Там, де вітер

Собачий холод, ожеледь, заметілі

«Придурки» й справді змогли без особливих перешкод, якщо не рахувати собачого холоду, котрий переслідував їх усю дорогу в електричці, пронизаній протягами і смородами брудних тіл, добралися до Вінниці, де їх на платформі охайного, збудованого в псевдокласичному стилі вокзалу зустрів місцевий організатор. Вінниця, як можна було зрозуміти, з огляду на високі кучугури відгорнутого снігу на станції, теж потерпала від опадів, однак Західна Україна невблаганно входила в пору зимових свят: іменини Романа, Миколая, Анни були приємним прологом, що звістував наближення Нового року і Різдвяних свят. Усі, здається, вже потрошку святкували і працювали упівсили. Організатор, менеджер вінницького рок-пабу з веселою назвою «Трясця його матері», що зустрічав їх на вокзалі, теж виглядав по-святковому добросердим.

— Я чув, з вами Макс Тарнавський виступає, — сказав цей охайний юнак у сірому пальті, допомігши спустити по сходинках важкі інструменти та підсилювачі, приймаючи їх, власне, від самого Макса Тарнавського.

— Та, це він, — не без задоволення показала на Тарнавського Аліса, і той, хмуро оглянувши менеджера, останнім з «Придурків» спустився з поїзда на платформу.

— О, респект, чувак, — сказав менеджер, подавши Максові руку. — Я читав тебе в інституті. Я це до того, що було б добре, якби ви мали із собою книжки. До мене вже людей з десять підходило і перепитувало, чи ти, правда, будеш.

Макс кивнув, підіймаючи вище теплий комір пальта і хомут светра. Він уже оклигав від похмілля, але чомусь після досвіду аскання в переході хотілося залишатися маленьким і скромним, щоб наступного разу, коли випаде потреба жебрати знову, це не було вже так боляче.

— Цього разу без книжок, — сказав Макс хлопцеві. — О котрій виступ і яка у вас сцена?

Виступ у Вінниці, четвертий за рахунком, уже можна було б назвати рутиною. Заїхати на квартиру, кинути великою купою речі та інструменти. Терпляче курити на балконі, чекаючи, поки у туалеті сере Хесус. Терпляче пити каву, поки в душі миється Аліса. Митися самому у ванній після Хесуса і Аліси. Заряджати почергово телефони. Робити для всіх бутерброди із сиром і передавати пачку з кетчупом Рибці, а банку з овочевим лобіо — Назікові. Ділити на всіх одну плитку шоколаду. Пити разом дешеву каву. Ловити на собі з незрозумілим стисканням серця довгі, промовисті погляди Аліси, вдаючи, що не помічаєш її випадкових доторків рукою чи, коли ви лежите всі на дивані, ногою — самими кінчиками пальців у теплих сірих шкарпетках, що можуть і не торкатися тебе, але знову і знову дотягуються чомусь до твоїх стоп, приховано від усіх; лежати й дивитися в стелю, уже не думаючи, хто ти, поки «Придурки» метушаться, шумно дуркують, тупо жартують, а потім, врешті, завалюються всі разом на розкладений диван, викладаючи одне на одного голови. Моє невеличке плем’я.

До концерту залишалося ще близько чотирьох годин, і втомлені переїздом та грою в переході музиканти, після імпровізованого із супермаркетівських продуктів обіду швидко позасинали. Не спали тільки Довгий, що зсутулився над гітарним грифом і тихо бренькав струною, сидячи на краю дивана, та, власне, сам Тарнавський, який, заховавши підборіддя в товсте горло теплого в’язаного светра, був зайнятий тим, що писав нову новелу в блокноті. Завершивши із сьогоднішнім текстом і відчувши деяку сатисфакцію після роботи, Тарнавський підсів до Довгого на диван й обережно запропонував:

— Слухай, а ми можемо разом з тобою заспівати деякі речення з моєї нової новели? Я написав її у формі білого вірша. Щось ніби як пісня виходить. Спробуємо?

