Спроба запалити вогник у чужій душі

Наступною точкою призначення «Придурків» був Кам’янець-Подільський. Сонце, недовго посяявши у вікнах поїзда, швидко сховалося за хмари, і невдовзі небо знову стало сірим, графітовим, геть темним, так що здавалося, ніби скоро мали настати сутінки, хоч по часу ще не було й обіду. З неба посипав дрібний сніг, і синій, із жовтою лінією, хвіст потяга, якщо дивитися на нього у вікно на поворотах колії, все густіше затягувало півпрозорою білою рядниною хурделиці. На станцію призначення вони прибули уже під акомпанемент добрячого снігопаду, що то затихав, то пускався знову з новою силою.

Над фасадом двоповерхової радянської возальної станції, прикрашеної вицвілими блакитними літерами, що утворювали слова «КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ», клубочилися неприємні сірі хмари. Вони віщували щось тяготне, маркотне, схоже на допит у кабінеті слідчого, на нескінченні, пропахлі застояною жовчю коридори лікарень, на очікування судового вироку в справі, в якій ти ще сам достоту не зрозумів: ким будеш проходити — свідком, обвинувачуваним, адвокатом чи прокурором. Одним словом, щось темне і важке витало того недільного полудня на вокзалі Кам’янця-Подільського, можливо, якраз тому, що то була неділя, і трудовий народ, прокинувшись після суботньої пиятики, з невблаганністю розумів неминучість понеділка, за яким послідує все та ж сама щоденна українська сансара соціально-побутових смертей і перероджень. І не ясно було, від чого, власне, так темно було на цій залізничній станції — від важкої пелени хмар чи від чисто локального розуміння невблаганності наближення нового робочого тижня.

— Ахрєнєть як душевно, — зауважив Рибка, коли вони спустили зі сходів поїзда останній ящик з підсилювачем і розклали все це акуратною купою на мокрій від снігу бруківці платформи. Велика порожня платформа біля безрадісного вигляду сірої будівлі вокзалу, що дихала провінційністю та застоєм, вселяла мало оптимізму. Речей у «Придурків» було надто багато, аби з ними можна було швидко переміститися десь у сухе місце, тому Аліса, трусячись від холоду після поїзда і натягуючи на змерзлі пальці рукави светрика, надзвонювала якійсь Наталі — їхній місцевій зв’язковій, яка мала от-от підібрати «Придурків» і повезти у тепло та затишок. Хлопці — Назік, Довгий, Хесус — були після сну в поїзді поки в стані легкої дезорієнтації: давалося взнаки конопляне похмілля. Вони позіхали, терли долонями обличчя, мерзлякувато ховали голови у капюшони курток і курили. Всім хотілося випити чогось гарячого — шоколаду, бульйону з перцем, зрештою, просто чаю. Хотілося нормально поснідати, відпочити в теплі, прийняти гарячу ванну, сходити по-людськи в туалет. Але наразі вони стовбичили самі посеред вокзальної площі в незнайомому місті, і перспективи їх були неясними. З неба сипав лапатий сніг, який, втім, під ногами й танув.

— Аліс, так а де наша дівчина? — поцікавився Хесус, бо, здається, пропустив усі сорок дев’ять попередніх разів, поки Аліса говорила з Наталею по телефону, а потім довго переказувала результати розмови Максові, потім — Довгому, Назіку і, нарешті, Рибці: що дівчина запізнюється через снігопад, що вона вже замовила їм дві машини, що сама вона буде разом із машинами щойно за двадцять хвилин, бо всі вулиці ще з ночі завалило снігом. Смагляве, трохи східне обличчя Хесуса не виказувало жодних емоцій. Він мовчки вислухав усю історію ще раз, від початку до кінця. Після чого, позіхнувши, мов ведмідь і розтерши обличчя кулаками, від чого набув дещо очманілого вигляду, так само незворушно спитав:

— Що це, короче, за місце, де ми маємо грати? — і Аліса йому вп’ятдесяте переказала всю тєлєгу про новий арт-клуб, який тут щойно відкрився і який єдиний серед усіх місць їх виступів проплатив їм житло у нормальному тризірковому готелі, плюс погодився заплатити гонорар незалежно від того, якою буде виручка від сьогоднішнього концерту.

— Це щось дуже пафосне, напевне, — висловила припущення Аліса. — Вони тільки запустилися і хочуть, щоби ми у них були першими виконавцями.

— Ясно. Аматóрес дель арте, так сказать, — мовив Рибка з іспанським акцентом, зсутулено курячи затиснуту в кулачку сигарету і незворушно покриваючись шаром снігу, що лягав йому на капюшон кенгурушки, на плечі куртки і на бас-гітару. — Може, зразу збити з них бабки і їхати в інший город? І так ясно, що сьогодні кіна не буде.

