Таємниця забутої справи

1

Підполковник міліції Коваль ступив на високу платформу приміського вокзалу і одразу ж потрапив до вируючого людського потоку. Потім поквапливо вибрався з натовпу і зупинився на краю платформи. Уважно роздивився довкола.

Над коліями низько стояло сонце — кругле й червоне, мов велетенське око світлофора. Та електропоїзди не зважали на цю застережливу червоність, стрімко неслися удаль і, спритно виплутуючись з лискучого мережива рейок, зникали за поворотом.

Людський потік потроху рідшав. Коваль ковзав поглядом по обличчях, постатях, по портфелях, сумочках, пакунках, не напружуючи особливо уваги: здавалося, нічого не помічав, не фіксував у пам'яті.

Він любив такі начебто безцільні розгляди, коли очі бачать одне, а голова зайнята іншим. Знав, що все помічене відіб'ється в свідомості, накладеться на його роздуми, неначе сховається в комору пам'яті, і колись, у найпотрібнішу мить, вирине для того, щоб допомогти розв'язати якесь складне завдання.

Власне, й поїздка у Лісову була нібито безцільною — на місці злочину він уже побував з лейтенантом Андрійком, і вдруге їхати не було невідкладної потреби. Але сьогодні раптом, несподівано навіть для себе, підвівся з-за столу, сховав у сейф папери, замкнув кабінет і вирушив на вокзал. Сидячи в електричці і теж нібито безцільно розглядаючись, підкорявся приємному погойдуванню вагона і плину своїх думок. Він давав можливість думкам самим наштовхнутися на відповідь, якої не міг знайти. Оцей спосіб шукання відповіді на складні запитання у вирі життя, коли він жив ніби між двома електричними полюсами, одним з яких ставали його напружені роздуми, а другим — навколишній світ, давав найкращі результати. Часом між цими полюсами проскакувала іскра, і спалах її осявав сховані таємниці людських вчинків…

Для Дмитра Івановича Коваля така діяльність думки була і працею, і насолодою, і потребою життя. Підполковник часто повторював про себе відомі слова з щоденника Дарвіна: «Я виявив, правда, несвідомо, що задоволення від спостереження і діяльності думки незрівнянно вище від того, яке дає будь-яке технічне вміння чи спорт…»

Коли платформа спорожніла, Коваль спустився по сходинках і вийшов на привокзальний майдан Надходила та метушлива година вечірнього «піку», коли на приміському вокзалі люди роїлися, мов бджоли біля вулика.

Та навіть хто поспішав, зупинявся біля високої вітрини коло вокзалу, мигцем оглядав її і біг далі. А хто часу мав більше, подовгу перечитував об'яви з фотографіями.

«Міліція розшукує…» — написано вгорі через усю дошку великими літерами. Підполковник Коваль теж зупинився тут. У своєму улюбленому сірому клітчастому костюмі скидався на статечного службовця, посивілого за стосами паперів, на вченого, лікаря, тільки не на працівника карного розшуку. Не притягуючи до себе уваги, удав, що, як і всі, зацікавився зверненням міського Управління внутрішніх справ.

«Міліція розшукує…» Оголошення на цій дошці закликали громадян, які бачили у день трагедії жертву або злочинця або знають, де переховується злодій чи проживає аліментник, повідомити про це міліцію.

«Міліція розшукує…»

Коваль не читав тексту оголошень, схвалених або й написаних ним самим, а вдивлявся в фото Андрія Гущака, знятого на картку за два тижні до загибелі на станції Лісовій Маленьке паспортне фото було збільшене — тож Ковалю здавалося, що очі старого реемігранта надто широко й відкрито дивляться на світ, мовби хочуть щось повідати.

О, Коваль багато віддав би. щоб дізнатися, що саме хотів розповісти перед смертю старий Гущак і чому його вбили! А може, це все ж таки одна з трагедій на залізниці, яка сталася через необережність чи кволість старої людини?..

Хотілося запитати — про що ти думав, чоловіче, сидячи перед фотоапаратом, що хвилювало тебе в останні дні життя, коли повернувся на забуту тобою батьківщину, що привело тебе у Лісову, кого шукав там і хто знайшов тебе, щоб позбавити життя…

Запитання повільно тасувалися в голові підполковника, залишаючись без відповіді, а він пильно вглядався в фото старого Гущака (немов і справді в глибині душі сподівався, що той якось відгукнеться), хоч розглядав це фото не вперше — воно лежало під склом на його письмовому столі і весь час маячило перед очима…

Та старий Гущак не збирався полегшити йому роботу.

Коваль зітхнув. Знову дуже заплутана справа. І головне — немає за що зачепитися. Він одразу це зрозумів, як тільки комісар поставив завдання «Маєте якісь сумніви, Дмитре Івановичу?» — запитав начальник управління, помітивши, як по обличчю підполковника пробігла тінь.