На мить усе стихло, і музикувати Довгий раптом перестав. Тарнавський пригадав собі з відразою, як він намагався вимуштрувати «Придурків» у Хмельницькому (здається, це було в минулому житті, а не вчора), та повний, епічний провал, яким уся ця муштра закінчилася. Довгий, очевидно, пригадував щось схоже. А все ж Макс спитав це у нього так м’яко, а в кімнаті, де спали хлопці, опалювальна батарея гріла так тепло і затишно, що всі образи, здається, миналися на цій квартирі самі собою. Стримано, не дивлячись на Тарнавського, Довгий кивнув.

— Давай спробуємо, — мовив він. Провівши рукою по грифу, Довгий став підкручувати струни і пробувати якісь акорди. — Так подобається?

Макс нахмурився.

— Щось більш елегійне можеш дати?

Довгий зробив іще кілька переборів.

— А так?

— Так краще. Давай спробуємо.

Тарнавський неголосно, щоб не побудити «Придурків», читав на різні лади свій новий текст, присвячений Андре Закарії — небалакучому «худіжнику», донецькому андерсену, який вмів плести сорочки з кропиви власних спогадів. Закарія ще у «Світлиці» сподобався Довгому, і вони багато спілкувалися того вечора. Впізнавши образ Закарії в персонажеві, Довгий здивовано і втішено усміхнувся.

Робота пішла жвавіше, бо тепер Довгий краще розумів образ, який стояв за текстом Тарнавського. Через півтори години в них уже почали вимальовуватися перші по-справжньому вдалі мотиви. Піднявся Хесус і став тихо, поки спали, лежачи один біля одного, заморені Назік, Аліса і Рибка, вистукувати пальцями їм ритм. З такою вкрадливою перкусією виходило навіть ще цікавіше, зловісна мовчазна напруга зустрічалася з відкритими, щемкими акордами. Саме так і треба було виконувати цю композицію про окупацію і спротив: в акустичному варіанті, із сухим простим бітом, максимум акценту на людський голос.

— Перфектно, — сказав врешті задоволений Макс, коли вони закінчили. Прокинулася згорнута клубочком Аліса і штурхала тепер Назіка та Рибку. Час був їхати в клуб. — Ще пару репетицій, і це буде майже пісня.

— Це вже і є пісня, — з деякою прихованою, священною переконаністю відповів Довгий.

У «Трясці», респектабельному рок-закладі з недешевим меню і новим ремонтом, у «The Morons» виявився чи не найбільш вдячний виступ — прийшло майже п’ятдесят людей, попри вечір вівторка. Після того, коли Тарнавський прочитав «ЕТО» в прозі, вони виконали з Довгим пісенний варіант новели про Андре Закарію, і, здається, довели зал ледь не до сліз. Атмосфера стояла така, що підіймалося сторчма волосся на руках. Здавалося, в цей момент усі безмежно любили кожного, а найбільше — музикантів і Тарнавського.

— Пане Максиме, можете мені розписатися тут? — одразу після концерту до Тарнавського вишикувалася черга із шанувальниць, і хоч вони простягали йому на підпис хто аркуш із записника, хто футболку, а хто навіть свою заліковку, Тарнавський не оминав нікого, щедро ставлячи автографи, не дуже то й пригадуючи, щоб у його попередньому житті були виступи, коли він отримував стільки вдячності від публіки. Друзі Альки, з якою Тарнавський провів уже третє дистанційне заняття, добре допомагали підтягувати читачів. В інстаграмі Тарнавському місцеві волонтерки вже писали, що на виступ у Кривому Розі вони планують зібрати близько ста людей.