— Не каркай! — шикнула на нього Аліса, хоча погода явно працювала на версію Жори. Аліса сердито глянула на Рибку. Вона здавалася втомленою, під очима в неї засіли темні кола, але її наполегливість подобалася Максові. Після поїзда Аліса знову була жвавою, жартувала й усміхалася всім, окрім Довгого, на якого, схоже, й повісила відповідальність за вчорашню спробу конопляної диверсії. Довгий усміхався і робив вигляд, що все так і має бути, але було видно, що через байдужість Аліси йому боляче.

Поки Тарнавський курив і, втупившись у розмиту сніговими завіями перспективу нескінченних платформ та залізничних шляхів, на яких вдалині було видно сині вогники семафорів, краєм ока споглядав Довгого, його запалений від браку сну розум почав послужливо відмічати в поведінці їхнього гоббіта деякі нові нюанси. Здається, не лише Аліса підкреслено не помічала Довгого. Довгий своєю чергою теж, здається, від самого ранку демонстративно нехтував присутністю Тарнавського. І що частіше Аліса намагалася заговорювати до Тарнавського, і що м’якше, терплячіше він їй старався відповідати (а їхня розмова в поїзді тепер ніби зобов’язувала Тарнавського, як мінімум, до певної дружньої шанобливості в бік Аліси), то більше Довгий кидав на них сповнені болю і безсилого гніву блискавки поглядів.

Якщо ця прихована розгніваність Довгого була дійсно викликана самим Тарнавським, а не, скажімо, будуном після «молока» і вчорашньою фінальною накуркою о третій ранку (ось, до речі, знову, Максе, ось він відвернув від тебе погляд, ось він навмисне з награною легковажністю говорить із Назіком, щоб не дивитися у твій бік), то вона може стати малоприємним провісником подальших труднощів у поїздці. Попереду їх чекало ще дев’ять концертів, дев’ять міст і дев’ять днів разом, і Максові зовсім не хотілося, щоб через нього у «Придурків» стався розкол.

А зрештою, Максової провини в розгніваності Довгого не було. В чому, власне, його провина? В тому, що колись Аліса, можливо, випивши пару зайвих «Кривавих Мері», цілувалася взасос на якомусь рок-концерті з Довгим, після чого той, припустімо, майже рік упадав за нею, сподіваючись добитися якоїсь взаємності, а вона, натомість, вирішила віддати всі свої симпатії роздобрілому, безславному, вже добряче підтоптаному літераторові Тарнавському? Чорт, Макс у цьому був не винуватий. Симпатій Алісиних він не потребував (правда, після пропозиції поїхати з нею до бабці довести це тепер було значно складніше), відбивати дівчину в Довгого не планує. Це доля, братику Довгий, планида, так би мовити, і вона мені теж не до шмиги.

А тобі, Тарнавський, морозитися точно не треба. Треба, навпаки, якщо дійде до діла, поговорити з хлопцем по-дорослому, пояснити, що в тебе ніяких претензій на Алісу немає і бути не може (і сам ти, головне, у цьому повинен бути щиро переконаний); пояснити, що ти тут просто граєш роль випадкового дорослого на дитячій вечірці, який, можливо, буде їм корисний з погляду техніки безпеки, а те, що Аліса собі щось накручує щодо тебе, це просто дитячі, симпатичні, теплі, але безпідставні фантазії. А ще краще, аніж чекати нагоди на особливу розмову з Довгим (Бог знає, коли вона випаде), аби одразу ж розсіяти будь-які підстави для сумнівів у твоїй лояльності до нього, як до лідера, дій, Тарнавський. Дій просто зараз.

І Макс вирішив діяти.

— Які плани на вечір? — спитав він у Довгого, що, кривлячись, дивився на густий сніг навколо і човгав ногою у сльоті. Як і Тарнавському, Довгому уже був час поголитися. — Сьогодні той самий репертуар, що й учора?

Довгий і справді якось дивно відреагував на Максові слова. Відвернувши очі й усміхнувшись своєю невинною, чесною усмішкою юного фродо беґґінса (в цих кобальтово-синіх очах, здається, застигло кілька гострих шматків блакитного болю), невиразно озвався:

— Ну, та напевне.

— Нє, сьогодні у нас соло, — втрутився в розмову Назік. — На нас уся програма. Цілий вечір.

— Ну да, — без ентузіазму погодився Довгий.

— Будемо катати кавери, — ствердив Назік.

— О, круто, — ожвавився Хесус. — Треба побільше з «Вайт­снейк». Из зис лав, зет айм філин...

Назік замугикав акорди клавішних. Рибка почав бубніти, ніби грав на басу. По репродуктору оголосили прибуття чергового поїзда на третю колію, і з дверей вокзалу стали виходити на снігопад, втягуючи голови в плечі, люди.

