Там, де вітер

Вітайте стрийка Джорджа із Філадельфії

— Як у тебе з роботою? — спитала Яніна, коли вони сіли за столик біля вікна у кафе неподалік від кафедри. У закладі було тьмяно — почасти через снігопад на вулиці, почасти через невеликі вікна в старому напівпідвальному приміщенні. Вони обрали місце поближче до світла. Від розпачливого жовтого сяйва плафонів над головою, що розливалося в прозорому сірому мареві з вулиці, хотілося завити вовком. Вони замовили собі по супу-пюре і салату.

— Поки що все так само, — незворушно стелячи собі серветку на коліна, відповів Тарнавський. — Та думаю, я ще принаймні до весни в такому режимі протягну, а там, сподіваюся, вийду на завершення роману.

— І що?

— Ну, і що... Білицька казала, що спробує продавати права десь у Європу. Може, Болгарія, Румунія... — Жанна Білицька була його літературною агенткою, колишньою журналісткою, яка займалася світськими хроніками, і мистецтвознавицею. Тепер, після розлучення, що збіглося хронологічно з Майданом, хоч ніяк і не було пов’язане з ним, вона в основному займалася тим, що випивала і влаштовувала скандали на фейсбуку, виправдовуючи їх боротьбою із внутрішніми ворогами України в часи війни. Макс досі вірив, що зв’язки Білицької з міжнародними інститутами книги якось чудесно посприяють відродженню його слави і що, можливо, його ренесанс почнеться з Центральної Європи.

— Тобі треба зав’язувати з нею, вона просто збухана тьотка. Що ти будеш робити з перекладом у Румунії? Отримаєш за це двісті євро?

— Перестань, вся європейська культура народжувалася тут. Фройд, Музіль, Кафка, Барток, Шонберг, Бруно Шульц, Егон Шіле... Макс Тарнавський... Я хочу спозиціонувати Україну як центрально-європейську країну. Це далекосяжна культурна стратегія...

Яніна відклала ложку і взяла серветку, щоб витерти рота. Упс... Макс знав, що для неї ця тема була болючою. Якщо Тарнавський не почне добре заробляти, він буде не таким бажаним нареченим для Яніниних батьків, а у Яніни стосовно батьків була особлива манічка. Що сильніше нервували її рідні, дізнаючись усе нові деталі біографії Макса Тарнавського і все ближче ознайомлюючись із його творчим доробком, то більше нервувала з цього приводу Яніна. Це був один з їхніх каменів спотикання. Поки Тарнавський з Яніною говорили про що завгодно, крім роботи, вони були ідеальною парою.

— Слухай, це не смішно. Ти ж як дитина себе поводиш.

— Ну, може, я і є велика дитина, — з викликом, теж поклавши ложку в тарілку і відсунувшись на кріслі, сказав Макс.

— Ну, добре. І як тоді нам із тобою будувати сім’ю? — Яніна склала руки на грудях і запитально, звинувачувально, лихо підняла свої добре підведені брови.

— Дуже просто. Ми зачнемо спершу маленьку Жозі Тарнавську, потім — маленького Ежена-Леопольда Тарнавського. У мене вийде переклад нового роману спершу в «Зуркампі» в Німеччині, потім у «Фабер і Фабер» у Британії, а потім, скоріш за все, в «Рендом хауз» в Америці, і буде в кожному грьобаному «д’юті фрі» поруч із книгами Салмана Рушді та Орхана Памука. Ми переїдемо з тобою в Париж і купимо дачу в Бордо. Будемо пити на пляжі холодне шампанське, їсти омарів і сміятися, як діти. Як тобі такий план?

— А в Парижі де будемо жити? Під мостом в Ґар-дю-Нор[4]? — злостиво пожартувала Яніна. — Я тобі вже казала йти до вуйка Івана в офіс на зарплату.

— Мені треба мінімум півтори штуки в валюті, щоб я себе почував вільно — у мене високі культурні запити. Він мені такого забезпечити не зможе. Крім того, в нього жорсткий графік, а я людина творча. Мене може накрити осяяння, і тоді я, вже вибачте мені, буду змушений відкласти всі документи і накладні, і тупо сидіти, записувати все, що мені приходить із космосу. Зрештою, я це все вже пояснював тобі, — Тарнавський виклично глянув на неї, теж склавши руки на грудях. Звісно, все, що він говорив, було суцільною маячнею, Яніна це мала розуміти, але чомусь велася на цей трюк знову і знову. Вона раптом геть переставала розуміти весь гумор, ставала вбивче серйозною, як оце зараз, і, як оце зараз, починала дивитися на Тарнавського смертельно-тягучим поглядом, льодяніючи і покриваючись інеєм, випромінюючи якусь особливу полярну радіацію. Максове підкреслене небажання говорити серйозно про роботу завжди доводило Яніну до сказу за лічені хвилини. Тарнавський розумів, що йде по тонкій кризі.

— Дуже смішно, — обличчя Яніни застигло і перетворилося на добре підведену макіяжем маску з напруженими губами. Її очі люто блистіли.

— А я не жартую, — сказав Тарнавський. — Подобається — давай жити разом, як нормальна сім’я, а ні — тоді розходимося.

Цього він говорити не планував.

— Ну, значить, давай розходитися, — відповіла Яніна.

Макс відчув, як його серце упало.