Після концерту, в піднесеному настрої та із суттєво покращеним фінансовим становищем, «Придурки» повернулися на їхню теплу квартиру і там вже сіли вечеряти, взявши у сусідньому гастрономі пива, а в кулінарії — готових вареників, аджики, нарізаний батон та олів’є. Тарнавський не сумнівався, що завтра після такої їжі всю дорогу до Умані його мучитиме гастрит, але їв із таким задоволенням, наче то був найкращий званий вечір у якомусь «Мішлені» після «Салон дю Лівр». Повечерявши, вони стали обговорювати новини від Тарнавського.

— Сто людей?! — здивувалася, коли почула цю інформацію Аліса. — У нас там виступ у пабі разом з іншими гуртами. Я не знаю, чи вони всі помістяться.

— Скажи організаторам у Кривому Розі, що ми викуповуємо в них п’ятдесят місць у залі, — запропонував Алісі Тарнавський.

Ушістьох вони розмістилися на дивані та двох фотелях — і мирно, з відчуттям добре зробленої справи, позасинали.

Дорога до Умані, куди вони вирушили вранці автобусом, також минулася без пригод, якщо не враховувати того, що їхати довелося повільно, бо дорога була скована ожеледицею, а синоптики знову обіцяли погіршення погодних умов: заметілі та суттєве зниження температури по всій території України до кінця тижня.

Рок-клубу в звичайному сенсі цього слова в Умані не було, натомість був місцевий Дім культури імені Кузьми Демидова, куди часто приїжджали виступати різноманітні гурти: від старих, потріпаних життям «Грін-Грей» і «The ВЙО» до «Бумбоксу» і «Другої ріки», не кажучи вже про сотні інших дрібних і маловідомих команд блек, дум, хеві-метал сцени. «Придурки» мали поповнити список почесних гостей ДК імені Кузьми Демидова.

— Я даже когда-то виступав там, — сказав Рибка, коли вони їхали в автобусі через заворожуюче красиві просторі лани і приліски, вкриті густим снігом, який знову почав сипатися з неба, погіршувати видимість та ситуацію на дорозі. — Чувство, що ти виступаєш у музичній школі перед батьками.

Тарнавський, поруч з яким їхав Рибка, на те лише кивнув, а погляд його, ясний і прозорий, але чомусь щодалі, то печальніший у ці дні, ковзав засніженими пагорбами, знаходячи в них певну втіху. Одначе мимоволі цей неслухняний погляд виривався з-під контролю, переставав ковзати встеленими сніговою ковдрою, приємно вигнутими пагорбами і стрибав на крісла, в які вони з Рибкою впиралися ногами. На цих сидіннях вмостилися Назік та Аліса, і в шпару між кріслами можна було бачити її тонкий, несподівано правильний силует, по-дитячому різкуваті риси обличчя, зовсім невеличке вушко, прикрите чорними пасмами каре. Тарнавський не сумнівався, що колись Аліса виросте і стане надзвичайно красивою жінкою. Ловлячи себе на цій думці, він тут же повертав погляд на поля, хоч потай і насолоджувався тією порцією спокою, яку отримував щоразу після таємного роздивляння Аліси.

Деяку втіху дарувало Максові й інше. Буквально вчора перед сном, коли мова зайшла про Кривий Ріг, Тарнавський пригадав собі, що там на них готують «тепле» прийняття місцеві активісти. А згадавши ці погрози, Макс із відчуттям жаху згадав і те, як уночі, сидячи в клубі «М’ятний Восьминіг», на п’яну голову опублікував відкритого листа-звернення до всіх підписників своєї сторінки.