— Та який у жопу «Вайтснейк»! — відмахнувся роздратовано Довгий.

— Вчора, до речі, класно зіграли, — Макс, втерши обличчя від налиплого снігу, що замітав під капелюха, звернувся до Довгого. Гнітюча атмосфера, здається, дещо розрядилася. — Мені здається, дуже цікаве аранжування.

— Дякую, — все так само скупо, не випускаючи із себе жодної щирої емоції, озвався Довгий, який, схоже, хотів, аби ця розмова якомога швидше припинилася.

— У мене, до речі, завжди була мрія з якоюсь джаз-групою виступити. Щоб самому читати прозу і перемежовувати її джазом. Але проґ-рок теж було б дуже круто.

Довгий знизав плечима.

— Було б лампово, — погодився замість нього Назік. — Я би підіграв.

— Може, якось спробуємо разом злабати? — спитав Макс, розуміючи, що дозволяє собі надто легковажні пропозиції (але що вже там — раз між ним і Довгим, двома сонцями цієї сонячної системи Придурків, виникло кільце з уламків астероїдів і космічного льоду, може, є сенс його розтопити, і тут, можливо, не варто шкодувати вже ніяких обіцянок).

— В натурі, класна ідея! — тут же вигукнула Аліса, відірвавшись від свого смартфона. — Слухай, Довгий! Давай реально якось замутимо, подивимося, що буде?

— Я би тоже підіграв Вождю, — кивнув Рибка.

Хесус почав енергійно барабанити ребрами долонь по плечах, спині, по мокрому від снігу капюшону Довгого, видаючи губами рокотання якихось нечуваних вселенських барабанів.

Из зис лав, зет айм філин...

— Та блін, іди в жопу! — лиш відмахнувся роздратовано Довгий від Хесуса.

Дивлячись на те, як його команда все більше виказує симпатії Максові, Довгий, здається, ще більше закрився у своєму скляному, холодному ковпакові болю. Не маючи сил заявити щось конкретно проти Максової пропозиції, він міг лише знову знизати плечима і озватися:

— Та не знаю... — звісно, в його «та не знаю» чулося заперечення навіть самої можливості подібної ідеї, адже це попахувало зрадою глибинних принципів групи — групи, створеної ним, виплеканої ним, зрощеної ним. Групи, яку зараз, здається, намагався легковажно схилити на свій бік цей чужинець, якому він, Довгий, сам не підозрюючи того, ще позавчора тиснув руку. В цей момент Тарнавський чітко усвідомив, що Довгий вважає Макса особистим ворогом і конкурентом. В усьому. В творчості (відомий, успішний, талановитий — саркастичне кхе-кхе), у спілкуванні (більш яскравий, більш артистичний, більш розкутий і природний — ще більше саркастичного кхе-кхе), і у коханні (нескінченні ряди астматичного кхе-кхе-кхе, що переростають у надривний, сухотний кашель старого, облисілого, прикутого до ліжка власним креативним, соціальним, лірико-романтичним й еротичним безсиллям Тарнавського).

— Ну та гаразд, — зрозумівши, що почуває зараз Довгий, відмовився від своєї ідеї Макс. — Це я так, пофантазувати... Нам би цей тур пережити...

— Короче, це саме, — раптом Хесус, як завжди, відстаючи від подій у реальному світі, немов поїзд «Мукачево-Київ», вирішив озвучити те, що було у нього на думці, очевидно, останні пів доби: — Коротше, дякую, шо ти нас цей, типу спас вчора.

— Та, я теж, до речі, хотів те ж саме сказати! — жваво підтримав Хесуса Назік. — Ти реально вчора нас усіх на ноги поставив.

— Народ, — озвалася Аліса, вловивши теплу хвилю, що потроху розкривала серця їх невеличкій компанії, яка одиноко стовбичила під снігом на платформі. — Вчора, чесно — це був охірєнний концерт! Я реально вами пишалася! Максе, скажи, було круто?

— Так, я теж був здивований, — погодився Тарнавський якомога тепліше, не уточнюючи, правда, деталей, що саме здивувало його найбільше. — Назік, ти просто ас. Хесус — уважуха!

Хесус незворушно кивнув, виказуючи тим самим Максові респект і шану. Було видно, що йому приємно.

— Якщо ми на такому ж рівні відіграємо весь тур, я вам кажу, можна буде говорити з Ромою з «Діп лейбл», щоб уже записувати альбом.

— Та який в сраку альбом! — обізлився без видимої причини Довгий, що було знову замовк. — Ніхера нормального не змогли зіграти вчора. Звук в жопу був, без нормального звукача це все, бляха...

Довгий стримався, щоб не навести якийсь міцний епітет, будучи твердо переконаний, що всі нещастя їхньої групи кореняться у поганій апаратурі та відсутності толкового звукорежисера.

