Там, де вітер

У вас нуль непрочитаних повідомлень

Аліса прийшла на зустріч зі спізненням майже на півгодини, коли годинник на стіні біля барної стійки показував уже фактично половину сьомої вечора. На вулиці стояв мороз, і легкий сніг, який припорошив усе, трішки скрашував пейзаж за вікном піцерії — у світлі натрієвих ламп він здавався майже ліловим.

Аліса виявилася невисоким підлітком у глупій в’язаній шапці, в занадто великій шкірянці, потицяній блискучими заклепками, мовби знятій із чужого плеча, замотана товстим шерстяним шаликом.

— Привіт, — сказала вона невпевнено, скинувши свою глупу шапку, блискучу від налиплих сніжинок, і Макс Тарнавський побачив, що в дівчини коротке, грубо зроблене, наче вона обстригала сама себе, чорне дротяне каре.

— Привіт, — озвався він. — Я замовив піцу. Будеш?

— Мені «Криваву Мері», — без вагань сказала Аліса, сідаючи за стіл навпроти Тарнавського. У піцерії замість стільців при столиках уздовж вікон стояли спинка до спинки диванчики, оббиті червоним дерматином, як у традиційних американських дайнерах. Уздовж барної стійки, де неспішно наливали пиво двоє офіціантів у чорних запасках, був ряд високих табуретів на гнутих ніжках із нержавіючої сталі. Гучно грала музика, на великому екрані над офіціантами транслювався запис концерту Роберта Планта з «Лед Зеппелін». Камера час від часу вихоплювала великим планом його експресивно перекошений рот перед мікрофоном. Була середина тижня, кафе — заповнене заледве на третину.

Аліса вся розчервонілася з морозу і здалася Максу у своїй грубій, підлітковій красі навіть дещо привабливою. На фото, які він переглядав у Аліси на сторінці, вона була схожа на хлопчика-школяра. У житті Аліса була більш симпатичною.

Відчувалося, що вона не просто захекалася з вулиці, поспішаючи у бушлаті та грубому шалику, а ще й шалено соромилася Тарнавського. Це відгукнулося йому якоюсь ноткою піднесеної меланхолії. І поки Аліса розмотувала довгий, завбільшки з анаконду, шалик і скидала важку шкірянку, Макс втямив, що та примарна і абсолютно безґрунтовна надія на щось романтичне, яка була в нього, коли він погоджувався на цю дивну, беззмістовну зустріч, враз розсіялася. Від дівчини віяло чимось таким важким, неохайним і безнадійним, що Тарнавський зрозумів — якщо він зараз на це все підпишеться, то стрімко піде на саме дно, тепер уже без шансів на покращення. Макс був завжди обережним, волів ніколи не крутити романи із шанувальницями навіть у часи свого успіху. Останні ж роки, коли його слава скандального письменника, викликана першими дивовижно популярними романами, поступово згасала, Тарнавський узагалі старався не показуватися на публіці. Навіть простий виїзд у центр — у книгарню на Льва Толстого, чи в якийсь із пабів на Подолі, де, як Максові здавалося, всі його мали би впізнавати, давався Тарнавському з великими зусиллями.

Остання книжка Тарнавського була розгромлена критиками, та з літературного кумира він був перетворений ледь не на посміховисько. Молодий ще цілком письменник, надія, так би мовити, української прози. Тепер Макс надто гостро почував себе вигнанцем із якогось вищого світу: світу неперервних інтерв’ю, презентацій, поїздок на закордонні ярмарки до Європи. Надто складно було пояснювати знайомим, чому все так сталося. Ще важче було пояснити, чому він не писав нічого нового усі ці роки. Що гірше, запитували останнім часом у Тарнавського про це все рідше й рідше. Тому-то лист від ексцентричної студентки-шанувальниці, яка називала себе «Еліс Пропеллергед», став не те щоб надією — безглуздою нагодою потішити своє авторське самолюбство, підлітковою спробою довести собі: ти ще для когось цікавий і важливий.

— Вибач, затримали на парах, — пояснила вона без нотки розкаяння своє спізнення. Погляд Аліси затравлено бігав по кафе: чи то в пошуку дверей до вбиральні, чи то розглядаючи зроблені «під Воргола» портрети знаменитостей, якими були завішані стіни піцерії. Місце їх зустрічі було надто строкатим, незатишним, з холодним колючим світлом.

— Любиш шістдесяті? — спитав Тарнавський з легкою іронією. Це була пропозиція Аліси — зустрітися тут.

— Ще би. Я фанатка бітників, — озвалася та, все ще ховаючи погляд. — Обожнюю «Дорз», «Діп папл». Ну, ти зрозумів... Всю контркультуру американську.