Переляканий самим фактом існування тексту, створення якого майже не відклалося в пам’яті, Тарнавський швидко проглянув своє звернення до френдів і зі здивуванням виявив, що згоден з кожним написаним словом. Напевне, це звернення було б краще назвати маніфестом, бо суть тексту була саме такою — задекларувати певні цінності, на які Тарнавський опирався (чи, принаймні, хотів опиратися) у своїх стосунках з етносферою. Текст називався «Право на гідність», і в поетичному, достатньо полум’яному стилі (як на людину, яка стільки років відмовчувалася в тіні) Тарнавський повертав право на гідність кожній людині (додавався список затеганих колег видавців та журналістів, в той чи інший час несправедливо, на думку Тарнавського, звинувачених у «зраді»), а зокрема, повертав право вільно висловлюватися з приводу ситуації в країні в час війни і не боятися, що хтось почне закривати тобі рота, бо такими є демократичні цінності, плюралізм, повага і таке інше. Загалом текст був дуже навіть непоганим і, на превелике здивування Тарнавського, чимало людей його залайкало — хоча й розгніваних червоних чортиків теж вистачало. Проглядаючи коментарі (здебільшого глузливі й гнівні, але вони тепер чомусь більше не зачіпляли Тарнавського), Макс раптом побачив і коментар від Мартусі Дмитришин з Чернівців: «Саме це я й мала на увазі!» Відчувши тепло підтримки, що війнуло невідь-звідки долетілими до нього парфумами Мартусі, Тарнавський поставив сердечко у відповідь.

Тож тепер, їдучи на Умань, Тарнавський упіввуха слухав майже беззв’язні теревені Рибки, пригадуючи собі цей пост і переживаючи нове почуття — почуття задоволеності собою. Так, наче нарешті він почав рухатися в правильному керунку.

— Я хочу пописати, — попрохав він раптом Рибку. — Ти можеш помовчати, Жора?

Рибка смиренно замовк, а Тарнавський дістав свій ворсистий записник і, поклавши на коліна саквояж, а на його плаский бік — блокнот, почав записувати, наскільки давала змогу тряска на дорозі, слова, які Максові практично без зусиль самі приходили в голову. Тарнавський писав нову новелу, і цю новелу він хотів присвятити Міті. Це мала бути історія людини, яку вкусив скажений маріупольський собака, і всі подумали, що у цієї людини сказ, а насправді то була любов.

Виступ в Умані можна було вважати радше відпочинком, аніж роботою. Їх тепло зустріли кілька місцевих культурних активістів — жвавих молодих людей, які порядним чином висіли на класичному гард-року й хотіли якось розворушити меланхолійне життя свого містечка.

У готелі «Едем» (що, всупереч назві, виявився досить паршивим і зачовганим місцем з євроремонтом, останній раз зробленим ще, напевне, за життя ребе Нахмана, дай Боже йому здоров’ячка), де забронювали місця для музикантів їхні уманські візаві, Тарнавський знову зміг собі дозволити зняти окрему кімнатку — грошей у них уже було для цього достатньо. Кинувши в готеликові речі та прийнявши душ, «The Morons» разом з місцевою тусівкою неформалів пішли в ресторан швидкого харчування, щоб поїсти чогось теплого. Хлебчучи рідкий борщ у столовці, Тарнавський упіввуха слухав від місцевих про специфіку цьогорічної Рош га-Шани, про паломництво хасидів і про останні рок-гурти, котрі виступали в місцевому Будинку культури, однак думками він був далеко: його зачарувало останнє оповідання, яке він почав писати. Воно, хоч і було присвячене Міті, мало б називатися «Аліса». Новела вже з’явилася в Тарнавського наполовину, але це було важке дитя: Макс відчував, наскільки обережно потрібно підбирати слова, щоб текст не розсипався і не перетворився в набір тривіальностей. Посередині новели Тарнавський сказав собі «стоп» і вирішив відкласти її до більш сприятливих обставин, але колорит, який він віднайшов для цього тексту, Максові подобався. В оповіданні йшлося, наскільки міг бачити сам автор, про прогулянку вздовж моря двох закоханих, які бачать одне одного востаннє. Оповідання мало би бути красивим, і від його щемкої атмосфери нило серце.