— Нормальний, блядь, альбом! Студійний! — заголосила уже на два тони вище Аліса, з ходу включаючись у перепалку, яка, видно, тривала вже не перший день і не мала розв’язання, а лише з разу в раз ставилася на паузу.

— Коротше, дай «п’ять», — сказав Хесус, коротко глянувши Максові в очі. — Це у них надовго.

Тарнавському сподобався цей погляд, він був чесним і прямолінійним, хоч було зрозуміло, що Хесус по життю несе на собі тяжкенний хрест замкнутості. Макс, усміхнувшись, ударив по його долоні.

— І мені дай «п’ять», Вождь! — підставив долоню Рибка. — Ти хєровий пісатєль, але настоящий кент, а це многого стоїть.

— Дай «п’ять», — сказав Назік, і Макс плеснув його по долоні після Рибки, хоча Рибці за слова про «херового пісатєля» захотілося ударити не по долоні, а ще раз по фізіономії.

— Юху-у! — вигукнула Аліса, розворохобившись від несподіваного духу єдності й надії, що раптом піднявся в групі. — Дай «п’ять», Тарнавський!

Довгий руки не підставляв і радості особливої від їх загального братання не виказував. Але, на щастя, в той момент, коли потрібно було б якось відреагувати на ситуацію і самому Довгому (наприклад, демонстративно не подати йому руки), і Максові (наприклад, не пропонувати Довгому «дати п’ять»), задзвонив телефон.

— Алло, Наталю? — закричала у слухавку Аліса. — Бачиш нас? Ми тут!

Аліса замахала рукою, і стало видно, що до них через велику порожню привокзальну площу, заметену снігом і потрасовану слідами пасажирів, поспішають двоє молодих людей з однією на двох парасолею від снігу — хлопець і дівчина, десь такого ж віку, як і основний склад «Придурків». Поспішати було чого — стояти серед сльоти на вітрі під заметіллю уже відчутно підзадовбало Тарнавського.

— Наталя, — представилася розпашіла, дещо задихана рум’яна дівчина, коли молоді люди підійшли. — Пробачте, будь ласка! Така жахлива дорога, мало того, що такі сніги, що годі проїхати, то ще й суцільна ожеледь! Це, до речі, Ростик, ми разом працюємо в «Дідухові».

Височенький інтелігентний хлопчина, що тримав над Наталею і, наскільки це було можливо, над «Придурками», чорну парасолю, галантно кивнув.

— Так, пару разів машину добряче завернуло, — підтвердив він і потис усім руки. — Дуже приємно, Ростик! До речі, пане Тарнавський, вітаємо в нашому славному місті! Дозвольте допомогти вам із речима. Як вам їхалося? Ви у нас вперше? Коли Наталя сказала, що ви теж будете, я зрозумів, що сьогодні у нас в «Дідухові» буде аншлаг!

— Я тільки що пані Олі про це сказала. Ми зробили анонс у нас на сторінці, — додала радісно-схвильовано Наталя. — Багато людей вже запитують, чи можна буде купити ваші книжки.

— Ги, — почув Макс за спиною слинявий, замилований Рибчин смішок.

— Зараз у машині обговоримо деталі, — сказав заскочений цією новиною Тарнавський. До жодної зустрічі із шанувальниками він не готувався. — Під снігом правди не знайдеш. Та й кави б випити не завадило.

— Авжеж! — відразу ж погодився Ростик, зрозумівши, що затягувати привітання зараз недоречно і час вести гостей на відпочинок. — Готель уже чекає на вас!

Ростик і Наталя справляли приємне враження — чемні, виховані, завбачливі, вони, як стало ясно з короткої розмови, були студентами-першокурсниками факультету журналістики. Наталя недавно влаштувалася працювати у новий арт-клуб, який відкрила заможна місцева пані, позаяк сподівалася насаджувати у Кам’янці-Подільському високу культуру. Ростик, схоже, був Наталчиним бойфрендом, який з усією рішучістю шляхетного кавалера зголосився в цю негожу недільну пору допомогти Наталі зустріти гостей і всіляко їй асистувати.

Наталя була до пари Ростику — такою ж охайною, добре вихованою юнкою з довгими косами, прикритими беретом. В акуратному рожевому пальті вона, здається, вела «Придурків» до таксі, не торкаючись розкислого снігу ногами, паруючи в кількох міліметрах над землею, і була чужою всілякому бруду. Мова дівчини була чистою і граматично вивіреною, а настрій, попри погоду, дзвінким і світлим.

