворилася вона… А в міліції… який же там хліб був? Горе, а не хліб. Ні дня, ні ночі, і все натщесерце. Поки дали тиловий червоноармійський пайок… А взагалі становище охоронців порядку! Згадаєш — волосся дибки стає. Як тільки могли жити, працювати, воювати! На ентузіазмі існували: голодні, босі, одна гвинтівка на п'ятьох, десять набоїв на ту єдину гвинтівку. Навіть ми, у Центророзшуку, не могли розгорнути роботи. По півроку сиділи без зарплатні, без ніякого пайка. Озброєння оперативника і слідчого: рулетка і поламаний фотоапарат на тринозі. Паперу не знайдеш протокол скласти!.. І законодавства нового, радянського, практично ще не було. Користувалися тимчасовими актами та постановами. Вершили, головним чином, за допомогою своєї революційної самосвідомості.

— Першопрохідникам завжди нелегко, — погодився Коваль. — Але, з другого боку, — він добродушно поглянув на співбесідника, — у вас було чітке класове розмежування: це — ворог, а це — незаможник чи пролетарій… Ситий, чепуристий, освічений, дворянин, буржуй, піп — значить, контра; босий, голодний, незаможник, пролетар — свій. В якихось аспектах, хоч і не без прикростей, це полегшувало завдання, — посміхнувся підполковник, і Козуб не зрозумів, жартує він чи ні.

Запала пауза.

— Зараз згадую наші перші кроки й дивуюся, — продовжив незабаром Козуб свою думку. — І тоді якось розслідували, ловили злочинців… Вкарбувалася у пам'ять одна цифра з тих часів — тисяча мільярдів карбованців! Це не державний бюджет країни або витрати під час першої світової війни. Це стільки заборговано було зарплатні міліції у дев'ятсот двадцять другому році. По шість-сім місяців сиділи без копійки, хто у жінки на шиї, хто припухав. Уявляєте собі, Дмитре Івановичу? — Він зробив паузу. — Становище міліції, кажу, було дуже тяжке. Пригадую, Кременчуцька губміліція одержала з Харкова обмундирування, А викупити вагон на залізниці не змогла. Тоді знайшли вихід — позичили у якогось непмана сто мільйонів карбованців і дали йому зобов'язання відробити ті гроші на розвантаженні барж із дровами. Га?! — Козуб не витримав, театрально узявся за голову. — А права? — риторично спитав. — Якщо в центрі міліцію вважали державним апаратом, то в провінції, в округах та повітах місцева влада мала її лише за свою персональну варту. Не дивно, що до міліції брали практично усякого. Аби тільки не був явний класовий ворог Хоч і такі проривалися. А потім чистили, чистили і чистили!.. Решетняк врятувався у батьків на селі… а в мене, як ви знаєте, батьки службовцями були…

Слухаючи юрисконсульта, Коваль оглядав кабінет. Все тут було зараз для нього цікавим. Адже обстановка, улюблені речі визначають смаки, інтереси і навіть характер господаря.

Який же ти став дженджуристий, інспектор далеких років, колишній міліціонер і сталевий слідчий, а тепер захисник інтересів одного з підприємств! Яку риску підводиш під своїм життям?

Домашній кабінет Козуба був приміщенням колекціонера, людини, яка кохається у мистецтві. На двох стінах, освітлених високими вікнами, висіли етюди і маловідомі картини Шишкіна, Айвазовського, Реріха, і Коваль не знав, оригінали це чи майстерні копії. Але, судячи з того, що у скляних шафах між вікнами стояли скульптури, стародавній фарфор, зробив висновок, що картини теж рідкісні, добуті задешево в ті важкі часи історії, коли дорожчає хліб і знецінюються твори мистецтва.

— А за що Решетняка вичистили з міліції? — повернувся до теми Коваль, поклавши собі при нагоді ближче познайомитися з колекцією Козуба.

— Здається, за зв'язок з класовим ворогом, — відповів юрисконсульт. — Точно не пригадую… Чекайте, чекайте! — він потер рукою чоло. — Ага… смішно навіть… за моральний розклад нібито… Щось там з повією у нього було. Закохався. Чи просто інтрижка. Тільки-но почався неп, усі немов збожеволіли, гроші набрали такої ваги, як ніколи. Народився культ ситості, зручності, вигод, навіть розкошів. Це була реакція обивателя на тривалий і тяжкий період громадянської війни, коли гроші знецінилися і нічого не важили. Багато хороших людей спокусив тоді непманський змій ситості… А може, й обмовили Решетняка, — роздумливо додав Козуб. — І таке на нашу долю випадало…

— Здається, ви у Решетняка незакінчені справи перебрали.