— Вождь улітає, — прокоментував Рибка Поньо відсутній вигляд Тарнавського місцевим неформалам, які, розвалившись на диванчику біля їх столу, посміювалися, але з повагою дивилися на Макса, як на справжнього шамана. Тарнавський відмахнувся від молодиків і, поки ті потягували пиво і їли курячі крильця, спробував написати ще хоча б декілька речень. Текст ішов дуже повільно. Схоже, на нього був ще не час.

Після обіду «Придурків» повели на місце їх виступу. Попри страшний зовнішній вигляд Будинку культури, відомого серед місцевих як «Кузьма», який нагадував найкращі зразки радянської монументальної архітектури, і таку ж монументальну сцену, прикрашену лаштунками, розшитими калиною, зал справляв непогане враження і сподобався Тарнавському своєю намоленістю. В них було дві години часу перед виступом для налаштування та репетиції, і Макс наважився запропонувати «Придуркам» виконати кілька абзаців з останньої його новели «Аліса» (оригінальну назву Тарнавський, ясна річ, не повідомляв їм) під музику. Він прочитав незавершений шматок тексту.

— Можемо спробувати озвучити його? — спитав Макс, внутрішньо хвилюючись, і стараючись не дивитися в бік Аліси, аби та не здогадалася, що він описав її. Але з довгого, темного погляду, з яким Аліса слухала його текст, приховати щось від неї було складно. Та й, зрештою, що тут було приховувати?

— Хороший текст. Давай спробуємо, — кивнув головою Довгий і тут же підібрав кілька варіантів мелодії. — Так піде?

Назік узяв щось хвилююче, джазове, лампове. Тарнавський відчув збудження від того, як швидко вони почали тепер розуміти одне одного, і страх від того, наскільки красивою може вийти композиція із завершеною новелою.

Людей на концерт прийшло все ж не дуже багато — може, зо тридцять: хто на Тарнавського, хто послухати музику. На крайніх рядах сиділи бабусі і дідусі, які пильнували за поведінкою своїх чад, а перед сценою було звільнено місце для того, щоб молодь могла трохи показитися. Зате сам виступ пройшов на ура — «Придурки» відірвалися на повну, а Тарнавський спробував закинути настрій концерту своїм текстом «Аліса» ще вище, і прочитав його під музику вдруге, знову гостро відчуваючи, що даремно це робить, бо Аліса починає дивитися на нього все більш важким, немигаючим поглядом, як змія. Зрештою, школярам на концерті (а старшокласники і старшокласниці склали основну частину слухачів) було байдуже, під що казитися. Ім’я Тарнавського діяло на них магічно, а децибели з колонок давали ні з чим не зрівнянне відчуття свободи. Довгий, здається, цього разу перевершив себе і виводив на дисторшині такі акорди, що посередині концерту до них підійшли організатори і попросили грати трохи м’якше, бо бабусі бояться за своїх онучок. Але, в кінцевому підсумку, під час концерту жодна онучка не постраждала.

Тарнавський зайняв окремий номер навпроти двох кімнат, в яких розселилися «Придурки»: в ближчій — четверо хлопців, а у віддаленій — Аліса. Перебуваючи в напрочуд легкому, наповненому після концерту стані (чого, зазвичай, після виступів у нього практично не бувало), Тарнавський вийшов востаннє перед сном покурити в кінець коридору на пожежні сходи, спеціально пристосовані до цього невибагливими адміністраторами. Завтра «Придурків» чекав Кривий Ріг, і Тарнавський не міг не повертатися думками до погроз, які знов з’являлися в нього на сторінці. Якісь місцеві радикали дізналися, що Тарнавський планує виступати в «Каверні» (криворізькому рок-пабі, присвяченому вшануванню «Бітлз») і вже писали пости про те, що не допустять концерту письменника та й, взагалі, його приїзду в місто. Це вже не кажучи про похваляння облити всіх «зеленкою». Поки Тарнавський курив, дихаючи вогким уманським повітрям і спостерігаючи за тим, як падають на підсвітлений ліхтарями парк навпроти їх готелика свіжі сніжинки, йому вперше спало на думку: а чи не наражає він дійсно на небезпеку не лише себе, але й усіх «Придурків»? Але успіх, який почав з такою виразністю приходити до них усіх, — і саме тому, що вони були разом — переборював почуття страху перед завтрашнім днем.