Макс знав і любив цей типаж незіпсутих молодих людей — вони часто організовували йому виступи в провінційних університетах, відзначалися щирістю, готовністю допомагати і з відкритістю вбирали у себе все нове. Єдиною їх вадою (якщо це можна було назвати вадою) був практично повний неврубон в андеґраундні розклади і контркультурні фішки, у двозначні жарти і сороміцькі натяки, якими часто сипали колеги-письменники Тарнавського — та й, чого казати, він сам. Тарнавському навіть здавалося, що так, як уважно слухали його приховані грубості й замаскований стьоб подібні молоді люди, Макса не слухав ніхто ані в Києві, ані у Львові — і від цього ставало трохи соромно. Їх серйозність зобов’язувала до серйозності у відповідь, а Тарнавський серйозним не був, бути не хотів і ще не відомо, чи взагалі міг. Серйозність убила вже не одне покоління. Макс хотів бути милосердним принаймні до цього. Дивлячись на таких ото молодих людей, на те, як уважно вони вбирали все, що Тарнавський іноді пародійно, іноді з нахабним викликом під час презентаційних турів говорив у їх присутності, в його уяві миттєво поставали сторінки їх майбутніх дисертацій: «Обсценна лексика в ранній творчості Макса Тарнавського», «Культура провокації в сучасній українській літературі», «Скандал як елемент карнавалу в поколінні двотисячників» і таке інше. По-своєму вони були непробивними, але Максові іноді хотілося таки добратися до чогось живого, справжнього в цих людях, таких симпатичних і охайних, струснути їх як слід і привести до тями, розворохобити в них цю серйозність, змусити заусміхатися, попуститися, сприймати життя, культуру, всю цю вічну засмучену Україну, застиглу в підручниках і навчальних програмах у стражденних позах, трохи веселіше, легковажніше. Ці мрії, однак, наводили на Тарнавського смуток — припиняючи подумки трусити Ростика і подумки ж тероризувати підколками Наталю, Макс із жалем розумів, що, можливо, весь цей час намагався розбудити щось важливе, насамперед у собі.

У будь-якому разі, якщо відкинути моральні сумніви і підвести чисто прагматичні підсумки, в поїздках, де були подібні ростики і наталі, завжди добре годували, добре поселяли і наприкінці обов’язково платили гроші.

— Пане Максиме, а над чим ви зараз працюєте? Пишете щось нове? — спитала його Наталя, поки їх товариство, навантажене музичними інструментами і дорожніми торбами, йшло через засипану снігом обширну площу перед вокзалом до таксі. Як то часто буває при зустрічі з письменниками, Наталя вирішила почати знайомство з найбільш складних, неповоротких, непідйомних запитань вселенського масштабу. «Пане Максиме, бути чи не бути?». «Пане Максиме, чому, якщо Бог всемилостивий, Він допускає зло?». «Пане Максиме, чим виправдати наше існування, якщо воно приречене на тлінь, мор і загладу? Як витримати сморідне дихання смерти в обличчу неминучого наближення слабости, немочі й кончини? Як здолати одвічну людську двохарактерність, мізерність помислів, слабосилля, кволість духу і зрадливість серця? Що протиставити зяючій пустці буття, котра витріщається на нас порожніми очницями розбитих сенсів у нескінченно довгих галереях музею покинутих секретів, залишеного нам попередніми поколіннями, які, вряди-годи, були прохромлені, розтрощені й перемелені безжальним механізмом екзистенційної нудьги й безвиході?». І, зрештою, коронне: «Пане Максиме, над чим ви зараз працюєте?». Що може бути простіше? Мабуть, лише «звідки ви черпаєте своє натхнення?»

— Так, збірку новел, — кивнув Макс, стараючись не згубити дихання, поки вони, несучи в руках кожен по коробці з музичним приладдям, рухалися вервицею між автівок на площі перед вокзалом до таксі, яке на них чекало.

— О, чудово! А про що будуть новели? Я чула, ви пишете зараз щось про Майдан. Чесно кажучи, я дуже зраділа, коли про це дізналася. Я б із задоволенням почитала про ці дні в спогадах саме від вас!

— Про Майдан? — здивувався Макс, швидко прокручуючи в голові, звідки могла прилетіти така перекручена інформація. Єдиним варіантом було те, що до Наталі теж якось донеслися відголоски п’ятничного посту Хари, втім, як часто це буває, в дивовижно спотвореному вигляді. — Ну, можливо, там буде кілька замальовок про Майдан також... Про Маріуполь, думаю, буде... але загалом це про щось таке більш глибинне, інтимне.

Макс із полегшенням опустив сумку з чимось, що важило як невеличкий урановий запал до ядерної боєголовки, біля багажника першого таксі. На них чекали дві розбиті іномарки на прибалтійських євробляхах у комплекті із заматерілими, цинічними подільськими таксистами в картузах, котрі лиш відкрили їм багажники і дивилися на потуги молоді повантажити обладнання з насмішкуватою, байдужою зверхністю, ані не думаючи якось допомагати з цим.

— У нас тут на минулому тижні виступав Іван Шкарлет, повний аншлаг був, — поділилася Наталя.

