Таємниця забутої справи

31

Це була дивна зустріч. У кабінет Козуба, де завдяки хаотично зібраним творам мистецтва панувала мішанина імен, стилів та епох, входила цього вечора ще одна, найвагоміша епоха: Революції і класової війни. Вона входила з людьми, які переступали поріг кімнати, і з кожним новим гостем повітря насичувалося атмосферою незвичайного часу.

Артистка Горохівська, яку Коваль привіз машиною, тулилася у кутку кабінету, намагаючись втиснутися у старовинне крісло і стати непомітною. З того свого захистку вона розглядала засклені стелажі із книжками, картини, фарфор у шафах, раз у раз кидаючи скісний погляд то на господаря кабінету — лисого чоловіка з видовженим, не по-старечому енергійним, зморшкуватим обличчям, і пробувала уявити його молодим, інспектором міліції, який багато років тому допитував її. то зупиняла свій погляд на юнакові з прилизаною зачіскою, якого підполковник назвав слідчим.

Подружжя Решетняків запізнювалося. Чекаючи на них, чоловіки жваво бесідували про щось своє, а Ванді Леонівні незабаром стало нудно і від того ніби спокійніше на душі.

Та ось у передпокої пролунав мелодійний дзвоник. Козуб підхопився, але Коваль, який був ближче до дверей, сам вийшов відчинити. З передпокою долетіли голоси, звуки кроків, двері розчинилися — і всі побачили Решетняків.

Невисокий, кремезний, з густо посрібленою чуприною, рожевими щоками, чи то від постійного перебування на свіжому повітрі, чи від розриву дрібних склеротичних жилок, з сивими бачками на тих щоках, — професор увійшов якось боком, нахиливши голову, немов збирався буцатися. Клавдія Павлівна впливла у кімнату повільно, насторожено і відразу огляділася, мовби лисиця, що чекає пастки.

Решетняк і Козуб враз упізнали один одного: «Бачу бравого інспектора — грозу бандитів і світової буржуазії!» — поохкали, що час невблаганний, підкинули один одному компліменти «а проте…», «та й ви майже не змінилися, так, так», «якби не ваша сивина», «та не моя лисина»… Клавдія Петрівна трохи манірно познайомилася із Суботою та Горохівською. Козуба не впізнала. А він поцілував простягнуту руку професорової і мало не розшаркався.

— Вас я пам'ятаю, — сказав, чим викликав незадоволення Решетнякової, яка не знала, що саме він запам'ятав. — Вперше побачив на допиті, а потім у кімнатці червоного міліціонера Решетняка, коли він лежав поранений після Вербівки… Пригадую, славне таке, цибате дівча було… Він вас спочатку заарештував, а потім одружився…

Козуб хіхікнув, але Клавдія Павлівна тільки мовчки підняла брову і затим сіла на м'який ослінчик. Вона цього не пам'ятала і не хотіла пригадувати.

Почалася загальна розмова, вимушена, якої вистачило лише на кілька хвилин.

Коваль уважно стежив, як чіпко придивляються, немов обмацують поглядами один одного, учасники зустрічі. Здавалося, втішався з тієї напруженої атмосфери, що запанувала у кабінеті, з відвертої настороженості жінок і підкресленого пожвавлення чоловіків.

Та ось, немов по команді, всі замовкли і повернулися до нього.

Підполковник чекав цієї хвилини.

— З вашого дозволу, — сказав, оглянувши товариство, — я сьогодні побуду тамадою…

При цих словах юрисконсульт підхопився і вийшов з кабінету. За хвилину вкотив невеличкий столик на коліщатах — такий, яким у ресторанах розвозять цитрусові та сигарети, — на ньому стояла відкубрена пляшка вина, блюдечка з кружальцями лимона, цукерки, фрукти. Видно було, що Козуб заздалегідь приготувався до зустрічі.

— Пробачте, що так скромно. Про все самому доводиться дбати…

— Ми з господарем цієї гостинної хати, — говорив далі Коваль, — вирішили запросити сьогодні вас, людей, які хоч трохи були зв'язані з справою Апостолова — Гущака. Сподіваюсь, ніхто не відмовиться допомогти дізнанню…

— Господи! — прошепотіла Клавдія Павлівна.