Докуривши і викинувши недопалок у бляшанку з-під кави, дбайливо примотану дротом до арматури сходів, Тарнавський повернувся в номер і, поки скидав із себе пальто, навіть не зауважив спершу, що в номері, окрім нього, вже хтось є. А коли побачив, то на мить навіть злякався — чужа раптова присутність у кімнаті виявилася для Макса надто неочікуваною.

— Алісо? Якого хера ти тут витворяєш? — спитав він здивовано, ще до кінця не усвідомивши те, що бачить.

— Ходи до мене, — покликала його Аліса, лежачи на розстеленому ліжку. Вона була зовсім голою, тільки на шию вдягнула свої довгі червоні коралі, напевне, щоб виглядати більш звабливо, сексуально. Дідько, Алісин голий вигляд розстроїв Тарнавського. Кістляві стегна, прикрашені пучком кучерявого волосся, худе ребристе тільце, крихітні груди... Тарнавський прикрив долонею очі, щоб ті не спокушалися її наготою, почуваючи себе цієї миті котримось із біблійних персонажів, що взріли голими своїх батьків.

— Ну, візьми мене, — повторила наполегливо Аліса, заклично дивлячись на Тарнавського. Вона поклала собі долоню на груди і стала перебирати пальцями намисто зі штучного коралу. Груди її, оздоблені темними пипками, на тлі кармінних коралів здавалися особливо блідими, майже білими, геть незахищеними.

— Що ти чудиш? — запитав Тарнавський знову, розгублено глянувши на вхідні двері, й миттєво накинув на Алісине голе тіло ковдру. — Одягнися.

Тарнавський сів на крісло, стурбований зараз присутністю голої Аліси у нього в кімнаті значно більше, ніж можливим завтрашнім зривом концерту в Кривому Розі.

Аліса рішуче відкинула із себе покривало, граційно піднялася й підійшла до Тарнавського (до чого ж вона була худенькою). Обвивши Тарнавського за шию, стала ніжно цілувати йому обличчя. Торкання її долонь було невправним, але сміливим. Було зрозуміло, що Аліса, аби не здатися Тарнавському слабкою і незрілою, задіює зараз усю свою витримку.

— Алісо, — сказав Тарнавський уже досить грубо і, вирвавшись з її обіймів, відштовхнув її. Аліса, раптом зрозумівши, що Макс настроєний серйозно, засоромилася своєї наготи і прикрила себе ковдрою. Неяскрава лампа в плафоні під стелею номера робила всі ці сцени сексуальної сміливості ще більш побутовими, випадковими, позбавленими інтимності.

— Я тобі не подобаюся? — з викликом в голосі і наростаючою образою в очах озвалася Аліса.

— Я не можу ось так, як ти цього не розумієш? — Тарнавський схопив стільця, що стояв біля столу, розвернув його спинкою до Аліси і сів на стілець, мов на коня, щоб захиститися в такий спосіб від нових можливих нападів з її боку. — Ти... Тобі сімнадцять. Мені скоро сорок вже буде... У тебе є Довгий.

— У тебе є хтось? — спитала вона, дивлячись на Тарнавського спідлоба, з-під своєї нерівно постриженої гривки, підтягнувши ковдру собі до грудей. Крихітні опуклості над грудьми біліли над ковдрою, бентежачи розум Тарнавського. — Це ця твоя Яніна?

Макс зітхнув, безсило звісивши голову. Знову підняв погляд на Алісу, відчуваючи, що очі його зараз можуть сказати щось інше, аніж вуста.

— У нас усе складно, розумієш? Коли ви дорослі, ви не те, щоби є одне в одного, і не те, щоби вас не було... Там багато відтінків. Не всі вони приємні.