— Так, так, — не заперечував господар кабінету. — Після чисток, хто залишався, завершував розшук і слідство. Не хусточка, з кишені не викинеш. Треба було комусь доводити до кінця.

— А пам'ятаєте пограбування резервного зовнішторгівського банку, колишнього Кредитного товариства… банку Апостолова? Справа, якою тоді займалися ви і інспектор Решетняк.

— Апостолова… Апостолова… було щось таке. було… Але стільки років!.. Не можу пригадати подробиць… — Козуб замислився і раптом примружився на підполковника. — А чого це вас цікавить, земляче?

Коваль не відповів на запитання.

— У ваших протоколах допитів згадуються якась Ванда Горохівська, матрос-чорноморець Арсен Лаврик, отаман банди під назвою «Комітет «Не журись!» Гущак, — сказав підполковник. — Я переглянув архіви.

— Матросика я, Дмитре Івановичу, пригадую. Жаль його було. Жертва часу й подій. Хлопчина молодий, дурненький. Закохався, покинув уночі пост і проґавив грабіжників… Його трибунал розстріляв як за зраду революції. А дівчину ту… не пам'ятаю прізвища…

— Горохівська, — повторив Коваль.

— Так, можливо. Її ми зрештою відпустили. Вона нічого не знала, не бачила і ніякого відношення до цієї історії не мала. Та чого це вам надумалося ворушити такий мотлох? — засміявся Козуб. — Чи не на пенсію збираєтесь І, будете історію міліції писати?

— На пенсію люди самі не збираються. Їх збирають… Як у далеку дорогу. — Спостережлива людина могла б помітити у голосі Коваля журний відтінок. — Справа у тому, Іване Петровичу, — повільно, немов роздумуючи, говорити чи ні, додав він, — що згаданий Гущак знову виплив на сцену. Він не загинув, а втік за кордон. Жив у Канаді. Тепер повернувся на батьківщину…

— Гущак, кажете? — Очі у господаря кабінету заблищали, весь він підтягся, немов перед стрибком. — Живий? Цікаво… Значить, живий… Он як!.. Скільки це йому зараз? Мабуть, за сімдесят? Цікава новина, Дмитре Івановичу! І не подумав би! Тепер ясно, чого ви старі справи ворушите… А з Гущаком і я хотів би познайомитися. Хоч одним оком глянути. Тоді не вдалося, то тепер роздивлюся цього невловимого. Познайомите?

— Не зможу… — Коваль пильно стежив за виразом обличчя юрисконсульта. — Не зможу, на жаль, — повторив він. — Гущака уже немає серед живих.

— Як це немає серед живих?! Ви ж сказали, що повернувся, — здивувався Козуб

— Отак і вийшло, Іване Петровичу, — зітхнув підполковник, — наче повернувся чоловік, щоб тут загинути… Кілька днів тому потрапив під електричку.

У кімнаті запала довга пауза. Гість розглядав срібну статуетку дискобола, що стояла на письмовому столі. Нарешті Козуб порушив мовчанку.

— Еге ж. Не пощастило старому… Але мені його не жаль… Хто зна, скільки людей на його совісті. А пограбування банку?! Значить, рідна земля не простила… То нащо вам тепер він? Власне, вже не він, а його останки? Кому потрібний цей уламок старого світу? Та й строк давності, шановний Дмитре Івановичу…

Ковалю згадалися міркування Суботи, і він подумав, що і слідчий, і Козуб нібито мають рацію.

— Нас не сам Гущак зацікавив, а те, що було зв'язане з ним. Цінності й досі невідомо де сховані… А щодо строку давності, то жодна кримінальна справа не вважається закінченою, поки не розкрита… І час від часу до неї повертаються. Це ви мусите знати.

— А вкрадені цінності давним-давно вітром пішли по всяких Канадах…

— Хто зна… — задумливо промовив Коваль. — Це треба встановити.