— Насамперед, шановні друзі, — продовжив Коваль, по» своєму зрозумівши зітхання професорової, — хочу підкресли» ти, що на світі не буває незакінчених справ. Усе має своє розв'язання, свій кінець. І те, що не закінчують люди, довершував час, те, що кидаємо на півдорозі, згодом знаходить своє закінчення незалежно від нас — іноді спокійне, непомітне, а іноді бурхливе, навіть трагічне. Як от у справі покійного Гущака… На перший погляд, вона могла здатися закінченою. Всі учасники пограбування загинули, місце схову цінностей невідоме; можливо навіть, що їх вивезли за кордон… А тепер з’ясувалося, що один з головних персонажів — сам Гущак — спокійненько проживав у Канаді. Значить, поквапилися закрити справу…

— У нас іншого виходу не було, — вкинув Козуб, розливаючи вино.

— Я читав протокол, написаний вами, — відповів Коваль. — З юридичного боку грамотний. Висновок ніби вмотивований, а насправді — помилковий. Як це — махнути рукою на колосальні цінності, визнати їх загиблими?! Не закривши справу, можна було день за днем, місяць за місяцем розшукувати. Якась деталь, друга, випадок, дивись, і наштовхнулися б на ниточку…

— Не було для цього апарату, такого, як зараз. І грошей. Гарячі справи, по свіжих слідах, не встигали розплутувати. Хто хоч половину злочинів розкривав, вважався міліцейським асом, а відділення таке на руках носили. Дещо доводилося і закривати, не розкривши…

— Я говорив з кожним із вас окремо, — продовжував Коваль. — Тепер обміняємось думками… Нехай кожний уявить себе інспектором розшуку і висловить свої міркування, хоч би якими дивними вони здавалися. Станемо єдиним колективним розумом. Я певен в успіху, тим більше що серед нас є не тільки колишні інспектори розшуку, — він кивнув на професора Решетняка, — але й нині практикуючі криміналісти, такі, як Іван Петрович. Даруйте за довгий вступ… Не повезло вам сьогодні з тамадою…

— То вже проголошуйте якийсь тост, за здравіє чи за упокой, — вкинув Козуб.

Ніхто, проте, не брав кришталевої чарки у руки.

— Сьогодні нам треба з'ясувати одне, — додав підполковник, — кому потрібна була смерть старого Гущака. Як казали древні: «Куі продест?» — кому вигідно?..

— Як це «потрібна»?! — перебив Коваля юрисконсульт. — Адже ви говорили, що це нещасливий випадок. А коли нещастя, то не було, значить, насильства, не було «корпус делікті», складу злочину…

Погляди присутніх схрестилися на Ковалю.

А він не поспішав з відповіддю. Ось, не втративши звичного погордного виразу обличчя і ніби виставивши наперед допитливий і трохи вугруватий носик з характерною сідловин-кою на переніссі, втупилася в нього Клавдія Павлівна; ось набурмосений Решетняк, якому вся ця історія дуже не до вподоби; ось втомлене і злякане, бліде обличчя артистки; здивоване — Козуба.

— Так, — сказав підполковник, — досі ми з Валентином Миколайовичем, — він кивнув на Суботу, який притулився у кутку біля Горохівської і уважно спостерігав за тим, що відбувалося в кімнаті, — вважали, що з Гущаком трапився нещасливий випадок. Тепер експертиза остаточно встановила, що це — убивство. Він був оглушений і після того кинутий під поїзд…

Краєм ока підполковник бачив — ще дужче побіліло обличчя артистки. Здавалося, їй не вистачало повітря.

— Нам треба знайти, хто знав Гущака, з ким мав він стосунки після приїзду. Сьогодні хотілося послухати ваші міркування… Це допоможе знайти вбивцю, а через нього розв'язати головне завдання — знайти скарб.

Кожний у кабінеті з новою цікавістю оглянув усіх інших. І в кожного виникли якісь свої почуття, свої міркування, які ніхто поки що не наважувався висловлювати.

— Я думаю, — порушив тишу Козуб, — що варто почати в розповіді шановної Клавдії Павлівни. Я не помилився: «Павлівни»? — повернувся він до професорової.