— Значить, це не любов, — відрізала Аліса категорично і заплющила очі. Повіки у неї затремтіли і з-під них з’явилося дві блискучі сльози.

Тарнавський хотів щось сказати їй, але в нього забракло слів.

— Послухай, — врешті мовив Макс. — Повертайся до себе в номер, щоб не чули Довгий і хлопці. Не треба їх висаджувати такими речами. Уяви собі, як буде стрьомно Довгому, якщо він про це дізнається?

— В нас з ним нічого не було, — сказала Аліса, все ще не підіймаючи повіки.

— Значить, буде. Хіба ти не бачиш, як він на тебе дивиться?

— Він іще дитина, — в Аліси затремтіло підборіддя. Вона ладна була розревітися.

Тарнавський знову зітхнув, схвильовано провівши розчепіреною п’ятірнею по своїй ще вогкій після хурделиці шевелюрі. Він скрушно похитав головою.

— Алісо... Давай я вийду з кімнати покурити, і коли повернуся, я хочу залишитися в номері сам. Гаразд?

Аліса раптом розплющила повіки й поглянула на Макса великими, сповненими сліз очима.

— Я можу просто біля тебе переночувати? — спитала вона тихо, благальним голосом. — Без сексу? Просто, щоб ми були разом усю ніч?

— Алісо... — строго сказав Тарнавський.

Вона накрилася ковдрою з головою, роблячи вигляд, що не чує його.

— Я виходжу. Я беру сигарети і запальничку, — сказав Тарнавський до ковдряної гори, під якою сиділа Аліса. — І коли я повернуся за п’ять хвилин, я хочу, щоб ніякої ковдряної людини у мене в номері вже не було.

Ковдряна людина вперто не ворушилася. Тарнавський з відчаєм подивився на цю імпровізовану скульптуру. Накинув знову на себе пальто, не зашнуровуючи, натягнув вічно мокрі, непросихаючі під сльотою і снігом черевики і вийшов у коридор, знову в керунку пожежної драбини. Його бив озноб.

На драбині тим часом вже хтось стояв і курив — темний силует на тлі підсвіченого парку і побілілого нічного неба був витягнутим і худим. Тарнавський, набравши в груди побільше повітря, штовхнув двері й теж зайшов на пожежну драбину.

Під снігом, що сипався з неба, в одному лише моряцькому тільникові, трусячись від холоду і сховавши одну руку в кишені давно не праних джинсів, стояв Довгий. На його втомленому обличчі вже відросла досить велика щетина, а очі збуджено бігали, ніби намагалися знайти щось у пітьмі парку, на який відкривався краєвид з балкона.

— Привіт, — сказав йому Тарнавський. — Можна?

Довгий тремтячою рукою підніс до губ сигарету і мовчки, нічого не кажучи, відступив на крок, дозволяючи пройти на сходовий проліт і Тарнавському.

— Т-ти в-вже з нею п-переспав? — спитав, чомусь затинаючись чи то від холоду, чи то від дуже сильного хвилювання, Довгий.

Тарнавський на секунду заплющив безсило очі. Чорт. Чорт. І як воно все так стається? Сніг щільною тканиною падав на них обидвох, і, відбиваючи в небі руде світло ліхтарів, створював ефект підсвіченого неба.

— Я навіть не торкнувся її. Відправив її назад спати до себе.

— В-вона б-бахнута... Н-на всю голову, — Довгий вчепився руками за перила балкона, ніби збираючись стрибнути вниз. Його всього аж колотило від почуттів.

— Але ти ж її любиш?

Довгий, не дивлячись на Тарнавського, ще міцніше схопився за поручні і коротко кивнув.

— Т-так. Л-люблю.

Ну-от, Вождю. Тепер здається, й настала пора поговорити з Довгим по-серйозному. Те, чого ти боявся від початку. Те, для чого в тебе самого не було слів.