— О так, — закивав, почувши слова Наталі, Ростик. — Було дуже круто, до дванадцятої люди сиділи, ніхто не хотів розходитися. Такий душевний він! Я просто в захваті. Ми, до речі, вже наперед запрошуємо вас до нашого міста зі своєю збіркою. Наталя казала, ви пишете щось про Майдан і про війну на Донбасі. Якщо хочете, у мене є кілька контактів ветеранів з Кам’янця-Подільського. Ми з Наталею трохи волонтеримо, можемо вас із ними познайомити.

— Дякую, ще поговоримо, — криво і вже дещо насторожено всміхнувся Макс. Поки тривала метушня, пов’язана з тим, хто повинен їхати в якій машині, Тарнавський похмуро намагався розібратися в потоці інформації, який йому видали Ростик і Наталя: як пояснити їм, що ніякої книжки про Майдан, а тим більше про війну на Донбасі, він не пише, в Кам’янець-Подільський знову приїжджати не збирається, і хто такий, в біса, цей Іван Шкарлет, уявлення не має.

В машині Тарнавський опинився у тисняві на задньому сидінні разом із Рибкою та Хесусом. Поруч із водієм, після тривалих віднікувань і намагань посадити туди «пана Максима», сіла Наталя. Машина, чавлячи сніг і хлюпаючи водою у вибоїнах, рушила, і Тарнавський став понуро розглядати непоказні радянські, засаджені голими зараз тополями вулиці. Дорога справді була важкою: занесеною товстим шаром снігу, з прихованою під ним ожеледдю, на якій машину раз по раз майже заносило, тож їхали поволі, обережно. Без смаку вималювані фасади невисоких будинків на привокзальних вулицях Кам’янця-Подільського справляли гнітюче відчуття застиглого часу. Засипані снігом, вони навіювали думки про вічну і безцільну перебудову. Культурні пласти різних епох тут зрослися у всій можливій для цього недоладності.

— Взагалі-то, я чув, Кам’янець красиве місто, давнє, — сказав Макс, понуро проводжаючи поглядом ще один аляпувато-яскравий фасад магазинчика в черговій безрадісній цегляній коробці. — У вас же тут і фортеця є?

— Звісно-звісно, — тут же виглянула з переднього сидіння Наталя. — І Старий замок, і фортецю, і мінарет, і Ратушу — все обов’язково варто подивитися, якщо ви тут ще не були. Старе місто надзвичайно красиве! Просто погода сьогодні не дуже вдала для прогулянок.

— Город, которий не создал нічєго нового, — хижо оскалився у відповідь на слова Наталі водій. — А всьо, шо єму совєтская власть дала, ізвіняюсь за вираженіє, проєбал.

— Ну, чому ж? Стільки всього нового створюється! — не погодилася Наталя після короткої спантеличеності, викликаної міцним водійським словечком. — Он і літературний фестиваль відбувається, і джазовий фестиваль, і «Рок-атака». І фестиваль камерної музики... Стільки всього важливого відбувається в місті. Може, ви просто не отримуєте інформації про ці події?

— Наталю, а що це, до речі, за місце, де ми будемо виступати? — вирішив уточнити Макс, переводячи розмову у більш лагідне русло, коли побачив, яким кам’яним почало робитися обличчя у їхнього шофера.

— О, це дуже хороший новий арт-центр! — Наталя зразу ж пожвавилася, знову розвернувшись до Тарнавського і хлопців, котрі мовчазно їхали поруч: Хесус, насупившись, біля вікна, а Рибка, обійнявши свою бас-гітару, на горбочку посередині. — У нас тут є жінка-меценат, пані Оля, дуже хороша людина. Вона хоче наше місто зробити культурним осередком.

— «Культурним осередком», — крутячи кермо, знову гмикнув водій і саркастично похитав головою. — Дєньгі карман жгуть, навєрно?

Наталя на секунду замовкла, обдумуючи, що відповісти на це водієві, і чи варто взагалі реагувати. Тарнавський тим часом, долаючи погані передчуття, зрозумів, що ще кілька реплік водія, і поїздка буде зіпсована, а якщо він сам нічого не говоритиме у відповідь, то і його репутація теж почне підмокати.

— Пані Оля — бізнес-леді, — озвалася по невеличкій паузі Наталя, говорячи своїм розважливим, заспокійливим голосом насамперед до Макса (хоча, звісно, водій теж повів на це вухом). — В неї кілька підприємств у Києві і виробництво у Польщі, і зараз вона переїхала назад у Кам’янець, хоче тут розвивати свій арт-простір. Пані Оля мріє запрошувати сюди різних відомих особистостей, таких, як ви.

— Бізнєс-лєді, — пробурчав водій. — Знаєм ми етіх бізнес-лєді. Як воровать, так зразу бізнес-лєді... А про людєй позаботитись, так нєкому...