— Чому це з мене? — запитала Решетнякова, усім виглядом даючи зрозуміти, що не дозволить над собою збиткуватися.

— Вам колись, Клавдіє Павлівно, ця справа була найближча, — пояснив юрисконсульт, — так би мовити, з сімейних міркувань… Колись частина цінностей банку належала вашому батькові, пану Апостолову, він же залишався керуючим і при Радянській владі… А за законом успадкування, зі смертю батька майно перейшло б у власність саме Клавдії Павлівни Апостолової-Решетнякової… Якби, звичайно, не було експропрійоване революцією…

— Отже, нема чого й говорити, — сердито, немов прокинувшись, гримнув Решетняк. — Яке там успадкування!

— Я залишилася тоді гола й боса, — пхинькнула й собі Клавдія Павлівна. Але раптом очі її спалахнули цікавістю. — Іване Петровичу, а якби знайшлося, невже я була б законною спадкоємницею?!

Професор сердито зиркнув на жінку.

— Звичайно, ні, — відповів юрисконсульт. — Цінності від моменту націоналізації уже не належали ні вашому батькові, ні акціонерам, ні колишнім вкладникам. Крім, скажімо, особистих прикрас, золотих перснів чи сережок…

Решетнякова кинула на юрисконсульта обурений погляд, мовляв, про що ж тоді мова!

— Я ж кажу, якби не революційна експропріація, — повторив той.

— Клавдіє Павлівно, — втрутився Коваль, — а давайте і справді поміркуємо не з позицій нашого законодавства, — він по-змовницькому підморгнув Козубу, — а з точки зору реемігранта Гущака. Наші моральні критерії, наше право, очевидно, не були для нього незаперечними. І він, наприклад, міг би вважати революційну експропріацію незаконною, а вас, Клавдіє Павлівно, єдиною спадкоємницею.

— Приїхавши, вирішив розкрити дочці Апостолова місце схованки, — швидко вкинув Козуб. — І, розшукуючи вас, натрапив на Лісову, де ви проживаєте влітку…

Побачивши, що Решетнякова, як розлютована кішка, готова стрибнути межи очі Козубу, підполковник перехопив ініціативу.

— Клавдіє Павлівно, ви не хвилюйтеся і не обурюйтесь. До такого висновку ніхто не приходить. Просто міркуємо вголос і так, і сяк… Намагаємося розгадати таємницю Гущака. Насамперед говоримо слово — «припустимо»… Припустимо, що у Гущака й справді були такі наміри… Хоч, правда, повинен був розуміти, що на нашій землі діють тільки радянські закони і що він теж підпадає під радянську юрисдикцію.

— Що для Гущака закони?! — зауважив Козуб. — Міг узяти собі в голову, що розкриє таємницю спадкоємниці, за яку він вважав Клавдію Павлівну, і ніхто йому не завадить.

— А мотиви? — нарешті не витримав професор. — Так, так! Нащо було йому це робити?

— Можливо, хотів спокутувати свій гріх.

— Перед ким?!

— Еге ж, — зітхнув Козуб, — перед ким?.. А може, він у Канаді релігійним ставі

— Чому «став»? А раніше, у молодості, він хіба не був релігійним? — спитав юрисконсульта Коваль.

Той зам'явся. Потім захіхікав.

— Звідки мені знати, який він був у молодості, Дмитре Івановичу? Але, міркую, навряд був релігійний, коли отаманував у банді. А щодо передачі скарбу за своїм вибором, то це для Гущака дуже просто і з морального боку, і з практичного…

— Не забувайте про мене! — не могла заспокоїтися Решетнякова. — Нащо мені ті цінності. Я не вважаю їх своїми і не прийняла б!

— Гущак не знав ваших поглядів, — зауважив підполковник.

Клавдія Павлівна стенула плечима, мовляв, які в неї ще можуть бути погляди!

— Гущак не зустрічався з вами, не бесідував?

— Звичайної

— Ну от.