Тарнавський неспішно підкурив сигарету, затягнувся, тримаючи цигарку лише зубами і закидаючи голову догори, щоб перший димок від припалювання не щипав очей і не змушував їх сльозитися. Глибоко затягнувшись, Тарнавський видихнув.

— Довгий... — сказав він, дивлячись хлопцеві в очі, неспокійні, сповнені болю. — Ти їй потрібен. А вона потрібна тобі. Може, ви ніколи одне одному в цьому не зізнаєтеся. Але я ж бачу зі сторони. Хто ще може бути з нею разом, як не ти?

— В-вона с-сама не х-хоче. Я х-хочу.

— Вона хоче, щоб ти був іншим. Сильнішим. Більш відповідальним.

— Я г-готовий. Д-діти і в-все т-таке, — Довгий, якому це заїкання від перезбудження спричиняло невимовні муки, закинув обличчя до підсвітленого нічними ліхтарями неба.

— Та ж, блін, не в дітях справа. Ви самі ще діти, — не стримався Тарнавський. — Як ти думаєш, чому ти так гарно співаєш чужі пісні і чому тобі так важко даються твої власні?

— Н-не знаю. Але мені всі про це к-кажуть, — Довгий швидким жестом втер з очей сльозу, котра непрохано раптом з’явилася.

— Є така штука, як гідність, — сказав тихо Довгому Тарнавський, відчуваючи, як обличчя поступово мокріє від сніжинок, що ледь помітними дрібками січуть по щоках. — Гідність треба знайти в собі. Треба зробити свою власну революцію гідності. Революція не може бути масовою. Кожен повинен провести цю революцію сам-на-сам із собою. Знайди свою власну гідність.

Сніг падав суцільною пеленою, відмежовуючи Тарнавського і Довгого на балкончику від ліхтарів, і від парку, білою завісою.

— Будь гідним поруч із нею. Може, ви ніколи не будете разом. Зрозумій, хто ти. І коли ти зрозумієш, хто ти, тобі стане ясно, в чому твоя гідність. Захищай те, у що ти віриш. Навіть коли це означає пожертвувати всім іншим.

Тарнавському здалося, що останню фразу він вже десь бачив в одній із реклам американського спортивного взуття, коли писав свої копірайтерські тексти замість того, щоб писати роман. Але й що з того, коли це правда?

— А т-ти? — спитав Довгий, переводячи важкий, сповнений страждання погляд на Макса. Худий, з кістлявими плечима, що проглядалися крізь смугастий тільник. — Т-ти знайшов свою гідність? Т-ти знаєш, хто ти?

Тарнавський зрозумів, що Довгий не намагається його піддіти. Він жадав говорити щиро, відкритися. Але чи готовий до щирості із собою ти сам, Максе?

— Думаю, я частково зрозумів, що я письменник. Але відчуваю, що мені треба зрозуміти щось іще. Щось значно більше, — Тарнавський поплескав Довгого по плечу. — В Кривому Розі все стане ясно. Пішли, а то завтра будеш з пневмонією валятися, а не на сцені співати.

Вони рушили темним довгим коридором, вздовж якого зі стелі звисали білі скляні кулі світильників. Довгий все ще тремтів.

— Т-тільки не... — подивився він з німим болем в очах на Тарнавського.

— Суто між нами, — запевнив його Макс. — Давай, чуваче. Завтра побачимося. Па.

— Па, — кивнув Довгий і, все ще з пониклою головою, щез за дверима до номеру хлопців.

Коли Тарнавський зайшов у свій номер, там було порожньо. Більше нікого в кімнаті не було, лише зім’ята ковдра валялася на ліжку. Макс скинув пальто, вимкнув світло і ліг на цю ковдру. Йому здалося, що він відчуває легкий, ледь вловимий запах шампуню, яким користувалася Аліса. Тарнавський заплющив очі і з незрозумілим, але дуже глибоким болем всередині став слухати, як за вікном нечутно шелестять лапаті сніжинки.