Макс повів плечем.

— Не те, щоб я був особливо відомим... — він спробував зробити вигляд, що розмова відбувається лише між ним та Наталею.

— Ой, ну що ви! — перебільшено радісно, теж працюючи на загладжування водієвих реплік, відгукнулася Наталя. — Ми вас тут усі так любимо! Я вже написала пані Олі, що ви також приїхали разом з гуртом. Для неї це повна несподіванка і вона дуже б хотіла з вами познайомитися!

Рибка, що сидів посередині між Хесусом (той витріщався у вікно, далекий від розмови, котру вважав, напевне, лише інформаційним шумом, не вартим уваги) і Максом, повільно і практично непомітно, але дуже виразно для Макса перевів погляд на Тарнавського і на обличчі у нього заграла легенька сибаритська усмішечка.

— Залюбки, — погодився Макс, все ще відчуваючи напруження, яке висіло в салоні. Водій зрозумів, що ним нама­гаються знехтувати і напружено совався на кріслі. — Можемо налагодити творчі контакти.

— Так а ви шо, артісти? — не витримавши ігнорування його присутності, врешті знову подав голос шофер.

— Ми рок-банда, — спокійно і вагомо, мов козирний фраєр у розмові з вокзальним нуворишем, озвався Рибка з-за своєї гітари.

— Рок-банда? — перепитав водій. — Артісти, значить. Значить, ми з вами практіческі тєм же самим занімаємся.

— В якому сенсі? — нахмурившись, поцікавився Тарнавський.

— Ну, когда адмірал Колчак входіл в город, он говоріл: «Не трогать блядей, артістов і ізвозчіков». Ну, потому шо оні прі любой власті приживуться. Га-га-га, — розсміявся надтріснуто водій. — Ви артісти. Я таксіст, то єсть ізвозчік, вєрно? Мені шо така власть, шо друга. Значіт, вам, тоже, навєрноє, непогано живеться.

Водій не без задоволення стиснув міцніше кермо, вдивляючись у дорогу, впевнений в стопроцентному ефекті від власних слів.

— Головне, не переплутати, ху із хто, — несподівано, все так само визираючи у вікно і практично собі під ніс, у раптово запалій тиші промовив Хесус.

Наталя з мужністю відмінниці, остаточно готової вступити у доросле життя, витримала звучання слова «блядь», і, зробивши вигляд, що розмова з паном Максимом не переривалася, продовжила:

— У нас уже і ді-джей Мотря виступала, і Іван Шкарлет. Скрізь повні зали!

Так, Максе, стоп. Стоп-стоп-стоп. Він назвав тебе бляддю. Він назвав блядством усе те, чим ти займаєшся. Звісно, тобі це все строго паралельно-перпендикулярно, але пригадай слова Мартусі.

— Це все молода поросль, я так понімаю? Юні дарування? А де нас розмістять на ніч? — спитав Рибка в Наталі.

«Не в тому річ, яка твоя позиція. Може, люди би прийняли її і такою. Проблема в тому, що ти взагалі ніяк не відреагував». Ось що сказала вчора Мартуся.

— Тут є хороший готель, «Нефертіті». Ми для вас два номери забронювали, — стала пояснювати Жорі Наталя. — Ми не знали, що з вами буде ще пан Тарнавський, Аліса тільки вранці написала нам. Але зараз ми з пані Олею це питання вже вирішуємо...

Максе, водій сказав це в присутності Наталі. І це, зрештою, стосувалося і Наталі також. І Наталя сприйняла це стоїчно лише тому, що не мала іншого вибору. Бо, на відміну від тебе, можливо, не вміє себе захищати, не знає, як це зробити.

— А там єсть в готелі сауна бєсплатна? — не вгавав Рибка. — Хотєлося б з дороги отдохнути...

І ти ніяк на це не відреагуєш?

— Я не знаю, я мушу уточнити, — підтиснула губи Наталя, готуючись уже, напевне, телефонувати на рецепцію готелю.

І пам’ятаєш, яке слово вжила вчора Мартуся? «Малодушність».

— Тобто, — Макс, вклинюючись у розмову в салоні, раптом зрозумів, що слова починають самі виходити з нього під тиском магми, яка в найбільш непідходячий момент почала підійматися з розпечених глибин. — Тобто, ви хочете сказати, що ми всі — типу як бляді? Я не дуже розумію змісту вашої фрази.

Наталя і Рибка раптом замовкли. Хесус глянув на Макса зі свого кута. Максе, вгамуйся.

— А? Ти ето мнє? — спершу не зрозумів водій, почувши повисле у тиші запитання.

— Ну так. Ви процитували цю дибільну фразу Колчака, і це так прозвучало, типу ми і бляді, в принципі, займаємося тією самою справою. Блядуємо. Просто різними частинами душі і тіла.