— А те, якою він вас пам'ятав, — кинувся на допомогу Ковалю юрисконсульт, — давало йому надію. — Побачивши, що професорова знову іскрить очима, уточнив: — Маю на увазі ваше походження: багатих батьків, гімназичне минуле… Це дозволяло думати, що ви приймете спадщину і так само допоможете переховати і його частку… Принаймні не образитесь і не викажете його.

— А от на вас ображаюсь! — вигукнула Решетнякова.

— Що ви, що ви! — розвів руками Козуб. — Ви весь час неправильно мене розумієте. Ми тільки пробуємо міркувати, так би мовити, з позиції Гущака…

— Ні, Іване Петровичу, сьогодні ми не по-джентльменському чинимо. Й справді, напали на бідолашну жінку з усіх боків, — заступився Коваль. — А до речі, у вас, Клавдіє Павлівно, ще був брат Арсен. Ми його теж розшукуємо. Цікаво, чи знав Гущак про його існування? — Коваль зробив паузу і оглянув присутніх. — Отже, Клавдіє Павлівно, що хочете сьогодні ще розповісти, які ваші міркування?..

— Нічого, — розвела руками Решетнякова. — Вам усе відомо, товаришу підполковник.

— Ну, що ж, — погодився Коваль, — у такому разі послухаємо чоловіків — людей, які безпосередньо займалися цією справою… Хто перший? Ви — Іване Петровичу? Чи Олексій Іванович?

Професор раптом спитав Коваля:

— А чого зв'язуємо повернення Гущака і загибель його із забутою кримінальною справою? Може, тут усе простіше?

— Й справді, — зрадів Козуб. — Чи був Іван Іванович? Пам'ятаєте? У Хікмета…

Всі втупилися у Коваля.

— Нам цікава всяка версія. Чи не так? — звернувся підполковник до Суботи, і той згідливо нахилив свою акуратну, з рівним пробором голову.

— Тоді дозвольте мені, — сказав юрисконсульт. — Щодо загибелі Гущака… Це було звичайне пограбування ошатно вдягненого дідка. — Козуб по очах Суботи помітив, що версія зачіпає душу слідчого, і повторив: — Звичайне пограбування. Давня таємниця тут ні до чого.

— А звідки ви знаєте, що Гущак був добре вдягнений? — поцікавився Субота.

— Ну, — на мить затнувся юрисконсульт, — приїхав із Канади. Значить, і одяг відповідний, усякі нашивки, блискітки, нікельовані ґудзики — те, що справляє магічне враження на декотрих нестійких юнаків. Могли припустити, що і в кишенях не порожньо… От і спокусилися… А дід виявився міцненьким або щось завадило, одяг не зняли, вибрали кишені і — під поїзд.

Козуб закінчив і перевів погляд на Коваля.

— Версія можлива, Іване Петровичу, — погодився той після короткого роздуму і навіть зітхнув з жалем. — Але ні. Не пограбування. У кишенях усе ціле. Навіть гаманець. Дуже гарний, новенький, шкіряний, з цілою системою застібок, з досить значним вмістом.

— Інший раз злочин не має видимих мотивів. Вони є, тільки сховані, невиразні, — продовжив юрисконсульт. — Могло бути банальне хуліганство, яке привело до непередбачених наслідків — смерті старого, і тоді, злякавшись, його запхнули під поїзд.

— І тут — банальне? Навіть хуліганство буває банальне? — не до місця вкинула професорова, яка вже трохи заспокоїлася, і всі удали, ніби не почули її.

— Ви не згодні з такою версією? — звернувся Козуб одночасно до Коваля і Суботи.

— Ми розробляли багато версій, — ухильно відповів слідчий.

— Це — найвірогідніша, — ще раз запевнив господар кабінету. — І які тут зв'язки з тією давньою історією, притягненою, даруйте, за вуха? До речі, у старого Гущака якась рідня тут залишалася… Їх теж перевірено?

— Валентин Миколайович сказав, що розроблялося багато версій. Була й така. Не підтвердилася.

При згадці про родичів старого реемігранта Субота поморщився. За необгрунтоване тримання Василя Гущака у камері його чекали неприємності. Він тяжко зітхнув.

Не знаючи, чим викликана гримаса на обличчі молодого слідчого, Козуб не розвивав далі цих міркувань.