— То вам не з архівів починати слід, а шукати знайомих Гущака. До кого він приїхав, з ким мав тут справу? Архіви мало допоможуть. Навіть біографію отамана за старими протоколами не встановите. За ними ви на кого вийдете? — несподівано засміявся господар кабінету. — На мене та на Решетняка, тобто тільки на працівників каральних органів, які вели справу про пограбування… Командир резервного батальйону Воронов, який знищив банду Гущака, давно помер. Ну іще дівчина Горохівська, тепер стара жінка, якщо вона жива, яка нічого не знає і не пам'ятає, бо вона й тоді нічого, не знала… Про Апостолова прочитаєте, якого давно немає на світі.

— Є дані, що в намірі Гущака повернутися на батьківщину значну роль відіграла не тільки ностальгія…

— Вам, звичайно, видніше… Можливо, й справді він щось тут залишив і тепер повернувся забрати, — змінив думку Козуб. — У нього є тут якась рідня, друзі? А може, в Апостолова спадкоємці є, діти, наприклад, і Гущак до них приїхав?

— Після того, як пограбував батька?

— Пригадую, у мене склалося враження, що це була одна компанія, одна банда. Цілком можливо, що в цій історії заплутані і спадкоємці Апостолова… Так… так, — роздумливо повторив юрисконсульт. — Але, їй-право, архіви не допоможуть, тільки час витратите. Про тодішнє оточення отамана «Комітету «Не журись!» з них теж нічого не довідаєтесь Банда Гущака до ноги була знищена на хуторі біля Полтави. Хтось повідомив у міліцію, і ми серед ночі атакували бандитів, що перепилися. Вже потім довідалися, що саме ця банда вивезла цінності з банку. Але було пізно — всі, хто знав схорону, загинули. У тому бою і Решетняка було поранено, пригадую…

— І тепер поговорити з Гущаком не зможемо, — зітхнув Коваль. — Отже, мусимо. Іване Петровичу, звертатися до архівів. Єдине джерело, якщо не брати до уваги спогадів. Без них не вийдемо на нинішніх його знайомих. Я сподіваюсь за допомогою старих документів з'ясувати, чого людина, яка нарешті повернулася на батьківщину, раптом кидається під поїзд. І, по-друге: чи не залишилися все-таки на нашій землі пограбовані цінності? Не міг Гущак усе вивезти за кордон.

— Ви вважаєте, що це — самогубство?.. Може, просто нещасливий випадок…

— Експертиза ще не дала остаточного висновку…

— Важко вам допомогти, Дмитре Івановичу. Я особисто — з великим бажанням, але… — Козуб стенув плечима. — Зверніться ще до професора. Я недовго морочився з цією справою… Єдина людина, яка могла пролити якесь світло, — Андрій Гущак, — вважали, загинула, то я розшук і слідство припинив. Думали, що отаман згорів разом із своїми поплічниками в клуні, яку вони самі підпалили, щоб не здаватися в полон… Кінці пішли, як кажуть, у воду. А Решетняк довше займався цією справою, з самого початку. Досконало вивчив життя і Апостолова, і його сім'ї, а певно, так само і оточення, зв'язки Гущака… Чекайте, чекайте! — мало не скрикнув Козуб і звівся на ноги. — Як я забув! Маєте рацію, земляче… Сім'я Апостолова! Звичайно, Решетняк багато що знає… Адже його дружина — дочка Апостолова… Не робіть, Дмитре Івановичу, великих очей. Пригадав: саме за це його вичистили з міліції…

Коваль теж не міг усидіти, він підвівся і почав повільно ходити по просторому кабінету, з цікавістю стежачи за юрисконсультом, який аж зарум'янився.

— Мені не дуже зручно про це розповідати. Але скажу, як колезі, нехай між нами залишиться, дружина його, тобто дочка Апостолова, у той час збилася з путі… Ну, зрозуміло; голод, нестатки, такий перепад після розкішного життя, психологічна істерія гімназистки, одне слово, махнула на все рукою… Благородний Решетняк її з багна витяг, потім закохався і, зрештою, постраждав за неї… Ну, постраждав чи ні, але з міліції вигнали, і у справі Апостолова він залишив такий розгардіяш, що годі було щось збагнути… Потім він одружився з цією Клавою…

Дружина Решетняка — дочка Апостолова! Це багато чого міняло… Тисячі нових думок зароїлося у Коваля…

— А тепер, дорогий земляче, — сказав господар, — якщо із справами покінчили, хочу похвалитися своєю колекцією. — І він широким жестом обвів стіни, увішані картинами і заставлені скульптурами. — А щодо розшуків, то, майте на увазі, я завжди до ваших послуг!..