— Ну, ето історія, — відмітив водій. — Як то кажется, із пєсні слов не викінєш...

— Та ні, я хочу просто пояснити, блядь, що це ніяка не історія, а, по-перше, при пасажирах треба тримати рот на замку, а по-друге, блядь, не матюкатися при жінках. А по-третє, блядь, те, що роблять артисти, це вам, щоб зрозуміти, треба сповнитися самопізнання, узріти велике в малому і вічне в минущому, і якщо ви вісім класів закінчили, це дуже добре, але, я сумніваюся, блядь, що це дає вам компетенції судити, чим, сука, займаються артисти, бо я сам, знаєте, трохи артист, і трохи знаю, про що говорю, і це, блядь, вам не баранку пів життя крутити, це, блядь, спроба запалити якийсь, знаєте, вогник в чужій душі, а це, я вам скажу, немало, а для вас, блядь, що душа, що ковбаса по два двадцять — один хуй, судячи з усього, тому краще, поки не навчилися розуміти, що таке душа, не пиздіть направо і наліво, вчіться культурі і не розкривайте їбало, коли не просять. Крутите свою баранку — і крутіть. Пора вже, сука, ставати культурною країною, а не жлобською.

Водій раптом різко звернув на узбіччя і зупинив автомобіль, від чого на ожеледі його навіть трохи занесло. У салоні запала тиша.

— Ти бля, маладой, мені ше тут рот порозкривай, — сказав тремтячим від гніву голосом водій, дивлячись на Макса у дзеркальце.

— І порозкриваю, — відповів Макс, дивлячись також йому в очі, відображені у дзеркальці. — Який номер вашої служби таксі? Наталю, дайте мені, будь ласка, номер. Я хочу поговорити з вашим керівництвом з приводу вашої поведінки. Який у вас номер авто?

— Давайте, вивалівайтє з машини, — сказав водій грізно.

Всі мовчали.

— Нам тут залишилося проїхати п’ятсот метрів. Може, ми зробимо вигляд, що нічого не було і ви нас довезете? — озвалася тремтячим, натягнутим голосом Наталя.

— Нахер с машини всє, я сказал, — гаркнув водій.

Макс першим рвучко відкрив двері і вийшов на свіже повітря з прокуреного салону, і майже слідом за ним вискочила Наталя, притримуючи рукою на голові берет, після чого з протилежних дверей виліз Хесус, і останнім, витягнувши з салона гітару, Рибка. Поки Хесус і Рибка діставали з багажника речі, Макс стояв збоку, старався перечекати шалене серцебиття і тремтячими руками силувався закурити сигарету, роблячи вигляд, що все гаразд. Наталя, тримаючи передні двері відкритими, протягнула водієві з гаманця гроші, але водій зіжмакав купюру в кулаці й з люттю викинув її на сніг, після чого, не дочекавшись навіть, коли Наталя зачинить двері, різко дав газу і рвонув уперед, обдавши їх добряче мокрим брудним дорожнім снігом. Хесус, недовго думаючи, зачерпнув пригорщу коричневої мокріні, нашвидко зліпив з неї сніжку і жбурнув услід машині, що стрімко віддалялася. Сніжка, правда, недолетіла, розбившись кавовою гущею-фрапе посеред вкритого льодом полотна дороги. Може, це було й на краще.

— От же ж хам! — озвалася Наталя, обтираючи серветкою своє рожеве шерстяне пальто, поки Хесус задоволено струшував руки. По вулиці проїхало авто з Алісою, Ростиком і Довгим, які з цікавістю дивилися на них і махали їм руками.

— Вибачте, — сказав Наталі Макс, уже трохи заспокоївшись і отримавши здатність тримати сигарету так, щоб вона не випадала з тремтячих пальців. Але ноги дрижали.

Тарнавський підібрав зі снігу кинуті гроші, купюру в сто гривень і, обтрусивши її та розгладивши, простягнув Наталі.

— Ето було епіческі, — поправив окуляри вільною рукою Рибка і жбурнув Максові його саквояж.

— Тут, насправді, вже зовсім близько. Можна п’ятсот метрів пройти пішки, — Наталя махнула рукою в кінець вулиці. На її зарум’янілому обличчі з’явився вираз гордої задоволеності, від чого всередині Тарнавського спалахнув раптом новий, майже невідомий йому теплий вогник.

— Сьогодні треба увечері щось учворити креативного, — протираючи пересохлі від стресу губи, мовив Макс. — Давно я щось не відтягувався.

— Уважуха, — легко стукнувши Тарнавського в плече кулаком, собі під ніс сказав Хесус, і першим пішов, несучи сумки з барабанами, речами і тарілками, в керунку готелю, мовчазний, впевнений, незалежний.

Загрузка...