— Пробачте, що допитуюсь… Я розумію: не все можна розповідати… Але візьміть до уваги мої слова… До речі, як його убито? Якщо не секрет. Ножем, фінкою, кастетом або якоюсь іншою такою зброєю — то це тільки хулігани або грабіжники.

— Ой, не згадуйте таких речей! — запротестувала Горохівська, яка досі мовчала і слухала чи не слухала розмови, але пильно приглядалася до присутніх, особливо до професора Решетняка: чи це той чоловік, який заарештував її вночі разом з матросом і допитував у міліції? Вона тоді зненавиділа його, вважаючи винуватцем загибелі Арсена. А тепер ніяк не могла уявити цього старого сивого ученого невблаганним міліціонером.

— Зрештою, це не має значення, — відповів підполковник. — Так би мовити, хуліганська версія теж не підтвердилася. Все-таки вбивство сталося або з політичних, або з корисливих мотивів. І, я певен, пов'язане з тією давньою історією.

— Я знайшов і віддав вам, Дмитре Івановичу, есерівську листівку, — сказав господар кабінету. — Але я і тоді, і зараз далекий від думки про прямий зв'язок між колишнім пограбуванням банку і теперішньою загибеллю Андрія Гущака. Пограбування банку й справді було політичною акцією, а загибель старого, мабуть, звичайнісінька випадковість. Тут могли відіграти трагічну роль хіба що гроші в кишенях діда, на які зазіхнули грабіжники, — до речі, може, у нього, крім гаманця, були ще якісь цінності, а гаманець навмисне залишили, аби думали, що це — нещасливий випадок. Експертизі важко встановити — штовхнули діда під вагон, чи він сам упав. Якби вдарили ножем, інша річ… Травма помітна, походження відоме…

— Пробачте, Іване Петровичу, — перебив його Коваль. — Характер прижиттєвого поранення Гущака я не називав. Чому вважаєте, що там не було удару ножем?

— Ви не сказали прямо, але з ваших слів я зробив такий висновок.

— Трохи поспішили… Та гаразд… Одне запитання присутнім. Почнемо з Клавдії Павлівни. Ви з Гущаком не зустрічалися тепер і ніколи раніше не бачили? Так?

— Ні раніше, ні тепер.

— А що говорять про цю трагедію люди, які живуть у Лісовій?

— Не знаю. Не прислухалася до чужих розмов.

— А ви, Олексію Івановичу? — звернувся Коваль до Решетняка. — Ви теж ніколи не бачилися? Тоді від слідства він утік. А тепер?

— Я сказав вам про це у себе в лабораторії.

— Там ми говорили удвох, а зараз колективна бесіда. Отже, Олексію Івановичу, де в чому і повторимося. Але доведемо сьогодні до логічного кінця те, що ви не зробили у свій час, у двадцятих роках.

— Не з своєї вини, до речі, — буркнув Решетняк.

— Вас вичистили з міліції, і ви передали справу Івану Петровичу. Знаю.

— Правду кажуть, лихо не без добра, — засміявся юрисконсульт. — Інакше не мали б чудового вченого… І розшуки Гущака безрезультатні були б, і вченого втратили б.

— Це вже софістика, — м'яко зауважив Коваль і звернувся знову до Решетняка: — Коли розмовляли в лабораторії, я поцікавився, які ще люди були причетні до цієї справи. Згадали ви кого-небудь? Адже перед чисткою ви були близькі до розкриття таємниці…

— Я згадував, так, так, — наморщив лоба професор. — Але ні прізвищ нових, ні фактів… — він глянув на дружину. — Хіба ось тільки… Тоді я покладав надії на один вираз, який Клава почула вночі перед пограбуванням. Хтось таємно приходив до Апостолова і в кабінеті назвав його «хлопчиком з бородою». Здалося, що це — ниточка для розшуку… У всякому разі я здогадався, що пограбування банку було справою не тільки гущаківської банди, а ширшого кола людей…

Але потім, почувши цей вираз на чистці, — не знаю, хто г комісії вимовив, — я розгубився… Оглядаючись тепер на минуле і зв'язуючи цей злочин з провокаціями есерів та українських націоналістів, я можу робити далекосяжні висновки… але тоді… тоді я просто розгубився…

— І більше нічого не довідалися?