Тарнавський із деякою цікавістю стежив за тим, як Аліса вгніжджувалася навпроти нього, обклавшись рюкзаком, курткою та іншими речами, які можна було б повісити й на вішак біля дверей. З наплічника дівчина, досі помітно нервуючи, одразу ж для чогось витягнула потріпаний роман Кена Кізі, наче збиралася тут читати у перервах між розмовою, і пом’яту пачку «Лакі Страйк». Було видно, що її руки від хвилювання навіть трішки тремтіли. Все це якось здивувало і навіть зворушило Макса, змусивши кутики вуст здригнутися в усмішці. Невже він справді такий великий?

Їм поставили на стіл каву для нього і «Криваву Мері» для Аліси. Вона зразу ж перехилила коктейль у рот і, здається, її трішки розслабило. Погляд дівчини перестав метатися загнано по закутках кафе — і вона, нарешті, змогла підвести на нього очі.

— Я режисерка, я писала тобі, — сказала Аліса, ставши враз діловитою. — Вчуся в Карпенка-Карого. Я хочу з тобою серйозно поговорити.

— Добре, — погодився Макс, відчуваючи, як у серці пробуджується незрозуміле тепло до неї, до її відкритої для холодних вітрів юності. — Давай.

— Я прочитала всі твої книжки. Ше в школі. Чувак... Ти би знав... я реально хворіла тобою. Це було дуже круто. А потім ти написав цю херню, як її...

— «Там, де вітер», — підказав він, моментально впізнавши риторику літературних оглядачів: спочатку молодий бунтар написав три майже геніальні романи про підлітків (перший сприйняли найкраще, про третій вже казали, що автор починає повторюватися), потім мовчання: пошук нових тем, юний лев готується до стрибка і р-раз — стається якась лажа і з’являється це непорозуміння. Після чого Макс надовго замовк. На п’ять, здається, вже років.

— Скільки ти вже нічого не пишеш? Коли в тебе остання книжка виходила?

— Не рахував, — збрехав він.

— Чувак, ти писав такі круті книжки, — очі її заблистіли. Аліса дістала з пачки «Лакі Страйк» пом’яту в кількох місцях цигарку, розпрямила її, дістала з кишені картатої сорочки велику сріблясту запальничку «Зіппо» на бензині (в Макса колись була така; страшенно незручна і смердюча штука) і припалила так невимушено, як тільки вміють дівчатка-підлітки, що знайшли в собі сміливість курити в громадських місцях без остраху осуду з боку мами. Макс звернув увагу на те, що, попри перше прикре враження, груди в неї все ж були, хоч і мінімально позначені. А може, це просто відстовбурчував ліфчик. Каре надавало їй неприступного, суворого вигляду. Вона склала руки на грудях, тримаючи між пальців запалену сигарету.

— Будеш? — дівчина, впіймавши Максів погляд, просунула через стіл пачку до нього.

— В тебе все, як у кіно, так? «Зіппо», «Лакі Страйк», все це місце... — він обвів поглядом аляпуватий дизайн піцерії.

— Є трохи, — Аліса труснула гривкою, так що її каре розсипалося, прикривши половину обличчя. Вона випустила дим, тримаючи в руці сигарету на відльоті, худе, кістляве, миршаве дівчисько. — Я фанатка американського кіно. Шістдесяті. Взагалі фанатка всього, що пов’язано із шістдесятими.

Він витрусив із пом’ятої пачки сигарету, приклеїв її собі між обпечених на морозі губ і Аліса піднесла йому вогонь.

— Кен Кізі? — спитав Тарнавський, видихаючи дим і показуючи на книжку. — Найгірший його роман, до речі.

— Мені подобається, — Аліса з викликом подивилася на нього. — Керуак, Ґінзбурґ, Берроуз... «Меррі Пренкстерз»... Ніл Кессіді... Це ж просто боги! Хіба ти так не вважаєш? У тебе перші твої книжки — це ж теж ода біт-поколінню...

— «Ода біт-поколінню», — Макс скрушно похитав головою і прикрив обличчя долонею.

— Що, хіба не так? — спитала Аліса з дивною злістю в голосі. Підійшов офіціант і поставив між ними велику дерев’яну дошку з паруючою піцою.

— Мені ще одну «Криваву Мері», будь ласка, — дівчина звела на секунду очі до офіціанта, стараючись, мабуть, аби її слова звучали максимально впевнено і по-дорослому. Впевнившись, що її замовлення не продинамлять через неповноліття, Аліса перевела погляд знову на Макса. — Хіба ти не хотів стати таким крутим, як вони?

— Слухай, мої перші книжки — це просто сперматоксикоз підлітка.

— Та ну. Це було круто. Це охіренно. Це було... «вау», чувак!

— Це було просто тупо.

— Міньєт у шкільному туалеті. Школярі, які організовують теракт! Автостоп, блін! Це ж охіренно як круто. Цитати з Моррісона, з Керуака. Я була просто в шоці, коли це все прочитала! Я подумала: «Нереально, невже хтось є ще такий самий, як я, кому це все цікаво?» Хто бачить, яке життя є насправді, а не все те, що намагається нам втюхувати суспільство?