Він дивився на неї. Вона дивилася у відповідь. Було складно вибрати, яке слово сказати. Хотілося, звісно, перевести це все миттю на жарт, але, поки цього ще не сталося, Макс відчув, як насолоджується свободою, немовби віддихується від якогось тісного простору, в якому був замкнений упродовж тривалого часу.

— Значить, давай розходитися, — сказав він. — Я заплачу.

Тарнавський підняв руку і повернувся в бік шинкваса, щоб прикликати дівчину-офіціантку. Що ти робиш, Максе? Ще не пізно все виправити.

— Не треба, — сказала Яніна. Ховаючи погляд, вона дістала із сумочки гаманець і поклала на стіл двісті гривень, після чого швидко встала, взяла сумочку в руки і пішла, цокаючи підборами, у дамську кімнату.

Прийшла офіціантка.

— Карточкою чи готівкою? — спитала дівчина, мило усміхаючись.

— Карточкою, — буркнув Макс, дістаючи з кишені гаманець. — А це вам чайові.

Він дав дівчині залишену Яніною купюру. Офіціантка простягнула Тарнавському касовий апарат, на якому він тремтячою рукою, з другої спроби, ввів свій пін-код.

— Гарного дня! — побажала вона, коли видала Максові чек. Він сидів, втупившись поглядом в одну цятку позаду того місця, де пару хвилин тому сиділа Яніна. Щось її довго немає з туалету. Плаче там, чи що?

Приготувавшись виходити, він накинув на себе пальто і знову сів за столик. Яніни досі не було. Не могла ж вона вийти через задній вихід, залишивши тут своє пальто? Може, це я зробив занадто? Може, не треба було казати їй цього, принаймні, зараз, перед її захистом?

Сам не розуміючи ще, що відбувається, Тарнавський затулив обличчя долонями, щоб знову опинитися на кілька хвилин у рятівній темряві. Несподівано він відчув, як у кишені пальта щось заважає йому. Макс запхав руку в кишеню і зі здивуванням витяг звідти гіппівські окуляри з голографічними скельцями, зробленими у вигляді людських очей. Прекрасно! Зараз Яніна повернеться, він зустріне її своїм фантастичним виглядом супергероя і спробує все залагодити. Окуляри були копійчаними, і крізь дешевий пластик було погано видно. Появу Яніни, однак, не помітити було важко.

— Сервус, Янінцю, — промовив він кумедним голосом, закопиливши нижню губу і склавши руки на грудях, коли Яніна підійшла до столика. Іноді цей «стрийко Джордж із Філадельфії» смішив Яніну. — Ти не знайома з одним скурвим сином, Максом Тарнавським, моїм племінником? Він просив переказати, що чекає тебе сьогодні у себе на квартирі і спитати тебе, яке вино ти будеш. Нині в нього будуть устриці.

— Ти ідіот, Тарнавський, — сказала тихо Яніна. — Я тобі цього ніколи не вибачу. Забирайся з мого життя.

— Прекрасно! — сказав він таким самим гугняво­-писк­лявим голосом. — А ти забирайся з його життя! Будемо їсти устриці самі! Гарного захисту дисертації!

Крізь окуляри Макс зміг розгледіти, як розширилися на мить від болю та образи очі Яніни. Вона схопила своє пальто, сумку і, не вдягаючись, вийшла з кафе у сніг. Двері на пневматичних пружинах беззвучно затулилися за нею, святково дзеленькнувши дзвіночком. Крізь шибу він бачив, як Яніна, ідучи по вулиці, накидує на плечі шалик і пальто. З неба все так само сипало лапатим білим пухом. Приміщення кафе обволікувала тепла атмосфера джазу.

Макс зняв окуляри.

— О курва, — прошепотів він, потираючи обличчя. — Якого хріна?..

Раптом сильно захотілося випити. Випити зараз трішечки віскі, потім заїхати до свого бариги Серьоги, з яким він не зідзвонювався вже кілька років, і взяти... гм-м, взяти грам двадцять добрих голландських шишок, дві-три таблетки ем-ді-ем-ей для бадьорості духу, з десяток грибних амстердамських шоколадок і стільки ж «марок» — Тарнавський завжди любив гриби і «марки»: ніщо так не перезавантажує систему, як старі добрі галюциногени і хороша трава на виході — плюс палету пепсі-коли, мішок картоплі фрі та пару пачок майонезу для повного відчуття свята, і просто зачинитися у своїй квартирі на Позняках до Нового року, поки його не попустить, а на виході не буде вже якась інша людина, яку не паритиме те, що він щойно вчворив.

Але кілька років тому Макс, сідаючи писати свій безславний роман-прокляття «Там, де вітер», пообіцяв собі: досить ніяких «марок». Ніяких шишок. Ніяких голок. Ніяких грибів, коліс, капсул, ампул, «промокашок», «цукрів», «цукерок», «печеньок», «шоколадок», «батончиків», «реготунчиків», «сніжків» і порошків. Тим паче, цих всіх ваших підліткових «солей» та курильних аромасумішей, від яких відвалюються печінка й зуби. Ніякого алкоголю.

Тарнавський потер губи і дивився ще якийсь час на окуляри з голографічними скельцями. Із них на нього позирали голографічні очі з довгими віями, як у Джини Лолобріджиди чи ще якоїсь кінодіви 60-х.

Потім встав, сховав у кишеню штанів гаманець, а у внутрішню кишеню пальта — чарівні окуляри, і, піднявши вище комір, вийшов з кафе у снігопад.