— Ні. Виїхав на село.

— Залишившись у міліції, Олексій Іванович теж нічого не розкрив би, — зауважив юрисконсульт. — Ниточка дуже тонка… Втім, якби розповів це мені, я справи не закрив би… Чого ж ви, Олексію Івановичу, приховали таку деталь?!

Клавдія Павлівна спробувала розкрити рота, але професор зупинив її:

— А, здається, я вам щось таке говорив, Іване Петровичу. Так, так! I перед чисткою, і після неї…

— Хе-е, — засміявся юрисконсульт. — Якби ж то!.. Склероз уже у вас, любий. Забули. Ви були злий і засмучений. Після чистки кинули ту апостоловську папку, і роби що хочеш… А самі виїхали… Але, Дмитре Івановичу, — звернувся він до Коваля, — чого ми будемо травмувати наші й без того склеротичні судини? Вас, очевидно, цікавить головне: хто вбив Гущака? Зауважую: якщо справді його вбито. Чи не могло це статися не на самій станції, а біля неї, у лісі? Га?.. Як ви, Олексію Івановичу, про це думаєте?

— Цілком можливо, — погодився професор. — Бо станція у нас людна.

— Але ж дотягти його на плечах потім нелегко було б, — засумнівався Козуб.

— Хіба такий важкий, Іване Петровичу? — з невинним виглядом спитав підполковник, згадуючи знайдені у речах убитого фотографії Гущака — невисокого сухенького дідка.

— Я його не бачив і не важив. Але труп завжди важчий від людини…

— Ох! — злякано передихнула Горохівська і заплющила очі.

— А як Гущак міг опинитися в лісі? Що шукав? Чого блукав?

Юрисконсульт тільки стенув плечима. Звідки йому це знати?!

— Схотів прогулятися, подихати повітрям.

— Для цього у Лісову їхати не треба.

— А може, там і скарб закопано, — засміявся Козуб.

— Станція наша добре освітлена, поруч шосе, — зауважив Решетняк. — Тягти людину з лісу на станцію? Малоймовірно.

— Якщо не в лісі, — не здавався Козуб, — то у привокзальному парку. Там його оглушили, а потім кинули під поїзд. Дерева і кущі близько підходять до колії…

За розмовою усі забули про Горохівську. Колишня артистка тихо, мов миша, сиділа у кріслі і тільки кривилася та зітхала, коли йшлося про смерть, трупи, кров.

Та раптом Коваль відчув, що із жінкою коїться щось незвичайне. Його насторожене вухо вловило уривистий подих з кутка, де сиділа Ванда Леонівна. Підполковник глянув на артистку і помітив, що погляд її прикутий до фігурки дискобола на письмовому столі — невеличкої статуетки із срібла, що потемніло від часу і набуло благородного відтінку старовинної речі.

Коваль краєм ока почав стежити за Горохівською. Артистка не помічала цього: вона нічого не помічала зараз, крім фігурки дискобола.

Козуб, який, розмовляючи, взяв статуетку у руки і машинально крутив на всі боки, і не здогадувався, що кожним поворотом її, кожним полиском тьмавого срібла викликає у старої жінки щось схоже на зойк.

Коваль не знав, що саме їй бачиться, але з того, як судорожно підіймалися груди артистки, розумів, що жінка дуже схвильована.

— Вандо Леонівно, — звернувся до неї. — Скажіть, що ви думаєте про цю історію… Щось пригадується цікаве?..

У відповідь Горохівська закашлялася, заперечливо похитала головою. Коваль відразу й облишив її, і артистка знову перенеслася у далеку молодість, з якої щойно хотів її вирвати підполковник.

Вона знову стояла біля коханого, притискалася до його холодного, набряклого бушлата, і зимова хуга нещадно періщила їх. Але за навислими, непроглядними хмарами вони бачили зорі. Ті зорі горіли і в них самих, спалахуючи, і гаснучи, і знову спалахуючи, і вони самі наче ставали зорями, підіймаючись у невимовно чарівну безкрайність. Вони вірили, що так буде, поки стоїть світ…

А потім одна зоря враз погасла.