— Тобі не сподобався «Там, де вітер»?

Аліса пирхнула і відкинула голову назад.

— А фіглі там хорошого? Пацан живе на маяку на косі, вивчає міграцію сірих качок. Це ескапізм. Ти що, блін, орнітолог, щоби про таке писати? Ти ж міг писати далі, як Том Вулф. Читав «Електропрохолоджувальний кислотний тест»?

— Взагалі-то, я писав «Там, де вітер» не для наслідування, а для того, щоби стати самим собою, — сказав Макс. — Пригощайся піцою.

Аліса на це нічого не відповіла, тільки дивно довго дивилася на нього.

— Шо, засцяв продовжувати, та? Засцяв прожити життя так, як жили ці чуваки? Бензедрин, пейот, морфій... Вони пробували життя. Не сцали. Тьолки. Тюрми. Бухло. Автостоп. По самому краю пройти. В тебе ж також це було, поки ти не сциканув. Розумієш, ти ж був іконою контркультури, іконою, гуру! — сказала вона з якимось майже відчаєм у голосі. — На що ти себе перетворив? В гуртязі я друганам своїм розказувала про тебе. Знаєш, що вони мені сказали? «Макс Тарнавський списався». Ще на другій книжці. «Тарнавський — пустишка». Я їм доказувала, що ти не лох, що в тебе реально круті романи. Крім останнього. Не здавайся. Ти ж можеш! Пиши про реальне життя. Про те, як у гуртязі тебе можуть трахнути двоє незнайомих пацанів. Як бухають малолєтки, тому що в них повна жесть у житті, лазять вночі по вулицях, нікому не потрібні, тому що суспільство ними не цікавиться. Як... як геніальні люди тусуються поміж нас і помирають молодими, і ніхто про них не знає...

На цих словах в Аліси раптом на очах виступили сльози, скотилися по щоці. Вона змахнула їх і відвела погляд. В неї були довгі темні вії, які він не зразу помітив.

— Не звертай уваги, — сказала вона, втягуючи носом повітря. — Це я просто друга одного згадала.

Тарнавський мовчав, не знаючи, що сказати. На годиннику — двадцять хвилин по сьомій, вже би повертатися додому. Він подумав про кухню зйомної квартири, де щовечора о восьмій, сидячи за столом з ноутбуком, намагався почати новий роман, і про те, як щоранку стирав усе, написане за ніч. Наскільки було б доречно, якби Макс зараз запросив її до себе? Теплий душ, вино із супермаркету, секс на рипучому дивані. Потім її щоденні пари. В нього — ревнощі, коли вона затримується після занять. У неї — напряги від того, що він надто старий, щоб волочитися по тих самих клубах, що й вона. Втома від її ниття і зануреності в безнадійність буття, врешті — розрив. Розказати якось друзям, що переспав із неповнолітньою? А вона, натомість, повернеться в гуртягу і розповідатиме, який козел цей Тарнавський. Для чого це йому? І для чого це їй?

Врешті, Макс відчув, що має якось відреагувати.

— Слухай, мені шкода, що так із другом сталося, не знаю, що саме. І ці пацани в гуртязі... Вони не дуже тямили в тому, про що казали. Я тобі дуже дякую, що ти покликала мене на цю зустріч. Може, я й напишу щось після цього. Ти просто... це саме... Словом, я тобі дуже дякую, що ти мене перед дружбанами своїми з гуртожитку захистила... Ти реально крута. Мені приємно.

— Я тобі можу показати все це, — сказала вона вже зовсім невпевнено і тихо, не підіймаючи до нього очей. — Показати реальне життя...

— Алісо, — Тарнавський узяв її за руку, але дівчина миттю висмикнула її. — Ти взагалі супер. Дякую тобі дуже. Ти... я не знаю... Я вже, мабуть, не в тому віці, щоб бачити життя так, як ти. А ти — ти супер. Ти зможеш зняти круте кіно. Про реальних бітників.

Він підтиснув губи і посміхнувся їй.

— Ну, мені вже треба йти. Я розрахуюся.

Розрахувавшись біля каси, Тарнавський зняв пальто з вішалки при вході. Накидаючи його на себе, лиш краєм ока поглянув востаннє на дівчину — Аліса сиділа, зсутулившись і майже сповзла з диванчика, спиною до нього, тримаючи перед собою розгорнуту книжку. Чомусь йому здалося: книжкою вона прикриває обличчя, аби не було видно, що плаче. Коли Макс виходив, дзвіночок над вхідними дверима дзенькнув, і він востаннє поглянув на неї, але Аліса не дивилася йому услід. Макс, не озираючись, рішуче, аби не передумати, поспішив по ледь засніженій, освітленій холодним колючим світлом вулиці вниз до метро.