Коваль похитав головою. Хіба комісар сам не розуміє, як недоречно було б йому, Ковалю, після історії з помилковим звинуваченням художника Сосновського пошитися в дурні. Хотів гірко скаламбурити, мовляв, у цій справі немає абсолютно нічого, навіть сумнівів, — але стримався.

«Після історії з Сосновським і Петровим-Семеновим, коли дехто намагався провину за помилку перекласти на попередній розшук, годиться переконати декого», — сказав далі комісар, втупивши у Коваля вимогливий погляд.

Подумалося — сьогодні комісар читає думки…

«Та й скандал з цим Гущаком… Людина повернулася з тривалої еміграції на батьківщину і — на тобі — загинула. Що це? Нещасний випадок? Чи щось інше?.. Треба розібратися.

В емігрантському кублі заголосять: мовляв, убили ми… У нього колись були гріхи, от і зіграють на цьому. Маю надію на вас, Дмитре Івановичу… Лейтенант Андрійко, який розпочав розшук, звичайно, не впорається. Беріть його собі в помічники. Або кого хочете…»

З усього словникового багатства для Коваля залишалося тільки чотири слова:

«Єсть, товаришу комісар, впораємося».

Він вимовив їх, і ось уже два дні, як думки його про цього Гущака…

«Хто бачив цю людину десятого червня в електропоїзді?» — запитувало оголошення.

— Пожив дідок, і годі, — прокоментував скуйовджений парубійко біля самісінької вітрини.

Коваль уже вирішив, що залишить Андрійка у своїй оперативній групі. Перша бесіда з ним не задовольнила підполковника, але лейтенант подобався своєю енергійністю і старанністю. А от з молодим слідчим прокуратури Валентином Суботою працювати буде складніше. Той, на думку підполковника, вже встиг «нарубати дров». Поспіхом посадив до камери попереднього ув'язнення онука вбитого, підозрюваного в убивстві з корисливих мотивів.

Субота цілком слушно говорить, що безмотивних злочинів не буває. Якщо старого штовхнули під електричку, значить, комусь це було потрібно. Але кому? У слідчого вже готова й однозначна відповідь: єдиному спадкоємцеві привезених з Канади доларів — Василеві Гущаку. Але однозначні відповіді найчастіше бувають помилковими.

Експертиза, наприклад, ще не сказала останнього слова. Крововилив на голові Гущака міг бути й прижиттєвий, але міг статися і від удару об рейку під час падіння.

— Утік старий від баби?.. — питав хтось у гурті.

— Під вагон потрапив, написано…

— Я ж кажу: бачила його, — запевняла під самою вітриною низенька бабуся, одягнена, незважаючи на спеку, у чорний жупанчик. — Сидів через лаву від мене.

— Можна й обізнатися через лаву…

— Чого б це я обізналася! Сидів біля вікна, ще й руки поклав на коліна. Смирненький такий…

— То підіть у міліцію.

— Вдома роботи по горло… — Вона на мить замовкла, потім знову заговорила без будь-якого зв'язку з попереднім: — У нас, в Лісовій, дільничний ходив до моєї сусідки. А як пропало в неї порося, тільки рукою махнув: десь, каже, Варко, заблудилося або здичавіло, погано годувала, от воно у ліс і втекло. Колись прибіжить додому…

Люди біля вітрини мінялися, а баба знай торохтіла то про Варчине порося, то про те, ніби бачила старого в електричці… Коваль довгенько чекав, поки вона наговориться, та, не дочекавшись, вибрав хвилину і відкликав її.

Стара, зрозумівши, що має справу з працівником міліції, не відразу оговталася. А потім виявилося, що не пригадує вона ні старого, знятого на фото, ні того, з ким він їхав або розмовляв, ні того, як він був одягнений. Взагалі нічого не пам'ятає…

Вона винувато блимала на Коваля підсліпуватими очима.

— А ви пригадайте, — наполягав підполковник.

— Правду сказати, — тяжко зітхнула врешті стара, — нічого я не бачила, вибачте, товаришу начальник. Всякого народу їхало, і молоді, і старі. А чи цей дід, чи інший якийсь — не знаю.

— Нащо тоді говорите?

— А так, товаришу начальник. Старий у мене дуже тихий. І день собі мовчить, і два, і місяць може мовчати. А живемо удвох, діточок нема. Тільки й мого, як на поїзд піду… Поговориш з людьми, на душі легше… Вдома тоді й мовчати можна.

Помітивши, що «товариш начальник» посміхнувся, бабуся крутнулася і подріботіла до вокзалу.

Коваль попростував до зупинки тролейбуса. Дорогою ще раз оглянувся на вітрину, біля якої юрмилися люди.