Ванда довго не могла отямитися, коли її водили на допити. Мов перелякане звірятко, мовчала. І, зрештою, їй повірили, що нічого не знає, нічого не бачила, не чула і зовсім непричетна до пограбування буржуйського золота, яке охороняв її Арсен.

Сьогодні вона раз у раз поглядала на мирного професора із зворушливими сивими бачками і ніяк не могла уявити, що це той всемогутній міліціонер, який її допитував і якого вона боялася і ненавиділа.

Пригадувала потроху й Козуба. Адже після перших допитів інспектор Решетняк десь зник і хтось інший, — тепер вона знає: цей самий Козуб, — поплескав її по плечу, випускаючи на волю.

Здається, вона іще десь бачила цього чоловіка з довгастим інтелігентним обличчям і широко посадженими очима. Чи не той це міліціонер, що ходив до артистки Терезії, яка взяла її у свою гастрольну трупу?..

Коли її випустили з в'язниці, Арсена вже не було на світі. Пливла її самотня зоря у темному небі, тужно оглядаючи землю. Так і не знайшовши своєї пари, погасла. Вряди-годи спалахувала тільки у спогадах, у неспокійних снах. З роками рідше й рідше. А згодом почало здаватися, що нічого в житті не було, що все те привиділося, надумалося або почулося з чужих уст. А в неї був і є тільки один Арсен, Сеня безпритульне хлоп'я, виснажене від голоду, яке вона надибала у під'їзді будинку і яке зворушило її наболіле серце.

Вона назвалася сестрою, хоч хлоп'я сказало, що в нього є інша сестра, забрала до себе, і поступово малий Арсен став смислом життя, заступивши розпливчатий, поблідлий образ свого старшого тезка…

Тепер підполковник міліції почав витягати її минуле на людські очі, примушує все пережити знову… А навіщо це їй? Немає їй діла до якогось старого, убитого на станції…

Коли підполковник завітав до неї і допитувався, викликаючи забуті тіні, їй здалося, що вона знову у холодному підвалі, що й досі триває те давнє слідство. Слухаючи Коваля, намагалася пригадати і ті розмови, і ті обставини, і тих людей, але пам'ять відмовлялася служити їй. І тільки зараз, побачивши срібного дискобола…

… Так було і тоді. Фігурка дискобола, освітлена нерівними спалахами запальнички матроса, здавалася в її руках живою. Статуетка вразила красою напруженого тіла атлета, який, розвернувшись, відпускав диск у політ. Хотіла сховати її у кишеню свого пальтечка, але Арсен забрав фігурку і поставив назад на стіл.

«Тут, — строго сказав він, — усе наше, не буржуйське, хоч запали, нічого не скажу, але брати нікому не можна… Навіть тобі, люба…»

І таке це було тепле слово «люба», що й зараз у кабінеті Козуба воно розтопило старе, стомлене серце, розігнало туман років; таке тепле, що зоря її на мить знову спалахнула, та так яскраво, так видимо, зримо, що перед очима постав не напружений дискобол, а сам революційний матрос Арсен Лаврик з гвинтівкою в руках…

Підполковник Коваль здогадався, що схвилювало стару жінку. Ніби втомившись сидіти, підвівся, випростався і, продовжуючи розмову, почав ходити по кімнаті.

Ось він зупинився біля столу, взяв у руки статуетку, яку господар поставив на місце. Теж покрутив її, роздивляючись, і світло так впало на юнака дискобола, що диск ніби відірвався нарешті від руки, блиснув у повітрі яскравою зорею. Коваль перевів погляд на Горохівську і швидко поставив статуетку на стіл.

Ванда Леонівна відкинула назад голову і напівлежала у кріслі. Коваль налив води і підніс артистці. Та відкрила очі. — Що з вами?

— Сама не знаю.

Спробувала посміхнутися. Лише жально скривила губи.

— Нічого, нічого, — заспокоював Коваль. — Зараз полікуємо.

Юрисконсульт швиденько накапав у чарку валер'янки. Коваль почекав, поки Горохівська вип'є, а тоді сказав, звертаючись до всіх:

— Здається, ми втомили прекрасну половину людства. — Глянув на Клавдію Павлівну. Та велично нахилила голову. — Відпочинемо…

— І трішки підживимося, — підхопив Козуб, беручись до чарки.

— Я завжди вважав, Валентине Миколайовичу, що розслідування чимсь нагадує хірургічне втручання, — сказав підполковник Суботі. — Неприємне, боляче, але потрібне…

— Ні, ні, що ви! — тим часом відбивалася від Козуба Решетнякова. — Нас з Олексієм Івановичем не беріть до уваги. У нас режим! — Рішучим жестом забрала з рук професора чарку і поставила на столик.

— Ну, а фрукти, виноград, це ж можна?! Яблучка, до речі, із власного саду…

— Я вас проведу додому, не турбуйтеся, — говорив Коваль артистці, яка опритомніла і ховала очі…

Якийсь час у кабінеті Козуба точилася загальна розмова, потім почали прощатися, і Коваль попросив присутніх зібратися ще раз, обіцяючи через кілька днів назвати убивцю…

Гостинний столик Козуба залишився незайманим, на душі у всіх було каламутно: у кожного по-своєму.

… Коваль і Субота проводжали стару артистку пішки. Ванда Леонівна не схотіла їхати міліцейською машиною, яку викликав Коваль. Тим більше, що до її дому було недалеко.

Свіжий вечоровий вітерець, неспроможний розвіяти задуху, ледь обвівав обличчя. Кам'яне місто ще дихало спекою. Йшли повільно. Кожен поринувши у свої думки.

Мовчанку порушив Коваль.

— Вандо Леонівно, — звернувся до жінки. — Скажіть, будь ласка, що так схвилювало вас сьогодні? Вам щось нагадала статуетка на столі Козуба?

— Та ні, нічого, — тихо відповіла Горохівська. — Задушно було в кімнаті, а в мене слабе серце.

Вона нічого не бажала розповідати. У неї з'явилося знайоме почуття обважніння, коли руки і ноги, все тіло наливалося теплим свинцем і вона наче м'яко засинала… Думки теж ставали не гострими, колючими, а м'якими, як ватяне одіяло. Нескінченний світ, сповнений пристрастей, боротьби, світ гомінливих вулиць, просторих ланів і шелесту лісу, весь багатоголосий, об'ємний, барвистий світ давно почав звужуватися для неї. І, зрештою, все увібрав Арсен, його сім'я, тимчасові квартирантки. Ніщо інше тепер не обходило її: ні давні пограбування, ні вбивства, ні, зрештою, ота статуетка на столі юрисконсульта…

— А ми, Вандо Леонівно, знайшли брата професорової, Арсена Апостолова, — ніби між іншим промовив Коваль… — Ви знаєте, про кого мова?.. Про вашого названого.

Горохівська зупинилася і, хоч було вже близько до дому, схотіла сісти на лаву.

— Раніше ніж оголосити про це, радимося з вами… Отже, розкажіть, як ви взяли до себе малого Арсена Апостолова. І про сьогоднішню подію: чому вас так схвилювала статуетка дискобола?.. Вона схожа на ту, яку колись бачили в особняку?

І стара артистка, зібравшись із силами, розповіла все, що таїла, що знала, і навіть те, про що тільки здогадувалася…

Уже було пізно — на небо викотилися перші серпневі зорі, — коли Коваль і Субота провели Горохівську додому, пообіцявши, що дозволять їй самій відкрити правду Арсенові…

Дорогою додому Субота сказав:

— Треба, Дмитре Івановичу, братися до Козуба. Як потрапила до нього ця статуетка з особняка Апостолова? Думаю, не без допомоги Гущака. Для мене це ясно…

— А мені ще нічого не ясно, Валентине Миколайовичу.

— А статуетка?

— Не знаю. Та й не доведено, чи це та сама. Почуття і міркування Горохівської ще не доказ. Можливо, у Козуба копія… Хоч, звичайно, тут є над чим посушити голову.

— А втім… — задумливо промовив по паузі Субота. — Колишній працівник міліції, суду… Щоправда, його звільнили за якісь там помилки… Ні, все одно — не можу збагнути…